Частина 1
***
Минуле
"Містечко в усіх історичних монографіях вважалося єврейським, хоча навіть у найкращий для євреїв період їх не було тут більше половини. У Світанковому жило безліч іноземного, майже заокеанського, як на ті часи кінських багатомісячних подорожей, люду. Серед бур’янів старого занедбаного польського кладовища з поваленими пам’ятниками до цього часу можна зустріти прізвища бельгійських робітників, німецьких та швейцарських інженерів. А в самому містечку стояла лютеранська кірха. Слідів кірхи не збереглося, тому достеменно невідомо, де саме вона була. Залишилися лише прізвища на надгробках, порослих зеленим мохом."
Я відклав стару газетну підшивку і став дивитися у вікно.
Волинський Манчестер. Отак воно називалося тоді у Європі. Іноземні колонії, чужа мова, різнобарв’я традицій. Порцеляна і чавун. Реклама у газетах Німеччини, Британії і Франції:
У вікні видно було безлюдну порожню вулицю, вкриту пилом. Сучасність. Цікаво, скільки народу у Європі хоча б чуло при Світанкове зараз? Чи відмічено воно хоча б на картах?
Тут і зараз
- Хто його знає, вiдколи це почалось, - промовив К. - Я часто над цим думаю. Менi здається, що як з однiєї клiтини з’являється людина, так i з одного вчинку з’являється доля суспiльства. Хтось, десь i колись зрадив iншого, чи не допомiг йому - а той сприйняв правила гри, i от їх уже двоє, а потiм четверо, а потiм бiльше, ще й ще... Саме страшне навiть не в злих людях - найбiльша бiда в тiм, що в потрiбний момент не знаходиться нiкого, хто б зупинив їх, i нiкого, хто вказав би нам: це та мить, вiд якої залежить усе. Причому я маю на увазi усе в глобальному розумiннi - не лише твоя особиста доля, а доля, якщо хочеш, твого міста, а чи навіть усiєї планети. Але хто може вiдрiзнити добро вiд зла?
- Тодi що ж? - запитав я. - Немає виходу?
- Чому ж, - сказав К. - Вихiд завжди є. Просто не кожному дано його побачити. Розумiєш, вся справа в тiм, щоб ми відрізнили час очікування і час дії. Щоб ти міг відрізнити ці часи. І чорне від білого, - чомусь додав він. - І не підвів...
***
- Парадокс в тiм, що коли менi скажуть йти захищати те, у що я вірив всi цi роки, я не поворухну й пальцем, - сказав я.
- Неправда, - сказав К. - Поворухнеш, ще й як. Ти i такi як ти. А тi, хто довiв до необхiдностi захищати, заб’ються в нiрки i визиратимуть звiдти, чекаючи, чим все закiнчиться. Причому їх влаштовуватиме будь-який результат. Переможуть Тi - i вони зразу ж скажуть, що були Тими ще до того. Переможете ви - i вони вiдразу припишуть всю славу собi. І знову очолять процес.
- Тодi якого бiса? - запитав я.
- А нiякого, - вiдповiв К. - Ти просто не зможеш вiддати своє нiкому не потрiбне за просто так Тим, i тому виступатимеш на цьому боцi, незалежно вiд того, що об’єктивно ти захищаєш Цих, причому далеко не кращих. Те, що ти героїчно потопаєш разом з корабликом-Світанковим - чим не доказ?
Він знову вгадав мої думки. Оту мою ірраціональну любов до цієї провінції. Любов і віра завжди були ірраціональними. Вірую, бо безглуздо. Люблю, бо просто так.
- Але можеш бути певним, - вів вдалі К., - якщо через кiлька рокiв потрiбно буде визначитися з героєм, iменем якого назвуть вулицю, це будеш не ти, навiть якщо один переможеш всiх Тих, разом узятих. Це буде хтось, хто в непотрiбний момент наклав повнi штани, але в потрiбний приписав твої заслуги собi. Не вiриш? Ось тобi яскравий приклад - в ту вiйну в мiстечку Плоский Рiв був концтабiр. Роздiлля тодi зайняли румуни, вони ж i охороняли полонених. Слiд сказати, що ставились румуни до полонених непогано - вони теж були своєрiднi бранцi, їм ця вiйна була нi до чого. Але раптом чутка - румун змiняють нiмцi. Значить, кінець усім. Був серед полонених один молодий хлопець, лейтенант. - Ви як хочете, - сказав вiн, - а я цiєї ж ночi рву колючий дрiт, i йду прямо на кулемети. Все одно смерть. Тiєї ж ночi з ним пiшли всi - п’ять тисяч. На кулемети. Вийшов кожен десятий, iнших перебили. Тi, кому поталанило, пiшли на пiвнiч областi, в наші лiси, звiдки лейтенант був родом. Чосу вони дали нiмцям - ешелони летiли один за одним. Але була в них єдина хиба, бо воювали вони не за Самого - воювали вони за Україну. I коли пiвнiч областi зайняли радянськi вiйська - хлопцiв виманили обманом з лiсу. НКВС-івці розстрiляли їх на місці - всiх до одного. Але справа навiть не в тiм. Тут же, на пiвночi, дiяв загін Братухи - грабували села, ґвалтували, вбивали людей. Помічені і у співпраці з німцями. Але Братуха був не дурний, i утворив в себе партком. То коли дiйшла справа до канонiзацiї - всi отi скинутi ешелони i забитих нiмцiв приписали Братусі. I лише зараз у одному забутому Богом селi люди поставили лейтенанту і його хлопцям хреста - "Воякам, що загинули в бою з військами НКВС." I все. Хоча i це дозволено зробити із урахуванням можливих перспектив - бо якщо настане черговий Великий Злам, на свiт Божий витаскають i тих, хто пригадав, i тих, хто ставив хреста. Буде, отже, з кого починати новий концтабiр. Недаремно ж вулицi в нас до цього часу носять iм’я Братухи i Самого...
Я знову промовчав. Знав історію з тим хрестом. Знав, як казилися напівбожевільні ветерани НКВС. Як ламали хреста, обливали його лайном. Як били людей. Як міліція робила вигляд, що нічого не сталося.
Але відомості К. про історію Світанкового знову вразили. Вони зрізали з ніг, немов черга з важкого кулемета. Він міг рознести дощенту всі мої переконливі докази. Хоча мої докази були лише уривками з газетних публікацій місцевої преси.
Якби я вірив у якусь чортівню, сказав би: він все це бачив сам. З самого першого дня. Дня народження Світанкового.
З двадцять третього квітня року Божого тисяча шістсот тридцять третього.
Минуле
Ці двоє сиділи, відсунувшись від багаття, і я ніколи не міг розгледіти їхніх обличь. Вогонь відбивався в лезі шаблі, що тримав в руках старший, і від цього вона мінилася, здавалася то золотою, то червоною, а то зблискувала зовсім вже нереальним смарагдовим чи лазуровим. Менший сидів, підібгавши ноги під себе, і дивився вгору, на місяць, що то зникав, то з’являвся між напівпрозорими примарними хмарами. Інколи здавалась, що знаю їх обох довго-предовго, хоча насправді минуло лише декілька ночей - ось таких, як ця, коли гостював в їх часі, приблуда, якого вони не могли помітити. Якби мені якимось дивом довелось зустрітись з ними вдень, навіть не впізнав би їх, - хіба що по голосу, надто ж старшого. Здавалося, що його голос мені дивно знайомий, та і в неголосних їхніх бесідах більше говорив він, а менший слухав, і була це ніби школа - дивна школа, загублена в минулих часах, яких, може, і не було ніколи, в які я і сам не вірив більшість днів і ночей - але у ніч повного місяця відчиняв двері своєї хижки і опинявся отут, вдихав чужий вітер, що відлетів звідси декілька століть тому і загубився десь на просторах Всесвіту - а тут він ще був новонароджений, все в нього було ще попереду; дивився на чуже небо, на зірки, світло яких давно покинуло цей простір. І слухав оцих двох, що вели розмову під своїми зірками і своїм вітром...
- У тiй слободi, да я ранiше жив, був один чоловiк, Грицьком його звали, бiдний та сердешний, з самого малку Долi не знав. Батько його з матiр’ю рано повмирали, i зостався вiн сиротою микати своє горе на бiлому свiтi. Як тiльки зiп’явся на ноги - i пiшов по людях ходити. I ходив вiн так, аж поки дiйшов до вiку, тодi вже якось з горем оженився-таки i зажив собi начеб i нiчого, так пiди ж ти... Жiнка попалась йому роботяща i доброї душi, вже й дiток з троє було, господарство маленьке - коли на тобi! Захворiла його жiнка, полежала, полежала та i вмерла.Затужив наш Грицько: не дасть вiн своїй головi ради. Став сам все робити. Вдень по людях ходить, робить, а ввечерi прийде додому, дiтям хлiба принесе, погодує i спати покладе, а сам думає-гадає, як йому свiй вiк коротати одинокому та ще й з дiтками. Подумає вiн собi та й скаже: "Не бачив я Долi зроду, не бачитиму, видно, й до гробу!" Почула десь, видно, його Доля що вiн сказав, та й прийшла до нього так, що вiн i не вздрiв, де вона взялась. На самiсiнький Великдень, як задзвонили на службу, наш Грицько пiшов до церкви, понiс пасочку малесеньку, що заробив у багатого сусiда. Прийшов з церкви, а дiтки кричать: "Скорiш, тату, пасочку давайте!" Спинив Грицько та й каже: "Почекайте, дiтки, я сходжу до сусiда, попросити вогню та засвiтити свiчку, а то у нас крисала нема, помолимось Богу, а потiм i паску будемо їсти." Пiшов вiн до сусiда, а там йому не дали вогню, та ще й посмiялись, що на таке свято ходить по хатах. Пiшов вiн по людях, i так його всюди випроводили, i скiлькi вiн не ходив, багаття не добув.Так i пiшов. Коли це аж гульк - за селом, коло тiєї дороги, якою йому йти, щось такеє вогнище розклада, i видно, ворочається щось. Глянув Грицько, зрадiв: пiду, думає, до тих людей, може, дадуть багаття. Пiдходить ближче i бачить - якийсь дiд сидить, сивий та горбатий, сира на йому свитка, без шапки, а бiля його лежить торбинка, як в странника. Прийшов Грицько до його: "Христос воскрес! Чоловiче добрий, дай менi вогню!" а вiн: "Можно, можно." "Що ж це ти, дiдусю, не йдеш у слободу розговлятися?" "Як погасне вогонь, тодi пiду, а тепер держи за полу, я тобi насиплю багаття." А Грицько й каже: "В мене одна свита є, i та згорить. "Держи," - каже дiд. Пiдставив Грицько полу, а дiд сипонув йому зо три жменi жару i приказав: "Iди швидше додому, ще згадаєш мене добрим словом." "Спасибi," - каже Грицько, а сам поспiша скорiш додому, радий, що добув те, що йому потрiбно було. Дiйшов до хати, оглянувсь - аж нема нiчого: нi дiда, нi вогнища. Увiйшов до хати, висипав багаття на припiчок, засвiтив свiчку, прилiпив до образiв, помоливсь i сiв паску їсти з дiтками. Потiм зирк Грицько на припiчок - а там замiсть багаття лежить купа червiнцiв. Грицько очам своїм не вiрить. Перехрестивсь Грицько, взяв у руки один червiнець, а вiн блистить увесь, аж сяє. Тодi Грицько ударив перед iконами три поклони i прибрав у скриню цi грошi. Зажив Грицько багато i привольно, i хто не пита, усiм розказує про Щастя-Долю...
...Останні два рази вони говорили про Долю. І це дивним чином збігалось з тим, що робилося там, у мене, в тут і зараз. Це взагалі чимось нагадувало мені наші бесіди з К. Вони ніби нікуди не поспішали, були спокійними - але разом з тим готувались до чогось, що мало статись в їхньому світі, і такий збіг дратував і дивував мене одночасно, і я намагався зрозуміти, що їх непокоїть - але годі було зорієнтуватись серд оповідань про мавок і лісовиків, болотяників і відьом, годі було зрозуміти, чого чи кого вони виглядають кожної ночі повного місяця, чому в старшого на колінах завжди виблискує вогнями шабля, чому в меншого рука часто - аж занадто часто - лягає на арбалет...
Я був тут чужинцем.
Цей час не приймав мене.
***
ЧОТИРИ
Тут і зараз
- Ти не задумувався, чому iнколи поряднiсть i пiдлiсть в чоловiка i жiнки йдуть поруч? Я маю на увазi пiдлiсть одного i поряднiсть iншої чи навпаки, якщо хочеш.
- Задумувався, - вiдповiв я. - Тому що пiдлiсть використовує поряднiсть. Порядний чоловiк завжди подумає сто разiв перед тим, як серйозно пiдiйти до жiнки. А непорядний...
- От-от, - перебив мене К. - Тiльки не кажи "непорядний", це слово в даному контекстi непотрiбне. Краще сказати "звичайний", такий, як ваш У. Бо про що думає, скажiмо, У, побачивши гарну жiнку? Про якiсь серйознi вiдносини? Де там! Про її зад i своє лiжко вiн думає. А жінки вже звикли до цього, i твоє вагання розцiнюють як неповноцiннiсть, тож якщо в неї буде вибiр мiж тобою i У. - сам розумiєш, кого вона обере...
Я згадав історію, що трапилася декілька років тому. Її розповів мій товариш, що живе в сусідньому обласному центрі. Його співробітник мав коханку, дуже хорошу жiнку. Зустрiчались вони декiлька рокiв. I от одного разу товариш застав співробітника злого, як пес. - Що трапилось? - запитав. - I не кажи, - вiдповiдає той. - В моєї коханки завiвся iнший - так i каже: завiвся, немов про таргана. - Кличе її замiж. - А ти? - запитав товариш. - Що я, - не розумiє вiн. - Ти ж давно не живеш з своєю законною, а мучишся - так вiзьми i пiди до тiєї, яка тебе любить. - Ти що, серйозно? - запитує вiн. - Ти хоч розумiєш, що це значить - розлучитися? Квартира, машина, дача, заощадження, дiти, врештi-решт... - Тодi вiдпусти її, - сказав товариш, - нехай жiнка буде щаслива сама i когось зробить щасливим. - Ти що, iдiот? - питає вiн. - Покинути таку жiнку? Не моя вина, що ми зустрiлись так пiзно... - завiв вiн, але твариш не став слухати, пiшов. Потiм виявилось, що співробітник таки мусив покинути коханку. Всi про неї, звісно, знали, а йому запропонували посаду, з однiєю, правда, умовою - зрозуміло, якою.
- I що зараз з тiєю жiнкою? - запитав К. - Вийшла вона замiж?
- Нi, - вiдповiв я. - Все сподiвалась на диво, знаючи, що його не буде, i проґавила свiй поїзд...
Я повернувся до К.
- Розмови про вiдродження, духовнiсть - все це порожні балачки, - сказав він. - Розумiєш, вiдколи шлюб став лише узаконенням вiдносин у нашому розумiннi цього слова, вiн перетворився на власну протилежнiсть. В iдеалi що? Дружина, коханка, друг, якщо хочеш - в iдеалi все це має спiвпадати. А в нас? Соратник по боротьбi за виживання, який тут друг i коханка... Спробуй сказати "з коханим рай і в Світанковому" - і зрозумієш, про що я. Особливо коли принесеш додому допомогу по безробіттю, оті жалюгідні копійки. От і шукаємо іншого життя, сподіваючись, що воно буде кращим. В чужому лiжковi є лише лiжко; до нього i пiсля нього не потрiбно вирiшувати нескiнченних дрiб’язкових проблем, воно саме по собi не знаходиться в тому ряду, де зарплата - робота - город - транспорт загального користування - i тому є призом. Тож мало хто вiдважується почати все спочатку - бо насправдi все почнеться знову, лише з iншим - чи iншою... А скiнчиться тим самим. Ти просто не розумiєш елементарних речей. Еволюцiя зупинилась в той момент, коли питання про те, переспати з жiнкою чи нi, звелось до простої фiзiологiї...
- Ти виправдовуєш зраду i адюльтер, - перервав я К.
- Нiчого подiбного, - заперечив К., - я лише хочу сказати що адюльтер є нормальним явищем нашого суспiльства, а зрада - способом життя більшості. Так виховали. Я кажу не про подружню зраду, а про іншу, страшнішу. Візьми хоча б сучасне Світанкове. Розквіт совка. Хазяї з НКВС покинули всіх напризволяще - і кожен підлаштовується, як вміє і як навчений. І всім керує так звана "громадська думка". Ніхто навіть не розуміє, що формує її десяток осіб, як то кажуть, похилого віку. Аж занадто похилого. Ті, які завжди закликали до одного, а робили протилежне. Прямо як у "Собачому серці" Булгакова - "живемо лише раз, а загробного життя не існує". Так що ненормальною є якраз вiдсутнiсть адюльтеру, тому не кожен наважиться подарувати квiти власнiй дружинi не лише на восьме березня, а от коханцi - скiльки завгодно.
- У. з квiтами? Не смiши, - сказав я.
- Ми розглядаємо питання теоретично, а не практично. Колись мені розповіли про випадок, що стався у Сочi. Сам розумiєш - курорт, свобода, жiнки, що вирвались на десять-двадцять днiв на волю, чоловiки, що вирвались на десять-двадцять... I ось на пляжi з’являється Вiн. Красивий, молодий, засмаглий. I з ним дiвчинка рокiв семи - донька. Нашi пляжнi дами вiдразу вирахували, де живе, що приїхав лише з дитиною, без дружини. I почалося полювання. Що йому не робили! Дiйшло до того, що котрась з жiнок влаштувала аварiю своїх трусикiв - буцiмто лопнула застiбка - прямо бiля нього, i запитала, чи немає в нього зайвих плавок.
- I що, дав? - поцiкавився я.
- Дав, - сказав К. - Вона думала повернути йому плавки того ж вечора з усiма наслiдками, але де там. Вiн сказав, що в нього є ще, i не страшно буде, коли плавки повернуть завтра. Дами вирiшили, що вiн iмпотент. Iдея вiрностi дружинi виявилась для них - також чиїхось дружин - смiшною, тому навiть не спала їм на думку. I раптом наш Делон щез. Його не було три днi. Потiм вiн з’явився знову - i з ранку до обiду викладав з каменiв дорiжку до моря. Весь пляж затамував подих. Нiхто ще не бачив, щоб батько робив таке для дитини. Але пiсля обiду все стало на свої мiсця. Вiн прийшов не з донькою, а з якоюсь дiвчиною. Дорiжка, виявляється, була для неї. Саме дивне те, що дiвчина ця була зовсiм непоказною - куди їй до тiєї, що загубила трусики.
- I чим все закiнчилось? - запитав я.
- А нiчим. Котрась із дам дізналась черз господиню квартири, де жила, домашню адресу Делона i вiд щирого серця дала телеграму його дружинi. Та прилетiла наступного ж дня i забрала його разом з донькою. Через три днi фокус з трусиками був повторений вже для когось iншого, але жiнку замела мiлiцiя i припаяла штраф за аморальну поведiнку. Резюме - вiн допустився двох помилок. Першої тодi, коли не сприйняв умови гри. I другої, коли почав грати, але за власними правилами. Iгнорувати думку суспiльства в таких випадках небезпечно. Хоча у будь-яких інших - також.
"Особливо в такій провінції, як наша," - подумки додав я. І запитав:
- Так що, грати за їхнiми правилами?
- Нi в якому разi, - тихо вiдповiв К. В будь-якiй ситуацiї намагайся бути самим собою. Honesty is best policy - чесність є найкращою політикою. Завжди намагайся бути собою.
- Навіщо? - тихо перепитав я.
- Для того, аби ніколи не довелося, забачивши когось на вулиці, переходити на інший її бік.
- Гадаєш, оцінять? Швидше оголосять дурником. Як того самого Мюнхаузена.
- Пам’ятають саме того самого Мюнхаузена. А не тих, хто над ним сміявся. І це найкращий аргумент. Ти не на базарі торгуєшся. Головне, аби ти сам міг витримати погляд однієї людини - отієї, що в дзеркалі...
Чомусь згадалося, як сьогодні у відділ прийшов У. i влаштував грандiозну пиятику. З’ясувалось, що через три днi пiсля того, як вiн не змiг додзвонитися до Ритки, у неї знайшли венеричну хворобу. Тепер У. дякував долi, хилив келих за келихом за вiтчизняний телефонний зв’язок i погрожував рознести всi автомати в мiстi.
Я сказав про це К. І поцікавився, що бачить, на його думку, У., коли дивиться на себе у дзеркало.
- Краще б вiн рознiс в мiстi всiх таких, як сам, - сказав К. беззмістовно до мого питання.
- Тодi в мiстi залишиться мало чоловiкiв, - вiдповiв я.
І ми стали дивитися на сонце, що от-от мало торкнутися лісу.
***
- Чув новину? - запитав я. - Директор привiз Звiдти комп’ютер i дав покористуватися С.
- Не може бути, - вiдказав К. - Щось тут не те.
За два тижні з’ясувалося, що К. був правий. Директор забрав комп’ютер назад, великодушно дозволивши С. переписати все набране собi на дискетки i витерти з диску комп’ютера. С. не знав, що є програми, якi дозволяють вiдновити iнформацiю. Директору залишилось лише трохи вiдредагувати текст i поставити своє iм’я.
- Розумiєте, - пояснював вiн на банкетi на честь призначення його на посаду Головного Районного Директора, - у С. немає нi грошей, нi зв’язкiв. Його роботи просто пропали б. А в мене все це є, i я допомiг донести цінну інформацію до людей.
Головному Районному Директору нiхто не повiрив, але всi зробили вигляд. Банкет йшов своїм усталеним порядком. I нiхто ще не знав, що того ж вечора С. увімкнув газ і ліг у лiжко. Аварiйна служба, викликана сусiдами на запах, приїхала надто пiзно.
- Вони його вбили, - сказав К.
- Можливо, це був дійсно нещасний випадок, - заперечив я.
- Яка рiзниця, - сказав К. - Він мертвий. А спосіб не має значення.
- Я бачив рукопис його останньої книги. Я нi чорта не розумiюся на тому, про що вiн писав, але це мала бути рiч - вiдчув це вiдразу. Такі речі відчуваються. Втiм, книга тепер вийде напевно - пiд iнiцiалами Г.Р.Д. Рукопис уже віддали йому. Головний Районний Директор принесе її на могилу С. разом з квiтами i виголосить промову.
Вже за місяць книга вийшла пiд iнiцiалами Г.Р.Д. Головний Районний Директор принiс її на могилу С. разом з квiтами i виголосив промову.
- Цiкаво, в кого ця блядь тепер буде красти iдеї? - запитав я в К. - Втім, таких, як С., багато, а Головний Районний Директор один. Йому завжди вистачить...
- Неправда, - тихо сказав К. - Один був С. А багато є блядей...
***
ТРИ
- Сподiваюсь, Ви не воюєте з жiнками?
Я рвучко обернувся.
Лариска. Всього лише Лариска з сусiднього вiддiлу. До одурiння ефектна i сексуальна. Спiдниця з височенним викотом, напiвпрозора блузка, розстiбнута на два гудзики, i відсутність бюстгальтера. Видно все. Вивчав її, як в анатомiчному музеї, тому не вiдразу вхопив змiст її слiв.
- Я чула, що ти класно ремонтуєш телевiзори. А в мене якраз вийшов з ладу. Якщо ти зайдеш увечерi, придумаємо що-небудь?
Я борсався в павутинi її слiв, оцих напiвпрозорих, як її блузка, натякiв, i намагався пригадати, де вже чув оце - "сподiваюсь, ви не воюєте з жiнками" - але вона не давала згадати, все плела про якiсь пироги, про чай з липовим медом, про те, як важко вечорами самiй, навiть не подивишся телевiзора, тож чи не буду я такий ласкавий о сьомiй годинi... "Але ж ніч повного місяця, як же..." - подумав я, та Лариска вже йшла, нахабно похитуючи стегнами, твердо переконана, що таки буду ласкавий, якщо не о сьомiй, то о пiв на восьму точно...
Книга
...Довго дивився на рукописну обкладинку, намагаючись пригадати, коли і навіщо дістав і поклав ось так, на видному місці, на сторінці, де йшлося про башту - отам, де її власниця запитала, чи не воює прибулець із жінками. Але часу на спогади вже не було, бо розпечена праска клацнула вимикачем, і цукерки, дбайливо загорнуті в папір, покладені були в пакет, я поспішав, бо до призначеної години залишалось мало, а на вулиці заходилось на дощ, і просто відкинув оцей непотріб, оцього старого пожовклого зошита, а уява вже малювала картини того, як Лариска також, мабуть, готується, накриває стіл, перевдягається... тут якесь непевне почуття перехопило подих, і далі вже не намагався думати ні про що, а просто швидко зібрався, оглянув своє помешкання, клацнув вимикачем, зачинив двері - і побіг...
Тут і зараз
Стрілки на годинникові показували пів на першу.
Дивлячись на сплячу Лариску, я відчував непереборне бажання налити вина, розбудити її, випити... і почати все спочатку. Ще раз пригадав, як воно було вчора увечері - вечеря, накрита на столику, що стояв прямісінько біля її ліжка, келих вина, крізь який вона пильно дивилась на мене, пригублюючи... сказав щось про телевізор, а вона здивовано глянула на мене - який телевізор - а потім пригадала, заради чого мене запрошувала, і відповіла - навіщо тобі телевізор, на вулиці гроза, в таку погоду вмикати не варто, і після цих слів спокійно розстібнула замок на сукні, і сукня впала на ліжко, і нічого з одягу під тією сукнею більше не було... Млості оповивали мене, я забув все на світі, дивлячись на оце розкішне тіло, оці чудові груди, і не йняв віри тому, що про неї розповідали... чи навпаки, щиро повірив: все - правда... і знову рука сама потяглася до пляшки, і вино полилося у келихи, і пестив її плече, а за вікном періщило, немов із відра, сікли блискавки, звідкілясь долинав тріск зламаних гілок, а вона все перебувала на тій межі, що відділяє сон від дійсності, хоча і зрозуміла, що до чого, вже посміхалася до мене, і простягла до келиха руку... і в фіолетовому спалаху блискавки я побачив на стіні чітко окреслений силует вугільно-чорного крила...
***
Ліхтарі на вулиці не світились, як завжди, як не світились і вогники у вікнах, - друга година ночі, всі вже сплять в таку погоду... і Лариска також, мабуть, вже спить... Мені видалося, вона не зрозуміла, що трапилось - бо я не доніс келих до неї, поставив його на стіл, встав і одягнувся, щось плетучи про якусь невідкладну справу, якогось буцімто знайомого, що має приїхати і про якого геть забув, спиною відчуваючи, як здивований Ларискин погляд стає холодним і злим, і переконував себе, що все це видалося - тінь на стіні - і не пізно ще повернутися, перетворивши на такий собі жарт, і вже майже так і зробив, і глянув навіть на Лариску, і вже рота розкрив, дивлячись, як вона зі злістю ставить бокал на стіл, і він вдаряється об пляшку, і дзвенить, немов малинові дзвоники...
Парасоля не відкривав, він був вже ні до чого, лише заважав, перетворившись на велике вітрило, і вітер метляв його у різні боки, вириваючи з рук, і тоді цілі потоки води виливались за комір, але хатка була вже поруч, за два кроки, і я зробив ці два кроки, і ввалився до єдиної кімнатки, і відразу по ній потекли ручаї. Скидаючи із з себе мокрий одяг, думав - все це даремно, все вже ні до чого, бо дванадцята година давно минула, якраз о дванадцятій ми з Ларискою... і вже пізно щось робити, пізно... - марив я, перевдягаючись в сухе, відчуваючи холод, що пронизував мене наскрізь, пізно... і прямував до дверей, сподіваючись на диво, сподіваючись, що там, за ними, в місячному світлі знову лунатимуть два голоси, і знову плистиме над нічною землею неквапна розмова - про Долю, і місяць дивитиметься згори на оцих двох і на їхню фортецю...
***
ДВА
Тут і зараз
Фортеці не було.
Був спекотний літній вечір - немов би дощова ніч, з якої я з’явився щойно, наснилась мені, і я завжди був тут, в оцьому вечорі, з отих, коли все навколо завмирає, і час ніби застигає, і сонце, перечепившись за верхівки дерев, розпеченим млинцем висить на небокраї, не бажаючи опускати занавіс на виставу - одну з багатьох за безкінечні тисячі років і життів.
А на місці фортеці були руїни.
Залишки стін, рештки башт, купи каміння... висока - в людський зріст - трава... і волошкове небо над нею, і сюркіт коників у ній... і уламки башти з аркою, з якої я щойно вийшов і за якою вже не було воріт, не стояла сторожа, не світились смолоскипи в бійницях, вірізьблюючи чіткий силует стін на тлі нічного неба...
Не горіло багаття, і не сиділи біля нього оті двоє, і не долинали до мене їх тихенькі слова, оті довгі розмови про долю... і не переливались малинові дзвоники.
Вони були трохи нижче - там, де дорога робила вигин, оминаючи підніжжя гори, на якій стояла фортеця.
Старший лежав, притулившись щокою до дороги, немов дослухався до чиїхось далеких кроків і все не міг розчути їх, не міг дочекатися. Мені добре було видно його звідси, від башти, і ще до того, як добре роздивився його, вже знав, кого побачу. Це вперше я вийшов у день, а не в ніч - і сонце освітило дорогу і постать, яка лежала на ній. Постать, вдягнута у довгу чорну хламиду.
А нижче, там, де дорога робила плавний вигин, лежала ще одна фігурка - меншого. Того, кого К. навчав у цьому часі. Арбалет був тут же, менший стискав його однією рукою, другу він відкинув вбік, немов хотів обняти цю стару дорогу, і величезна стріла стирчала в нього з спини.
Їх вбили. Вони стікли кров’ю у цій пилюці. А я увесь вечір і півночі провів з Ларискою і геть забув, що сьогодні ніч повного місяця, а К. просив - не підведи, а я підвів, хоча і мав передчуття якоїсь злої зміни, що насувається на нас усіх... і недописана непотрібна книга на столі... хоч що вже міг виправити, тут, в цьому часі, де навіть каміння не приймає мене, - але ж К. готував мене навіщось, розмірковував я, проводячи рукою по твердій ложі арбалета, - на щось таки мав згодитися, - все гладив і гладив зброю, взявши її до рук, і якесь велике розуміння вже стояло поруч, і все не міг його осягнути, і коли, нарешті, зрозумів, то хвиля холодного жаху притисла до дорожнього пилу.
Вперше тримав у руках річ з їхнього часу.
І річ ця мала цілком конкретне призначення...
***
Вибравшись на гору, до входу в башту, я озирнувся на краєвид.
Знав, що знаходжусь тут востаннє. Тепер тут буде так завжди. Ніколи вже не побачити фортеці, ніколи не вдихнути нічного вітерця. Ніколи не пройти повз воротню сторожу, не мандрувати нічними коридорами, не заходити у зали, освітлені смолоскипами, не занурювати руку у золото, немов у воду... І ніколи вже не буде нічного багаття, і отих двох, що стали часткою життя, власне, були моїм другим втіленням... чи першим - хто його знає...
І, мабуть, у моєму часі ніколи вже не почую легких впевнених кроків, і не зарипить поруч ослінчик...
Лiс на обрiї, вдягнений в багрянi шати, переливався спiвом птахiв. Сонце так само незворушно оглядало цей невеличкий шматочок Всесвіту, старе каміння, якому лежати тут ще довго-довго, багато сотень років, аж поки одного дня воно не перетвориться на машину часу.
Машину, яка спрацює даремно.
Просто запізнився.
І тепер тут буде так завжди.
І тепер там, у мене, також буде завжди так. Сіре вмираюче місто із залишками колишньої слави. Колишньої історії. Колишніх мелодій. Колишнього життя.
Отже...
Я пiдняв арбалет i оглянув його, розмiрковуючи, як вiн споряджується.
А, спорядивши, пiдiйшов до стiни i притулився до неї, вiдчуваючи тепло, набране камiнням за день.
А потiм заплющив очi i став чекати.
***
Все це було придумано кимось.
Давно-давно цей хтось занiс мене до маленького мiстечка. I ось тепер цей хтось привiв мене сюди, на останнiй екзамен, i я ледве не провалив його, ганебно i звично втiкши, та й провалив уже.
Звiдсiля, згори, було добре видно постать більшого, і меншого, який не вмiв того, що вмiю я, не знав того, що вiдаю я, бо звiдкiля мав тому навчитися - вiн вiрив в лiсовикiв i водяникiв, не взнав, що таке життя, але, на вiдмiну вiд мене, виявився в своєму останньому переконаннi твердим, немов криця, з якої була викувана його шабля. Хоча і даремно.
Отут, бiля пiднiжжя башти, пiдводив свої пiдсумки. Був сам собi суддею i обвинувачувачем - якщо це мало якесь значення тут i зараз, за кiлька хвилин до того, як чиясь шабля назавжди викреслить і звідси, і звідти. Дивився донизу i думав - а що їх змусило затулити комусь шлях? Кого вони чекали? Чи не я мав бути на їхньому місці - раз вони так невдало зайняли моє місце?
Потрiбно було прожити півжиття - до сьогоднi i тут, і побудувати оцей сарайчик, що став машиною часу, i вжитися у цей час, i дочекатися, доки вiн прийме мене... прийме i вкладе в руки арбалет i дасть одну-єдину стрiлу для одного-єдиного пострiлу - натомiсть отих, що принишкли на цiй стародавнiй дорозi, за кiлькасот метрiв мiж мною i лiсом, недалеко від мосту. Так, немов би вони вмостилися незручно поспати, вiдпочити трохи перед тим, що мають зробити... мали зробити, бо нiколи вже не пiдвестись їм із спочинку.
Білий дракон і дракон чорний...
А Те вже йшло.
Вiдчув це спиною - стіна здригнулась i завiбрувала дрiбно-дрiбно, немов осика на вiтерцевi.
I враз замовкли птахи.
Краєвид навколо, здалося, принишк в очiкуваннi. Все притихло, i навiть луговi жабенятка, що весело стрибали навколо, заплутуючись у високiй вологiй травi, кудись щезли.
Призахiдне сонце зупинило свiй шлях i завмерло, роздивляючись дорогу, i його променi вифарбували увесь свiт в кривавi барви.
А там, у лiсi, що палахкотiв червоним, виростало щось страшне i невiдворотне, немов снiгова лавина. Воно підходило все ближче й ближче, поки що невидиме, але вже цiлком реальне, накочувалось на мене, на башту, на лугових жабенят, на увесь свiт...
Так, нiби увесь вечiрнiй лiсовий туман зiбрався докупи - пасмо до пасма, крапля до краплi - аж поки важка сiра хмара не утворилась десь там, на невидимих далеких галявинах. Він виповзав з лiсу - повiльно i невпинно, немов морська хвиля, лiнива i далека, i щось таке вiдбувалось в нiй, у безперервнiй змiнi форми i голосах, i брязкотi зброї, нiби загiн невiдомих iстот йшов впевнено i невiдворотно по вечiрнiй дорозi.
I дивний то був загiн.
Серед мерехтiння вологи виринула річ нетутешня. Сліпучо-білий хвіст, крила і шия. Трикутні очі, роги і гребінь, що починався від шиї і йшов вздовж спини. Білий дракон. Той самий, з гравюри. А за ним в сiрих пасмах виникали якiсь непевнi обличчя, морди, били в землю важкi копита, iржали конi, ревли невiдомi звiрi. Палаючi очi i зуби... і все це йшло на мене - ні, не на мене, воно перемолотить мене, навіть не помітивши, думав панічно, відчуваючи, як тіло наливається ртуттю, і вона тягне униз до землі, вбік від дороги, туди, де можна хоча б заховатися за рештки стін. А на дорозi чорнiли в сутiнках дві непорушні постаті, залишені напризволяще, i хмара от-от мала пройти по них, перемолотити копитами і кігтями - так, нiби вся наволоч, що колись з’являлась на моїй землi, зiбралась докупи, аби поглинути місце, що колись стане моїм містом. Перед очима вже стояла пелена - мабуть, не пил, а піт, але це не завадило встигнути зауважити - такі моменти жаху загострюють відчуття до леза ножа - вершницю, що ніби зійшла з картини Валейжо, де на жінках нічого не вдягнено. Схожу на Лариску. І коня під сідлом, але без вершника. Вершниця дивилася прямо на мене.
Свита білого дракона. Переможця. Символа добра - того, що вважається за добро там, в моєму світі і моєму місті.
Підійти. І сісти верхи... Крок вперед. Ще крок. І ще. Лише опустити і кинути арбалет.
***
І у цей момент на дорозі щось змінилося.
На місці, де лежала постать у чорній хламиді, сидів дракон. Чорний. Маленький. Зовсім не такий, як на гравюрі. Радше потворний і якийсь незграбний. Дракончик. Драконенятко, що розпростерло крила - і змахнуло ними.
І злетіло.
З стіни туману долинуло ревіння. Туман колихнувся і завертівся вихорами під ударами білих крил.
...Вони летіли один назустріч одному. Світ ніби зстиг в очікуванні - а, може, від страху я просто перестав чути. Лише бачив. Все було не так, як на гравюрі, окрім хіба що сонця - і те без обличчя. Не було фортеці, а лише її рештки, і білий дракон був величезний і впевнений, а чорний - маленький і від цього дуже самотній, він видихнув невеличким снопом полум’я, зовсім непримітним, а я боковим зором встиг відмітити, що схожа на Лариску дама навіть не дивиться туди. Вона впевнена у результаті бою, і навіть не сприйняла всерйоз отого невеличкого факелу, а дивиться на мене, а потім з посмішкою вказує на чорного дракона - мовляв, стріляй - а потім вказує на коня з вільним сідлом - мовляв, сідай, - а потім гордо випинає голі груди - мовляв, отримуй, ти ж знаєш, які вони у твоїй реальності, а я переводжу погляд туди, на простір над колишньою фортецею, і думка б’ється рибкою в голові - догрався, тепер точно догрався, втрапив у минуле, як у жахливий і довгий сон, але арбалет все ще притиснутий до мого плеча, і наведений він точно на чорного незграбного дракона, і я розумію, що варто натиснути на гачок, і все скінчиться. Там, удома, все в мене буде добре.
- "Якщо ви на боці добра, то я щасливий бути на боці зла!" - зовсім недоречно промайнули в голові слова.
Так сказав Алекс із "Механічного апельсина". Зу шпрех Алекс.
А білий дракон вже вчепився зубиськами в праве плече чорного. Гравюра, що лежала в мене на столі, враз ожила. Зараз він розкриє пащу, випускаючи чорного - і той в останньому штопорі полетить донизу, на уламки стін. І вони пронизають його наскрізь. Цього не було намальовано, але це було ясно і так.
Арбалет в руках ходив ходором, він ледь не випадав із спітнілих рук, і мене било, немов електричним струмом - цей ірреальний світ, цей клятий сон, і все не міг натиснути, на вибір не лишалося часу, бо не знав, хто тут є хто, і що тут є що, і що чорне, і що біле... Наволочі! Знав лише, що на другий постріл - аби захистити себе - не мав нічого - ні другої стріли, ні другої спроби, ні другого життя... ні іншого К., ні іншої машини часу...
І останньої миті, майже підсвідомо, відвів арбалет трохи лівіше. Націлив його приблизно туди, де впевнено вимахував крилами білий дракон. І заплющив очі - вірніше, вони заплющилися самі. І натиснув...
Арбалет боляче вдарив у плече кутим залізним прикладом...
Щось трапилось з часом - зрозумiв це вiдразу. Розплющив очі. І побачив, як по звiльненiй тятивi пробiгли брижi - лiнивi i повiльнi - i вона вп’ялась в стрiлу; i сама стрiла, що повiльно, немов нехотячи, почала рухатись по ложi арбалета. Вона сходила невимовно довго - цiлу вiчнiсть - i нiби зависла передi мною, оперенням донизу i вiстрям до неба. Застигло все - вітер, листя на деревах, навіть сонячне світло, здавалось, завмерло на місці - і лише стріла повільно-повільно рухалась, повзучи туди, угору, на білу тварюку, яка вперше здивовано глянула згори розлюченими величезними трикутними червоними очиськами...
***
ОДИН
Тут і зараз
Вечірнє сонце не більше кривавило стару дорогу, і пасма сірого не котились навалою на мене. Все зникло відразу - так, як зникає світло, і речі, що за мить до того були чіткими, реальними, раптом щезають, перетворюються в ніщо, немов би не існували ніколи...
Я сидів, впершись спиною у стіну своєї хатинки. Внизу тихенько плюскотіла річка.
А поруч лежав арбалет із спущеною тятивою.
За лісом падав за ліс апельсинчик Сонця. Верхівка сосни тепер була майже врівень із ним. Сонце сідало - це я зазначив вперше - набагато раніше. Осінь. Скоро настане справжня осінь.
І рівна стіна. Там, де було моє улюблене заглиблення, персональний куток, тепер стояв рівний ряд каміння. Павутинки під стріхою теж не було. Втім, один камінь таки лежав під стіною. Це навіть не здивувало. Заніс арбалет у хатинку. Вийшов. Підійшов до камінця і знову сів.
І став чекати.
***
...Почулися кроки. Потім скрип ослінчика. Продовжував дивитися на ліс протилежного берега. Висока сосна тепер була лише чорним контуром, впаяним у оранжеву стіну заходу.
К. першим порушив мовчання.
- Що ж - кожен сам обирає собі долю. Сидіти у кутку, де не дме, чи вийти на протяг. Чи вийти у минуле. Це не так просто - вийти з кутка і взяти до рук арбалет...
...Я повертав до нього голову мільйон років. Краєвид повільно зміщувався проти годинникової стрілки - половинка сонця над темно-синім у вечірніх сутінках лісом, вартова сосна, багряна вода, осока над водою. Повертав голову повільно, бо вже знав приблизно, що побачу. І не хотів побачити.
Він сидів там, де й завжди. Чорне волосся, звична шапка. Але не було хламиди. Стоптані сандалі. Старі штани. Звичайна синя китайська сорочка, яку можна купити у будь-якому магазині чи на базарі. Не з модних - без вишивки і безлічі кишеньок невість для яких предметів.
А от праве плече у нього було щільно перемотане бинтом.
Він посміхнувся самими куточками губ. Зірвав травинку, задумливо пожував її...
- Була робота на даху. Треба було дещо зробити там, нагорі. І, знаєш, так по-дурному зачепився за флюгер...
- Скажіть, якщо можна... Полум’я...
Він розсміявся.
- Ти ж не раз про це читав. Все дуже просто. Видихається отрута із спеціальної залози. А у защічному мішку кремінь та сірчастий колчедан, які викрешують іскру. У драконів на кінці обличчя були кістяні пластинки, і їм не обпалювало... Втім, були ще дракони крижані...
- Ви сказали "обличчя"...
- Це нічого не означає. Спитайте у господаря будь-якої тварини - чи скаже він про улюбленого пса, що в нього "морда"? Лише обличчя...
- Ви хотіли сказати "чи скажу я про себе"? Скільки Вам років?
Він знову посміхнувся.
- З якого це часу ми знову на Ви?
- Знаєте... не кожного дня зустрічаєшся із: і оце Ваше знання історії: звідкіля воно? Ви справді все це бачили?
К. знову став серйозним.
- Не кажіть дурниць, - сказав він тихо, теж переходячи на "Ви". - Усього лише архіви. А драконів немає. Принаймні, тих, до яких ви звикли. Дракон живе у кожному з нас. Просто одні дають йому себе зжерти - або служать іншому дракону. А от дехто намагається дати йому раду. Таких меншість. Але вони є. І добре, коли хтось із них все ж ризикне взятися за арбалет... А головне - в останній момент відділити біле - справжнє - від справжнього чорного.
- А ще ліндворма від накера, віверна від звичайного європейського...
К. уважно подивився на мене, і здалося...
Ні, таки здалося. Звичайні очі, нічого трикутного.
- Ні. Треба знайти того дракона, який сумнівається. Навіть непоказного. Навіть маленького і чорного. Який не сидить у своєму кутку на купі коштовного каміння. Такого собі драконячого Мюнхаузена. Того самого.
- І що відбувається тоді? - кволо запитав я.
К. встав, обережно підтримуючи поранену руку.
- Хочу сказати одну річ. Мабуть, я не скоро зможу прийти. Самі розумієте, колего... Втім, Ви навчилися справлятися один. Тепер Ваше завдання - навчитися жити серед інших. Хоча Вам тепер буде легше. Значно легше.
- Це ж чому? - здивувався я.
- Подивіться на своє місто. Адже у Вас тепер нема кутка, в якому можна ховатися від життя: Та чи й варто було?
Встав. Глянув на К. Потім на залишки сьогоднішнього дня, що догорали над соснами. Потім зробив кілька кроків. Повернув за ріг. І зупинився.
НУЛЬ
Світанкового не було.
Того, яким його знав все життя.
Вітер доносив пахощі якихось несамовитих осінніх квітів, і звідкілясь линула музика. Невидимий оркестр виконував мелодію. Джорджо Мородер, "Танець-спалах". Тиха і ніжна, вона пливла ошатним незнайомим містом, розливалася вуличками, розтікалася між заквітчаних будинків під червоною черепицею, багряних у променях сонця, яке от-от мало закотитися за обрій. Там, де колись була покинута недобудована свіча, тепер стояв висотний будинок, що світився ізсередини синім світлом, і на його даху, немов крила екзотичного метелика, переливалися сполохами скляні вигнуті дахи залів із прозорими стінами. За стінами щось відбувалося - оце лише зараз зауважив, що музика лине звідти, згори - там танцювали. Чоловіки і жінки. І навіть звідси відчувалося, що це були дуже щасливі люди. Як і ті, що йшли вулицями - рівними і яскраво освітленими. І ті хлопець і дівчина, що цілувалися під деревом з якимось декоративним небаченим заморським листям. І ті бабусі і дідусі, що поважно розмовляли і прогулювалися вузенькими хідниками, викладеними різнобарвною плиткою, під яскравими ліхтарями, декорованими під старовину.
Звідси, з околиці, було видно ще одну високу споруду. Ратуша. Це вперше я бачив її в реальності, а не на старих фото. Вона була підсвічена кольоровими прожекторами. І на стіні висів князівський герб.
Вершник, що скаче, здійнявши угору меч.
І, дивлячись на цих веселих, усміхенних людей, відчув щось таке... якесь розуміння. Якесь передчуття - як тоді, з арбалетом... і зробив ще кілька кроків, і подивився туди, де ріка утворювала вигин.
...Вона мала зовсім інакший вигляд, ніж на гравюрі. І була зовсім не такою, як у моїх нічних вештаннях. Все було таким самим. Але не було грізним. Фортеця немов злилася воєдино з краєвидом. Вона стала продовженням води, дерев і лісу. Міст над річкою був опущений.
Вони її відновили, - зрозумів я. - Відбудували заново. Зібрали дбайливо по малюночку, по спогаду, по камінчику. Поставили стіни. І перекинули міст над рікою. І вкрили черепицею дахи і башти. І поставили на донжоні флюгер. А може, вона й не була ніколи зруйнована. Завжди стояла тут, у своєму місті, оберігаючи його від ворогів. І від білих драконів.
Сутінки. Краєчок фіолетової смужки над геть чорним лісом. Порожній ослінчик. Шепотіння вітру.
Зайти до хатинки. І подивитися на гравюру.
Ті ж стіни і дахи, і те ж сонячне коло з людським обличчям. Чорний дракон - скривавлений, але живий - обернувся навколо шпиля донжона з надламаним флюгером. Голова опущена, і крила звисають безсило. Але очі розплющені, і він дивиться на браму воріт. Відпочиває після важкого бою.
А біля підніжжя фортеці лежить білий дракон, і навіть на маленькій гравюрі чітко видно риску на його шиї. Я знаю, що це: арбалетна стріла. І бачу на гравюрі самотню фігурку, що зіщулилась перелякано і здивовано біля брами, на яку дивиться чорний дракон.
Фігурку, що стискає арбалет із спущеною тятивою.
Беру арбалет і закидую його на плече. З нього більше не потрібно стріляти. Мабуть, повішу його на стіні. Чи віддам в музей міста, який знаходиться у фортеці. Нехай висить там між старовинними килимами, поряд із старовинними портретами, над вітринами із андськими жуками. Йому там буде краще. А якщо хтось запитає, де дістав - скажу, що знайшов десь на горищі. Мені не повірять, але то байдуже. Від такого експонату не відмовляються. Він висітиме у музеї, і дітлашня дивитиметься на нього захоплено, а екскурсовод - молода дівчина чи молодий хлопець - розповідатимуть малечі про стародавні часи, коли воювали отакими-от штуками, і коли в околицях водилися дракони. Чорні і білі. Яких насправді нема. А ще віддам копію гравюри.
А ще зніму з порожньої хатинки, де мешкав К., флюгер. Маленького дракончика із звичайної жерсті. І поставлю його на своєму даху. Мабуть, лише дві хатинки - моя і К. - залишилися незмінними у цьому, новому для мене, Світанковому. Та ще костьол. А до людей доведеться звикати наново. Вони стали іншими. Вони завжди жили у цьому часі і у своєму місті. До цього нового, прозорого, як гірський кришталь, Світанкового, треба звикнути також.
...Я поволі йду тихими ошатними вулицями мого маленького провінційного міста, райцентрика, загубленого серед лісів і озер, що стоїть в стороні від широких трас і проїжджих шляхів. Міста, де живуть гарні і хороші, а головне - щасливі - люди. Де вечорами лине тиха музика, де по насипу серед густих сосон повільно повзе майже іграшковий паровозик, де вода в озерах синя і глибока, де не водяться білі дракони, і де тепер не треба чекати півночі однієї на місяць ночі, аби вона наповнилася вiтром з незнайомими пахощами, i перша зірка перечепилася за флюгер башти Вiтряний Млин.
І над ним промайне легка тінь маленького чорного draco occidentalis magnus.
Привіт.
В.Напиткін
Місто
Гобелени