Мiсто Славута

  Відкладаю книгу. Стара, пожовкла, вицвілі фото.
  "DAS ARABISHE PFERD IN SLAWUTA".
  Boleslaw Lukomski. Stuttgart 1906.

  Болеслав Лукомський. Так звали того, хто захистив в Німеччині дисертацію по арабським коням зі Славути. Штутгарт, 1906 рік...
  Як вони їх привезли? Скільки років спеціальні експедиції провели на Близькому Сході, щоб викрасти коней - за що, у разі невдачі, на славутських Робін Гудів чекала смертна кара.
  Але все-таки...
  Вечоріє. Сонце проходить стадії жовте-оранжеве-червоне.
  ...Дивлюсь на фото. Ганнібал. Араб. Антар. Сембат. Мурада. Султанка. Омар-Паша. Іскра. Котімар. Так звали тих, справжніх.
  Що б ви сказали, коники, якби побачили руїни своїх колишніх стаєнь і свого міста?
  Вимикаю світло.
  І засинаю.

  ***

  Такі часи бувають на зламі літа і осені, коли день промитий, як скло, і літа завжди мало. Пронизливо синє небо, і ще зелені дерева, і ще ніби ягоди - але ясно, що цьому залишилося недовго, тому що дні коротші, і туман зранку над Горинню, і вечірня та ранкова прохолода, і геть пожовклий чорничник... Ось червоніють ягідки брусниці, ось люди несуть з лісу гриби - важкі осінні білі, величезні червоноголовці .
  Ось і літо минулося...
  ...Рівна галявина посеред лісу - дивна штука, тому що всі галявини в цьому лісі вкриті пеньками. А ця - зачарована, ніби по ній прийшлось косарка. Можливо, якийсь лісник або якийсь лісовий дух ночами дає галявині лад.
  Але сьогодні не до роздумів.
  Тому що на галявині стоїть кінь.
  Один із тих, що на фото з книги.
  Він не їсть траву - він просто стоїть. Просто дивиться на сонце, дерева і хмари. Так, ніби теж розуміє - це кінець літа.
  Звідкіля він взявся? Місцеві не такі - місцеві призначені для возів. Такі, як цей зникли разом з книгою, виданою в Штутгарті, разом з колишньою славою цього містечка...
  Кінь озирається, потім повертається до стежки, що зникає в густих кущах. Вуха в нього нашорошені, він стріпує гривою і хвостом, інколи нервово б'є копитом - так, ніби на щось очікує.
  І це щось з'явилося там, в гущавині лісу.
  Зі стежки починається звук. Там, в глибині лісу, рухається щось велике і швидке - воно наростає, як вітер перед грозою, як передчуття блискавки. Воно відчувається так, як потяг - звук, шурхіт і удар повітря, і шалена швидкість чогось, що пролітає поруч.
  І на галявину виходить ще одна тварина.
  Олень. Величезний олень з величезними рогами.
  Між якими росте вишневе дерево.
  - Привіт, - каже олень.
  - Привіт, - каже кінь.

  ***

  Сонце котиться до обрію, завершуючи день. Тварини стоять поруч.
  - Я живу все там же, біля того самого замку, - каже олень. - Мого барона давно нема. Але є музей імені його імені. І бібліотека. І та гармата, з якої він літав на Місяць... А інколи наді мною пролітає Небесний Мисливець зі зграєю своїх скажених собак...
  - І мого князя теж давно нема, - тихо відповідає кінь. - В тебе лишився хоча б замок. А в мене нічого. Ні палацу, ні стаєнь, ні манежу, ні торгових рядів. Суцільна пустка. Інколи я ходжу нічними вулицями - і тоді стає так сумно, що якби я був вовком, завив би на Місяць.
  - Важко? - питає олень.
  - Пам'ятаєш, як твій барон оголосив війну Англії, щоб та визнала незалежність своїх заокеанських колоній?
  - Пам'ятаю, - відповідає олень. - І хоча в тій війні не було зроблено жодного пострілу, барон її виграв.
  - І колонії стали державою, і якщо приплисти туди з нашого боку, то перше, що зустріне - величезна статуя Свободи з факелом в руці, якій горить і вдень, і вночі.
  - То ти хочеш стати символом свободи в цьому містечку? - вражено питає олень.
  - Це просто. Тут є люди, які пам'ятають, як воно було, і знають, як могло бути. Я триматиму не факел - простий ліхтар. І ніби посміхатимусь, - кінь посміхається. - А насправді - я чекатиму. Всі думатимуть, що я щось рекламую - але це буде не так. Це буде символом того, що було - і, можливо, на світло мого ліхтаря одного дня зійдуться небайдужі. І коли їх буде критична маса, тоді...
  Олень мовчить в очікуванні.
  - Тоді я зійду з постаменту. І прийду на центральну площу. І там на мене чекатиме мій князь. І сяде верхи. І я здіймусь на задні ноги - так, як тоді, в Грюнвальді, і князь підніме свого меча. І тінь кінчика меча описуватиме коло, як сонячний годинник - і на шляху цієї тіні стоятимуть костел і торгові ряди, стайні, палац і манеж. Це буде немов історія всього міста, карбована в такому сонячному годиннику.
  - І плани ж в тебе, - каже олень. - А якщо ні?
  - Там, на розі, непогане місце, - відповідає кінь. - Значить, я отак і сидітиму, тримаючи в копиті маяк, і посміхаючись перехожим. Екс-князівський кінь, екс-герб, екс-символ міста. Але навіть якщо так - в тому невеликому скверику відбуватимуться речі, до яких оті, офіційні, навіть не додумаються. Бо я знаю тих, хто запропонував мені це місце і цей ліхтар. Вони вперті, не відступляться.
  - Значить, час жорстоких чудес не минувся? - тихо питає олень.
  - Він ще й не почався, - так само тихо відповідає кінь. - Буде ще одна легенда - про князівського коня, що вдень рекламує світильники. А вночі, немов Діоген, ходить вулицями і шукає душі, які сумніваються.
  - Зберемося якось біля Світовида? - каже олень.
  - Давай, - каже кінь. - Може, підтягнуться інші наші. Прийде Велес зі своїм ведмедем. Але як класно буде сказати - так, як твій барон колись - давайте зберемося біля пам'ятника - пам'ятника кому? - пам'ятника мені!
  Граціозні тварини стоять плечем до плеча, повернені на захід сонця, що вже стало червоним. І від цього вони нереально прекрасні, і квіти на вишневому дереві між рогами оленя теж майже червоні...

  ***

  Ранок чергового дня - одного з останніх днів літа.
  Вулички - неширокі, провінційні, з вищербленим асфальтом - лягають під колеса, складаючись в картинку дороги до лісу. До лісу, де дерева ще зелені, де ще є ягода, де в озерах ще тепла вода.
  А на розі однієї з місцевих стріт чи авеню стоїть натовп. Мовчазний і явно здивований.
  Люди дивляться в маленький скверик біля маленького магазину.
  В центрі скверика на постаменті сидить кінь. Той самий, з дивного сну. Той самий, з фото в дисертації, той самий, матір якого була вкрадена в Аравії. Він сидить і посміхається, грива розплетена вітром, і лампочка в копиті горить яскраво-яскраво.
  Серед усіх присутніх лише я знаю, що ця лампочка - маяк і орієнтир для тих, хто сумнівається.
  І ще знаю, що одного дня містом продзвенять копита - це кінь проскаче до центру міста. І там до нього вийде старий сивий бородатий чоловік. Останній князь.
  І скаже своєму коневі - привіт!