Мiсто Славута

   ...Тодi якраз було близько п'ятої. Шановнi мої спiвробiтники вже поглядали на годинники, а найхоробрiшi навiть поскладали документи в течки. У приймальнi в шефа ще сидiв якийсь клiєнт, проте, як на мене, його бiльше цiкавили стрункi нiжки Наталiї Павлiвни, шефової секретарки. I в той самий час, коли я вже майже остаточно вирiшив, що вихiднi проведу на пляжi, дверi вiдчинилися, i з'явилася сама Наталiя Павлiвна, дивлячись на мене своїм завжди байдужим поглядом, що не обiцяв нiчого доброго.
   - Сьогоднi вирушаєте до Львова, - промовила вона. - Супроводжуватимете технiку. Назад поїдете через Свiтанкове, тамтешня бiблiотека замовила ксерокс, розберетесь, що до чого.
   Вона йшла вiд мене, завжди рiвна, немов Ейфелева вежа, i така ж недоступна, але я зараз ладен був пристрiлити її. Бо п'ятницю я проведу у Львовi, а два вихiднi менi доведеться провести в оцьому самому Свiтанковому, чекаючи понедiлка, i мiсто, звичайно, виявиться звичайнiсiнькою дiрою, без гарячої води в готелi, а то ще й зi зручностями надворi. І не купить там нiхто ксерокса, бо нiхто не дасть їм грошi, коли в їхнiй бiблiотецi напевне валиться стеля, але ж вони хочуть йти за часом, хочуть прогресу... серед своїх старих книг, якi нiхто не читає. Я був злий, як чорт, але нiчого не мiг вдiяти - i коли Наталiя Павлiвна (яка, к бiсу Н.П. - Наталка вона, ще дiвчисько, просто шефова секретарка, от i пiдлизуються до неї) обернулась до мене, я вiдповiв їй такою вiдданою i щасливою посмiшкою, немов iстина i знаходилась в отому мiстечку, закинутому бозна-куди, а я якраз i мав її, iстину, звiдти добути...

   * * *

   "Ось вона, iстина!" - гiрко промовив я суботнього ранку. Вона полягала в старезному дерев'яному вокзалi, який тримався лишень якимось дивом. Мiсто було старим, доiсторичним i одноповерховим, з колесом огляду (огляду чого?) серед парку, з озером посерединi, що затяглось осокою. Але найбiльше мене вразило iнше - майже геть все населення складали старi люди. На вулицях не було молодих облич, i не горiли вогники кав'ярень - їх також просто не було - а єдиний комерцiйний кiоск нагадував радше танк, притягнутий невiдомо з якого звалища. Поговорити зi свiтом можна було лише через телефонiстку - вона злим втомленим голосом передавала замовлення ще кудись, i я довго чекав, поки мене з'єднають з фiрмою - нiкого там, звiсно, не було, але ж в понедiлок автовiдповiдач доповiсть начальству, що я прибув куди слiд. Готель, як не парадоксально, виявився зi зручностями, я був у ньому єдиним вiдвiдувачем - адмiнiстраторка довго i радiсно пропонувала "люкс", в який i провела мене. При виглядi цього номера - з величезним, як аеродром, лiжком, що наразi навiяло думку про клопiв, i телевiзором в кутку, менi стало смiшно, але я виду не подав, бо цiни тут були дiйсно смiшнi. "Гриби у нас тут, ягоди," - радiсно сповiстила жiнка перед тим, як вийти i залишити мене насамотi.
   ...За годину я вже не знав, куди подiтися. Телевiзор, звичайно, не працював. Бiблiотека, заради якої я i прибув, була зачинена. Робити було абсолютно нiчого - i слова про гриби i ягоди здалися менi раптом не такими вже i дикими - бо й справдi, що ж тут робити, в цьому мiстi, звiдки вже давно втекли всi, хто мiг, i де зупинився навiть час. Я вдягнув спортивний костюм, що завжди був при менi на такi ось випадки, бо з цiєю роботою не знаєш завчасно, куди попадеш - на бал чи корабель - i за десять хвилин, розвiдавши у говiркої адмiнiстраторки дорогу, купив в унiвермазi навпроти пластмасове вiдерце, почекав з пiвгодини автобуса - i рушив до недалекої окраїни.
   Мiсто тут просто переходило в лiс. Воно чомусь закiнчувалось магазином, бiля якого розвертався автобус - а далi починався густий сосняк. Я зайшов до магазину. Купив пачку печива i знiчев'я запитав у жiнки за прилавком, що лущила насiння, дорогу до грибних мiсць, особливо не розраховуючи на iнформацiю.
   Але, на диво, жiнка виявилась говiркою.
   Дуже швидко я вже знав, що i як росте в кожному квадратi лiсу... а також про те, що сказала її сусiдка iншiй сусiдцi, чому здох пiдсвинок у якоїсь баби Ганi i коли в чоловiка Сiренчихи знову настане перепiй. Я був новою людиною, i їй кортiло розповiсти менi все, що сталося в мiстi вiд часiв Стефана Баторiя. Я заледве вiдбився вiд неї, щиро дякуючи i обiцяючи обов'язково зайти на зворотньому шляховi, i майже не звернув уваги на її слова "там станцiя закинута в лiсi, чоловiк живе, вiдлюдько, придурошний, то ви до нього краще не заходьте," - i вирушив по стежцi, твердо зарiкшись не звертати з неї...

   * * *

   Звичайно ж, я заблукав.
   Зрозумiв я це не вiдразу. Стежка була поруч, тримався я бiля неї залiзно, обриваючи стиглу суницю - i раптом я виявився сам, серед зовсiм iнших дерев. Я пiшов туди, де, здається, була дорiжка - але не виявив її. Куди не поглянь - виднiлись дерева... однаковiсiнькi, i навiть мох на них рiс iз рiзних бокiв, смiливо заперечуючи шкiльну iстину, яка твердила: мох росте лише на пiвнiчнiй сторонi...
   Вечорiло. Я геть вибився iз сил. Проклинаючи себе за необдуману вигадку пiти до незнайомого лiсу, я йшов якоюсь занедбаною дорогою, сподiваючись, що вона кудись мене таки виведе. На годинник я намагався не дивитись - бо нагорi, в небi, вiдбувались змiни набагато гiршi, анiж просто наближення ночi, змiни, що не вiщували нiчого доброго. Морок там збирався набагато швидше, нiж належало, i перший гуркiт вже долинув з-за дерев.
   Гроза наближалась - невпинно i неухильно. Я бiг по лiсовiй дорозi, майже не бачачи її, i блискавки позаду пiдстьобували мене батогами... а я хотiв знайти хоча б якесь житло - лiсникове, чи що, хоча б якийсь старий намет... i лише перечепившись об щось високе i тверде, влетiвши в ожиновi кущi, безсило затих, паскудячи себе останнiми словами. А коли пiдняв очi, то у фiолетовому спалаху побачив те, що кинуло мене в невимовний жах.
   Шибениця.
   I вогник у хатинцi, що стояла неподалiк.
   I лише повiльно пiдвiвшись, я зрозумiв, що це.
   Це був старий семафор - такий, як в кiно, з пiдйомною перекладиною, схожою на руку. А те, за що я перечепився, виявилося рейкою...
   Станцiя, - зрозумiв я. Ота сама, покинута, про яку менi розповiли в магазинi. I до якої попереджували не заходити. Але та жiнка, мабуть, зараз не перебувала в моїй ситуацiї... а першi краплi вже били мене по плечах, i я поволi, роздираючи штани об гострi голки, поплентався на вогник, що жовтiв серед грози...

   * * *

   Вiн вiдчинив менi вiдразу, немов чекав пiд дверима.
   Не знаю, чому я охрестив його Капiтаном. В ньому не було нiчого вiд моря. Можливо, просто тому, що вiн прийшов на допомогу менi, потопаючому - бо дощ уже перiщив, i я справдi був схожий на щойно витягненого з води. А можливо, вiн видався менi господарем оцього усього - цiєї станцiї, цього лiсу i цього дощу - справжнiсiнький Капiтан - i слово з'явилось i причепилось до нього.
   Вiн нiчого не розпитував - просто кивнув у бiк столу, i, вiдчинивши шафу, подав менi рушника i суху сорочку. Я витерся так-сяк; сорочка виявилася великою, але це все ж було краще, анiж вiдчувати усiм тiлом липке i холодне.
   Всiвшись до столу, я краще розгледiв його помешкання. Стiл, два стiльцi, шафа i скриня, дверi в сiни i ще кудись - вочевидь, в iншу кiмнату. Стiни були акуратно вибiленi вапном, i на однiй висiв допотопний телефоний апарат... який, мабуть не працював, залишившись ще з бозна-яких часiв.
   Помiтивши мiй погляд, господар перший порушив мовчання:
   - Телефон залишився ще вiд начальника станцiї. Коли всi поїхали, номер просто не вiдключили - як i свiтло... а я перенiс його сюди. А потiм, коли розiбрали примiщення самої станцiї, про телефон нiхто вже не згадав...
   Я з сумнiвом поглянув на нього i перевiв розмову на iнше:
   - Як вiд вас можна дiстатися до мiста?
   - Вiсiм кiлометрiв стежкою. Стежка вiдразу за хатиною - не там, звiдки ви прийшли. Тiльки навряд чи варто йти поночi та за такої погоди. Тут бiльше нiде нема житла - краще залишитись i переночувати в мене.
   Я не вiдразу зрозумiв, що вiн точно визначив, звiдки я прийшов - не по стежинi - а, зрозумiвши, вiдчув легенький холодок, що пробiг по спинi... i слова тiєї жiнки з магазину вiдразу постали в пам'ятi.
   Те, що вiн сказав потiм, вибило в мене з голови всi думки:
   - Вас, мабуть, попередили, щоб ви сюди не заходили. Дивак, казали, якщо не гiрше, - вiн посмiхнувся. - Звичайно, якщо хтось живе сам, i робить нiкому не потрiбнi речi, з точки зору нормальної людини вiн виглядає... не зовсiм, - Капiтан помовчав трохи, i продовжив: - але я їх не звинувачую. Люди в таких мiстечках простi i роботящi, i їм не болять проблеми свiту - свiт для них просто не iснує, вiн пройшов поряд, часто не навчивши нi писати, нi читати - їм було нiколи, i сенс життя для них часто зводиться до смертi отого бабиганiного пiдсвинка.
   Я безтямним поглядом дивився на нього. Це було вже занадто - бо я подумки все ще прокручував магазинну розмову, i в спогадах якраз дiйшов до смертi поросяти...
   Вiн глянув на мене i продовжив:
   - Переночуєте тут. Маю ще одну кiмнату... а я ляжу на скринi. Вечеря вже готова, - вiн махнув рукою в бiк печi в кутку, - а потiм я вас почастую наливкою з чорниць. Червневий урожай, ще не зовсiм дограла, - вiн стишив голос, немов вибачаючись, - але дуже добра...

   * * *

   Ми сидiли за столом. Дощ за вiкнами почав вщухати, i сосни шумiли десь в темрявi, неначе морський прибiй, то наближаючись, то вiддаляючись, немов там, за вiкнами, перекочувались справжнi хвилi... немов ця хижа i справдi була капiтанською каютою десь на кораблi, що плив, похитуючись, до невiдомого берегу i невiдомої мети.
   - Я живу тут вже двадцять рокiв, - тихо говорив Капiтан. - Колись це була дуже велика станцiя - "Свiтанкове-II", i звiдси розходились колiї на кар'єри та деревообробний комбiнат. Ми вiдправляли п'ять-шiсть поїздiв на день. Тут був клуб, i навiть невеликий фонтан, - вiн посмiхнувся, i я мимоволi також розсмiявся - фонтан в лiсi... - Так, був фонтан, i працювало багато людей. А потiм... потiм все закiнчилось. Нiхто i не помiтив, як це вiдбулося - просто товарного лiсу бiльше не стало, i комбiнат одного дня зупинили. А за рiк по тому за п'ятдесят кiлометрiв звiдси, - вiн махнув рукою у вiкно, у темряву, - почали розробляти новi кар'єри, зручнiшi... а цi закинули. Все скiнчилось дуже швидко - за два роки. А ще за рiк станцiю розiбрали, i залишили лише оцю сторожку. Я просто не захотiв iти звiдси; менi поталанило - я вважався тут колiйним робiтником i навiть отримував невеликi грошi, та менi й не потрiбнi великi - в мене все своє, городець... Кар'єри потихеньку затопило водою, i вони перетворились в озера, - вiн знову посмiхнувся, - i рейки часто iдуть просто пiд воду... але риба тут буває неймовiрна.
   - Ви i взимку живете тут? - запитав я
   - Живу. Я, знаєте, звик, i менi не страшно - якщо ви це маєте на увазi. Взимку тут також гарно... та й зими зараз не тi, нема таких жорстоких морозiв, а палива тут - самi розумiєте.
   На столi стояла величезна сулiя, повна чорних ягiд; повiтрянi кульки наскрiзь пронизували її швидкими метеоритами - знизу догори. Капiтан наливав прямо звiдти.
   - Власне, це сiк... Тут не дуже-то й поконсервуєш, тому я й роблю отак - малиновi i чорничнi наливки. Вони готовi десь глибокої осенi... та й не люблю я мiцного вина, а горiлки тим бiльш. На Новий Рiк я прикрашаю ялинку - отам, на подвiр'ї - i дiстаю сулiю, i згадую минуле... iншi новi роки - вiн дивився у вiкно, i погляд його бачив щось, менi невидиме i недоступне...
   - А чому ви пiдтримуєте порядок... ремонтуєте колiї i все таке? - запитав я. - Адже це безнадiйна справа. Сюди нiколи вже не прийде жоден поїзд.
   Вiн задумливо глянув на мене.
   - Знаєте, ви зараз сказали дуже важливу рiч. Можливо, ви самi не зрозумiли того, але це дiйсно дуже важливо. Я знаю, що про мене говорять в мiстi, але менi те байдуже. Просто... просто менi здається, що життя має сенс лише тодi, коли мета його дiйсно безнадiйна, навiть дурна, як-от вважають тi, iншi. Адже всi дороги з досягнутої вершини ведуть донизу. А я знаю, що сюди дiйсно нiколи не прийде жоден поїзд, i в мене є оця нiкому, крiм мене, не потрiбна мета, - вiн перевiв подих, - чистити колiї, змащувати стрiлки... i, нарештi, вiдремонтувати отого семафора, бо вiн з ручним приводом, i дрiт проiржавiв.
   - Ви вважаєте це романтикою?
   Згодом я зрозумiв, що цього менi не варто було казати. А тодi... тодi вiн вiдсахнувся вiд мене - так, нiби я ударив його, боляче i важко, i вiн аж вiдкинувся на спинку стiльця, i з його великих очей, здавалось, ось-ось потечуть сльози.
   - Нi, я так не думаю. Це не романтика. Це - втеча, евакуацiя вiд свiту, якщо хочете. А романтики, - вiн знову замовк, - їх вже просто нема, тому що, тому що романтики...
   Синiй спалах розрiзав навпiл кiмнату - i слiдом за тим страшенної сили удар струсонув хижку. Я iнстинктивно схопився за стiл; перед очима в мене пливли рiзнобарвнi кола, i я не бачив нiчого навколо, втягуючи голову в плечi i чекаючи, що старе перекриття ось-ось впаде менi на голову.

   * * *

   Сосни за вiкном вже не iснувало. Блискавка - одна з останнiх - влучила прямiсiнько в дерево, що росло неподалiк, розсiкши його надвоє, легко, немов сiрник.
   За стiною раптом почулося квилення - слабеньке i тихе, немов плаче увi снi маленька дитина...
   - Ну ось, i в нас, як бачите, дещо мiняється, - сказав Капiтан, пiдводячись. - Пiду заспокою Петрика...
   - Петрика? - тупо перепитав я. - Якого Петрика?
   Та Капiтан не слухав мене. Вiн вiдчинив дверi в сусiдню кiмнату - i за хвильку повернувся, несучи в руках щось маленьке i живе, i поставив його прямо на стiл.
   Чибiс. На столi сидiв чибiс - покалiчений, бо однiєї лапки в нього не було, i крильце також безсило звисало, дiстаючи дошок...
   - Я пiдiбрав його в полi, - проказав Капiтан. - Потрапив пiд косу i вже майже стiк кров'ю, та якраз нагодився я i пiдiбрав. Довго не хотiв їсти, але потiм звик, i зараз не боїться, навiть дзьобає з рук, - Капiтан погладив пташку. - Знаєте, вiн справжнiй друг, i все-все розумiє.
   Я зауважив, що Капiтан дивиться на пташину з неприхованою любов'ю.
   - Можна менi його погодувати? - несмiливо запитав я.
   - Можна... якщо вiн схоче. Вiн, знаєте, дуже добре розбирається в людях - хто добрий, а хто злий. Якщо ви хочете цього екзамену - будь ласка.
   Я задумався на мить - а потiм взяв шматочок хлiба i обережно простягнув його чибiсовi.
   Петрик глянув на мене так, що в мене мурашки побiгли по спинi. Вiн дивився пильно i проникливо, зовсiм не пташиним поглядом, а майже людським - нi, не майже, а просто людським - застиг непорушно... а потiм, накульгуючи i пiдтримуючи себе пораненим крильцем, зробив кiлька маленьких пташиних крокiв - i iнтелiгентно, майже нiжно, вiдщипнув дзьобиком крихту.
   - Ну ось i познайомились. Я радий, що Петрик вас визнав, - Капiтан посмiхнувся, встав i пiдiйшов до шафи. - Мабуть, час спати, - сказав вiн, вiдчинивши дверцята i простягаючи менi бiлизну - чисту, накрохмалену. - Йдiть стелiться. Якщо ви не заперечуєте, Петрик ночуватиме з вами. Я ще маю роботу, та й вiн звик спати там, на пiдвiконнi. Вiн поводитиметься тихо, не заважатиме вам, - голос Капiтана став винуватим.
   Я увiйшов у сусiдню кiмнату.
   Те, що я побачив там, мене просто вразило.
   Вся кiмната була заставлена полицями. I на цих полицях стояли книги - сотнi, тисячi книг, художнiх i технiчних... погляд ковзав по корiнцях. Маркес, Ремарк, Толстой, Шевченко, Гейне - кольоровi палiтурки рiзнобарвно переливались, i золото блищало навiть у свiтлi слабенької лампочки.
   - Що... це все - ваше? - вирвалось в мене.
   - Моє, - Капiтан глянув менi через плече. - Я завжди любив читати, а тут тим бiльше. Iнколи я ходжу в бiблiотеку, беру в них новi книжки, але останнiм часом приходять здебiльшого якiсь дурнi, все детективи та еротика, а серйозної лiтератури майже нема.
   - Це ви збирали все життя?
   - Ну, майже так. Почав ще тодi, коли вчився в Києвi.
   - Ви... ви вчились?
   Вiн раптом розсмiявся, дивлячись на моє здивоване обличчя:
   - Вам, мабуть, сказали що я народився на цiй станцiї? Що я дурний i безграмотний? Нi ж, звичайно, нi! Я вчився в унiверситетi i став геологом, об'їздив всю країну, шукав нафтовi родовища i знаходив їх, мав багато друзiв... Але все те було так давно, - вiн знову посмiхнувся, - так давно.
   I враз порушивши своє прiзвисько, раптом сказав не до ладу:
   - Знаєте, так багато об'їздив... а жодного разу не бачив моря...
   Боже, - думав я, стелячи ковдру, - то хто ж ви таки насправдi, несправжнiй Капiтане? Самотня людина, що обрала собi таку дивну долю, i оцю закинуту хижку, i оцю пташку в друзi, i оцi книги? Звичайно, ви не вписуєтесь у тиху заводь цього мiстечка, звичайно, вас вважають диваком, а то й гiрше - бо й справдi, кому спаде на думку зачинитись в будинку серед лiсу, серед оцих книг, кому i заради чого захочеться витрачати життя на непотрiбну справу... Я чомусь пригадав стару-стару фразу, невiдомо ким сказану... як там, в нього - в кожного в душi живе море, тiльки однi перетворюють його в мертве болото, а iншi - в цiлий океан... хто ж то сказав, хто ж сказав, намагався я згадати, а сон вже закрив менi очi, i дощ все накрапав i накрапав по даховi...

   * * *

   Прокинувся я вiд рипiння пiдлоги.
   З-пiд дверей пробивалася смужка свiтла. Капiтан ходив по сусiднiй кiмнатi - взад i вперед, намагаючись не наступати на найбiльш говiркi дошки, але пiдлога все одно порипувала.
   Я слухав це рипiння i дивився на жовту смужку свiтла, що вертикально перетнула стiну в моїй кiмнатi.
   I в цiй смужцi я помiтив те, на що ранiше не звернув уваги - фотографiю жiнки.
   При такому освiтленнi годi було роздивитися її як слiд. Але жiнка була, без сумнiву, молода i вродлива, i щасливо смiялася, дивлячись з фото.
   Хто вона йому - дочка, дружина?
   На пiдвiконнi щось заворушилось - це Петрик затрiпотiв увi снi.
   Я встав i рушив до сусiдньої кiмнати.
   Капiтан стояв бiля вiкна, дивлячись на розчахнуту сосну. Зачувши мої кроки, вiн обернувся.
   - Ну от, розбудив вас.
   На столi лежали книга i зошит.
   - Я переписую вiршi, - сказав вiн, випереджаючи моє запитання. Бродський... взяв у бiблiотецi. Назавтра потрiбно повернути, а вiршi чудовi, от я i переписую. Ось послухайте, - вiн пiдiйшов до столу i взяв книгу.

   Ты поскачешь во мраке, по бескрайним холодным холмам,
   вдоль березовых рощ, отбежавших во тьме к треугольным домам,
   вдоль оврагов пустых, по замерзшей траве, по песчаному дну,
   освещенный луной и ее замечая одну.

   Гулкий топот копыт по застывшим холмам - это не с чем сравнить,
   это ты там, внизу, вдоль оврагов ты вьешь свою нить,
   там куда-то во тьму от дороги твоей убегает ручей,
   где на склоне шуршит твоя быстрая тень по стене кирпичей...

   Читати вiршi вiн не вмiв абсолютно.
   Але тут, у його хатинi, серед ночi, за тисячi планет вiд iнших людей, це виглядало саме так, як потрiбно.

   Кто там скачет, кто мчится под хладною мглой, я тебе говорю,
   одиноким лицом обернувшись к лесному царю,
   обращаюсь к природе от лица треугольных домов
   кто там скачет один, освещенный царицей холмов...

   Голос все звучав i звучав - серед ночi...

   Не неволь уходить, разобраться во всем не неволь,
   потому что не жизнь, а другая какая-то боль
   приникает к тебе, и уже не слыхать, как приходит весна,
   лишь вершины во тьме непрерывно шумят, словно маятник сна...

   Вiн закiнчив читати, помовчав, а потiм сказав:
   - Я переписую до цього зошита рiзних авторiв - тих, яких нема в мене. I, бачите, як багато я не читав ранiше - зошит майже закiнчився.
   Я притих, вагаючись, а потiм все ж таки запитав:
   - Якщо можна - ота жiнка, на фотографiї...
   - Так, звичайно. Це моя дружина.
   - Вибачте... Я не думав...
   Капiтан глянув на мене.
   - Нi, ви не зрозумiли. З нею все гаразд, вона жива-здорова, живе в Києвi.
   - А, он воно що, - промовив я, бо ж таки потрiбно було чимось заповнити цю паузу.
   - Ми прожили з нею два роки, - тихо говорив Капiтан. - Я попереджав її, казав, що життя геологiв не з медом, що це не те, що їй потрiбно. Але вона смiялась, i казала - звiдки ти знаєш, що менi потрiбно, може, менi якраз потрiбен оцей романтик... а потiм мене послали до Сибiру - бараки, холод, комахи - i одного разу я побачив її в унiвермазi з iншим - вiйськовим - i все зрозумiв, а потiм i сама вона прийшла, зiбрала речi, подивилась на мене i сказала лише тiльки - вибач, якщо зможеш, i поїхала. А я ще довго їздив, а потiм опинився тут... тут i тепер...
   Он воно як... Ось чому ви тут, Капiтане...
   Два роки i фотографiя - уламок зовсiм iншого життя, того, яке не вiдбулося, i лише маленькою крижинкою - залишком величезного колись айсберга - дiстався сюди.
   Оце вже справжня безнадiйнiсть, Капiтане.
   Я лежав на лiжку i дивився у вiкно.
   Дощ закiнчився. Нiчний вiтер зiгнав хмару, i у вiкна лилася зоряна рiка. Петрик на пiдвiконнi також не спав, i також дивився у вiкно, згадуючи, мабуть, щось своє, пташине. Iнколи вiн повертав голiвку до мене, зблискуючи оченятами, i тодi менi здавалось - на небi стає двома зiрочками бiльше...

   * * *

   Цього разу я прокинувся вiд денного свiтла.
   Вчорашня гроза не залишила нiчого - крiм обгорiлої сосни. Гроза ця вже була геть далеко-далеко - та й чи була взагалi, чи все це лише наснилось менi - оця хижа, i нiч, i Капiтан.
   Я розплющив очi - все було на мiсцi.
   Крiм Капiтана.
   На столi мене чекала склянка молока, тарiлочка з стиглими суницями i шматок хлiба. Збоку лежала записка:
   "Дорога починається вiдразу за хаткою. Ключ покладете пiд сходи. Бажаю Вам всього найкращого. Дякую за товариство - i вибачте за товариство."
   Знизу було дописано:
   "Не думайте залишати грошi."
   I бiльше нiчого.
   Я з'їв все, що було на столi, акуратно склав посуд.
   I зiбрав свої речi.
   Потiм ще раз глянув на Капiтанове обiйстя.
   I, зачинивши дверi, подався ледь помiтною стежинкою до свого життя - чужий, випадковий пасажир на чужiй, покинутiй станцiї.
   I оглядаючи її востаннє, роздивляючись розчищенi колiї i семафор, що так налякав мене вчора, я згадав чомусь Сент-Екзюперi - щось там про баобаби, з якими воював маленький принц, щоб вони не розiрвали, бува, його маленьку планету...

   ...Чому я згадав все це зараз, аж через чотири роки по тому?
   Тодi, повернувшись до столицi, я купив в магазинi двотомник Бродського, аби вислати Капiтановi. Однак вже на поштi я раптом зрозумiв, що не знаю не лишень його адреси, а й iменi. Я написав на обгортцi - "Свiтанкове-II, начальнику станцiї" - але поштарка вiдмовилась прийняти. Я спробував її умовити, але вона була кимось чи чимось знервована ще до мене, i все це закiнчилось скандалом. А пiсля обiду мене викликав шеф, i сказав, що за день я маю летiти до Амстердама. Це було моє перше вiдповiдальне доручення, i я два днi готувався до поїздки - вiзи, прайси, вiдрядження. А в Амстердамi я познайомився з Франсуаз, "останньою з жiнок-романтикiв", як вона сама себе звала. Дiзнавшись, що я з України, вона розсмiялась i запросила мене до себе так просто i невимушено, нiби ми з нею були знайомi сто рокiв... i лишень пiсля того, як все вiдбулося, пiсля кабаре, пляшки вина року заледве не стародавнiх римлян... пiсля ночi - це вперше я спав з iноземкою - вона спокiйно пояснила, що романтизм її полягає в тiм, щоб переспати з чоловiками усiх країн, якi є на свiтi. Дивлячись на мiй дурнуватий вираз обличчя, вона розсмiялася, скуйовдила менi волосся i сказала, що я був самий чудовий. Я лишень спромiгся запитати, який я в неї за списком, i вона сказала, що двадцять восьмий, i що двадцять сьомим був принц якогось племенi з Конго. "Тобi залишилось ще дуже багато," - сказав я їй тодi - "поспiшай, бо не встигенш." Як не дивно, вона таки вирiзнила мене з iнших - чому, не знаю - i ми продовжували зустрiчатись з нею i в наступнi мої частi вiдвiдини голандських фiрм. А тодi, повернувшись з Амстердаму, я був переповнений враженнями i емоцiями, так що менi нелегко було вiдзвiтувати навiть шефовi - спокiйно i з дiловим виглядом, як вiн завжди вимагав... i, звичайно, я зовсiм забув про Капiтана, про книги, а потiм спогади стерлись, було багато роботи, а книги так i стояли на поличцi.
   Пiслязавтра я знову маю бути в Амстердамi - цього разу у тижневiй вiдпустцi. Можливо, саме це, а можливо, останнi документи, що принесла менi вже моя власна секретарка, стали приводом для мимовiльної згадки. Я дивився, як вона елегантно i грацiозно виходить з кабiнету, i думав - дiвчинка багато навчилась за пiвроку, i навiть в особистому зробила якiсь нiбито успiхи - бо хлопчина, що зустрiчав її з квiтами пiвроку тому, зник, а натомiсть за нею заїжджає "Volvo", i вона сiдає до авто з таким виглядом, неначе тiльки це й робила все життя. Я глянув на список замовлень, аби лишень переконатись - справи в мене йдуть чудово - i вже зiбрався вiдкинути його в течку, коли щось знайоме зачепило око... давнє-предавнє... Свiтанкове... Бiблiотека замовляє комп'ютер... найпростiший... передоплату гарантуємо.
   Свiтанкове...
   Всi цi роки я не згадував Капiтана. Вiн iснував десь поза часом i простором, загублений на своїй неiснуючiй станцiї без адреси, в самому центрi нiчого. Вiн ремонтував iржавi колiї, корчував кущi, а ночами переписував вiршi з книг, якi брав у тiй бiдненькiй районнiй бiблiотецi. Дивна людина, посмiхнувся я, - дивна, продовжував я повторювати слово, дивлячись на елегантну шафу з книгами, серед яких синiв i той двотомник, так i не доправлений йому, подяка за ночiвлю i снiданок, i наливку, подяка, що так i не вiдбулась...
   Я встав з крiсла i пiдiйшов до вiкна. На дворi заходилось на дощ. Взагалi мене вже нiщо не тримало на роботi, всi справи були переробленi - але ж не годилось шефовi йти додому так рано. Я подзвонив Оленi i домовився з нею пiти завтра в ресторан; вона, як завше, вiдмовлялась, погоджуючись лише на паризький ресторан, але потiм розсмiялась - як завше - i запитала, коли i де - а потiм прошепотiла тихенько: "Я тебе кохаю..." - i на тому кiнцi повiсили трубку.
   Робити було нiчого. За вiкнами мерехтiли сутiнки, накрапав дощ.
   Свiтились першi лiхтарi.
   Все, що я зробив далi, вляглось по часу в заледве три хвилини.
   Я пiдiйшов до шафи, зняв з полички синiй томик Бродського i розгорнув - бездумно, навмання - i на бозна-якiй сторiнцi - випадковiй - вiдразу побачив тi рядки, що читав менi колись Капiтан...

   Вдоль оврагов пустых, мимо черных кустов - не отыщется след,
   даже если ты смел и вокруг твоих ног завивается свет,
   все равно ты его никогда, ни за что не сумеешь догнать,
   кто там скачет в холмах, я хочу это знать, я хочу это знать.

   Между низких ветвей лошадиный мелькнет изумруд.
   кто стоит на коленях во тьме у бобровых запруд,
   кто глядит на себя, отраженного в черной воде,
   тот вернулся к себе, кто скакал по холмам в темноте...

   Не знаю, що на мене накотило.
   Я спiймав себе на тому, що набираю номер залiзничної каси. Руки самi накидали цифри, лiтаючи над клавiшами, а губи спитали: "Коли найближчий поїзд до Свiтанкового". За пiвгодини... Звичайно, приїздiть... Звичайно, залишимо... СВ, як ви завше... Взавтра вранцi будете там, а в обiд виїдете назад, ввечерi будете тут... I вчасно дiстануся в ресторан, i на лiтак, - думав я, рвучко натягаючи плаща i кидаючи в дипломат двi синi книги, i заледве встиг сказати секретарцi - я на добу, у справах - вона лишень кивнула у вiдповiдь, вже звикла до несподiваних вiдряджень... хороша дiвчина, треба буде привезти їй з Амстердама парфумiв, чи що, - бились в головi думки, немов рибки, викинутi з акварiуму, а я вже бiг до машини, i вiдчиняв дверцята, i їхав по вулицi княгинi Ольги до залiзничного вокзалу...

   * * *

   Мiсто виглядало ще бiльш запущеним i старим.
   Дерев'яний вокзал вмирав - важко i повiльно - його не рятували вже нi фарба, нi потворнi шматки толю, яким був накритий проiржавiлий дах. По вичовганих плитах я пройшов повз вiконечко каси, бiля лавок - менi здалось, що вони за цi роки потемнiли ще бiльше, хоч куди вже бiльше - i вийшов на привокзальний майдан - той самий, з вищербленим асфальтом i самотнім автобусом. Касирка глянула на мене явно хижацьким поглядом - за хвильку я зрозумiв, чому: на передньому склi висiло оголошення: "Маршрутне таксi" - i здерла з мене цiну, що вп'ятеро перевищувала нормальну. Я сiв на подерте сидiння - єдиний пасажир - i автобус рушив.
   З вранiшнього туману випливали будинки, паркани, дерева, хлiви, собаки, що лiниво брехали на автобус. Долинало куряче кудахтання i нечисленнi голоси. Мiсто ще спало - i менi здалося на мить, що я знову повернувся в чотири роки тому. Це я, в своїй синiй сорочечцi i свiтлих штанях, їду цим мiстом - приреченим, в якому нiчого не вiдбувається, мiстом, де час зупинився i де залишились однi лише старi люди. Їх, здається, стало ще бiльше; будиночки ще бiльше вгрузли в землю, ще бiльше реп'яхiв росте в дворах, ще бiльше заiржавiло колесо огляду в парковi - та й чи працює воно взагалi, чи працювало тодi? Менi не хотiлося питати про це кондукторку - власне, приїхав я не за тим, за п'ять годин той же автобус вiдвезе мене до станцiї, а ще за декiлька обертiв стрiлки я сидiтиму в ресторанi... а за день Франсуаз зустрiне мене в аеропорту, знову обманувши старого свого чоловiка, нiбито поїхала на чергове журналiстське розслiдування, а я запитаю її: "Скiльки вже?" - а вона скаже: "Лише ти!" - i ми попрямуємо до узбережжя, до нашого готелю.
   Магазин на кiнцевiй зупинцi був вже вiдчинений, i жiнка - та сама - так само лузала насiння бiля прилавку, геть заставленого алкоголем зi всього свiту. Я оглянув каре пляшок, вибираючи, яку купити, а потiм вирiшив ще взяти цукерок - i розсмiявся раптом, подумавши: станцiя, Капiтан... i цукерки - кольоровi, львiвськi - до них би ще просто хлiба, бо ж навряд чи так рано вiн був тут, щоб купити провiнцiйну глевку цеглину. Я купив малинового лiкеру, коробку шоколаду i буханець - i, вже розплачуючись, запитав:
   - Як там...
   Слова "Капiтан" я не вимовив - це ж лише я знав, що вiн Капiтан. Але не знав я i його iменi - i тому просто сказав:
   - Як там чоловiк зi станцiї?
   Продавщиця сонно глипнула на мене i байдуже сказала:
   - Помер...
   Сенс цього слова не вiдразу дiйшов до мене. Все продовжувало iснувати - вона, пляшки на прилавковi, день за брудними вiкнами - а слово не вкладалось в цей свiт, воно було не несподiваним навiть - чужим, iрреальним - в цьому просторi, заповненому байдужим лузканням сонної жiнки.
   - Як... помер?
   Слова зривались в мене, неначе важкi, гострi каменi, ранячи губи...
   - А так... Чотири роки тому. Вiн же був шизонутий - я мимоволi вiдмiтив, що вона вимовила це слово впевнено, наголосивши на ньому, - все ремонтував свої рейки. Ну, от, а чотири роки тому вiн якраз був на станцiї - не тiй, де жив, а на головнiй - i там якраз демонтували стрiлку, що вела до його сторожки. Вiн постояв, подивився i пiшов. А за три днi його знайшли бiля хатинки - баби в лiс пiшли по ягоди - лежав бiля рейок, з кувалдою поруч. Серце... Дурний був, - лаконiчно i впевнено закiнчила вона.
   - Де... де його поховали?
   - Там i закопали. Поблизу хатки. Книги - якi новiшi - забрали до бiблiотеки, а старi попалили.
   Я пригадав рiзнобарвну веселку кольорових корiнцiв в Капiтановiй хатi.
   - А пташка... в нього була пташина, чибiс?
   - Чорт його зна... По-моєму, зробили опудало для школи. Їсти нiчого не хотiв, то й довелось...
   ...Я стояв посеред порожньої вулицi i дивився на синє-синє ранкове небо. Сонце вже розiгрiло повiтря, i спекотний день повiльно i впевнено перебирав свої права. Так само, як i тодi, вiтер колихав високi сосни, i так само, як i тодi, чотири роки тому, дорiжка завертала за кущ, прямуючи до своєї недалекої мети... мети, якої вже не iснувало i нiколи не iснуватиме.

   * * *

   Рейок не було видно. Густа ожина - в людський зрiст - за цей час геть чисто затягнула весь простiр колишньої станцiї. Старий семафор, як втомлена людина, опустив свою єдину руку, i купа iржi валялась там, де колись я перечепився за рейку. За чагарниками хатинки не було видно - лише ледь помiтна стежинка вела туди, в ожиновi хащi, де колись була Капiтанова хижа.
   Хатинка дiйсно була там. Трохи перекошена, з вибитими вiкнами, з прочиненими дверима, вона здалась не те що старою - вона була як машина часу... iншого часу, нетутешня, достоту, як кит, викинутий штормом на берег. Я зловив себе на думцi, що i досi, згадуючи Капiтана, мiряю його морськими категорiями, яких просто не могло для нього iснувати. Ось так, Капiтане. Ось так ми i зустрiлись... ось я i приїхав вiддати вашi книги, i скуштувати вашої наливки, i погладити вашу пташинку. Ось ми i договорили нашу розмову - ту, давню - думав я, пробираючись через колючi хащi до невеликого горбочка з простим березовим хрестом, - ось i перетнулись в часi i просторi - тут, на вашiй станцiї... на вашiй останнiй пристанi, Капiтане... Горбок запав у землю, i горизонтальна перекладинка хреста перехилилась вiд часу, показуючи одним кiнцем у землю, а iншим - у безжальне гаряче небо, у вологу спеку, що оточувала мовчанням цей простiр, забутий Богом i людьми. Менi на думку раптом спало - а якби я тодi, чотири роки тому, вiдправив книги... i вiн би читав їх, i не пiшов того дня на станцiю, i не бачив би, як розбирають те, заради чого вiн жив, переводячи безнадiйнiсть його мети в ще бiльшу безнадiйнiсть, таку високу, за якою - лише оце небо, волошкове i нiжне, неначе синь моря, якого вiн нiколи не бачив... Але, мабуть, все б так i сталося, бо ж справа була в тiй жiнцi, все iнше - лише наслiдок, вiн знав, що тим i закiнчиться - п'яними ремонтниками, що вiдрiжуть його маленький свiт вiд великого, до якого нiколи вже не пiде жоден поїзд... так би все i сталося, все одно... а вiн не встиг сказав про щось тодi, чотири роки тому - але про що?
   Я вирвав високу траву з горбка, поправив перекладинку хреста. Потiм дiстав iз чемоданчика коробку i пляшку i поставив їх на горбок.
   Щось там змiнилось, за спиною - так, нiби хтось величезний i несподiваний пiдiйшов iззаду, i простягнув чи то лапи, чи то руки. Я вiдчув це своїм єством, зрозумiвши раптом - зник вiтер, все стихло - i рвучко обернувся.
   Горизонт уже не був синiм. Вiн був чорним, антрацитовим, i в його надрах, як в паровознiй печi, переливалось фiолетовим i жовтим - так, нiби хмара дiйсно складалась з вугiлля, i хтось пiдкидав i пiдкидав його, i роздмухував величезними мiхами вогонь. Вона була ще далеко, але годi було думати встигнути до мiстечка. Я враз вiдчув себе зовсiм чужим на цiй станцiї, непотрiбним, навiть ворожим оцьому свiтовi ящiрок i коникiв, що шелестiли в травi. Справдi, що мене закинуло сюди? Спогади, ностальгiя... iдiот, - обiзвав я подумки себе, розумiючи враз, що про денний поїзд вже годi думати, iнакше я змокну геть чисто - який там плащ, який парасоль - i замiсть Голандiї маю всi шанси опинитись iз запаленням легенiв у лiкарнi. Я панiчно перебирав розклад руху поїздiв, i по всьому виходило - плакала моя вечiрка з Оленою, а якщо дощ затягнеться надовго, то i рейс на Амстердам доведеться перенести на пiзнiше. В кiнцi кiнцiв, яка справа менi була до цього чоловiка... яка рiзниця, що там сталося з його станцiєю... i треба ж було менi глянути на те замовлення, - я спробував вiдiйти далi вiд будиночка, але добре вже розумiв, що не варто поспiшати вiд цього єдиного бiльш-менш надiйного даху, хоча б якогось у тому маленькому кiнцi свiту, який наближався з невпиннiстю снiгової лавини, i першi краплi - нечастi, але важкi, литi, немов бiльярднi кулi, вже вiдбивали такт по ожиновому листю...

   * * *

   Хижа мала вигляд, якому i належить бути житлу пiсля того, як його назавжди покидають люди. Вапно на стiнах майже зникло пiд плином часу, i вiд телефону на стiнi залишились лише два дротики. Пiдлога рипiла пiд ногами, дверi зiрвались з завiс, i лiжко - те саме, на якому я спав колись - наскрiзь проiржавiло... i слiд вiд фото на стiнi майже не був помiтним.
   А надворi вже перiщило. Небесну Нiагару прорвало - i водяний пил, i гуркiт, i ревiння води проникли сюди, перемiшуючись з цiєю занедбаною кiмнаткою, зi мною.
   Я сяк-так поправив дверi i сiв на лiжко - бо що мав робити?
   I заплющив очi.
   I враз менi здалося, що все повернулось. Це та гроза - та, чотирирiчної давностi - прийшла з минулого сюди, i ми знову удвох iз нею - нi, утрьох, бо за сусiдньою стiною сидить Капiтан i пише, пише у свiй зошит... нi, учотирьох - бо зараз у прочиненi дверi, накульгуючи, увiйде хворий пташок i подивиться так, що мороз пройде по шкiрi - загляне в саму душу, i буде наливка з чорниць, а зранку мене чекатиме снiданок - шматок хлiба i склянка молока.
   Я розплющив очi.
   Зошит лежав прямо передi мною.
   Я готовий був поклястись чим завгодно - за мить до того його не було. Була порожня полиця, заповнена колись книжками - книжками, яких вже давно нема, порожня полиця...
   Але зошит таки лежав на нiй.
   Я тримав його - змокрiлого i вiдсирiлого, оцей пiдсумок Капiтанового життя - i раптом подумав, як же мало ми важимо на цьому свiтi, коли вiд нас залишаються лише мокрi листки, списанi швидким почерком.
   Вогкi сторiнки вiдривались одна вiд однiєї важко. "Треба пiдсушити," - встиг подумати я, та зошит раптом випав iз рук, впавши на пiдлогу i з мокрим хрускотом розкрившись.
   Я пiдняв його.
   Це були сторiнки Бродського - тi самi, що писав Капiтан тодi. Я стояв, боячись поворухнутися, i дивився на нерiвнi рядки, а Капiтанiв голос - той самий - лунав серед напiвмороку, серед шуму води i вiтру - так, неначе людина стояла поруч, i читала, i читала, i зронювала слова:

   Поздравляю себя
   с этой поздней находкой, с тобою,
   поздравляю себя
   с удивительно горькой судьбою,
   с этой вечной рекой,
   с этим небом в прекрасных осинах,
   с описаньем утрат за безмолвной толпой магазинов.

   Не жилец этих мест,
   не мертвец, а какой-то посредник,
   совершенно один,
   ты кричишь о себе напоследок:
   никого не узнал,
   обознался, забыл, обманулся,
   слава богу, зима. Значит, я никуда не вернулся.

   Слава богу, чужой.
   Никого я здесь не обвиняю.
   Ничего не узнать.
   Я иду, тороплюсь, обгоняю.
   Как легко мне теперь,
   оттого, что ни с кем не расстался.
   Слава богу, что я на земле без отчизны остался.

   Поздравляю себя!
   Сколько лет проживу - ничего мне не надо.
   Сколько лет проживу,
   столько дам за стакан лимонада.
   Сколько раз я вернусь - но уже не вернусь - словно дом запираю,
   сколько дам я за грусть
   от кирпичной трубы и собачьего лая...

   Я перегорнув наступну сторiнку i побачив запис.
   Останнiй.
   Бредберi, "Дiва i смерть" - негайно викинула пiдсвiдомiсть, бо пiд цитатою не було пiдпису - вiн неначе вiдчув, що це запис таки останнiй, неначе готувався до того, щоб одного разу впасти отут, у цю високу свою траву, на своїй станцiї.
   Слова блимали в мене перед очима.
   I не вiдразу я збагнув, що це по щоках в мене течуть сльози.
   "Далеко в лiсi, немов швидкi серця, простукотiли лапки крiликiв. За деревами просвистiв паровозик - i поїзд пiшов до мiста, все швидше i швидше..."

   * * *

   Я сидiв на старому лiжковi, загорнувшись у плащ, i слухав дощ.
   Капiтан стояв навпроти i мовчки дивився на мене. Вiн не казав нiчого, i я розумiв, чому - вiн був дуже далеко. Вiн був не тут. Але це не заважало менi - i його птаха дивилась на мене розумними очима, i знову делiкатно їла хлiб з моєї долонi.
   Ось так, Капiтане. Скiльки людей пройшло через вашу хижу, закинуту поза час i простiр? Скiльки рук доторкались до ваших книг, скiльки вух чуло вашi слова - просто коливання повiтря, - скiльки вуст пробували вашу наливку, скiльком у вiчi заглядала ваша серйозна пташка, оченята якої давно вже замiненi гудзиками, бо не знайшлось нiкого, з чиєї руки вона погодилась їсти - пiсля Вас, Капiтане? I скiльки повернулись сюди - не так, як я, а хоча б подумки згадавши про Вас? Скiльком заболiла мета - не Ваша, наївна - а справжня, без якої життя закiнчиться завтра, через годину, через секунду? Романтизм, кажете, шановний мiй нiчний господарю? Я наразi згадав Франсуаз - останню жiнку- романтика - i чомусь дурнувата думка з'явилась в мене: їй би тут напевне сподобалось - оця нiч, i блискавки, i вiтер, i жодної людської душi на цiлiм свiтi. Вона б щось придумала таке, екстравагантне - вискочила б, напевне, в одних туфлях пiд дощ, i простягнула руки до неба, як язичниця, що молиться боговi грози. А потiм, в своїй вилизанiй Голандiї, три днi обдзвонювала би подруг i захлиналась - знайшла Чудовий Збуджуючий Засiб - одна тубiльна хижа, i гроза... i мужик з оттакенним-о - вони б ахали вiд заздрощiв, i жодна б навiть не запитала, де ця хижа - в Українi чи в Конго, бо, зрештою, такий їхнiй романтизм, Капiтане. А якби вона спробувала б прожити хоча б три днi на Вашiй станцiї, вона б вила вовком i рвалась би вiд нашої романтики, бо що ж це за життя таке, коли справжня європейська жiнка не може сiсти в авто i виїхати в мiсто, i пiдчепити собi на нiч мадагаскарського короля? Франсуаз вийшла замiж в двадцять сiм, вийшла за великi грошi - i дуже старi грошi - вона цього не приховувала... i лише отут я задумався - а до того? Хто кохав її, хто заглядав їй у вiчi - i забував про все на свiтi, хто вмирав без неї кожну хвильку часу? I що з ним тепер... I де тепер отой хлопчина, що зустрiчав з квiтами мою секретарку - до того, як вона одного разу щось сказала йому i сiла в розчиненi дверцята авто? Вiн так i залишився стояти на вулицi - я бачив все з вiкна, i його безпораднiсть була помiтна навiть здалеку - вiн не знав, що робити, а потiм повiльно пiшов геть, в iнший бiк, i квiти звисали в його руцi, метучи асфальт, а вiн не помiчав того, i все йшов i йшов? Спогади навалились на мене, немов асфальтовий коток. Дощ шмагав по даховi, вибиваючи дрiб - а тут, на старому лiжку, мене притисло минуле, i я вiдчував себе розiп'ятим на цiй стiнi, як отой, перший, якому було обiцяне швидке воскресiння. Я вiдчував, як сльози невпинно котяться по щоках... - не вода, не дощ, - що ж я маю? Фiрму? Друзiв? Кохану? Коханку? Спогади? Якi, Боже мiй, спогади можуть бути в людини, що пройшла все моє? Що рiзнить нас з Вами, Капiтане? Моя фiрма? Ти ж пам'ятаєш - казав я вже не Капiтановi, а самому собi, - ти ж пам'ятаєш, як починав твiй шеф, i те, що робилось у фiрмi - там, за мармуровим фасадом з дзеркалами? Пам'ятаєш Наталiю Павлiвну? Пам'ятаєш, як вона одного разу на вечiрцi в лiсi перебрала чи то мiру своєї компетенцiї, чи то мiру випитого, роздягнулась i змусила котрогось з охоронцiв повзати навколiшки... а вона сидiла в нього на спинi i розмахувала пiстолетом, спiваючи "Три танкиста"? Пам'ятаєш оту огиду i майже панiчний страх? Але шеф смiявся, i ти смiявся також... i iноземнi гостi, що приїхали якраз увечерi i заради яких влаштована була вечiрка, смiялись. А вранцi Наталiя Павлiвна побачила за столом - своїм - iншу жiнку, ще бiльш довгоногу, i все зрозумiла, забрала свої документи, що вже складенi були дбайливо в конверт, i пiшла коридором, а хтось iз тих, хто лише вчора заглядав їй у вiчi i лепетав пiдлабузливо: "Добрий день, шановна Наталiє Павлiвно!" - кинув жiнцi услiд презирливо: "Танкiстка!" - i вона враз побiгла до дверей, спотикаючись i пiдвертаючи ноги на високих своїх каблучках... бо в Поряднiй Фiрмi служать Поряднi Жiнки! I шефа свого ти пам'ятаєш також - з простреленою головою, дбайливо прикритою квiтами, i розгублених спiвробiтникiв - що ж з нами тепер буде, коли шеф вiдбув в кращий свiт, не подiлившись з кимось там чи то грiшми, чи то знову-таки жiнкою - але в тебе ж тодi вже був свiй капiтал, i зв'язки - правда ж? - i Франсуаз, i вимальовувалась вже на обрiї Олена. А де ти заробив свої першi грошi, пам'ятаєш? Так, то також був наївний хлопець. Мабуть, такий, яким був Капiтан в молодостi. Вiн був з якогось глухого райцентру, i все розповiдав тобi, як хоче комп'ютеризувати своє мiстечко, i в очах його свiтилися радiснi вогники, коли вiн дивився, як завантажують його машину технiкою. Ти продав йому тайваньськi комп'ютери по цiнi американських, бо це було звично для фiрми, i поклав собi в кишеню рiзницю. Совiсть тебе не мучила, бо комп'ютери були зовсiм добрi, хоч i тайваньцi - горiли вони, звичайно, частiше, але ж не так, щоб аж... i не твоя вина, звичайно, що один з них вiдмовив прямо на столi в їхнього мера, коли той демонстрував iноземцям чудеса комп'ютеризацiї? Хлопець пiсля того не змiг продати жодної машини, i привiз їх назад, i ти забрав їх - за пiвцiни, а вiн ще й дякував тобi за це, i поїхав додому весь посiрiлий... Що ж, не поталанило, - думав ти, i дивився йому вслiд, i вже думав, кому б продати цю партiю - як новi. Звичайно, щось муляло тебе - одного разу вночi ти навiть розповiв про це Оленi, але вона сказала: "Зате вiн набрався досвiду" - а ти запитав - "А якби такого досвiду набрався я, ти була б зi мною" - а вона лише розсмiялась... "Скажи, щоб ти робила?" - домагався я вiдповiдi, а вона все смiялась, а потiм притиснулась до мене всiм тiлом, грудьми, i я забув про все, i лишень зараз зрозумiв, що вiдповiдi так i не дочекався, i цей сумнiв - не сумнiв, так, прозоре пасемце туману мiж нами, i я все не наважусь поговорити серйозно з Оленою. Тодi що ж... що ж?
   Тодi...
   Я знаю, Капiтане, що хотiли сказати Ви менi тодi, чотири роки тому, перед тим, як блискавка розчахнула сосну бiля Вашої хижi. "Тому що... тому що романтики вимирають" - ось що Ви хотiли сказати, Капiтане. Що ж - тут, тепер, вiдсiчений вiд людей, на вашiй станцiї, я зрозумiв, нарештi, просту iстину. Завжди знайдеться хтось, хто поступиться мiсцем - останнiм - в човнi, хто вiддасть останню сорочку потерпаючому вiд холоду, а сам стоятиме на палубi потопаючого корабля, i вмиратиме в снiгу - а вiдпливуть сильнiшi, розумнiшi... цiннiшi. I ще одне, Капiтане, Ви сказали б менi - якби встигли тодi i могли зараз. Жiнки дiйсно потребують кохання, i квiтiв, i хочуть бути єдиними, неповторними - та коли доходить до вибору... Коли доходить до вибору, вони йдуть до iнших - простих i суворих, що знають цiну життю, i не розкидаються словами i квiтами, i не можна жiнок винуватити за це, бо ж жiнки насамперед дбають про дiтей - майбутнiх - i не хочуть, щоб дiти росли на занедбаних станцiях, i ходили до школи через лiс... А Вам, Капiтане - таким, як ви...
   Таким залишається жiнка - одна - на все життя... на фотографiї. I занедбана станцiя.
   Що ж, Капiтане - у Вас не було того, що маю я. Не було у Вашому життi далеких країн, i навiть моря Ви так i не побачили. Все, що ви мали - два роки щастя, i все життя спогадiв про нього, i оцi рейки, що ведуть нiкуди, i оцю хижу, i розумну пташину, i наливку, i гостей - нечастих гостей, що виходили чи то з лiсу, чи то з нiкуди, i повертались - чи то в лiс, чи то в нiкуди. А у Вас були книги, i фотографiя, i старий телефон... i, якщо задуматись - чи не варто все моє оцього Вашого? Чи не вартi мої спогади Ваших, моє життя - Вашого, мої друзi - Вашого друга, що дзьобиком брав хлiб з руки?
   Грозу зносило кудись убiк, i разом з нею - моє напiвсонне марення. Дощ поволi вщухав, i останнi його краплi, прощаючись, стукотiли об покрiвлю. Я сидiв, пiдiбгавши ноги, i дивився у вiкно; i здавалося менi, що на пiдвiконнi мерехтить якась невиразна тiнь, i зблискують двоє розумних оченят...

   * * *

   Розбудило мене вранiшнє сонце.
   День був вимитий i прозорий, як кришталь. Пiсок увiбрав у себе нiчну вологу, i лише краплi на листi переливались веселками, немов хтось вночi влаштував маленький зорепад - i зiрочки застигли на листi, на стеблах, на камiннi, i тепер бавляться у хованки одна з одною. Дивно, але я вiдразу збагнув, де знаходжусь - не було важкого прочумання пiсля нiчної розмови i тих спогадiв. Та й чи була розмова, чи то лишень сон... щось там було важке i дуже-дуже важливе, щось Ви пiдказали менi, Капiтане, вашою машиною часу - але що?
   Склянка молока... i шматок хлiба... i тарiлочка з ягодами...
   I двi синi книги, i зошит, поставленi мною на поличку.
   Все це ваше, Капiтане.
   Я востаннє глянув на Капiтанову хатку. Навряд чи ми побачимось з Вами, Капiтане, сказав я йому. Нiч минає, i настає день; не можна жити так, як Ви, бо ж свiт кольоровий, i не потрiбно зводити його до минулого, до лiсу, до iржавого металу i до єдиної жiнки. Все не так - Вам просто трохи не поталанило. Але все одно - дякую Вам, Капiтане, за цi ночi роздумів, надто ж за останню, бо я зрозумiв, що таке самотнiсть, i як може вбити минуле без майбутнього... а в мене ж є майбутнє, i нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв - думав я, дивлячись, як за вагонними шибками розчиняється в застиглому часi мiстечко, i сьогоднi ж подзвоню Оленi, i скажу - виходь за мене замiж, а увечерi все поясню Франсуаз, ми повечеряємо разом i розстанемось друзями... шкода, що доведеться затриматись в порту на двi години - до наступного рейсу.
   Поїзд прогуркотiв вихiдною стрiлкою, i примарне Свiтанкове зникло за вiкнами - разом з озерами, лiсами, покинутими колiями i старою хижею з двома синiми книгами i зошитом на поличцi, i з горбочком позад хижi - горбочком, на якому лежали пляшка, окраєць хлiба i яскрава коробка...

   * * *

   На роботi Олени не було. І мобілка вперто не відповідала також.
   "Дивно," - думав я, набираючи її домашнiй номер. "Дивно," - думав я, пробираючись в натовпi машин, що прямували до Харкiвського шосе. "Дивно," - думав я, подаючи квиток до службовця в уніформі. "Дивно," - думав я, знову набираючи робочий номер i чуючи: "Ще не було".
   Я глянув на годинник. До закiнчення посадки залишилось п'ять хвилин. Я ще раз накрутив сiм її домашнiх цифр, уявляючи, як на далекiй телефоннiй станцiї перемикаються реле, шукаючи потрiбного телефона, що стоїть прямо бiля її лiжка...
   Цього разу трубку зняли вiдразу.
   I неймовiрний, чоловiчий голос сказав лiниво й розслаблено:
   - Альо-о?
   "Помилка," - вiдразу збагнув я, збираючись повiсити трубку.
   Але раптом поряд з чоловiчим голосом виник iнший - жiночий, нiби вона була десь поряд, i лише вiдiйшла на хвильку, вiдхилилась... знайомий голос...
   Оленин голос.
   I звернений був вiн не до мене.
   - Я ж тебе просила не брати трубку!
   - Це ж мiський, а твiй в Голандiї, - вiдповiв чоловiк.
   - Не твоє дiло! Дай сюди! - щось клацнуло.
   I те саме слово знову наповнило усю кабiнку... увесь зал... увесь свiт.
   - Ало?
   Вона повторила ще декiлька разiв.
   I раптом, зрозумiвши, що сталося щось важке i непоправне, зачастила швидко i злякано:
   - Це... це ти? Ти тут? Ти не там? Не клади трубку, благаю... не клади, Бога ради, - в її голосi вiдчувався не страх, а панiка, важка i холодна, що враз заволодiває людиною i не дає їй дихнути, перегинає її навпiл, - я все поясню, це не те, що ти думаєш, я все зараз поясню, не...
   Я натиснув на важiль.

   * * *

   З вiкна було добре видно, як тягач витяг срiблясту рибину на злiтну смугу. Лайнер був схожий на велетенського кита - головатий, двоповерховий, чотирьохмоторний. За його кiлем виникло коливання повiтря - тут воно здавалось майже непомiтним; але там, вдалинi, розпеченi струменi рвали лiтак з мiсця, i вiн здригався, i пiлоти передавали останнi команди своїй машинi. I вона рушила, повiльно, а потiм все швидше i швидше, промигнула свiтлою блискавкою по обрiю - i за хвилину розчинилась в синьому небi...
   Я повiльно побрiв до виходу.

   * * *

   Дзвiнкi удари неслись мiж дерев, вiдбиваючись вiд них. Дерева гралися звуками, немов м'ячиком, перекидали їх одне вiд одного, i вони летiли ген далi.
   Двi бабцi i маленький хлопчик вийшли з лiсу до старої станцiї - i зупинились, здивованi.
   Колiї були чистi. Нi ожини, нi кущiв. Старi рейки жовтiли iржею на сонцi, i семафор, хоча i був закритий, також був почищений i пофарбований... як i хата бiля колiї, дорiжка до якої була посипана пiском, i новеньке цебро блищало на колодязi.
   А за кiльканадцять метрiв вiд них чоловiк у засмальцьованiй синiй сорочцi бив кувалдою по рейцi, i вона з кожним ударом наближалась до того мiсця, де їй i належало бути.
   - Божечку, а то що ж таке? - сплеснула руками одна з жiнок.
   - Ще один придурок, - сказала друга. - Мiлiонщик столичний, у вiдпустку приїхав. Купив на все мiсто отих, як їх - компутарiв, чи що, а тодi напоїв усiх на станцiї, i вони йому оцi рельси, - вона показала на колiю, що, розчищена, зникала за поворотом, - оцi рельси пiдключили до якогось там запасного путi. З жиру бiсяться, спекулянти чортовi, - закiнчила вона пояснення i добавила: - хватить вже, пiшли ягiд наберемо, поки той чорт все тут не порубав.
   Чоловiк все бив i бив по рейцi. Вона все ближче i ближче просувалась до свого мiсця - i коли, нарештi, злилась з iншими, стрiмка лiнiя прорiзала станцiю вiд початку до кiнця...
   Чоловiк затягнув величезним ключем гайки, витер рукавом сорочки спiтнiле чоло - i тепер лишень помiтив хлопчика, що стояв i зачудовано дивився на нього. Вiн облишив ключ i поволi пiдiйшов до дитини.
   Так вони стояли декiлька хвилин, розглядаючи одне одного.
   - Ти правда мiлiонщик? - малий першим порушив мовчанку.
   Чоловiк розсмiявся.
   - I ти купив цю станцiю?
   - Ну що ти, - чоловiк присiв, i його очi опинилися врiвень з оченятами дитини. - Ця станцiя не моя. Ця станцiя однiєї дуже хорошої людини.
   - А чому ж я нiколи її не бачив?
   Чоловiк кинув швидкий погляд на недалекий горбок i новий хрест, що височiв над ним.
   - Бо його вже нема.
   - Давно?
   - Чотири роки...
   - Менi також чотири роки, - дитина зiтхнула, i додала зовсiм по-дорослому: - значить, я з ним не знайомий.
   - Мабуть, що так.
   - А що вiн тут робив?
   Чоловiк витирав руки ганчiркою.
   - Вiн слiдкував за порядком. Дивився, щоб не заросла стежина, i щоб колiї не зовсiм проiржавiли, i лiкував хворих пташок... i гледiв, щоб звiрята жили однi з одними дружно. Знаєш, малий, завжди повинен бути хтось, хто слiдкує за порядком - бо що ж станеться зi свiтом, якщо нiхто не пiдтримуватиме в ньому ладу?
   - А-а, то я знаю. Це був лiсовик, як в казцi, - переконано сказав малий.
   Чоловiк розсмiявся.
   - Нi, то був не лiсовик.
   - А ти знаєш якiсь казки? - раптом запитав хлопчик.
   - Знаю, - чоловiк закрив долонею очi вiд сонця, що стояло в зенiтi.
   - А якi?
   - Ну, я знаю казку про маленького принца...
   - А розкажеш менi? - оченята малого заблищали.
   - Обов'язково!
   - А її ти написав? - не заспокоювався хлопець.
   - Нi, її написав льотчик. Вiн жив давно-давно, i дуже любив маленьких дiтей. Одного разу вiн зустрiв маленького хлопчика, а потiм написав про нього казку...
   - А що сталося з тим льотчиком? - запитало дитя.
   - Вiн розбився на лiтаку. Вiн жив давно - я ж тобi казав - i лiтаки були тодi дуже ненадiйнi, i знаходили шлях по зiрках. Одного разу вiн просто не повернувся з польоту...
   - А маленький принц? - тихо промовив хлопчик, i в його очах зблиснули сльози.
   - А маленький принц вирiс, i став капiтаном, i збудував собi корабель. А потiм пiдняв на ньому червонi вiтрила i поплив далеко-далеко, до дiвчини, яку звали Ассоль i яку вiн дуже-дуже кохав.
   Малий взяв чоловiка за руку, немов вагаючись, чи казати далi, а потiм випалив:
   - Якщо я скажу тобi щось, ти нiкому не розкажеш?
   - Нiкому-нiкому! - серйозно промовив чоловiк.
   - Правда?
   - Правда!
   Малий на хвильку задумався, а потiм сказав:
   - Знаєш, надi мною всi в мiстi смiються, навiть сестричка, яку я найбiльше люблю. Але вона дiвчисько, i нiчого не розумiє... а я хочу, коли виросту, бути справжнiм капiтаном...
   Чоловiк рвучко звiвся на ноги i тепер дивився на малого згори.
   - Що ти сказав?
   - Я хочу бути капiтаном!
   Голосок прозвучав впевнено i спокiйно.
   I в тишi, що враз настала - анi слова, анi вiтерця - малий додав:
   - Мабуть, в школу, де вчать на капiтанiв, треба їхати дуже далеко?
   Чоловiк заговорив. Слова звучали якось дивно i приглушено - немов щось йому заважало.
   - А ти знаєш, що бути капiтаном - дуже велика вiдповiдальнiсть? Це нелегка штука, брате - бути вiдповiдальним за стiлькох людей, i останнiм покидати свiй потопаючий корабель...
   - Я розумiю, - малий зiтхнув. А потiм запитав:
   - В капiтанську школу треба їхати на поїздi?
   - Так...
   - Звiдси?
   Чоловiк подивився на малого i серйозно промовив:
   - Звiдси. Одного ранку, коли ти трохи пiдростеш, за тобою прийде поїзд - це буде твiй поїзд, i машинiст голосно запитає: "Де тут живе маленький капiтан?" - i вiдкриється семафор, i потiм ви поїдете через оцей лiс, черз галявини з квiтами i грибами, повз зайчикiв-листопадничкiв, через поля i гори... i одного дня приїдете у мiсто на березi моря, старовинне мiсто, з баштами i маяком на березi, i на старiй-престарiй вулицi ти побачиш будинок з якорями бiля входу - це й буде школа.
   Малий зачудовано дивився на чоловiка. А потiм несподiвано сказав:
   - Та ж семафор не робить.
   - Робить, - чоловiк обернувся туди, де одиноко бовванiв стовб з перекладиною. - Я його зремонтував - варто лишень повертiти он ту ручку.
   - Так вiн заiржавiє знову, поки я виросту...
   - Не заiржавiє. Я приїжджатиму сюди кожного року i натиратиму його, як гасову лампу, мастилом, - посмiхнувся чоловiк.
   - Ти будеш жити тут?
   - Трохи пiзнiше, - чоловiк глянув поверх голiвки дитини на розчахнуту навпiл сосну. - В мене є iнше життя, робота - але я приїжджатиму, обов'язково. I обов'язково змащуватиму свiтлофор, i розчищатиму колiї, - вiн посмiхнувся.
   - А можна, я спробую?
   Чоловiк знову якось дивно глягув на малого. А потiм сказав:
   - Давай... Капiтане.
   Дитина пiдбiгла до воротка i потягла за нього обидвома рученятами. Ворiток залишився на мiсцi. Малий спробував ще раз, ще - i обернувся до чоловiка, i в очах його свiтилось здивування - ти ж обiцяв...
   - Ти ще маленький, - чоловiк пiдiйшов до малого. - Давай-но разом.
   Чотири руки - двi дитячi i двi дорослi - лягли на рукiв'я.
   Немов ящiрка швидко-швидко пробiгла вiд цих двох до старого семафору, немов у високiй травi хтось натягнув тятиву лука, немов струна продзвенiла у високому i жаркому небi.
   З кущiв ожини випурхнула наполохана пташина.
   На самому кордонi станцiї рипнуло - i старий семафор повiльно почав пiднiмати свою руку, все вище i вище, прямо до неба, вiдкриваючи дорогу.
   Десь далеко за лiсом просвистiв поїзд...

   В.Напиткін