Мiсто Славута

  Про цю хатину можна сказати – «колишня».
  Втім, як і про все місто…
  Від вулиці до входу – двадцять метрів двометрової кропиви. Давно помітив – кропива біля будинків, де живуть – або ще живуть – люди, якась ніби свійська, зіщулена. Але вона відчуває покинутість обійстя. Як тільки останній з господарів покидає дім – високі пекучі нетрі оточують будинок, немов удав жертву.
  Хоча, власне, так і є.
  Покинутий будинок – жертва.
  Мені туди, до чорного провалля дверей, через пекуче море. Хата йде під знос. За тиждень-два її не буде. За рік-два стоятиме стандартна багатоповерхівка, і ніхто не згадає. Тут, в Світанковому, мало хто мало про що згадує.
  Дістаю аркуш, ручку і рулетку. Пишу спочатку на око - висота три двадцять, фасад вісім з половиною, вхідні двері – два двадцять. Пробираючись крізь кропиву, перевіряю рулеткою, відзначаючи, що майже вгадав з розмірами. Ескіз хати – один з багатьох, що ляжуть у архів, який ніхто не досліджуватиме. Хроніки міста приреченого. Скільки їх, таких аркушів, набралося за ці роки…
  На цілу книгу.
  Покинуті хати теж відрізняються. Більшість доживає віку після смерті останнього господаря. Ціле скло у вікнах, затягнутих павутинням, іржавий замок на дверях, що чекає на давно загублений ключ, здичавілі яблуні. Інколи – безнадійно вицвіла табличка «Продається».
  Ця – не така. Ні дверей, ні скла у вікнах. Автоматично відзначаю нестандартність вікон – заокруглені зверху. Такі роблять у сусідньому Заславлі. Вочевидь, кинули все дуже швидко. Буквально за годину.

  Думаю – а як вони збиралися? І чому? Що таке може змусити людей ось так покинути власний куток? Бачив ці куточки не один раз. Чому не забрали, наприклад, ведмедика, що безпомічно лежить на підлозі? Яка дитина ним гралася? Ким вона виросла? Чому на столі стоїть тарілка – що змусило покинути дім аж так терміново?

  Відеокамерою проводжу по обійстю – потім, вдома, перегляну ще раз, чи не випустив щось із поля зору. Декілька фото – зі спалахом і без.

  І в світлі спалаха в далекому тісному кутку таки помічаю те, що в темряві забитих кропивою вікон ховалося до цього часу – сходи на горище.

  Сходи геть прогнилі. Інколи здається, що архітектурні експедиції так і завершаться – завалиться стіна чи проламається щабель в драбині. Кінець одного краєзнавця.
  …Горище як горище. Мотлох, старе ганчір’я, струхлявіла скриня. Шашілевий рай. Бачено-перебачено. Розкидані згнилі книги. Важке видовище.
  Завжди було шкода книг – навіть якщо це графоманські вірші чи партійна проза. Книга – акумульована праця не лише автора. Книга – колишнє дерево. І все це тепер розкидане отут, по підлозі горища. Ці сторінки не перегорне ніхто і ніколи.
  Скриня без замка. Навіть зараз, по стількох роках, страшно – не привидів, доводилося бачити і не таке – а відчуття, буцімто лізеш в чуже життя. От зараз відчиниш скриню – і почується голос господаря «а хто тобі дозволив».
  Але відчиняю.
  Ніяких голосів.
  В скрині всього три речі. Старий зошит. Порцеляновий дракончик. І – диплом…
  Синя картонка, покрита пліснявою. Настільки, що імені не видно. Але видно професію – «інженер-містобудівник».

  ВДОМА
  Зошит списаний дрібним почерком.
  Між аркушів – кольорове фото. Американський журнал – судячи з підписів. Дуже давнє. Аж розсипається.
  На фото – Сан-Франциско. І червоний міст над бухтою Золоті Ворота.
  …Я знаю в обличчя всі будинки і всі мости Світанкового. Всі водорозбірні колонки і всі лавочки. Здається інколи – всі дерева.
  Але лише зараз зрозумів, що саме всі ці роки вислизало з моєї уваги. На що схожа одна споруда оцього маленького забитого провінційного містечка…

  ЩОДЕННИК
  «…мені казали, що за свої погляди поїдеш до Сибіру. В переносному сенсі – але я б не здивувався, якби і в прямому. Мене перенесли в списку на розподіл в самий кінець – але хто знав, що прибуде запит на містобудівника з тутешнього бетонного заводу… Вони тут відливають стандартні конструкції для мостів. У відділі кадрів довго дивилися на мою зачіску, але нічого не сказали. Відчуваю, що все почнеться завтра. В гуртожитку місця не було – але в котроїсь з працівниць виявився ключ від цієї хатки, тут колись жила її родичка, то на перших порах поживу тут. Хоча нема нічого більш постійного, аніж тимчасове…»

  РЕАЛЬНІСТЬ
  Бетонного заводу давно нема. Величезна стела-вказівник вказує в кінець вулиці, де колись булла прохідна. На величезній території купи битого каміння і цегли – все, що лишилося від корпусів. Рейки давно зняті, і якимось дивом ще тримається лише адмінбудівля – величезна споруда-сталінка, з башточками і балкончиками. Колись – одне з найбільших підприємств. Зараз – зона із «Пікніка на узбіччі». Місцеві сталкери все ще шукають метал і цеглу – але все вже скінчилося. Відновлення не підлягає.
  Немає, отже, ні тимчасового, ні постійного…

  ЩОДЕННИК
  «З подивом дізнався, що і тут існує своя субкультура. В цьому провінційному містечку не так все просто. На бетонному заводі працює сімнадцятеро колишніх бандерівців. Ми - прикордоння перед Західною Україною, тут їм дозволяли селитися. А в Острозі вже ні. І тут на базарі – якщо знати, де - можна за п’ятдесят рублів купити платівку «Бітлз»…

  РЕАЛЬНІСТЬ
  …занадто багато уваги звертав на будинки. І занадто мало – на людей. Вони ніби тут і зараз, на відміну від будинків – а потім одного дня виявляється, що спитати вже нема в кого. Стіни ще є, а що в них було, яка душа – ніхто не скаже. Як-от той старий будинок навпроти виконкому – про що він? НКВС до війни і гестапо під час? Чи магазин «Соки-води» - які соки, яка вода продавалася в ньому, куди поділися ті дітиська, що бігали туди за сельтерською з величезними скляними сифонами?..
  І тоді пишу запит…

  РЕАЛЬНІСТЬ ЗА МІСЯЦЬ ПО ТОМУ
  Стара поштова скринька, що пам’ятає газети «Правда» та «Известия». Вона багато що пам’ятає – кольорові поштівки, звичайні конверти по 5 копійок і авіа по 7, журнали «Радянська жінка» і «Крестьянка». Їх майже не лишилося – надто ж в приватному секторі, де вони стояли окремими блоками між будинками, по 10-20 штук в кожному. Ці скриньки були осередком культури – біля них збиралися люди, найчастіше пенсіонери, очікуючи газет, а особливо листів від дітей та онуків, з купою штемпелів на конверті, з малюнками і марками, з пахощами свіжої друкарської фарби – і поки не прийшов листоноша, цей маленький колектив встигав обмінятися місцевими новинами, перемити кісточки сусідам, під неспішним районним сонцем або весняним дощем…
  Амінь.
  Серед них – і моя. Конверт біліє крізь щілину – мимоволі замислююсь, а коли в скриньці востаннє був лист? Коли до скриньки підходила моя бабуся, щоб дістати листа від онука? Адже, мабуть, того дня ніхто і не думав, що цей лист – останній. Все сталося само собою, і минулося за п’ять хвилин… Ключ від скриньки вже багато десятків років висить на гвіздку в коридорі – і от нарешті.

  «Шановний пане!
  У відповідь на Ваш запит надсилаємо Вам інформацію про діяльність радіостанції «Мокра воля» у 1979 році. Повідомляємо також, що список, про який йдеться в документі, в архівах СБУ не зберігся.

  «Управлению Комитета Государственной Безопасности в Хмельницкой области
  ДОНЕСЕНИЕ
  Довожу до вашего сведения, что в районном центре Свитанковое, на улице Дзержинского, была запеленгована подпольная радиостанция «Мокроволя», названная так по дореволюционному имени городской территории. Радиостанция была устроена местными жителями (список прилагается), и транслировала в эфир записи запрещенных в СССР групп, в частности, т.н. «Чингис-хан»…

  Sie ritten um die Wette mit dem Steppenwind, tausend Mann.
  Und einer ritt voran, dem folgten alle blind, Dschingis Khan…

  З чого вони її зробили? Намалювали схему самі чи дістали готову? Я добре пам’ятаю відділ з радіолампами в новому універмазі – сам часто дивився на ті загадкові скляні циліндрики, що творили дива з електронами, перетворюючи їх на музику, слова, зображення. Чи вже транзистори? Скільки їх було? Рипіння яких дверей потрапило до ефіру – поки біля мікрофона крутився касетний магнітофон…

  РЕАЛЬНІСТЬ
  Управлению Комитета Государственной Безопасности в Хмельницкой области
  ДОНЕСЕНИЕ
  Довожу до вашего сведения, что в районном центре Свитанковое был проведен так называемый «пивной фестиваль», на который съехались участники из Хмельницкого, Ровно, Киева и один из Новосибирска. Участники собрались в лесу на берегу реки Горынь. По сведениям, на собрании исполнялись песни местной музыкальной группы «Робин Гуд» на английском языке. Авторство песен и их содержание устанавливается…»
  Звісно, Робін Гуд. З такими лісами, як в Шервуді, лише така назва і може бути…

  ЩОДЕННИК.
  Сьогодні викликали в партком. Веліли постригтися коротко. Це вже вдруге. Сказали, що річної премії мені не бачити. Тягнутиму до останнього. Але ж братику хотів би купити ту залізницю його омріяну.
  Як вони заєбали… Як воно заєбало…

  ЩОДЕННИК.
  «В магазині біля фанясового заводу купив двох дракончиків. Собі і їй. Дуже прикольні і гарні. Там взагалі багато гарних речей. Мав би гроші – почав би колекціонувати. Колись, за багато років, про них всі забудуть. А в мене вони б були…»

  РЕАЛЬНІСТЬ
  Відкладаю щоденник вбік.
  Я бачив ці речі – хоча і в іншому будинку. Леонід Грабовський – так звали того чоловіка, що зібрав колекцію. Дракони і риби, коні і собаки, козаки і вази – вони стояли на столі в старому флігелі, що розгойдувався від поривів вітру, і дощ, що почався якраз вчасно, змивав з даху десятки років, переносячи цих порцелянових людей і тварин в їхній час і їхні місця…
  От, значить, яка мрія була в інженера-мостобудівника…

  З АРХІВУ ЗАВОДУ ЗАЛІЗОБЕТОННИХ КОНСТРУКЦІЙ
  «Паводком було знесено дерев’яну опору мосту через річку Горинь, що призвело до необхідності будівництва нового пішоходного переходу. Прийняте рішення зробити його вантовим, щоб уникнути в подальшому подібних непорозумінь…»

  ЩОДЕННИК
  «Сьогодні я хотів подарувати їй дракончика. Але вона вірить своїй мамі, яка називає мене недобитим хіпі, сльозогінним бабським журналам, навіть не розуміючи, що повторює життєвий шлях Елли Щукіної. І навіть обстановка в її домі - дзеркало щукінської квартири. Я в її очах - тимчасовий співмешканець, з відповідним же до нього ставленням. За рогом на неї вже чекає Ален Делон. А я з своїм драконом і патлами таки смішний…»

  РЕАЛЬНІСТЬ
  А я навіть не знаю, як його звали. І чи він живий. Але знаю, що його змусило отак несподівано і страшно покинути цю хатинку і це місто…

  ЩОДЕННИК
  «Сьогодні десять років по смерті дідуся. Він, здається, єдиний, хто мене розумів. Там, на Ельбі, він краєчком ока побачив американців і відчув оте, інше, вільне… Я не знаю імені американського солдата, який подарував йому фото – але знаю точно, що він запрошував діда до себе в Сан-Франциско. Розповідав йому про той червоний міст. Після війни – цієї війни, казав американський солдат, - кордонів більше не буде. Сідай на корабель і припливай, і ми, двоє солдатів, будемо базікати про життя, пити американське пиво, стоячи на двохсотфутовій висоті над протокою Золоті Ворота… Дід завжди боявся цього фото – якщо знайдуть, це вирок. Але і викинути не посмів. Це був подарунок бойового товариша. І ніколи – ніколи – навіть не думав над тим, як потрапити до того далекого міста з червоним величезним мостом…»

  ЩОДЕННИК
  «Сьогодні знову викликали до парткому. Думав, по цьому ж питанню – але ні, сказали спроектувати міст над Горинню. Термін – три дні, і ще тиждень на будівництво».

  ДОНЕСЕНИЕ
  Управлению Комитета Государственной Безопасности в Хмельницкой области
  Довожу до вашего сведения, что в районном центре Свитанковое местный житель, имеющий прическу с длинными волосами, регулярно и демонстративно ходит в парк с теннисной ракеткой, вызывающе одетый в шорты и футболку заграничного производства, в парке он играет в теннис мячиком импортного же производства, отбивая удары от стены трибуны стадиона. Просим сообщить, принять ли нам соответствующие меры…»

  Як вони жили? Як вони вижили? Виживали? Як їм велося, і який кумулятивний заряд відчуття загальної несвободи пропалював броню навколишнього совка? Хто перший подав ідею тієї радіостанції, хто натиснув вимикач і розпочав першу передачу?
  Ці маленькі рослинки, що потроху рвали асфальт… Як фраза чарівника з мультика «Три банани» - «ти звільнив казкові планети від влади Чорної Дами…»

  ЩОДЕННИК
  «Сьогодні на обидвох берегах поставили опори. Вони ще не здогадуються і не підозрюють. Я спеціально вибрав червоно-помаранчевий колір – буцімто для захисту від корозії - ніхто не зрозумів, навіщо. Аби лишень встигнути…»

  ДОНЕСЕНИЕ
  Управлению Комитета Государственной Безопасности в Хмельницкой области.
  Сообщаю, что в Свитанковом был построен вантовый мост над рекой Горынь. Довожу до вашего сведения, что проектант моста сделал его уменьшенной копией американского моста над бухтой Золотые Ворота и, прикрываясь необходимостью покрасить мост антикоррозионным покрытием, придал мосту цвет, подобный американскому. Таким образом, мы имеем в городе уменьшенную копию моста капиталистической страны… Нами предприняты меры по перекраске моста в нейтральный зеленый цвет… Также прошу указать, какие меры воздействия необходимо применить к автору проекта. Сообщаю, что он давно находится под тщательным наблюдением, поскольку принадлежит к так называемым «хиппи», что проявляется в длинных волосах и приверженности к буржуазному способу жизни…»

  РЕАЛЬНІСТЬ
  …а він носив воду з найближчої колонки. І туалет був в дворі. І палив піч дровами, що збирав в найближчому лісі. І готував їсти на таганку з газовим балоном. І стояв в чергах за двомастами грамами масла – які і ті бабусі, що шипіли йому вслід «стиляга»…

  ЩОДЕННИК
  «…добре, що звільнився заздалегідь. Трудова і паспорт з собою. Їду сьогодні вночі. За спеціальністю мені більше не працювати – це ясно. Перший міст став і останнім. Але я не шкодую. Нічого мене тут вже не тримає. Щоденник теж залишу – цей відтинок життя не повернеться, та й не потрібно, щоб знайшли… Її дракончик теж хай живе серед цих лісів і озер. Заберу лише свого. Хто зна – може, колись ми з ним ще повернемося сюди…»

  РЕАЛЬНІСТЬ
  Майже розвалена хата. Кропива. Скриня – шашілевий рай…
  Берег Горині. Той самий міст. Сонце, що сідає, фарбує його червоним. Справа лише в масштабі. І уяві. І якщо маєш добру уяву – то можна почути, як сюди, в Світанкове, звідкілясь прилетить звук океанського пароплава…

  Фотографії диплома і дракончика вже місяць висять на сторінці «Типове Сан-Франциско». Трохи лайків – о, гуд, і, власне, все.
  Аж до сьогодні.
  Тому що сьогодні в приват отримую фотографію.
  На фото – берег протоки Золоті Ворота. Над нею – тонка червона лінія мосту.
  А на березі стоїть старий чоловік з довгим – аж до плечей – сивим волоссям. Одна рука в нього піднята – долонею догори.
  В листі підпис – «This is my grandfather».
  А на долоні в нього стоїть порцеляновий дракончик.
  І чомусь зовсім недоречно згадуються слова сніговичка з того самого мультфільма – «Він все-таки роздобув їх!»
  Не знаю, як він це зробив, як вирвався – в ті часи.
  Але він побачив міст-мрію свого діда…

  Книга майже готова. Всі старі будинки – і живі, і давно мертві – намальовані і розміщені на сторінках. Млин і костел, церкви і лавки, водорозбірні колонки, що напоїли за час існування мільйони людей, дороги, по яким пройшли мільйони людських ніг – все там.
  Не вистачає ще одного фото.
  Сонце ледь вигулькнуло над лінією обрію. Від Горині ще віє ранковою прохолодою. Але небо вже синє, і зелень яскраво-зелена.
  І над синім, між зеленим, проведена чітка лінія червоно-помаранчевого вантового моста.