Мiсто Славута

  Осінь впала на землю птахом із зламаним крилом.
  Як завжди, вона попереджала про свій прихід - першими жовтими листочками, що горіли у променях сонця світлячками на зелених ще деревах, холодним туманом, що ручаями тік над луками, щедрим урожаєм грибів - хлопчиська носили їх з лісу цілими кошиками і продавали за безцінь приїжджим, дощиками, картопляним димом, шкільними зошитами на розкладках провінційного базарчика.
  Але все одно сталася несподівано.
  Калейдоскоп гарячих днів і спекотних ночей, музика із заїжджого цирку і книжки про чужі краї та інші заморські дива - все залишилося позаду. Все вляглося спати до кращих, інших часів. Цирк давно від'їхав - а, може, відлетів з птахами у вирій, і погасла музика, і дні ставали все коротшими та коротшими, і не гулялося, і не виходилося на вулицю, і не тягло туди, у світ, ще донедавна наповнений сонцем і веселощами, і хотілося дрімати, і так мало бути ще довго і довго. Це був особливий час - минуле літо ще жило у спогадах, у фотографіях та сувенірчиках з далеких міст, у камінцях з далеких річок чи морів, у значках та поштівках, які ось-ось будуть винесені на горище, аби лягти там навічно і припадати порохом тисячі і мільйони років, доки над дахами містечка пролітатимуть інші літа і дні...

  ***

  Світанкове. Та ж осінь.
  На березі озера лежав зелений рюкзак. Дуглас стояв біля нього і дивився на воду. Вода була прозорою і холодною, так що навіть маленькі рибки, що сновигали над близьким дном, здавалися зіщуленими - не від того, аби погрітися десь в Нілі чи Міссісіпі.
  Насправді його звали не Дугласом. Але одного разу в школі писали твір про улюбленого літературного героя. І восьмирічний хлопчик ламаним, дитячим почерком вивів лише одну-єдину фразу: "Хочу бути як Дуглас Сполдінг з "Кульбабового вина" Рея Бредбері".
  Вчителька прочитала ці слова перед усім класом і посміялася. Однокласники сміялися теж. Хлопчики і дівчатка робили це без злості, від душі, ще не розуміючи, що до чого. Вони написали дуже правильні твори - про космонавтів і прикордонників, про швачок і навіть поетів. Але з усіх зошитів, що лежали на столі, прочитана була лише оця фраза - одна-єдина: "Хочу бути як Дуглас Сполдінг з "Кульбабового вина".
  Минуло вже чотири роки. З того часу ніхто не називав його інакше, як Дуглас. Але кожного разу в цьому імені звучав ніби осуд. Ніби відголосок того сміху, що лунав одного дня за вікнами старенької провінційної школи, того-таки уроку, коли вчителька прочитала твір довжиною у одну-єдину фразу:
  "Хочу бути як Дуглас Сполдінг з "Кульбабового вина".
  А під твором стояла величезна червона двійка.

  ***

  Те ж таки місто і тої ж таки осені.
  Туман вже не ховався в лісі чи на луках. З ранку він був у Світанковому господарем. Люди виринали з нього і щезали в ньому, немов камінці, що кинуті у воду - от ще мить видно, і от лише хвильки на поверхні. Заклопотані осінні сонні діти бігли до школи, заклопотані осінні сонні дорослі поспішали на вічну роботу, заклопотані дядьки і тітки з мітлами і у оранжевих жилетах мели опале мокре листя, збираючи його у величезні кучугури, які потім вивозилися вантажівками кудись далеко-далеко, і тоді здавалося, що вивозять минуле літо, і разом з останнім опалим листочком воно залишиться лише на календарі.
  - Книгу! - почулося у тумані.
  - Дуже їй потрібна книга! В неї комп'ютер вдома! Кота! Вона завжди хотіла кота!
  - А от і неправда! Нову мобілку!
  - Сам ти неправда! В тебе грошей нема на мобілку!
  З білої вологої стіни долинув звук - такий, який буває, коли когось вдарять портфелем.
  - І взагалі, ще невідомо, чи покличе вона тебе на день народження! Тебе там не вистачало!
  - Мене якраз і вистачало!
  Певний час у тумані було тихо. Очевидно, той, хто висловив сумнів, задумався над власною примарною перспективою бути запрошеним на її день народження.
  Дві постаті виринули з імли. Хлопчиська із серйозними обличчями, які бувають під час прийняття дуже важливих рішень.
  А з протилежної білої стінки вийшла дівчинка.
  Хлопці завмерли - так, ніби побачили не її, а щонайменше казкового дракона.
  - Я все чула, - сказала вона. - Дуже мені потрібні ваші коти і мобілки. Хочу щось таке, чого ні у кого нема!
  Ті двоє так і стояли, геть спантеличені.
  Вона ще раз презирливо глянула на них.
   - Хочу лева! Великого і справжнього! Хто дістане - хай приходить післязавтра о п'ятій!
  Хлопці перезирнулися. Сенс сказаного, вочевидь, дійшов до них не відразу. Бажання було висловлене однозначно - немов змах шаблі, немов удар блискавки. Отже, обговоренню не підлягало.
  От лише виконане бути не могло.
  Тому що у лісах під Світанковим ніколи не водилося левів.
  ...І ніхто не помітив, як зовсім поруч промайнула ще одна постать. Виникла із туману і так само швидко зникла.
  Хлопчика з зеленим рюкзаком.

  ***

  Того ж таки дня. Вечір.
  Сонце дивилося із обрію, ніби підводячи підсумок дня. Чи всіх воно обігріло нежарким коротеньким теплом, чи надійно висушило росу на ще зеленій траві, чи напоїли останні осінні квіти нектаром останніх осінніх метеликів.
  Дуглас неквапом йшов лісовою стежкою. Грибів вже майже не було - але він любив оці прогулянки, просто так, без мети, навмання. Коли відпускаєш себе стежкою або дорогою, куди дивляться очі - тоді завжди знайдеш щось цікаве. Те, що бачив нібито безліч разів, щось звичне і непримітне - але раптом одного дня воно виявляється зовсім іншим, новим і дивним. Дерево, що схоже на птаха. Синичка, що моститься спати у шматочку кори. Мишеня, що біжить, біжить малесенькою доріжкою, яку саме ж і протоптало малесенькими лапками. Берег лісової річки - тихій і по-осінньому порожній.
  Але цього разу на березі був ще хтось.
  Хлопець.
  На вигляд йому було стільки ж, скільки і Дугласу.
  І його світла футболка була геть замурзана мастилом.
  А поруч лежав велосипед із знятим заднім колесом.

  ***

  Вони стояли і мовчки розглядали одне одного.
  Власник велосипеда не був місцевим. Дуглас знав усіх в околиці. Цей був здалеку. Та й вигляд він мав стомлений. Ноги були в синцях, а руки в подряпинах. Мабуть, він довго вовтузився із пробитим колесом, знімаючи камеру та заліплюючи її так-сяк ізоляційною стрічкою - а оце намагався натягти її назад на обід, і щось йому не вдавалося, а, може, він нервував, поспішаючи, бо насувався вечір, а дорога йому належала, мабуть, таки неблизька.
  - Давай допоможу, - Дуглас перший порушив мовчанку.
  Хлопчина глянув на нього. А потім, ніби щось зваживши, сказав:
  - Ну, тоді тримай камеру отут, аби не ковзала. А то я геть змучився з нею.

  ***

  Вони сиділи на березі ріки і дивилися на ліс. Зремонтований велосипед стояв поруч, прихилений до дерева.
  - Дякую, - сказав хлопець. - Мабуть, сам би я не впорався.
  - Та нічого.
  - Хто ж знав, що така халепа станеться. Ото пригода, - хлопець посміхнувся. - За мною борг.
  - Не варто, - також посміхнувся й Дуглас. - Діло житейське.
  - Хто зна, - хлопець перевів погляд угору, туди, де з'явилася перша зірка.
  - Ти звідкіля? - запитав Дуглас. - Може, заскочиш до нас, переночуєш? А то поночі додому, та ще й лісом… Батьки погодяться, не переймайся. Я якось був заблукав - то ночував на дереві. Страшно було! Та в нас майже всі хоч раз та блукали лісом. Влітку це ніби робота - збирати ягоди та гриби. А на роботі всяке буває.
  - Знаю, - серйозно відповів хлопець. - В самого бувають накладки на службі.
  - Це ж яка в тебе служба? - поцікавився Дуглас.
  Хлопець подивився на нього якось ніяково.
  Потім помовчав.
  А потім сказав:
  - Я директор заводу по виробництву хмар.

  ***

  - Директором був ще мій дід. Він завжди казав мені, що хмари - це чиїсь мрії. Хтось дивиться на небо лише тоді, коли йде дощ - аби розкрити парасольку. А хтось бачить птахів, звірів, риб, башти чужих міст і чудернацькі космічні кораблі, розфарбовані сонцем і веселками.
  - А не важко тобі? - запитав Дуглас.
  - Всіляко буває, - зізнався хлопець. - Мрії бувають різні. Хтось хоче бачити у хмарі айсберг із білим ведмедем на ньому. А хтось мріє про прямокутну хмару у вигляді будинку. Інколи так важко сумістити ці думки...
  - І як же ти викручуєшся?
  - Заплющую очі. І роблю ту хмару, яку уявлю першою. Так навчив мене дід.
  - Навіть якщо це прямокутна хмара у вигляді будинку?
  Хлопець задумався. Потім сказав:
  - Знаєш, мені ще ніколи не уявилася першою хмара у вигляді будинку. Були хмари-острови. Хмари-пальми. Хмари-книги і хмари-троянди. Одного разу була навіть хмара-пляшка із вітрильником всередині. Напівпрозорий серпанок, ледь наповнений вологою, а всередині - білий вітрильник, - хлопець посміхнувся. - Я пишаюся цією своєю роботою.
  - А от одна моя знайома мріє про лева, - тихо сказав Дуглас.
  Хлопець пожував соснову галузку.
  А потім запитав:
  - О котрій у неї день народження?
  - О п'ятій післязавтра.
  Малий велосипедист поглянув на старий механічний годинник із розбитим склом. Потім глянув угору, над чимось розмірковуючи.
  А потім запитав:
  - Вона того варта?
  Дуглас опустив очі і тихо прошепотів:
  - Так...

  ***

  Вони стали на стежці і потисли одне одному руки.
  - Слухай, навіть не познайомилися. Тебе як звати? - запитав Дуглас.
  - Чарлі.
  - Як ти сказав? - не вірячи, перепитав Дуглас.
  - Колись в школі мене запитали, на якого літературного героя я хотів би бути схожим. І я написав...
  - На Чарлі Вудмена із "Кульбабового вина", - докінчив за нього Дуглас.
  - Так. Я захотів бути Чарлі Вудменом.
  - А я - Дугласом Сполдінгом.
  Вони знову помовчали.
  - Мабуть, пора додому, - сказав Чарлі.
  - Мабуть, - сказав Дуглас. - Бувай, Чарлі!
  - Бувай, Дуг, - сказав Чарлі. - За мною борг. Післязавтра о п'ятій.
  Старий велосипед рипів і розхитувався, щезаючи у сутінках. Біліла лише футболка Чарлі. Але скоро і вона щезла між деревами.

  ***

  Того ранку Світанкове не наповнилося туманом.
  Сонце викотилося на небо з самого ранку. Воно розфарбувало місто барвами, а обличчя ранкових перехожих посмішками. Небо було пронизливо синім - таким, яким воно буває лише восени. І на ньому не було жодної хмаринки.
  Дуглас довго стояв у дворі школи, дивлячись угору. Продзвенів перший дзвоник, потім - другий.
  "Директор заводу по виробництву хмар", - зітхнув він важко. "Мабуть, щось у них там сталося, на заводі. Якась аварія".
  І поплентався геть від школи.

  ***

  За десять хвилин п'ята.
  Дуглас стояв біля її будинку.
  Його не запрошували. Він прийшов сам. Хлопець і не хотів бути тут, дивитися, як однокласники проходитимуть біля нього. Але щось змусило його. Не надія. Швидше бажання почути, як з вікон поллється музика, як там, у квартирі, шурхотітиме папір, який опадатиме із подарунків. Відбути - і піти геть. До заходу сонця ще дві години, і можна пройтися до недалекого лісу.
  - Привіт, Дугласе!
  У голосі було повно уїдливості.
  ...Ті позавчорашні двоє стояли поруч і тримали лева. Величезну м'яку іграшку. Мабуть, купили її на двох за усі свої заощадження, і тепер були напнуті пихою, немов повітряна куля гелієм.
  - Тебе, либонь, не запросили? - поцікавився один із них.
  - Ти, либонь, не вполював лева у своєму лісі? - додав інший.
  Дуглас мовчав. Ті мовчали теж.
  - Навіщо ви так?
  ...Дуглас навіть не зрозумів, звідкіля вона надійшла. Він думав, що вона вже там, зустрічає гостей. Та, мабуть, вона затрималася десь, і поспішала додому оце тепер, і побачила їх, і почула розмову.
  - Дуг, вибач. Я хотіла тебе запросити. Але тебе сьогодні не було у школі. Підеш?
  Дуглас розпачливо глянув на неї.
  - Але ж я без подарунка...
  І майже у відчаї прошепотів:
  - В мене немає навіть хмари у вигляді лева…
  Іззаду розлігся гучний регіт. Ті двоє почули останні слова Дугласа і тепер сміялися - голосно. Від душі.
  Так, як сміялися чотири роки назад, коли вчителька прочитала одну-єдину фразу, написану у зошиті.

  ***

  А вона не сміялася. Вона дивилася над головою Дугласа угору. І очі її розплющувалися все ширше і ширше, вони ставали великими і круглими, немов два лісових озерця серед світанковських лісів.
  І, ще не вірячи, Дуглас обернувся.
  Небом плила одна-єдина хмарина.
  Там, нагорі, граціозно біг білий лев. Вітер ворушив гриву, і очі дивилися кудись далеко, у обрій. Він летів понад дахами і деревами, понад лісами і озерами, над вечірнім осіннім містечком, нетутешній і прекрасний, дивна тварина, що здійнялася угору десь в далеких саванах і вирушила у далеку путь - подивитися, а що там за обрієм, і приголомшене Світанкове дивилося на нього і зачудовано мовчало, і Дуглас теж мовчав, і мовчала вона, і лише тут Дуглас зрозумів, що вона тримає його за руку...
  - Дякую, - прошепотіла вона. - Це саме такий лев, якого я хотіла...
  ...У кінці вулиці щось зарипіло.
  Ще не обернувшись, Дуглас знав, що він побачить.
  Там був старий велосипед і Чарлі. Він їхав по вулиці, також дивлячись на білого лева. І на його обличчі була усмішка.
  На повороті Чарлі обернувся і підняв руку. І вітерець, з яким відлітав білий лев, доніс його слова:
  - Бувай здоровий, Дуг Сполдінг! Дякую за допомогу!
  І Дуглас також посміхнувся - відверто і щиро. Вперше за цей день.
  І, тримаючи її руку, прошепотів:
  - Бувай, Чарлі Вудмен! І тобі спасибі!
  А потім обернувся і довго-довго дивився на білого лева, що зникав за обрієм.

  V.N.