Мiсто Славута

   Вулиця - а власне, дорога - перетинала райцентрик надвоє, немов ніж яблуко. Дорога йшла з півночі на південь. Була вона неширока і провінційна, з вищербленим асфальтом, що розтікався від літньої спеки і прилипав до колес нечастих автомобілів. Вона наближалася до містечка, минала сіру бетонну стеллу з написом "Світанкове"- щоб за декілька сотень метрів, проминувши одно-двоповерхові будівлі, пофарбовані білим, зеленим, блакитним і рожевим вапном, вискочити в простір, облишивши збоку табличку з тією ж назвою, вже перекресленою, і зникнути назавжди в старому задуманому лісі, з якого і виникала... Ця дорога кожного дня робила так, що ранок в містечку був дзеркальним відображенням вечора. Спочатку десь далеко-далеко, на самому краєчку землі, в небі щось мінялося - з нічного воно ставало непевним, без особливого кольору, і яскраві зірки немов задумувались, щезало їхнє мерехтіння, вони ніби втрачали щось - мабуть, впевненість... А обрій вже був фіолетовим, потім - темно-синім, потім - смарагдовим, аж поки перші промені сонця не проганяли з неба найвпертіші зорі, які намагалися ще зачепитися за краєчок ночі, яка от-от мала минути. З'являлися барви на квітах, пташки починали клопотатися в гніздах у верхів'ях дерев, що враз ставали зеленими, містечко поступово наповнювалося звуками - десь чулися притишені голоси, чиїсь кроки, дзвеніли ланцюги колодязів, і відра з плюскотом опускалися в крижану воду, а сонце вже висіло над обрієм, зрізи від тіней будинків східної частини містечка опускались по стінам будинків частини західної, все нижче й нижче, вони ковзали спочатку по дахам, потім по вікнам, підвіконням, сходам, потім неквапно переповзали до парканів, пересувалися все ближче до середини дороги - а далі все швидше наближалися до будинків сходу, щоб нарешті щезнути зовсім. Тоді розпечене тремтіння повітря пронизувало райцентрик наскрізь - день ніби завмирав на хвильку, сонце немов перевіряло згори це одвічне своє володіння... а потім біля західних будинків з'являлася непевна темна лінія тіні, що повторювала свій ранній шлях - в зворотному напрямку, аж поки сонце не ставало червоним, не відбивалося у вікнах, доки стіни, дерева, асфальт не втрачали свій колір, стаючи однаковими, і перші зорі не з'являлися на небі і не відбивалися в воді колодязів...
   Містечко жило тихим розміреним життям. Тут всі були знайомі одне з одним. Влітку воно наповнювалося дитячими голосами - це з обласного центру приїздили онуки, провідати дідусів та бабусь, і тоді воно ставало веселим і грайливим. В місті була невеличка бібліотека і клуб - оце і все, воно не мало навіть кінотеатру, але дітей те не обходило, вони завжди знаходили собі розваги - починаючи від перших днів літа, коли столітні дерева прадавніх лісів були ще по-весняному яскравими, і попереду були незлічені дні сонця, суниць, чорниці, грибів, дощів, веселок і недалеких озер, - і аж до самого серпня, коли дозрівали фрукти, і в спекотні ночі чулося, як в садах падають, падають стиглі яблука...
   Але кінчалося літо - і разом з ним життя перебиралося кудись в інші краї. Воно відлітало у вирій разом з птахами, що трикутниками тяглися на південь - туди, куди йшла дорога. Осінь змивала дощами спогади про чергове свято, що минулося, а день ставав все коротшим, і сумні дерева без листя плакали в садках, і здавалося - так буде завжди, так, ніби ніколи не було отих сонячних ранків, а буде лише - сніг, зима, коротенькі, немов спалах свічки, дні і довгі-довгі сині ночі з низькими і незворушними зорями, або нескінченно падатиме сніг, замітаючи всі сліди і стежки, і оту дорогу, і місто назавжди залишиться саме, відрізане від всього світу, який ніби перестане існувати...

   ***

   Ніхто не пам'ятав, коли в місті з'явився літак.
   Інколи здавалося - він стояв вічно, відтоді, коли це містечко народилося, виріс разом з ним, пережив всі його сходження і падіння - немов на повітряних гірках - і от доживає тепер разом з ним. Звісно, все було не так, і була ж в нього якась свою доля - далека-далека, тепер вже забута - польоти, далекі аеропорти, співучі назви чужих міст, злітні смуги і вогні маяків, і сигнали в антенах перетворювались в незнайомі і загадкові слова чужих мов, і на звук його моторів піднімали голови люди, і відшукували очима маленький хрестик, і дивилися, прикривши очі від сонця долонею, і турбіни співали на високій ноті, і літак летів, летів, до лише одному йому відомої мети...
   Звичайно, десь, в якихось документах, він значився до цього часу - але папери ці були неймовірно далеко, в якихось пожовклих і давно забутих архівах, нікому не потрібні.
   Він просто був - і все.
   Колись давно, одного ранку, на дорозі почулося гудіння - не звичний звук мотора вантажівки, що інколи проминали містечко, не шурхотіння колес легковиків, якими все рідше і рідше наїжджали в містечко провідати свої старі домівки ті, хто колись покинув їх і подався в далекі світи. Це був важкий звук, від якого хитнулася земля, затремтіло скло у вікнах, і це було так незвично - відчуття чогось іншого, що насувається на місто - що зарипіли сотні дверей, і відчинилися сотні вікон, і сотні очей вглядалися туди, де народжувалося це дивне гудіння - аж доки в куряві ранкової дороги, там, де вона з'являлася з-за пагорба, не виникло неймовірне видиво - з тремтіння гарячого повітря матеріалізувався кіль літака, і замерехтіли тіні від далеких ще, а тому ніби нечітких крил, і сонце зблиснуло на колах ілюмінаторів, і два гвинти неквапно оберталися в зустрічному вітрі, і було все це так дивовижно, що здавалося - от зараз літак зупиниться на мить, і впаде трап, і з'явиться пілот, і знову зазвучать назви дивних, невідомих, далеких міст - таких далеких, що їх майже не існує, є лише їхні імена... не зразу всі й зрозуміли - попереду в літака був низький військовий тягач, гудів саме він, і лише тут стало ясно, що літак тягнуть на майданчик в центрі, що його спорудили вже досить давно - ніхто й не знав, навіщо - а от тепер все стало очевидно; а літак вже входив в місто, і вже його розвертали, а потім тягач обережно штовхав його на місце, і подивитися на те збіглася вся дітлашня... а коли літак зупинився, то з тягача вискочили трійко веселих молодих людей - і в декілька ударів забили біля колес літака важезні металеві прути, а потім принесли від машини кабелі - і на мить під кожним колесом літака спалахнуло невеличке сонце.
   Це шасі приварювали важкими ланцюгами до тих вбитих в землю прутів...
   І від цього все враз потьмяніло, і діти затихли - так, немов відчули, що сталося щось не те, і в тиші, що настала після спалаху останнього вогника, один з тих, хто привіз літак, сказав - от, маєте такий кінотеатр, - і у відповідь прозвучав тихий дитячий голос:
   - Дядю, а цей літачок більше не літатиме?
   - Ні, - відповів один з прибульців. - Відлітав своє. Спочатку в нас, потім в Африці. А тепер от - металобрухт. Буде вам куди бігати кіно дивитися і...
   Він не договорив. Діти - всі - обернулися і пішли геть. Вони несли з собою свій нехитрий скарб - дерев'яні рушниці і бризкалки, повітряні змії і м'ячі, ляльки і автомобільчики - і на їхніх спинах, шоколадних від літнього сонця, одягнутих у вилинялі футболочки та платтячка, було видно розчарування - навіть не розчарування, а горе, важка біда - так, немов їм показали казку і тут же відняли її - а здивовані прибульці, нічого не розуміючи, розгублено дивилися на дитячі сліди, що вели від літака, десятки відбитків маленьких ніг, взутих у дешеві сандалики а чи й взагалі босих - і за хвильку на площі не залишилося нічого і нікого, крім тягача, літака і трьох чоловіків.

   ***

   Літак так і не став кінотеатром. Немов змовившись, дітлашня відмовилася ходити в кіно, яке намагався показувати у невеликому салоні кіномеханік з клубу. Малі по три рази бігали дивитися фільми в клуб - а тут трапилося щось незрозуміле. Дорослі намагалися переконати дітей - але всі переконання розбивалися об оцю колективну маленьку впертість, немов хвилі об скелі. Вечорами над дверцятами літака заклично запалювалися різнобарвні лампочки, запрошуючи на вечірній сеанс - а проте сеансів не було. І кіномеханік, лаючись, забирав коробки з стрічкою, вимикав світло, крекчучи, злазив по вузенькому трапу, закривав люк важенною штибою - і йшов неквапно додому. А літак залишався, і темний його контур чітко вимальовувався на тлі місячного світла, і так було все перше літо, коли він з'явився в місті.
   А потім літо закінчилось.
   Діти роз'їхались. І кіноустановку з літака зняли.
   Відтоді літак стояв покинутий. Ілюмінатори були закриті листами жерсті, і на дверцятах іржавіла величезна штиба з величезним же замком. Зимою його замітало снігом, а літом над ним тремтіло розігріте металом крил повітря. Діти потроху росли - і все рідше приїздили сюди. Містечко стихало. Перестав грати маленький оркестрик на танцювальному майданчику, і бібліотека працювала всього двічі на тиждень, та й в клубі майже не було сеансів. Безжальний час зробив свою справу - дітлашня, відштовхнувшись від цього містечка, як від злітної смуги, полинула у своє життя, залишивши лише спогади і фотографії на стінах і в альбомах.
   І місто стало існувати саме по собі.
   І в ньому існував літак з зачиненими металевою штибою дверима.
   А однієї ночі штиби не стало. Не стало нічого - ні крісел, ні дошки з приладами, ні штурвалів... Не стало і одного гвинта з двох, і жерсті на ілюмінаторах...
   Відтоді літак стояв порожній. Вдень не було чутно нічого - і лише вночі, коли денні звуки, на які не звертаєш уваги, щезали, чулося порипування, скрипіння і голоси - ніби хтось невидимий казав якісь слова, немов би сміялися дитячі голоси, про щось говорили жінки. Здавалося, ніби хтось віддавав якісь команди, і вітер грав на тросах антени, і раптом на мить в ілюмінаторах блимало синє світло. Видиво з'являлось - і зникало, бо ж було лише видивом... І знову була ніч, і зорі, і громада літака залишалася непорушною, і темні ілюмінатори залишалися темними...

   ***

   Дощі того року почалися ще весною.
   Вони наставали повільно, ба навіть підступно. Одного дня це був невеличкий дощик з маленької, невеличкої, немов пухова перинка, хмаринки. Після нього в небі довго грала веселка - доти, доки сонце не розігрівало яскраве небо, і останні кольори - червоний і оранжевий, жовтий і зелений, і блакитний, синій, фіолетовий - розчинялись в безмежності безкінечного очікування літа, і знову був день, повний світла... А наступного дня на обрії знову з'являлася хмарка - вже більша, і трохи темніша, і дощ йшов довше, і був він холодніший від учорашнього, і райдуга з'являлася ніби нехотячи... а позавтра це вже була довга нудненька злива, з невеликими перервами. Дощ йшов уже і вночі, він шурхотів по листю, по дахам, дерева і квіти стояли мокрі і насуплені, будиночки зіщулились і стали меншими. Пташки вже не зчиняли від ранку веселого галасу, і собаки лежали в будах, висунувши на вулицю лише кінчики носів - так, немов виглядали тепла і сонця, що мали прийти звідкілясь з-за обрію, і дітей, які мали б вже приїхати на канікули - а от не їхали, чи то чекали погоди, а чи то просто забули про свій маленький літній рай, який став схожим на Маркесівське Макондо, яке от-от мало змити дощем, і на ньому виросте густа трава, а потім ліс, навіть джунглі - і ніхто вже не скаже, що тут колись було самотнє містечко. Самотність ця далася взнаки людям - старі, що жили лише очікуванням, отримували листи з міста, веселі листи, в яких писалося, що цього року діти поїдуть до теплого моря - ну, а потім, коли і якщо буде погода, то, можливо... Вечорами вікна лякали своєю темрявою - не світилися навіть сині вогники телевізорів - старі лягали спати... а сон не йшов, натомість нього приходили спогади. І очікування. А в темряві зі стін світилися ледь помітні квадратики фотографій, і дощ все лопотів по дахам, і час зупинився раз і назавжди...
   А одного вечора в містечко приїхав пересувний звіринець.
   Хоча звіринцем це назвати не можна було. Декілька фургонів з клітками. Сумний ведмедик, трійко мавпочок, пантера та пітон, що лежав за склом - ото було усе. Ще був один фургон, в якому жили наглядачі - невеликий, металевий, з трубою над дахом. Машини підтягли клітки до площадки, на якій стояв літак, і виставили їх ґратами до нього - так, щоб збоку утворилося невелике півколо - і півколо те відгородили парканом, а в паркані була хвіртка, а біля хвіртки - маленька дерев'яна будочка з написом "Каса" - і котрийсь з працівників вже побіг з сувоєм бляклих афішок по місту, вишукуючи більш-менш сухі місця, і швидко повернувся - бо що там було обійти оце маленьке поселення - а двоє інших між тим, щулячись від дощу і намагаючись встигнути завершити все до темряви, витягли з вантажівки вузесенькі рейки і завченими рухами вклали їх в невеличке коло - прямо під крилом літака - і поставили на рейки маленький відкритий вагончик...
   А потім один з них ще раз заскочив до фургону.
   І з фургону, немов з капелюха фокусника, почулося тихе-тихе іржання. І ще з фургону почулося легеньке-легеньке швидке цокання копит.
   І за мить поруч з літаком стояла маленька конячка...

   ***

   В поні не було свого фургону чи клітки. Та й не була вона учасником звіринцю. В неї була ніша робота - коли у вагончик сідало четверо дітлахів, вона, ступаючи повільними дрібненькими кроками, обвозила вагончик по рейках декілька разів. Звісно, це була така собі простацька провінційна розвага - а проте на далеких окраїнах це було не абищо. В таких-от маленьких містечках діти - та й дорослі - раділи будь-якому новому явищу - і колись вже наступного ранку після прибуття звіринцю до міста дітлашня клянчила в дорослих гроші - подивитись на ті тутешні і нетутешні, заморські дива, зробити три-чотири кола в тісному незручному вагончику, і сфотографуватися на пам'ять - щоб згодом і десь, випадково натрапивши на поблякле фото, згадати і посміхнутися тій нехитрій розвазі, тим звірятам, тому пітону - і, звісно, тій втомленій маленькій конячинці...
   Але це було колись. З часом звірів у звіринці поменшало, як поменшали і містечка, де зупинявся звіринець. Доля, що не була прихильною до них, вела їх дорогами все більш вузькими - і нарешті, довела до Світанкового, і от тепер вони були тут, і конячка стояла під крилом літака, накрита попоною і прив'язана до якоїсь залізячки на шасі, і думала про щось своє - мабуть, згадувала часи, повні сонця і дітлашні, і усмішок, і веселого крику, і дрімала, втомлена важкою дорогою... Поснули вже звірі по клітках, і згасло, нарешті, віконце в фургоні наглядачів...
   І звідкілясь згори, крізь напівсон-напівмарення, прийшли до поні неголосні слова:
   - Вибачте, але Вам, мабуть, краще, підійти ближче до елерону. Мені здається, там не так дме вітер - Вам буде затишніше...

   ***

   Нечисленні відвідувачі стояли біля кліток. Дивилися на пантеру і на ведмедя, і на мавпочок, і на пітона, що, здавалося, вічно спав за своїм склом. Потім виходили - і, минаючи маленьку залізницю, йшли додому, прикриваючись парасолями та плащами. Поні стояла під крилом - а її, власне, і не відв'язували, принісши ясельця з сіном - і вона була там, накрита попонкою, і дрімала, інколи стріпуючи уві сні гривкою...
   Увечері на майданчику нікого не залишилося. Наглядачі в своєму вагончику готували собі вечерю, хвіртка до кліток була зачинена на замок. Були лише літак й поні. І тому ніхто не міг почути слів, що лунали над мокрим асфальтом...
   - Народився я в Києві. Втім, літаки народжуються не відразу - я пам'ятаю день, коли в мене з'явилися крила. Потім - кіль і стабілізатор. Затим - прилади...
   А потім в мене з'явився екіпаж.
   Їх було троє - командир, другий пілот і штурман. Я ще був у цеху, коли вони вперше підійшли до мене. Ми дивилися одне на одного і мовчали - бо що можна сказати в такий момент, коли вирішується доля - віднині ми залежатимемо кожен від кожного, вони - від мене, а я - від них - і це має бути щось набагато більше від дружби і розуміння, це має бути беззастережна довіра - отже, ми мовчали, але це було хороше мовчання, бо вони сподобалися мені, всі троє - старший, вже сивий, командир, і двоє молодших - ще безтурботних, десь навіть з дитячою безпосередністю на обличчях - а вони дивилися на мене... а потім враз посміхнулися - всі - і виникла між нами якась легкість - відчуття, яке ніколи вже не зникло, навіть в найскрутніші часи. "Ну, от і познайомились," - сказав командир, і це було все, і цього було вповні достатньо...
   Завод мав свою злітну смугу - величезну, широку й довгу - бо ж випускали там літаки набагато більші, аніж я. І коли я вперше опинився на тій смузі - я трохи навіть злякався, я на ній загубився - а що ж буде в небі - а небо вже було поруч, і залишалося лише розігнатися, підняти ніс - і вгору, в оте блакитно-біле, і я навіть не встиг зрозуміти, як це сталося - а вже був в повітрі, і набирав висоту, вперше відчуваючи рідність отого безмежного простору, в якому тепер доведеться жити...
   - А я завжди була цирковою конячкою, - сказала поні. - Відколи себе пам'ятаю - арена і виступи. Мені здається інколи, що я на тій арені народилася. Я прожила на ній багато років. Навіть не років - життів. Тисячі виступів, доріг, безліч облич, море світла увечері і втома після вистави, а зранку - все спочатку, репетиції, а увечері знову вистава - день за днем, місто за містом, рік за роком.
   А потім я стала... старшою. І одного разу мій дресирувальник вирішив, що мені вже не варто виступати. І продав до оцього звіринцю... Мені нелегко вже було тягати того вагончика - а проте з'явилося інше. Ми мандрували такими-от маленькими містечками - і я вперше побачила світ, бо ж до того часу він був відгороджений від мене шатром цирку... А тут все було поруч - дерева, квіти і діти. Надто ж діти. Мій атракціон коштував найдешевше - тому завжди були охочі покататися - хоча, звісно, не лише по причині грошей. Діти вважали мене рівнею, вони не боялися мене - я не здавалася їм великою і чужою, я була їхнім другом. І я накручувала ці безкінечні кола... але поруч був сміх, і розмови, а вечорами грала музика, і світилися різнобарвні вогники, і дерева в світлі ліхтарів стояли сині й загадкові...

   ***

   Наступного дня до звіринцю прийшло лише троє відвідувачів...
   Конячка простояла весь день під крилом.

   І знову був вечір...
   - А потім нас послали літати над Африкою. Це дуже особливе почуття - довгого-довгого польоту над безкраїм зеленим простором, наповненим життям. Дорослі поводилися так, ніби подорожували на літаку кожного дня - а більшість з них летіло вперше. А от діти - ті були безпосередні, вони були ніби часткою тої природи, що лягала мені під крила. Вони дивилися в ілюмінатори - на жирафів і антилоп, на нечасті дерева, і на дивних коней - дуже схожих на Вас, але в чорну і білу смужку - зебр - що мандрували на водопій до напівпересохлої річки, і на далекий синій велетенський конус гори Кіліманджаро з укритою снігами вершиною, і це було незабутнє видовище - вічна зелень, і дивні тварини, і гора, і сніг - а ми все летіли і летіли, до якогось забутого, загубленого сільця, в якому не було аеродрому, а лише виїжджена смуга ґрунту і невеличка хатинка - увесь аеропорт - і дітлашня ще довго озиралася на мене і махала рученятами, а командир посміхався їм і також махав у відповідь - і вантажили пошту, і готувалися в зворотній рейс, і в тіні хатинки-аеропорту чекали вже інші пасажири, інші діти - і був шлях назад, і під крилом знову була зелень, і дивні смугасті тварини з гарним іменем - зебри - і височіла вдалині гора Кіліманджаро...
   Дощ стукотів по деревам, по дахам, в світі був лише дощ - а тут, біля літака і конячки, було сонце, і вітер, і безкраї простори, і дивні назви, і голоси дивних тварин, і на обрії летіла, летіла, летіла легка тінь гори Кіліманджаро...

   ***

   Наступного ранку вже ніхто не прийшов кататися і дивитися на звірів...
   Вода давно розмила афішки - та всі, хто мав, вже, мабуть, прийшли подивитися, і всі, хто хотів покататися, вже покаталися - словом, настав час збирати клітки, і огорожу, і рейки, і мандрувати далі, ніби далі могло бути щось інше - інші міста, і черги до каси, - але звіринець не їхав, бо й дійсно - який сенс був в тому, щоб під дощем збирати все господарство, нехай і нехитре, а потім розбирати його деінде, коли і на новому місці навряд чи прийдуть відвідувачі - і звіринець затримався, на день, потім ще на день.
   День, в якому був вечір...
   - Я не жалкую про те, що покинула цирк. В звіринці мені дійсно було краще. Кожного дня - нові обличчя тут, поруч, а не за бар'єром арени. Кожного дня - нові враження і нові слова. Інколи дорослі сідали на лавочках і читали дітям книги - мені вдалося таким чином дізнатися стільки всього...
   - Розкажіть мені щось, - попросив літак.
   - Але ж... в порівнянні з Вами... я нічого не знаю...
   - Це не так. Будь ласка...
   - Я думаю... от я дивлюсь на Вас... і згадую одну повість - "Льотчик для особливих доручень". Її читала мама маленькому хлопчику. Там був вірш...
   - Розкажіть...
   - Я не пам'ятаю його до кінця... Але ж... Що ж - нехай буде по-Вашому... - і конячка стріпнула гривкою...

   Жив на світі корабельний майстер -
   З люлькою, старезний і мовчазний.
   І зробив одного разу він кораблик -
   Невеличкий - та мов вірш, виразний.

   Як це диво славно виглядало -
   Від бізані до бушприту сітки...
   А по тому майстра вже не стало -
   Й корабель залишився в сусідки...

   Що ж... Вона його не ображала,
   Пил стирала і під склом тримала -
   Тільки їй ні разу не наснились
   Голоси штурвалу й пісня шквалу.

   Що їй море, якорі й гармати,
   Що їй свіжий вітер океану...
   Час зозуля збилась рахувати,
   Шелестіли вуса у тарганів...

   Капелюхи прілі і затаскані,
   Курні пера і гнила тканина -
   Як він жив між них, вітрильна казка,
   Кліпер чайний, простору дитина?

   Заглянувши темній ночі в вічі,
   Повернувшись до вікна сліпого -
   Кликав вітер, щоб не впасти в відчай,
   Чи чекав від когось допомоги?

   Поні замовкла. А потім додала:
   - На жаль, далі вони не читали. Було вже пізно - і мама повела хлопчика додому, вкладати спати... Скажіть мені, будь-ласка, ще щось...
   Далекі міста, річки і тварини, і океанські хвилі розбивались об скелі мису Горн а чи набігали на пісок кольору меду, і з океану піднімались невідомі, невидимі звідси зорі, відбиваючись в темній воді, що світилася з глибини, і в джунглях кричали яскраві, неймовірні птахи, і слова нанизувались на довгу нитку розповіді, і довга перекладина сузір'я Південний Хрест вказувала на далекий південь...

   ***

   Так минуло декілька днів...
   А одного вечора конячка запитала:
   - Вибачте, ми знайомі вже досить довго... можу я знати Ваше ім'я?
   Залунало мовчання... А потім долинув голос - тихий, немов літак вагався, немов думав над тим, як відповідати тваринці.
   - В мене немає імені.
   - Як немає імені?
   - Це досить просто. Ми всі були однакові, і нас розрізняли лише по номеру... П'ять цифр - і цього було досить...
   - Але ж цього зовсім не досить - не мати власного імені, а лише п'ять цифр, - вперто сказала тваринка.
   Літак знову довго мовчав. А потім продовжив:
   - В нас не було прийнято...
   - Так само, як і в нас, - сумно відповіла конячка. - В цирку я завжди була просто Поня. А мені ніколи не подобалося це ім'я. Звісно, я відгукувалася на нього - бо що мала робити... А проте все-таки це було ім'я...
   І раптом запитала:
   - А оті дві літери - що то значить?
   - "Ан" - то скорочене від "Антонов". Так звали того, хто мене придумав. Мені не довелося його зустріти - а проте я йому все одно вдячний. Він намагався зробити так, щоб мені - і тим, хто літав зі мною - літалося легко і безтурботно. І це йому вдалося...
   - Вам приємно згадувати його? - запитала конячка.
   - Так, - відповів літак.
   - Тоді - якщо Ви звісно, не проти... можна, я зватиму Вас ось так - Антонов?
   Знову була тиша.
   І в ній був літак...
   - Знаєте... - відгукнувся нарешті він. - Мене ніколи не називали по імені... Це дуже незвичне відчуття - коли тебе називають по імені. Тим більше, коли його дарує тобі друг... От Ви сказали - "Антонов" - і це прозвучало так дивно і гарно...
   Літак помовчав. А потім продовжив:
   - Можна Вас запитати?
   - Звичайно, - сказала тваринка.
   - Ви сказали - Вам не подобається, як Вас звали в цирку.
   - Так. Поня - це просто від слова поні. Просто, щоб розрізняти мене серед інших тварин, а не для того, щоб звертатися до мене... Але що вдієш...
   - Так не може бути, - тихо зауважив літак. - Так не буває. З цим потрібно щось зробити. Ви не одна серед інших - тут і зараз Ви просто єдина... І якщо Ви не проти - яке б ім'я Вам хотілося мати?
   Тваринка задумалася. Вона опустила голову, і гривка майже закрила її великі темні очі. Запала тиша.
   І враз поні стріпнула гривою.
   - Ви розповідали мені про гору....
   - Кіліманджаро?
   - Так, Кіліманджаро... І про отих дивних смугастих коней - біло-чорних... І про савану. Я хочу бути Кіліманджаро!
   Дощ шурхотів по крилах, струмочки води стікали з них. Ніч плила над містечком. Не світилося жодне вікно. І якби там, високо вгорі, пролітав літак - ніхто б не здогадався, що тут, внизу, живуть люди. І ніхто б не розрізнив силует іншого літака - тут, унизу, і тим більше не побачив би маленьку тінь під його крилом...
   Літака і поні, що відтепер мали власні імена.

   ***

   - Нам треба було привезти ліки маленькому хлопчику. Він жив на острові, до якого було дві години льоту з материка. Насувався ураган, і шансів в нас не було ніяких. Диспетчер в аеропорту відмовлявся дати нам дозвіл на виліт. Він довго щось доводив нашому командирові - я бачив це, а на обрії вже висіло чорне, і був вже вітер, що майже навпіл перегинав пальми, а на острові не було аеродрому - так, смуга для маленьких літаків, але маленький літак вже не зміг би приземлитися в такий вітер, а я знав нашого командира, і знав, чим все скінчиться, і він прийшов і сказав двом іншим - ви зі мною не летите, я сам, - але ці двоє мовчки почали підніматися по трапу... "Я наказую," - сказав командир, а штурман відповів йому - "Мені не хочеться чекати звісток про наш літак, краще я дізнаюсь про все на місці..." - і ми полетіли всі, назустріч отому чорному, що вже займало півнеба, і диспетчер, який сперечався з командиром, стояв у вікні і дивився нам вслід, прощаючись назавжди, власне, все було ясно, ми робили те, що мали зробити в цій ситуації, хоча це мала бути просто смерть, одна з багатьох, коли по аеродрому розноситься тиха звістка - "Борт такий-то не сів в порту призначення"... Радіозв'язок майже не працював, і ми не знали навіть, що там, в тому порту призначення, чи є він ще серед важких чорних хвиль, чи існує ще злітна смуга, чи живий ще той хлопчик... а навколо було лише фіолетове, і сині спалахи, і ми не летіли в повному розумінні цього слова - нас просто кидало вгору і вниз... я намагався щось зробити, але моїх моторів не вистачало, ми були пір'їнкою в оцьому кінці світу, що наближався на нас, і питання було лише в тому, що станеться раніше - десь вгорі обламаються крила, або десь з самого низу цих шалених гірок нас вдарить об хвилі...
   А потім все скінчилось - ми вискочили в центрі урагану, там, де було тихо, це було несподівано - так, немов виходиш з-під землі на білий світ, хоча світ не був білим, бо вже настала ніч - а в оці урагану світив місяць і здіймались до неба срібні колони смерчів - так буває в центрі циклону - і вода, що шалено оберталася там, зовсім недалеко, мінилася в тому примарному місячному сяйві, і це було ірреальне видовище - море внизу світилося, і з того світла знизу здіймались колони з живої ртуті і зникали в темряві нагорі, і та темрява нагорі була пронизана голками зірок, і ми летіли, оминаючи ці світляні колони, обходячи їх - інколи деякі щезали, а натомість виникали нові, отака-от неймовірна вистава - ніколи до того і після того я не бачив чогось подібного, - аж доки раптом десь попереду внизу з'явився вогник, все більше і більше, аж поки не перетворився на лінію, риску, що означала злітну смугу... Вони чекали, незважаючи ні на що, їм нічого не залишилося, крім чекання, на отому забутому Богом і людьми острові... потім вони розповіли - ураган знищив електростанцію, і всі по черзі виходили до тої смуги, намагаючись в ревінні, що линуло звідусіль, почути, розрізнити шум моїх моторів, і тримали в руках електричні ліхтарі, що зберігали більше, аніж життя, бо ті ліхтарі були надією і для них, і для нас, і просили в своїх дивних богів одного - щоб смерч, ота срібна колона, не вийшла на берег, щоб оминула острівець і ту маленьку злітну смугу - а я відчував тремтіння рук командира на штурвалі, воно передавалося на мої крила, але я не зважав на те, намагався летіти рівно, і єдине, чого ще бажав в ту ніч - потрапити прямо на початок тої маленької смуги... а потім я стояв, майже торкаючись носом пальм, гвинти ще обертались, і штурман з білим пакунком вже біг до виходу, а батько того хлопчика стояв на колінах, впершись обличчям в переднє шасі, і ридав, немовби сам був малою дитиною...
   - Він залишився живий?
   - Так. Лікар потім сказав - ще півгодини, і все... Вони вганяли в землю металеві кілки і товстелезними канатами прив'язували мене до тих кілків, бо центр циклону дрейфував, і та стіна, з якої ми якимсь дивом вискочили, насувалася на острів, і зрештою таки накрила його...
   - А далі?
   - А далі був ранок. Яскраве синє небо і море без єдиної хвильки. Розтрощені хижі та човни, поламані пальми... Однією з них мені розбило стабілізатор. Ми змушені були ще два дні сидіти на тому острові, чекаючи, поки привезуть нову обшивку. Відремонтуватись там не було можливості, мене підлатали так-сяк - і ми повільно, на найменшій швидкості, летіли майже чотири години до материка... Море було кольору неба, і здавалося - на світі не залишилося ніяких інших кольорів, лише оця блакить з вплавленою в неї сліпучою монетою сонця, і ми - всі четверо - дивилися на цей одноколірний світ, і ті троє мовчали, але це було дуже хороше відчуття - таке, мабуть, буває, коли виходиш з важкого бою, і все вже позаду, навіть перемога, і залишається лише втома і відчуття того, що ти зробив все, що від тебе залежало - серед отих срібних колон дивовижного нічного театру...

   ***

   А одного вечора Кіліманджаро сказала Антонову:
   - Я хочу з Вами попрощатися.
   - Ви вже від'їздите?
   Тваринка помовчала...
   - Ви ж бачите... До нас ніхто вже не ходить. І не лише тут. В інших містах те ж саме. Вони б і раніше поїхали, якби не оцей дощ - зрештою, яка різниця, де чекати відвідувачів, яких все одно не буде...
   - Ви сказала - "вони б поїхали"...
   - Так, вони... Мабуть, я залишуся тут.
   - Чому?
   Конячка важко зітхнула...
   - Я вже не можу так багато тягати того вагончика. І ще - Ви ж бачили, що немає кого катати...
   - Але ж це лише тут...
   - Не лише тут. Скрізь так само. Ми - екіпаж невдах. Наша доля - отакі покинуті містечка і порожня каса. Ми всі десь колись допустили помилку - хто свідомо, у кого - як-от у мене - не було вибору...
   - Але ж вони...
   - Вони не винні, - перебила Кіліманджаро. - Вони також мріяли про великі арени, натовпи глядачів і аншлаги. Що ж - комусь дісталося і це. А вони...
   - Ви їли щось сьогодні? - запитав Антонов.
   - Хіба це має значення...
   - Для мене - так...
   Конячка стояла під крилом в літака. З крила стікали ручаї води, небо з сірого стало непевно-темним, і будинки, дерева, паркани вже злилися в одну тьмяну безформну масу без чітких контурів і ліній...
   - Але ж Ви залишаєтесь?
   І знову стало тихо - якщо не зважати на лопотіння дощових крапель.
   - Я не хотіла Вам казати, - прошепотіла Кіліманджаро. - Втім, це вже також не має значення. Ви все одно дізнаєтеся.
   - Про що?
   - В них немає грошей, щоб мене годувати. А сама я не заробляю...
   - І вони залишають Вас - після стількох років?
   - Ні. Вони виявилися милосерднішими. Мене віддали в музей з сусіднього міста...
   - Може, це й не так погано, - відповів літак... - Зрештою, у Вас, нарешті, буде дім. І...
   - Що? - запитала конячка.
   - І це залишає надію на зустріч...
   І тоді, немов кидаючись з берега в крижану воду, Кіліманджаро з тремтінням в голосі сказала:
   - Ви не зрозуміли... Вони хочуть зробити з мене опудало.
   І в невимовно голосній порожнечі, що розляглася після цього, конячка тихо закінчила:
   - За мною прийдуть сьогодні вночі. Господарі не хотіли, щоб жителі про це дізналися...
   І додала:
   - Я ж казала Вам, що хочу попрощатися...
   Літак стояв - мовчазний, величезний і непорушний. Кінці крил і хвоста ледве виднілися в пелені дощу. Чорна вода стікала з металу, збиралася в калюжі на вищербленому асфальті, ручаями бігла кудись в темряву, що оточувала майданчик з усіх сторін.
   А під крилом в нього виднілася маленька постать тваринки, і чулися неголосні слова...
   - Мені було з Вами просто. Можливо, вперше в житті мені було з кимось просто. Це було дуже славне почуття, і я Вам дуже-дуже вдячна за нього. Мабуть, це була справжня дружба. Ви рятували мене від дощу, і розповіли мені стільки всього, і подарували мені ім'я... мені було дуже затишно під Вашим крилом. Мені здається, оцього туману, і оцього шурхотіння дощу об крило, і цих неспішних розмов вповні вистачить для однієї маленької, але справжньої дружби... Дивно - не було майже нічого, ні тепла, ні сонця, лише оця темрява і наші з Вами слова - але мені здається, що все те, що було раніше, було лише передчуттям зустрічі з Вами. Я щаслива, що ми не розминулися... І ще... Я хочу Вам сказати ще одну річ.
   - Яку? - тихо запитав Антонов
   - До цього часу ніхто не називав мене по імені так, як Ви... І... ще одне...
   - Що? - так само тихо запитав Антонов...
   - Я не знаю, як закінчувався той вірш. Але я сама придумала закінчення...

   І змахнув зюйд-вест крилом широким,
   Грозові прокинулися води -
   З місця хатку зрушили потоки,
   Винесли кораблик на свободу.

   Він поплив крізь золоте світання
   По червоним вранішнім туманам.
   Хай веселий вітер океану
   Буде йому добрим талісманом...

   ***

   Серед дощу народився звук.
   Спочатку він був схожий на ніщо - таким тихим і непевним був. Так, немов хтось далеко-далеко доторкнувся до музичного інструменту - так далеко, що годі й було гадати, що то - скрипка, віолончель чи валторна. Звук існував сам по собі - він пробував свої сили, і наростав десь потихеньку, не намагаючись навіть порушити шепотіння дощу. Ніби десь за обрієм грала Еолова арфа, ніби музики невидимого оркестру перевіряли свої інструменти, доти, доки з них не виділиться один - і лише тоді стане ясно, хто вестиме сольну партію в цьому концерті - а втім, вже й виділився, флейта, невидима й нереальна тут і зараз, звучала і звучала. В її мелодії було всього дві-три ноти - але звук цей наростав, він був гарним, нетутешнім, він жив сам по собі - десь далеко, в інших вимірах, на інших материках, він з'явився на світ десь там, над неосяжними зеленими просторами, якими вітер котить зелені хвилі, де на обрії синіє гора з білою вершиною - і от завітав до цього містечка, і потроху почав наповнювати його собою, проганяючи шурхіт, що, здавалося, буде вічним...
   А між тим дві кремезні постаті - менша і більша - вже сформувалися з темряви, немов би були її продовженням - і стали біля майданчику, розглядаючи тваринку, і в руках в більшого був мішок...
   Кіліманджаро скрикнула і шарпнулася. Вірьовка на її шиї натяглася і боляче врізалася тваринці в шию. І від цього конячка закричала вдруге - не від болю, від розпачу - і ще раз смикнула вірьовку, і ще...
   І залізячка, до якої був прив'язаний другий кінець вірьовки, не витримала. З металевим тріском вирвалася вона зі стійки шасі Антонова - і поні, не втримавшись, впала. Впала - і тут же підхопилася, і, накульгуючи, заметалася по майданчику.
   - От тварюка! - прохрипів менший. - Заганяй її в куток, до кліток. Там візьмемо...
   А невидима флейта все грала, голосніше і голосніше...
   Розчепіривши руки, двоє скрадалися до конячки, зменшуючи і без того невелику площу майданчика - а поні стояла в кутку, біля огорожі, і тремтіла, і в очах її світився жах, і відчай, і біль... і коли ті двоє були вже поруч, і почали вже розмотувати мішок і вірьовку, щоб накинути тваринці на шию - Кіліманджаро відчайдушно кинулася повз них до єдиного виходу - до східців, що вели у прочинені двері Антонова... Вона видряпувалася на них відчайдушно, падала, розбиваючи копитця об іржавий мокрий метал, і знову підводилася, і знову падала - але стільки цілеспрямованості було в ній, стільки бажання жити, вижити, що навіть оці двоє завмерли на хвильку... а поні вже була всередині, і стукіт копитець стих вже всередині літака...
   Двоє перезирнулися.
   - От гадська твар! - вилаявся один. - Все одно капець, а воно ще й викаблучується! Давай-но піди на ту сторону, щоб воно, бува, там не вискочило. Там же тоже двері відкриті... А я залізу ізвідси і тут її спіймаю. Бо ж часу нема...
   Менший, човгаючи по болоту і сердито бурмочучи, пішов обходити літак.
   І враз чавкання стихло.
   - Ну ти чого там? - запитав більший.
   Він зачекав трохи, і, пригинаючись, заглянув на той бік. - Що...
   Фраза обірвалася на півслові.
   Те, що він побачив, вразило його.
   Бо менший стояв навколішки, впираючись руками в землю. Очевидно, він перечепився-таки і впав, і оце хотів піднятися, і задер голову - і щось побачив там, угорі, щось таке почув, що зупинило його, що перекривило його обличчя невимовним жахом - і він дивився угору, і ворушив губами, і це було так страшно і несподівано, що більший враз замовк, і, крадучись, обійшов літак - і подивився угору, туди, куди був спрямований погляд меншого...
   - Мать моя жєнщіна, - прохрипів він за мить...
   А там, вгорі, свистіла величезною флейтою турбіна і обертався гвинт. Єдиний вцілілий гвинт Антонова. Лопаті його перемішували дощ - все швидше і швидше, ось-ось маючи перейти ту ледь вловиму межу, коли з двох вертикальних ліній вони перетворяться у невидиме прозоре коло. Над крилом машини виник вихор з водяних крапель, по фюзеляжу пробігла легенька хвиля - і закрилки, що звисали, немов надчахнуті гілки, раптом рухнулись і пішли вгору - швидше і швидше, міняючи весь вид літака, перетворюючи ламаний трикутником профіль крила в єдину стрімку лінію
   - Тікаємо, - прохрипів старший... - Бистро тікаємо...
   Спотикаючись, ковзаючи по грязюці, вони бігли геть від літака - дві непевні вайлуваті фігури, далі й далі - туди, де був дощ і була темрява, і вони перетворилися в неї - так само, як і виникли - і з темряви тої скоро чути було лише гупання чоботисьок і засапане дихання - а скоро щезло і воно...
   А гвинт уже став прозорим, і вітер, піднятий ним, рвав траву, листя з дерев, перетворював нічну вологу на водяні смерчі. Турбіна тепер свистіла на найвищій ноті, цей звук пронизував містечко, немов шпагою, і вже перші перелякані жителі висипали до дверей, вдивляючись в темряву, намагаючись зрозуміти, що відбувається - а ланцюги, якими були прикуті колеса, вже натяглися, один раз, другий - і з кришталевим дзвоном порвалися, немов нитки - і літак рушив з місця, розгойдуючись з боку на бік величезними дугами крил, і розвертаючись на південь, виповзаючи повільно на дорогу і зупинившись на мить на ній - і з крил вдарили дві лінії світла злітних фар, пронизуючи дощ, і краплі вздовж світляних ліній заграли веселками, і здавалося, навколо променів обертаються барвисті обручі, і ілюмінатори літака раптом засвітилися синім, і воно потекло з враз ожилих вікон...
   Він стояв невідворотнім фактом посеред нічної вулиці переляканого містечка - на кінцях крил горіли різнобарвні вогники, зелений і червоний, і флейта співала тепер найвищою, майже нечутною, високою і чистою нотою... І машина зрушила з місця - швидше, швидше, розчиняючись в дощі, щезаючи в ньому, немов примарне видиво - і за хвильку зовсім зникла, і лише звук мотора свідчив про те, що трапилося... а потім звук цей пішов вгору, вище й вище, і всі вогні Антонова злилися в одну маленьку крапку - і лише тут стало видно, що там, де зникав літак, вже немає хмар і дощу, і навколо яскравого вогника, який ставав все меншим, мерехтять чотири зірки сузір'я Південний Хрест...

  В.Напиткін