Мiсто Славута

ДЕСЯТЬ

Тут і зараз

Нічне небо над містечком чисте і прозоре. Воно казково гарне - із сузір’ями, Чумацьким Шляхом і місяцем, який схожий на срібну кульбабку. Ліхтарі у Світанковому не вмикаються уже багато років, тому електричне світло не забиває своєю яскравістю світла природнього. Люди тут, унизу, не витримали конкуренції із сяйвом тим, що нагорі, навіть нічним - і тепер зірки, яскраві, різнокольорові і холодні, обертаються своїми визначеними астрономами шляхами, не звертаючи уваги на нас, що намагалися засліпити їх електричними лампочками. Реванш узято.
Такі-от дурні думки можуть опосісти будь-кого, хто серед ночі повертається додому. Темними вулицями, якими ллються хвилі місячного світла, мимо будинків, де погашені всі вікна, біля недобудованої багатоповерхової потворної споруди, яка мала колись бути новим будинком влади, але так ним і не стала, потроху розвалюючись разом із Світанковим, вирізаючи чорний прямокутник із зоряного неба. Додому - гучно сказано. Гуртожиток колишнього заводу, крізь вікна якого давно наскрізь віє вітер, а крізь обвалені стелі видно небо. В гуртожитку заледве десяток сімей - всі, хто міг втекти з провінційного "Титаніка", давно втік, на заводі три десятки працівників - займаються охороною того, що охороняти вже нема сенсу, але десь ці споруди ще стоять на балансі, як стоїть на балансі і це містечко, а, отже, вистава має добігти кінця, і останні актори мають зберігати пристойність, хоча глядачі давно розійшлися. Навколишні ліси давно пішли під сокиру, і озера затяглися осокою, перетворюючись в болота. Років за сто підлісок, що оточує містечко, пригадає йому все, візьме в облогу, зеленою хвилею впливе на вулиці, розриваючи залишки асфальту і бетону, пробиваючи дахи давно покинутих будівель - і на тому настане край.
Я винаймаю тут кімнату за непристойно смішні гроші. Працюю у Світанковому, у відділі однієї з напівкомерційних фірм, за непристойно принизливу суму грошей, яку і близько не можна назвати заробітною платою. Забратися звідси заважають дві обставини: по-перше, мене ніхто ніде не чекає. Про другу обставину волію мовчати - інакше залишуся незрозумілим.
Тому що я люблю це місто.

***

...Вони склали менi хижку за два днi.
До того це була лишень гора битого каменю, яку вантажiвка скинула прямiсiнько на межi, i сусiд довго сипав вiдбiрною лайкою на мою адресу, поки я мовчки переносив камiння з його територiї - важезнi брили, що мали пiти нiбито для якоїсь дороги i обiйшлись менi у двомiсячну зарплатню. "З старої фортецi," - кинув шофер, ховаючи пiд сидiння подану мною пляшку, - "майже всю розтягнули, от i тобi обломилось." Ця гора каменю лежала недоторканою два роки, i тільки тепер, коли влада занишпорила по приватним садибам, видивляючись, хто не використав свою дiлянку за призначенням і намагаючись вирвати з них бодай якісь штрафи, я нарештi спромiгся найняти бригаду, i вони так-сяк злiпили щось схоже на хлiв, який лише з великого гумору можна було назвати житлом. Особливою відзнакою стала стіна, обернена до річки - вона утворювала внутрішній кут. Гострий вигин досередини - прямо посеред стіни. Ніхто з будівельників не міг пояснити, як це сталося. На той момент вони вже нічого не могли пояснити - лише дивилися посоловілими очима. Але ж робив я будиночок про людськi очi, на пристойне житло грошей все одно не було - от і заповнив пiдозрiлу пустку, i це недолуге кам’яне створiння-калiка переповнило мене раптом такою втомою, такою печаллю, що сидiв увесь день поруч нього i дивився, як дивляться iнколи на хвору дитину. Хилилось до вечора, і місто вже поринуло у звичну багаторічну темряву, перетворюючи ями на проїжджій частині і розкриті каналізаційні колодязі, з яких давно були вкрадені люки, у смертельні пастки, невидимі у темряві, які лише й можна було визначити по смороду.
Зайшов до хатинки і розставив розкладайку. Треба ж було вкладатися спати. Вперше у майже власному, першому у житті, домі. Під вереск комарів, що позалітали у всі шпарини.

***

Комендант гуртожитка дав ключа від кімнати, в якій ніхто не жив років із десять.
- Дивно, що хтось справляє новосілля, - сказав він, простягуючи добряче заіржавілий ключ. - Вибери собі щось із меблів. Все одно викидати. Вже б і викинули, та нікому.
- Це лише на літо - там же нема опалення і води, аби жити зимою, - відповів я.
- А хоч і на все життя, - байдуже мовив комендант.
Меблі були не просто старими - вони були мертвими. Здавалося, ніби вони змирилися з тим, що ніколи і нікому вже не прислугуються. Старезні стільці з вигнутими ніжками, величезна шафа із слідами величезного ж дзеркала - які люди дивилися в нього, які жінки розплетали перед ним коси, які чоловіки поправляли краватки? А от її, мабуть, заберу, - вирішив я. - Скласти нехитрі літні пожитки, аби не розкидані були по кімнаті мого тимчасового літнього пристанища.
І відчинив двері, що зарипіли, немов трамвай на повороті.
І побачив аркуш, який був постелений на дно шафи.
Я відразу зазначив, що він страшенно старий. Доісторичний і пожовклий. Навіть не жовтий - а коричневий від часу, що протік крізь нього, як вода через пісок. З подертими і заяложеними краями. Масні плями, краплі воску, в кутку хтось швидким рухом олівця, у декілька ліній, намалював квітку (доволі талановито) - на нього декілька десятків років складали старий одяг. На ньому напевне стояли чемодани - допотопні, фанерні, потім припадав порохом який-небудь грамофон, тьмяніючи міддю розтрубу, лежали старі книги, про які вже всі забули. І якби не мій намір забрати оце дерев’яне чудовисько, переселити його в іншу конуру - викинули б його разом з шафою. Лежав би він десь на звалищі - або згорів би у вихорі полум’я, яке назавжди викреслило би із світу цього свідка стількох речей, людей і подій. У багатьох місцях аркуш прилип до дна шафи, і відривався неохоче, залишаючи на дні шматочки. Але я витяг-таки папір із шафи, і перевернув.
І побачив.
Гравюра. Сонце із людським обличчям. Лінія лісу на обрії. Вигин ріки, що здався мені знайомим.
А на березі ріки, на її правому високому схилі, стояла фортеця.
Але не фортеця, і не вигин ріки здалися дивними у першу мить.
Тому що над фортецею, прямо над донжоном, в небі схопилися у битві два дракони. Величезні лапи, розгронуті крила, люті пащі, з яких б’є вогонь, хвости.
Два дракони - чорний і білий. Білий тільки-но перекусив чорному праве плече. І чорний падає на гострі шпилясті верхівки веж фортеці...

***

Музей знаходився в центрі міста, на перехресті трьох вулиць. Двоповерховий і колись модерний, з роками будинок обшарпався і втратив минулий шарм. Він навіть згубив дату власного народження. Але там, всередині, нічого не змінилося. Ті ж пожовклі експозиції, ті ж пожовклі прізвища і ті ж пожовклі фото. Та ж будьоннівка, ті ж партійний і комсомольський квиток. Та сама історія. Ті ж книги на ті ж теми.
Час у цьому містечку зупинився назавжди. Вірніше, його зупинили - десь і колись, залишивши конвоїрів, що суворо спостерігали і вартували, аби не знайшлося когось, хто б цей час зрушив. Всі пам’ятники у Світанковому були створені Директором З Питань Місцевої Скульптури і мали однаковий вигляд: бетонні стовби із зіркою чи фігуркою Божої Матері на вершині - в залежності від кон’юнктури. Світанкове нагадувало Пантеон із "Міста приреченого" братів Стругацьких. Уніфіковані, відлиті з однієї форми, універсальні потвори. Йдучи на роботу, я змушений був переходити на протилежний від музею бік вулиці - біля нього на величезній колоні висотою метрів з десять був встановлений танк ПТ-76. Підняли його півсторіччя тому - відтоді машина проіржавіла, і на землю інколи падали якісь деталі. Менші та більші. У міста не було грошей, аби танк зняти, і у жителів поступово виробився інстинкт обходити музей. Це робили всі - навіть малі діти. Як би задумано не йшла людина по головній вулиці - вона автоматично переходила на протилежний від танкової колони бік.
А потім поверталася на свій.

***

Всупереч моїм очікуванням, справа з драконами виявилася не такою простою. У напівживій бібліотеці підняли на кпини і направили у дитячий відділ. Про фортецю теж почули вперше. Шофера, який привозив каміння і розповів про неї, я не знайшов. Минуло два роки, і за цей час населення зменшилося удвічі. Не знали в Світанковому і про драконів. Місту було вже байдуже.
Але я не припиняв пошуків. Заради цього довелося вирушити обшарпаною електричкою у сусідній обласний центр. У тамтешній книгозбірні з’ясувалося, що дракони бувають різні. Амфітер. Накер. Ліндворм. Віверн. Азійський лун. Вони ж draco americanus, draco troglodytes, draco serpentalis, draco africanus, draco orientalis.
На моїй гравюрі були зображені дракони європейські. Вони ж draco occidentalis magnus. Довжина до п’ятнадцяти метрів. Має хвіст із шипами, два широких крила, роги і великі очі. Живе триста років.
Хоча тому чорному, який падав на дахи і шпилі, жити залишалося якусь мить.

***

Я відчув - збоку від хатинки хтось стоїть. Обернувся. І не помилився.
Вважав, що знаю всіх у цьому містечку. Принаймні, міг відразу визначити, хто свій, а хто заїжджий. Цього чоловіка ніколи раніше не бачив. Ще не старий - років під сорок, з обвітреним обличчям і чорними, немов вугілля, волоссям. Але найдивнішими були його очі. У світлі вечірнього сонця вони також здавалися геть чорними, лише червоні іскорки поблискували. А ще був одяг - якась неймовірна хламида. Щось середньовічне, широке, чимось схоже на рясу. І шапка, покрій якої я не впізнав. Так могли ходити у Франції часів Людовіка якогось, чомусь вирішив я.
Хоча жодного разу не був у середньовічній Франції.
З-під хламиди виднілися звичайнісіньки стоптані сандалі (а можна було б очікувати чобіт зі шпорами), і коли я побачив їх, відчув, що лапка, котра стиснула моє серце, трохи попустила.
- З новосіллям!
- Дякую! Як Вас звати?
Він посміхнувся.
- Звіть мене К.

***

ДЕВ’ЯТЬ

Я любив сидіти біля своєї хижки у кутку, оберненому до ріки. З того боку був ліс, серед якого стриміла у небо височезна сосна. Вона видавалася сонячним годинником - тіні її звідсіля не було видно, зате кожного погожого вечора точно вловлювався момент, коли сонце проходило над її верхівкою. Декілька днів навіть вів щоденник, записуючи час - з тим, щоб переконатися, як збільшується весняний день - але потім покинув це непотрібне заняття. Тому просто сидів у кутку і дивився на життя, що минало. Мені було затишно. Тут не так відчувався вітер, та й стіни створювали враження захисту. Згадав одну знайому, що сказала якось - поганих дітей часто ставлять у куток, вони призвичаюються там і живуть як можуть. Мав власну думку з цього приводу - у куток ставлять дітей, що не вписуються у загальні рамки, і тим вбивають їхню самобутність. Із знайомою тоді не сперечався - я її любив, тому і погоджувався із усім, що вона казала. Лише згодом зрозумів, що багатьом дійсно подобалося жити у власному куточку - з мишами і павуками, але де завжди тихо і затишно. Без самобутності. Ні емоцій, ані ілюзій.
Тут і тепер, з роками, я оцінив подібні намагання. І тепер сам сидів у загоні. Мені там подобалося. І нічого не хотілося міняти - ні сьогодні увечері, ні у житті. Нагорі, під дахом, у мене навіть був знайомий павучок, що зплів павутиння. Його в цьому житті все влаштовувало.
Як влаштовувало вже і мене.
К. приходив нечасто - але завжди під вечір. Пояснив, що завжди любив це місце. Оцей вигин ріки і ліс за нею. Мені здавалося, що він гнівається - моя хижа зайняла частину його світу. Я так і не зміг добитися чіткої відповіді, що саме пов’язує його з Світанковим. "Спогади" - кинув він на моє запитання, і більше до теми особистих стосунків із цією провінцією не повертався. Не казав, звідкіля родом і скільки має років. Жив неподалік. Сказав, що придбав собі хатинку у Світанковому нещодавно. Воно у нього пов’язане із якимись минулими роками. Якими - мовчав. Перше, що зробив - на даху хатинки поставив флюгер. Саморобний. Дракончика, що був вирізаний із простого листа жерсті.
Завжди любив сидіти зліва від мене, на ослінчику.
Згодом я зрозумів, що мене здивувало відразу - феноменальні знання про історію цього містечка. Складалося враження, ніби йому було відомо усе, що сталося із самого першого дня його заснування. Знав всіх, хто жив коли-небудь у цій провінції. Не замислюючись, давав точну відповідь майже на всі питання. Майже на всі - з часом з’ясувалося, що він уникав однієї теми: фортеця. Та, що була якраз десь отут.
Але це було згодом.
А поки що він підійшов і просто промовив:
- З новосіллям! Звіть мене К.

***

У тисяча вісімсот тридцять першому році Віктор Гюго написав "Собор Паризької Богоматері". Незадовго до того у Світанковому було споруджено костьол Святої Дороти, центральна ікона якого була створена Фанцішеком Подесті у Римі того ж тисяча вісімсот тридцять першого року.
А одинадцятого грудня тисяча дев’ятосот шістдесят п’ятого року в Парижі була вперше виконана опера "Собор Паризької Богоматері".
У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році в костьолі Світанкового вже чверть століття не звучав орган і не правилися служби. У ньому був склад солі. Сіль надійно в’їдалася у стіни, унеможливлюючи будь-який подальший ремонт. Але тоді про ремонт ніхто не думав. Сама ідея про те, що колись у костьолі буде відправлена хоча б одна меса, здавалася смішною.

***

- У тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятому році Вагнер створив оперу "Валькірія". Фрагмент "Політ Валькірій" із неї став одним із найзнаменітишіх у класичній музиці. Хоча тоді це ще не була класика. В Світанковому в цей же час малював коней німецький художник Гесс. Працював він на замовлення королівського палацу у Мюнхені. Коні варті були того, аби прикрасити своїми зображеннями покої короля. Та й художник був всесвітньо відомим:
К. змовк. Не знаю, яким чином він здогадався про мою звичку прив’язувати події у Світанковому до великого навколишнього світу. Я не знався на історії. Моя історія була домашня, місцева і куценька, як хвіст у зайця. Іншої тут просто не існувало. Тому мої порівняння добряче накульгували. Навіть ті, які я не ризикував озвучувати.
Вперше К. зробив за мене цю роботу - порівняв тепер і тоді.

***

У тисяча дев’ятосот шістдесят другому році з’явився роман "Механічний апельсин" Ентоні Берджеса - літературний хіт сімдесятих.
Найбільше вражала невідповідність того, що у них, в описаному книжковому світі, звалося добром тому, що звалося злом. Усе було переплутане. Недаремно головний герой, Алекс, жорстоко побитий поліцейськими, кинув їм у обличчя - мовляв, якщо ви на стороні добра, я щасливий бути на стороні зла. За що був знову жорстоко побитий.
Таке саме поняття добра міцно тримало верх у Світанковому. Воно міцнішало щодня і полишати містечка не збиралося.

Тут і зараз

- Ця система ще бiльш стiйка. В нiй нiчого не мiняється i не змiниться, - К. помовчав. - Ось хоча б Непiдробний Українець. Свого часу вiн написав заяву на вiдпустку українською мовою. I що? Начальниця вiддiлу кадрiв, українка, мiж iншим, тут же звернулась Куди Потрiбно, i начальник Куди Потрiбно - теж мiсцевий - викликав Непiдробного Українця до себе i три години розпитував, чи не є його заява на вiдпустку чимось бiльшим, нiж просто заявою. Скiнчилось тим, що Непiдробного Українця не пустили нi в яку вiдпустку, перенесли з лiта на зиму. Ще й пересунули у квартирнiй черзi на двадцять позицiй назад. Вiн i зараз, до речi, знiмає кiмнатку в комуналцi, а в нього хвора дружина. Зате колишня начальниця вiддiлу кадрiв тепер працює Директоркою З Питань Місцевої Преси. Хоча давно вже пенсіонерка. Уявляю собi цю пресу, яка шукає і доносить істину...
...Останнім часом мене почала дивувати - якщо не лякати - оця здатність К. немов би читати думки. Тому що якраз сьогодні у відділі точилася розмова про істину. І закінчилася вона досить несподівано - коли до балачки підключився У. І заявив, що істина знаходиться мiж ногами у жiнки. Все iнше, мовляв, туфта. Потім він попросив монетку - подзвонити якійсь Ритцi і домовитись з нею на нiч. Телефон був лише у начальника в кабінеті - нам дзвонити не належало. Коли комусь допікали побутові чи особисті потреби - нишком виходив і йшов шукати телефон-автомат. Мобільний зв’язок, Інтернет і всі чудеса великого світу лежали поза Світанковим. Тут існували лише їх назви. Тому У. завжди просив монетки - мабуть, аби всі знали його здатності. Йому особливо не вірили, навіть вважали, що він ніколи і нікому не дзвонить, а монети складає у пляшку з-під шампанського.
- На тобi три монетки, - сказав йому З. І додав, що може битись об заклад на пиво, що нiчого в У. не вийде.
- Це чому ж? - образився У.
- Тому що не працює жоден телефон в радiусi трьох кiлометрiв, - сказав З. - Вони ніколи не працюють, і ніхто навіть не намагається їх відремонтувати. Мабуть, це не телефони, а просто муляжі. Їх так і ставили. Тут нікому нічого не потрібно - ні телефони, ні вулиці, ні люди. Ні місто, ні країна. Тож коли У. і знайде якийсь дiєздатний автомат, бiля нього буде довжелезна черга. Він втратить в нiй ще годину, i коли, нарештi, додзвониться, Ритка сама вже встигне з кимось домовитися. Крiм того, всi дiзнаються, що У. йде перебувати в неофiцiйних стосунках з жiнкою, не перебуваючи з нею в офiцiйно дозволених стосунках. Оскiльки всi йому таємно заздритимуть, вони негайно рознесуть цю новину всюди, де лише можна, а особливо там, де не можна, добавляючи при цьому, що чинять так лише з намiрами допомогти У. знайти правильний шлях в життi.
За півгодини дверi відчинилися, i на порозi з’явився У. Не сказавши нi слова, вiн пiдiйшов до стола З. i гепнув на нього пляшку з пивом.
- Навiть на автовокзалi не працює, - зi злiстю сказав вiн. - Що за паскудна країна, де не можна зайнятися паскудством?
К довго мовчав. А потім порушив тишу:
- В iншiй країнi він би мав телефон i вдома, i на робочому мiсцi, але навряд чи мiг би витратити двi робочих години на влаштування власних проблем. Він би змушений був працювати. Так що казати про свободу чи несвободу в даному випадку не варто, тут не дiють нiякi критерiї. Iншу країну він би також назвав би паскудною - але з iнших причин...
Пиво виявилось розбавленим ще на заводi i до того ж гiрким ще на заводi, i У. вилив його в вазон з фiкусом в приймальнi начальника, скориставшись тим, що секретарка кудись вийшла. "Це за відсутність телефону," - мстиво сказав він. У приймальнi довго стояв сморiд, секретарка лаялась останнiми словами i погрожувала знайти того, хто це зробив, аби виперти з роботи. Але скоро все вивiтрилось. У. переспав з Ларискою з сусiднього вiддiлу, про що повідомив наступного ж ранку, i про iнцидент забули.

***

"Достеменно відомо, що у Світанковому була ратуша кам’яна, із гербом князівським на башті, котрий зображував вершника із шаблею піднятою, обернутого направо. Насправді ж це друга ратуша. Перша ж, дерев’яна, знаходилася на в’їзді від Заславчого, мала ворота і вкрита була дахом гонтовим."
- Існували ще й міські оборонні укріплення, - сказав К. - Паркан із брамою з боку Заславчого. Місто охоронялося вісьмома баштами, з яких чотири було безверхих. Але в’їжджати можна було лише з мосту над Оринню. Вправо від нього знаходилося містечко, а зліва височіла фортеця.
Отак вперше К. згадав фортецю.

***

ВІСІМ

У фортецю я повірив - щиро і безповоротно. А тепер інколи ловив себе на гадці, що вірю вже й у драконів.
"Диявол - це лев і дракон: лев за люттю і дракон по ницості." Так сказав блаженний Августин. Я вже навчився відрізняти типи драконів. І знав, що Августин більшу частину життя провів у Африці, тобто міг зустрітися лише з віверном. А у віверна дійсно була не сама найкраща репутація - це дивним чином переконувало, що Августин знав, про що говорив.
"Дракон має можливість приймати подоби різні, які, однак, для нас недосяжні і незрозумілі. Із очей його, висушених і розтовчених з медом, готується мазь, котра позбавляє від жахів нічних. А якщо злостивець звів наклеп на вас - оберніть у шкіру газелі жир драконячого серця і прив’яжіть до руки сухожиллям оленячим, і переможете ви ворога свого на герці..."
Ґільдас Магнус. Так звали чоловіка, що у 1465 році видав книгу "Ars Draconis". Якщо вірити йому, дракони кохалися на коштовних каменях, які добували будь-якими методами. У тому числі звичайнісіньким розбоєм. Дивлячись на копії старовинних гравюр із страшними потворами, важко було зрозуміти, навіщо їм коштовні камені. Те ж і з дівчатами, попри всі твердження про жорстоке з ними поводження. У прадавніх книгах зустрілося безліч повідомлень про їхнє повернення додому. Дехто із сучасників відзначав, що поверталися вони із сльозами на очах. Але спогади самих дівчат були відсутні. Жіночий голос тоді нічого не важив.
З роками кількість свідчень про зустріч із драконами поменшала. Проте і в шістнадцятому сторіччі до них ставилися серйозно. Згадки про драконів містилися у науковій праці "Historia Animalium" Конрада Ґеснера.
Серед іншого Ґільдас Магнус доводив, що дракони європейські були розумними, мали здатність розмовляти і схильність до так званої драконячої магії. Але основна теза, яку я виніс із перекладеної "Ars Draconis", була наступною: вони могли перетворюватися на людей. Це трохи пояснювало міфи про сльози дівчат, що поверталися.
Говорячи сучасною мовою, європейські дракони були фахівцями з поліморфізму.

***

У тисяча дев’ятосот сімдесят сьомому році Дідьє Маруані - майбутній гурт "Space" - написав мелодію "Magic Fly". Дістати її запис було практично неможливо, і ми страшенно заздрили товаришу, який цю мелодію мав - привезену Звідти. Товариш крутив музику на новесенькому магнітофоні "Нота-203", що поступив у продаж того-таки, тисяча дев’ятосот сімдесят сьомого року, і мав західний же дизайн - вертикальна дека з стрілочними індикаторами, що інтимно світилися у напівмороці кімнати. Брав за це гроші - по 20 копійок із слухача за один раз. Морозиво тоді коштувало 19 копійок. Пізніше інша мелодія Маруані - "Running in tne city" - часто виконувалася місцевим ВІА на весіллях. Для нас це було абсолютно безкоштовно.
Хоча ми й не знали тоді, що музика належить Маруані, а не місцевим виконавцям.
Саме зараз радіостанція із сусіднього обласного центру транслює "Magic Fly". Колись суперпопулярна мелодія лине над рікою з теперішнього часу у власне минуле.
- Між іншим, у тисяча сімсот одинадцятому році в місті діяла театральна трупа. А у тисяча сімсот шістдесят п’ятому - музично-театральна капела, - промовив К.
Я замовк. Мені важко було пережити цю снігову лавину даних. Забите, затовчене і занехаяне Світанкове діставалося до сьогоднішнього часу, майже смертного для нього, звивистими і несподіваними шляхами. Немов слалом - між подіями і особистостями, між роками і спорудами. На моїй пам’яті воно мало лише любительські колективи, яких зараз не залишилося. Давно змовкли гітари і синтезатори гурту, що виконував "Running in tne city". В місті не одружувалися і не народжувалися. В місті лише вмирали.
У пам’яті ж К. все було набагато серйозніше.

***

- Опублiкували мою статтю, - сказав С.
- Вiтаю, - сказав я.
- Не потрiбно, - сказав С.
- Чому? - не зрозумiв я.
- Менi тоді пояснили, що тема дуже серйозна, i що без рецензiї нiчого не вийде. Фактично, це була заборона. Три роки стаття пролежала у столi Директора З Питань Місцевої Історії. А потiм вийшла постанова - ти ж читав, - визнати цю тему прiоритетною. Стаття була надрукована вiдразу ж - в наступному ж номерi Журналу. За пiдписом Директора. Слово в слово, лише трохи змiнена назва. Вiн дзвонив потiм менi, пояснював, буцімто не мiг мене знайти, тому i ризикнув - вiн так сказав - ризикнув опублiкувати, щоб цi мракобiси не змiнили свою думку i не заборонили тему знову.
- I що? - запитав я.
- А нiчого, - втомлено сказав С. - В самому кiнцi розмови Директор поцiкавився, чи немає в мене ще чогось з вказаного питання. Вiн якраз збирався на конгрес Туди, i йому потрiбна була нова iдея, яку б вiн мiг видати за власну. А він жодного разу навіть не працював у архіві.
- А ти?
- А вiд мене пiшла дружина, - тихо сказав С. - Жiнка не може увесь час жити в завтра, їй потрiбно сьогоднi i зараз. Стаття стала останньою краплею.
- Не потрiбно їй було показувати Журнал...
- Журнал показав мiй спiвробiтник, який спав з нею. Вiн сподiвався, що вона пiде жити до нього. А вона пiшла до iншого - до таксиста. Все одно б це сталося - рано чи пiзно...
- Стаття чи дружина? - не зрозумiв я.
- I те, й iнше...

***

Наприкінці серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року над міською радою у Світанковому - та й не лише в ньому - було встановлено синьо-жовтий прапор. Хоча Директор Району намагавя зробити все, аби цього не допустити. За три тижні до події, четвертого серпня, група "Metallica" випустила концерт "Black album" - "Чорний альбом" - з композицією "Nothing else matters". За два дні альбом став двічі золотим. Як виявилося, барабанщик Ларс Ульріх, що зібрав команду за десять років до того, вгадав і з назвою, і з складом колективу. Але у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році у Світанковому не задумувалися над успіхом проекту Ларса Ульріха. У містечку панічно боялися змін. І потайки радилися, що робити. І як залишити все, як і було, і всіх, які були. Окрім прапора. На жаль, результати цих перемовин стали очевидним тоді, коли зробити щось вже було неможливо...
- Але ж таки щось змiнилось? - не погодився я з К.
- Так, змiнилось. Колiр прапорiв. Не бiльше того. Це єдине, що так звана опозицiя змогла вирвати у Них.
- Чому так звана? - запитав я.
- Тому що опозицiя - теж люди, i хоча б залишки життя цi люди хочуть прожити в спокої. А спокiй - поняття суто матерiальне. Їм дозволили говорити все, що вони хочуть, але не бiльше того. I вони пiшли на цю угоду, виправдовуючи себе тим, що зможуть сказати хоча б Щось. Не врахували лише того, що на їхнє одне слово Ті скажуть двадцять чи всi сто, i Щось опозицiї нiхто не помiтить. А в потрiбний момент їм виставлять рахунок. Коли доходить справа до зведення рахункiв, бажаючих аж занадто багато. Ти був на позавчорашнiх зборах? По очах бачу, що був. I навiть знаю, за що голосував...
Я був на позавчорашнiх зборах. Вирiшувалась доля єдиної видiленої відділу квартири. Вимираюче містечко багато років нічого вже не будувало - оце спромоглося лише відремонтувати так-сяк до пуття двоповерховий недобудований будиночок на вісім квартир. Одна з них дісталася якимось чином нашій фірмі. Всi знали, що за чергою помешкання має отримати жiнка, в якої обидвоє дiтей хворi, але квартиру нишком планують вiддати першому заступнику, а в його теперiшнє житло має в’їхати коханка Директора Місцевого Заводу, що нiбито працювала в одному з вiддiлiв. Публiка була налаштована рiшуче. Але встав сам Директор i оголосив, що має бути велике скорочення. Люди враз зашумiли, хтось навiть закричав: "Геть!" Директор помовчав трохи - рiвно стiльки, щоб шум затих - а потiм сказав, що вiн їздив у мiнiстерство i про все домовився, так що всi залишаться на роботi, але... тут вiн зробив паузу - але керiвництву доведеться працювати ще бiльше, особливо першому заступнику, тому є пропозицiя... - Допоможемо йому - а вiн допоможе вам, - сказав Директор i сiв на мiсце.
- Все правильно, - сказав К. - Вiн майже вiдкритим текстом пояснив, що той, хто проголосує проти, буде звiльнений. Розрахунок простий: все одно ця квартира не дiстанеться тим, хто в залi, як би вони не голосували. А от втратити цi жалюгiднi копiйки - переспектива аж занадто реальна. Висновок голосування був вiдомий ще до того. Директорова коханка мiсяць тому вже привезла з Польщі новий кімнатний гарнiтур...
Я ще раз згадав, як це було. Як, намагаючись не дивитись на себе у дзеркальнi вiтражi на стiнi, я пiдняв руку. Я не хотiв бачити не лише себе. Я не хотiв бачити лiс рук, пiднятих догори... i багато голiв, тупо опущених додолу. I жiнку, що схлипнувала недалеко вiд мене...

***

Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій. Це був рік, коли на західні екрани вийшов фільм "Flashdance" - "Танець-спалах". Мелодія з нього, що була написана італійцем Джорджо Мородером, миттєво стала суперпопулярною.
Того року я вперше почув про вузькоколійку. Нібито вона йшла від Світанкового на Заславче через ліси. Маленький паровозик, що тяг за собою одного вагончика із робітниками і декілька платформ, на яких возили дрова. Світанкове тоді потопало в лісах, їх ще не вирубали під корінь, і пустки не готувалися охопити містечко жахливим кільцем і знести його спекотним, майже пустельно-африканським вітром. До Світанкового приїздили на відпочинок люди із великих міст, воно ще берегло славу кумисолікувального дореволюційного курорту, а на його танцювальних майданчиках грали оркестрики, і заїжджі дами цокотіли каблучками по дерев’яних хідниках-ксилофонах, а місцеві модниці негайно шили собі такі ж, як у городянок, скуні, і музика пливла, пливла під низькими зорями:
"Якби хтось із тих, хто був тоді дитиною, приїхав зараз - що б він відчув?" - несподівано для себе подумав я. Уявив, як цей хтось розпитує про давно зниклі танцювальні майданчики. Або про давній паровозик, яким колись, майже у минулому житті, возили цього когось, ще малим, до лісу по гриби. Паровозик, що залишився лише на давньому чорно-білому фото. І з подивом, а потім і жахом, виявляє, що немає тих майданчиків, ніхто - НІХТО!!! - вже не пам’ятає тої вузькоколійки. І йде до околиці, де колись пірнав у зелений сосновий, дубовий і березовий тунель маленький поїзд. І з подивом та жахом бачить пустку, що простяглася на кілометри.
Ласкаво просимо у дитинство.
Ось таке-от повернення:

***

- Навряд чи ці, сучасні, знають ім’я першого старости Світанкового:
Я мовчав. Питання прозвучало - прозвучить і відповідь. Така вже була традиція. Ті, кому належало відати питаннями місцевої історії, не знали жодної європейської мови. Тому навряд чи могли читати латинські і польські першоджерела і знати ім’я першого старости. Вони і не намагалися - ні тепер, ні в минулому.
- Іван Андрущенко. Призначений року Божого одна тисяча шістсот дев’яносто четвертого. А перший священник звався Степаном Косарським.
Я знову не питав, звідкіля К. це знає.
Він просто знав. Цього було достатньо.

***

СІМ

Книга

А ще я писав книгу. Ні для кого - для себе. Її основним стрижнем мала стати стара водогінна башта, що бовваніла на околиці містечка, по дорозі на Заславче. Колись її оточував пісок - зараз на ньому виросли сосни. Років за тридцять-сорок башта має опинитися у лісі. І тоді про неї забудуть. А потім ліс виросте на вулицях міста, і тоді забудуть про місто. Як про піраміди майя, загублені серед джунглів. Колись, можливо, крізь ці джунглі прорубається якась дослідницька експедиція, і її керівник пізніше напише книгу про незрозумілу споруду, яка стояла серед лісу.
Але до того моменту ще був час. І я писав. У зошиті на двісті сорок сторінок. Писав - бо треба ж було чимось заповнити вечори.
Та й життя теж не завадало б заповнити.
"Одна пляшка вже була порожньою, а друга мала ось-ось скласти їй компанiю. Консервна бляшанка без етикетки, з солонющою невiдомою рибою, i шматок хлiба довершували картину випадкового застiлля, подiбного до всiх такого виду заходiв.
- Розумiєш, це як би тобi сказати... твоя совiсть... - голос долинав через випите i тому звучав глухо, немов з’являвся з отiєї порожньої пляшки. - Це звiдкiлясь ще з Бiблiї... будинок, що не має мiсця в просторi i часi i з’являється кожного разу у новому мiсцi... В Iєронiма Босха є така картина, - спiвбесiдник розкуйовдив волосся i налив собi ще. - В кожного це по-iншому. Кажуть, що там пророкують майбутнє, але нiхто нiчого не знає напевно. Звiдти майже не повертаються... у всякому випадку, такими, як пiшли. I ще... там доводиться платити, - вiн перехилив чарчину.
Змiст слiв не досягав просякнутої горiлкою свiдомостi, i початок розмови вже загубився десь в непевному туманi, але губи самi зронили запитання:
- Чим?
- Не знаю, брате, не знаю... Щось там з душею. Але не хотiв би туди потрапити... i тобi того не бажаю."
Я перегорнув сторiнку зошита.
"- Благородний лицарю! - голос прозвучав так тихо i печально, що навiть не виникло думки вихопити важкий двуручний меч.
Серед дерев промайнула бiла тiнь i, зачепившись за верхiвку невеличкої ялини, застигла непорушно.
- Не бiйтеся, я всього лише дух-охоронець...
Бiла пляма, що висiла на деревi, зовсiм не схожа була на iстоту, яка може когось зупинити. Вона радше скидалась на рушник, кимось випадково загублений - а наступний перехожий знайшов i повiсив на дерево, щоб господар, повертаючись, пiдiбрав рiч.
Це порiвняння змусило стримати посмiшку. Намагаючись видаватися серйозним, запитав:
- I довго ти охороняєш будинок?
- Ви не зрозумiли... я охороняю не дiм, я охороняю вiд нього - тiнь в гiлках хитнулась. Здалося, нiби дух вмощується зручнiше, якщо духовi взагалi могло бути незручно. - Всiм, хто проходив цiєю дорогою, здавалося, що вони розумнiшi вiд тих, хто живе там, у будинку, що вони твердо впевненi в тому, чого хочуть, випросять саме те, чого потребують, i уникнуть сплати... I всi вони помилилися, - бiла тiнь у вiдчаї заломила руки. - У кожного є щось своє, найглибше i найприхованiше, те, що він би хотів зробити - але не зробив. Своя найбiльша в життi втрата... але не кожен те розумiє. А там... - дух знову притих. - Я вас дуже прошу... Ну як, як ви зможете жити пiсля того, коли вам покажуть справжнє ваше життя, - голос його став зовсiм тихеньким, немов у маленької дитини, що гiрко й довго плакала, - те, яким воно мало бути, але не стало, тому що ви десь i колись зрадили себе, зробили щось, пiсля чого все й пiшло шкеребеть, а ви навiть не помiтили, - дух безсило притих, добираючи потрiбнi слова. - Це майже втрата душi... а може, ще й гiрше... бо нiхто з них не повернувся...
- Ти про це розказуєш всiм?
- Всiм. Були такi, що смiялися надi мною, i нiхто мене не послухав... Мабуть, я поганий охоронець. Ви теж смiятиметесь?
- Я не смiятимусь над тобою. Ти вкажеш дорогу?
- Я не маю права вам вiдмовити, - прошелестiло в листi. - Ви всi однаковi. Йдiть просто по стежцi... Не знаю, що буде цього разу, i хто вас там чекатиме... i що з вас попросять в сплату. Принаймнi, намагайтесь не розлучатись з мечем.
Тiнь розчинилась в листi, i останнi слова долинули нiзвiдки:
- День, коли ви пожалкуєте, все одно настане...
Я рушив по стежинi, ледь помiтнiй у вечiрнiх сутiнках...
...Башта виглядала похмуро, зовсiм не схожа на опис в легендах. Пiд важкими небом стояла висока, поросла диким виноградом споруда. Бiйниць не було видно - як i стежки, що мала би вести до чорних дверей на iржавих завiсах. Помiж дерев пробивалися першi пасма нiчної вологи, i навколо не було чутно нiчого: нi птахiв, нi вiтру, що гнав хмари. Дерева застигли камiнними скелями; не ворушилась жодна гiлка, не кричала жодна тварина, i все скидалось на картину - дивну й нереальну, невiдомим художником написану, що враз зiйшла з полотна i набула об’єму й форми...
Вхiднi дверi заплакали за мною протяжно i зачинились. Останньої митi в шпаринцi було видно бiлу тiнь на галявинi...
Дерев’янi схiдцi мали вигляд зовсiм невиходжений, пiднiмаючись догори гвинтом. Всерединi було зовсiм чисто, навiть затишно; нiяких скелетiв при входi, не було навiть павутиння. Пiдметена кам’яна пiдлога, i у важких бронзових пiдсвiчниках на стiнах горiло по свiчi - тiльки що запаленi, вони навiть не встигли опливти. Лави стояли вздовж стiн - немов чекали не поодиноких випадкових перехожих, а цiлого полчища гостей, привидiв яких-небудь неймовiрних хвацьких гусарiв, дам в розкiшних бальних сукнях, а чи навiть самого небесного Дикого Мисливця, з цiлою зграєю собак, готових зжерти цiлу зграю смажених кабанiв. Посеред зали, схоже на водяний старовинний млин - та воно i було своєрiдним млином - стояло величезне колесо, i вiрьовка звисала з нього в колодязь - важкий, вимуруваний. Все дрiмало в цiй залi, застиглiй в очiкуваннi, i тиша пiдступила до мене, роздивляючись впритул i запрошуючи до свого королiвства...
Аж раптом згори долинув якийсь звук.
Це був не звук, а передчуття - за мить до того, як чи то скрипiння, чи то квилення опустилось донизу, так, нiби вiдчув: ось-ось щось має трапитись.
Там, угорi, хтось менi невiдомий i невидимий прочинив важезнi дубовi дверi, - я чув, як повiльно вони стогнуть у петлях - i ступив на горiшню сходинку. Кроки звучали повiльно i впевнено, наближаючись, i важкий чортик страху, що скочив зi стелi прямо на мене, ставав все бiльшим i бiльшим з кожним новим рипiнням схiдцiв, з кожним кроком, що линув згори все ближче, ближче - так, немов сама Доля йшла по мою душу, яку так необачно принiс сюди. "Не знаю, хто вас чекатиме," - майнули панiчно в головi духовi слова, i меч нiби сам скочив до рук - вiстрям до сходiв, до крокiв, що наближалися - хоча який меч допоможе тут, в оцiй страшнiй i недоречнiй легендi, у цьому iрреальному вертепi, учасником якого я перебував - вiстрям до господаря, що був уже зовсiм поруч...
I до несподiваного мелодiйного голосу, що зазвучав пiд кам’яним склепiнням:
- Сподiваюсь, ви не воюєте з жiнками?
...Величезний стiл, смажена дичина, пляшка вина посерединi, два старовиннi крутобокi, як iспанський галеон, бокали. Жiнка, що сидiла навпроти, тримала свiй бокал в руках, час вiд часу пригублюючи - на стiнках бокалу, i в її очах, i на її волоссi вiдсвiчувалось полум’я свiчок... Вона мовчала, i дивилась менi в обличчя. Тут, нагорi, було значно темнiше, i її риси губилися в мороцi; але там, бiля дверей... Нiби поштовх - аж до вiдчуття спиною стiни, i меч впав на пiдлогу, i неможливо було вiдвести погляд; а вона подивилася згори, розсмiялась - нiби в кришталевi дзвоники задзвонила - i зовсiм недоречно запитала: "Чи там на вулицi вже туман?", а потiм пiдiйшла до мене, взяла за руку i повела за собою нагору, так, нiби знала мене вже тисячу рокiв, нiби ми з нею були знайомi багато життiв, i я не вперше побачи її тiльки що, а повернувся до себе додому - йшов за нею, i отямився трохи лишень тут, за столом, згадуючи значення найпростiших слiв - а до того не мiг вимовити жодного... а меч мiй так i залишився лежати унизу, бiля самiсiньких дверей...
Вона не вiдводила погляд, i менi було трохи нiяково. Це не було безцеремонне вивчення - видавалось, нiби вона перебуває десь далеко-далеко, в iнших свiтах, i смарагдовi її очi дивляться не на мене, я просто випадковiсть на їхньому шляху.
I разом з тим менi це подобалось.
Вона помiтила це i посмiхнулась.
Я хотiв запропонувати їй вина, але вчасно стримався - зрештою, господинею була таки вона.
Все це нiяк не пов’язувалось з тим, що розповiдали про цi мiсця і про цю башту. Затишна кiмната з картинами на стiнах - у старовинних рамах зображенi були якiсь лицарi i гордi жiнки - цей стiл, це старовинне вино, i ця жiнка, що сидiла навпроти i дивилась на мене, i посмiхалась, пригублюючи з бокалу, i ця мимовiльна пауза, коли розмова ще не в’яжеться, але вже ось-ось ми, нiби справдi давнi знайомi, невимушено i просто назвемо одне одному свої iмена, i розмова потече гiрським стрiмким потiчком.
I щоб дати раду оцiй паузi, що повисла в повiтрi, я промовив:
- Однак дуже дивно...
Жiнка вiдставила бокал.
- Вам, очевидно, щось наплiв той бiлий базiка? Про душу, страшну цiну i все iнше? - кришталевi дзвоники виповнили кiмнату. - Про гори золота, нездiйсненi бажання i острови скарбiв? Хiба я схожа на вiдьму? Будьте ж джентльменом, - удавано суворо промовила, - скажiть правду - невже я така страшна?
- Ви... ви прекраснi, - слова виравлись мимохiть, - я... я нiколи...
- Що ж, це принаймнi приємно чути, - зауважила вона. - А щодо вашого подиву... Тут багато роботи. Дiм старий, за ним потрiбно увесь час доглядати. Крiм того, я часто дивлюсь у вiкно.
- Увесь час лiс...
За вiкнами отарою вiвцiв перекочувався туман. Господиня стояла поруч i також дивилася в срiблясте море нiчної вологи...
- Дух казав, що це буде щось найдорожче, - стиха промовив я.
Господиня рвучко обернулася, пiдiйшла впритул i запитала:
- Ви так i будете говорити лише про нього? I торгуватися про душу? Можливо, ви вiддасте її менi... хоча б на цю нiч... - голос її стих, нiби вона сама засоромилась сказаного, - iнакше ми так i проговоримо до свiтанку...
- I на цю, i на всi, що залишились...
В останню мить здалося, що цi слова вимовив хтось iнший, невiдомий i далекий - так, нiби отой хтось ворушив моїми губами. Слiдом за цим у вiкнi спалахнула блискавка, освiтивши круглу кiмнату неймовiрним синiм сяйвом - i в цьому сяйвi на стiнi рельєфно вiдбилася тiнь жiнки, вугiльно-чорна, i з жахом, що хвилею кинувся звiдкiлясь з середини, побачив, що тiнь огортають такi ж вугiльно-чорнi крила..."
Я перегорнув вiдразу кiлька сторiнок.
"...прогнилi дерев’янi схiдцi давно обвалились, а через потрiсканi плити пiдлоги проросла густа трава. Серед кущiв лежала бита черепиця i уламки крокв, а в круглому отворi нагорi було видно зiрки. Це зовсiм не в’язалось з нiякими легендами про виконанi бажання i було так несподiвано, що я розсмiявся. Машина бажань... Просто стара водогiнна башта, споруджена бозна-коли, а тепер закинута. Дурнi плещуть, а iншi дурнi вiрять. Вночi ж, та ще пiсля всього, i не таке насниться. Постоявши ще декiлька хвилин, повернувся, вийшов через прохiд в стiнi, який давно загубив подобу дверей, i, не озираючись, пiшов донизу..."

***

ШІСТЬ

Тут і зараз

У тисяча дев’ятсот другому році Редьярд Кіплінг надрукував для дітей книгу "Just so stories" - "Просто історії". Просто казки. Віршики із неї стали піснями. Одну з них я пам’ятаю й досі. "На казковій Амазонці ще ні разу я не був, про Бразилію далеку лиш краєчком вуха чув."
"Як на світ з’явилися панцирники" - так звалося це оповідання.
- Знаєш, - кажу я, - чомусь уявив собі це місто через півстоліття. Вулиці, що заросли чагарниками, рештки будинків, в якіх живуть давно здичавілі пси. А якщо на планеті потеплішає, то можна додати ліани і папуг. А в Орині плаватимуть анаконди. Хоча ні - Білий Дім, мабуть, залишиться. Місто-музей самого міста:
К. посміхнувся.
- Твоя іронія в даному випадку недоречна. Якщо станеться так, як ти кажеш - не буде ні Білого Дому, ні музею. Як не стало того, першого, справжнього.
Я замовк. Знав - К. зараз скаже щось. Щось таке, що виб’є чергову цеглинку у монолітній стіні мого світу, до якого я звик. Цих вибитих цеглинок ставало щораз більше, і я очікував того, що можна буде побачити у цей пролом.
Що ж там робилося насправді - на моїй землі, у моєму маленькому провінційному містечку:
Просто чекав.
- Так от, - продовжив К., - насправді музей у Світанковому існував з тисяча дев’ятсот двадцять шостого року. І дивний то був музей. У місті тоді жило менше десяти тисяч люду. Але в провінційному музеї було майже півтори сотні монет, перша з яких належала до початку сімнадцятого століття. Півтора десятка старовинних іконостасів, вісімнадцять портретів вісімнадцятого ж століття, двадцять ікон:
Просто мовчав.
- Тисячу двісті жуків, із яких сто двадцять андських:
"Анди," - подумав я. "Анди. Анди: А з Ліверпуля, з гавані, від рідної землі, в четвер щотижня в плавання рушають кораблі. Пливуть вони в Бразилію, Бразилію, Бразилію. І з ними, теж в Бразилію, так хочеться мені:"
Згадав портрет Редьярда Кіплінга - костюм, вуса, окуляри: Названий на честь озера Rudyard, де вперше зустрілися його батьки. Кораблі, що пливуть у Бразилію. У Перу. У Аргентину. Туди, де ніхто із жителів Світанкового не бував ніколи. А повертаючись назад, кораблі привезли у Ліверпуль засушених дивних комах. А вже звідти вони дісталися Світанкового: Маленьким корабликом по Орині:
- А ще майже сотня стародруків давньоруською, польською, латинською і єврейською мовою. А на стінах висіла колекція середньовічної зброї. І місцеві килими, один із яких зараз знаходиться в Луврі:
- І де ж воно все поділося? - запитав я.
Хоча й знав відповідь.
- Ліани, - тихо відповів К. - Здичавілі пси. Анаконди. Все загинуло ще до другої війни. Майже все. Залишилося трохи книг по архівах, та ще килим у Луврі:
:Бразиліє, Бразиліє, жаданий краю мій, чи я ж тебе відвідаю, поки ще молодий:
І знову зазвучало мовчання.

***

- Нерозуміня не значить прощення. Ті хто не розуміють, підуть до пекла, - сказав К. І, трохи помовчавши, відповів на незадане запитання: - Це слова не мої. Їх сказав блаженний Августин у п’ятому столітті...
Він дивився на червоне яблуко сонця, що застигло над верхівками сосон на протилежному березі, і обличчя його видавалося темно-рубіновим. Вкотре здалося зовсім нереальне - буцімто він ці слова не вичитав десь в якійсь пожовклій книзі, в якій сторінки розсипаються на порох від дотику руки. Нібито він їх чув. Нібито вони з Августином - тоді ще не блаженним - говорять десь на розпеченій вулиці міста Гіппона Регійського. Про нерозуміння. І єпископ Августин, котрий півжиття проскнів над богословськими трактатами, каже - я зрозумів одне: люди не хочуть нічого зрозуміти. Їм так простіше. Темним і неосвіченим простіше. Яскраво їм буде лише у пеклі, - каже Августин, і в голосі його з’являється розпач. Там, за стінами церкви - темрява. А тут, всередині - догма. А між ними - каміння.
А мій співрозмовник мовчки дивиться на Августина, а африканське сонце чітко окреслює тіні від стін церкви. Кордон між світлом і тінню, межа між розумінням і нерозумінням.
А ще промайнула несподівана і недоречна думка: він згадав того самого Августина, що знався на драконах. А надто ж на їх властивостях. Втім, як вже було згадано, Августин міг знатися лише з віверном.
А той не міг перетворюватися на людину.

***

Минуле

Прокинувся серед ночi.
Не вiдразу зрозумiв, де знаходжуся. Не так довго менi привелось ночувати в своєму новому помешканнi, до якого ще зовсiм не звик. Провiв рукою по шорсткiй кам’янiй стiнi, вiдчуваючи приємну прохолоду каменю.
I тодi почув голос.
Вiн тихенько звучав серед нiчної тишi - так, немов лiсова рiчечка несе свої води крiзь опале листя, нечутно i повiльно.
- Доля - це свiй ангел, який над усiлякою людиною. Якщо чоловiк прогнiває свого ангела, то тому чоловiковi вже нема спокою: ангел вiд нього йде i плаче. Є люди такi, що самi погано роблять, а Долю лають: не Доля винна, а своя воля...
Щось таке дивне домiшувалось до цього голосу... потрiскувало багаття, десь прокричав якийсь нiчний птах... i ще щось - нiби легенький дзенькiт якогось металевого предмету - так, немов десь далеко-далеко переливались малиновi дзвiночки...
Я пiдiйшов до дверей i вiдчинив їх.
I зупинився, вражений.
Там, за дверима, не було нiчого.
Нiчого з того, до чого я звик.
Низькi зорi висiли на чорному небi, i мiсяць - чужий, величезний, литий - срiбною монетою непорушно застиг над нiчною приспаною землею. Легенький вiтерець, наповнений невловимо незнайомими пахощами, вiяв менi у обличчя, народившись десь у далеких лiсах...
А серед всього цього i пiд усим цим стояла фортеця.
Кам’яним островом височiла вона серед ночi, неосвiтлена i темна, i лише слабi вiдблиски якихось вогнiв - мабуть, смолоскипiв - легенько окреслювали контури бiйниць зсередини. Вона стояла похмура й непорушна - тут i зараз, i я також стояв непорушно, i дивився на неї... i на багаття, що горiло на недалекому пагорбi, i на двох чоловiкiв бiля нього... i на шаблю, яку тримав один з них - це ж вона видзвонювала так нiжно i мелодiйно, переливаючись срiбними i золотими вiдблисками - звiдти, вiд вогню, лунав i лунав тихий голос...
- Як народжується на свiт людина, то разом народжується його Доля. У кожного чоловiка є по однiй Долi, i от як чоловiк попада жити на свою дорогу, взнає, чим йому потрiбно займатись, то у всьому йому допомагатиме його Доля; а як же не попаде чоловiк, чим зайнятися, то тодi Доля кидає його...
Я зробив крок назад - iнстинктивно, бо не мiг осягнути оцього - чи то сну, чи то марення, неспроможний навiть задуматись над тим, що трапилось...
I переступив порiг своєї хижi.
Все щезло вiдразу.
Звична і майже вічна темрява нічного Свiтанкового залила світ. Зорі раптом наїжачились i стали маленькими i далекими, а мiсяць перетворився на якусь непевну тiнь серед пасм високого туману. Щезло все - i вiтер, i фортеця, i багаття, i тi двоє бiля нього, i не переливались вже далекi малиновi дзвiночки, i золотий та срiбний вiдблиски не переливались на гострому лезi...

Тут і зараз

...Я лежав на розкладайцi i чекав.
Не може бути, - думав я, - не може бути, щоб все це було так просто. Щось тут не так... не так... дуже все це реально - аж занадто - ця фортеця, цi люди, i ця шабля, i цi голоси... Сон не сон... а що ж це, що ж? - але вже засинав, втома склеплювала повiки.
I вже засинаючи, почув, як високий молодий голос тихенько-тихенько спiвав пiсню.

Зелений дубочок на яр похилився -
Молодий чумаче, чого зажурився?
Чи воли пристали, чи з дороги збився?
"Воли не пристали, з дороги не збився:
Того зажурився, без Долi вродився.
Пiду в чисте поле, пошукаю Долi."

А зовсiм поруч переливались малиновi дзвоники...

Минуле

Я нiкому не розповiдав, що трапилось.
Навіть К. Зрештою, його зовсім не знав.
Ця штука дiяла лише в повний мiсяць - одну нiч. Я нiяк не мiг вловити ту невидиму грань в часi, за якою дверi моєї хатинки розчинялись опівночі у минуле містечка - таке далеке i непевне, що годi було дiзнатися щось про нього з тих куцих вiдомостей, що шукав по бiблiотеках та архiвах. Вiд старої фортецi давно вже не залишилось i каменю, навіть решток фундаменту, i я, стоячи на околиці Світанкового, довго дивився у поле, на рiку, що якраз тут утворювала крутий вигин, i нiяк не мiг уявити собi, як воно все було - бачив-бо все лише вночi, коли мiсяць викочувався, як колесо чумацького воза, на небо, i вiдбивався в соннiй чорнiй рiцi, у пасмах туману, що плив над високими травами... Інколи довго і безцiльно тинявся вузенькими брудними вуличками, на яких давно зникли залишки асфальту. Минуле незримо пiдстерiгало на кожному кроцi - впiзнавав його у знайомому камiннi, з якого був складений чийсь сарайчик, у проiржавiлому гарматному ядрi, яким була придушена кришка на дiжцi з квашеною капустою, виставленою в котромусь з дворiв, у пахощах повiтря, у небi, у цих старезних деревах - деревах, що тодi - Тодi - були ще пiдлiтками... Перегортав це містечко, немов сторінки давньої-предавньої книги, хрусткі і пожовклі, схожі на зів’яле осіннє листя, що його вітер з сухим шурхотом жене по холодній землі, і шукав минуле в цих книгах, забутих і загублених, надрукованих бозна-коли, що вібрали в себе світло смолоскипів, і брязкіт зброї, і голоси людей, душі котрих давно вже неслись бозна в якому просторі і часі...
"Фортеця була збудована з поміччю Божою року одна тисяча сімсот першого, оточена ровом глибоким і розміщувалася на правому, високому, березі Орині. Складалася із стін і башт, числом три. Назви їм були Медова Брама, Тринітарська, донжон же звався Вітряний Млин. Нагорi Вітряного Млина стояла сторожiвня дерев’яна з вiконцями, числом чотири, у бiк рiки оберненими, для спостереження за пiдступами ворожими. А коли вороги пiдступали, сторожiвня ся скидалась легко. В цiй же баштi знаходилась в’язниця для тих злочинцiв, яких мали скарати на горло. Бiйницi тонкими стiнками заложенi, а коли стрiляти треба було, розбирались швидко. Направо від брами знаходилася стайня, комори та пекарня, навпроти ж неї - винниця. Ще всередині були будинки кам’яні, усього три. На стінах встановлені були гармати, числом три. Дістатися у фортецю можна було мостом через Оринь, із соснових колод збитим, що піднімався на двох ланцюгах кутих..."

Тут і зараз

- Розумiєш, ми вiдкладаємо все на потiм. При цьому кожен твердо впевнений, що оце Потiм не настане нiколи. Ми вiдкладаємо все - мрiї, мiста, почуття, кохання, жiнок, дiтей - ризикують або найдурнiшi, яким все це до фенi, або найвiдчайдушнiшi. I в тих, i в iнших кiнчається однаково - дрiб’язкове iснування, злiсть, втома, намагання урвати десь зайву копiйку - i всi цi мрiї, мiста, всi цi почуття перетворюються на свою протилежнiсть, стають ненависними, а коханi жiнки старiшають, втомлюються вiд черг, скандалiв, роботи, постiйного страху за те, що у Цей Момент увiйде свекруха чи теща, i врештi-решт перестають бути i коханими, i жiнками. А твоя дитина рано чи пiзно скаже тобi, що не просила, аби її приводили в цей свiт - i що ти їй заперечиш? Розкажеш, що в кожного з нас є два життя - одне те, яким би хотiлось прожити, а друге те, яким живеш насправдi? I що людина щаслива лише тодi, коли цi два життя спiвпадають? Так не буває нiколи. Навiть в найупослiдженого п’янички є неспiвпадiння - хоча б в кiлькостi грошей, потрiбних на випивку, i кiлькiстю тих, якi є насправдi. Тому невiдомо ще, хто в цьому життi найнещаснiший. А твоя дитина повернеться i пiде вiд тебе геть - помити чиюсь машину i заробити на шоколадку, бо ти з своїм неспiвпадiнням не можеш дати їй навiть шоколадки. Людство розгубило такi поняття, як чеснiсть, поряднiсть, мораль. Це данина прогресу. Тi, хто цього не розумiють, приреченi. Ось взяти, скажiмо, С. Вийшла його праця, яку вiн писав п’ять рокiв i яка ще два роки пролежала на рецензії у Директора. Той опублiкував її пiд власним iменем - маємо класичний випадок спiвпадiння бажаного ним i зробленого ним, тобто, Директором. Вiн вже тричi їздив Туди з доповiдями на цю тему. Ходять чутки, що його призначать Головним Районним Директором. А С. i далi працює скромним викладачем у школі. До речi, колишня дружина не дозволяє йому бачитись з сином - каже, що таксист навчить малого, як жити правильно, а С. заслуговує якраз того, що має - аби його використовували всi, кому не лiньки. І у цьому розумiннi, мовляв, вiн може бути щасливий, бо уявне i реальне в С. спiвпали на всi сто. Я бачився з ним - вiн каже, що пише нову книгу.
- Я б на його мiсцi втулив би туди з десяток серйозних помилок - все одно нiхто не помiтить, зiпруть так, як є, - не утримався я.
- Ти не розумiєш основного принципу С. - це було б дике неспiвпадiння того, що вiн хоче, i того, що вiн може... А система налагоджена так, що без дозволу відповідного Директора у місті ніхто із статтею на цю тему і не рипнеться. І не лише у Світанковому, і не лише у цій галузі. У кожній важливій точці цієї і будь-якої іншої провінції є свій Місцевий Директор, який десятки років вважається незамінним. Вони вважають себе носіями добра у білих костюмах. І всі у місті переконані у тому ж. А тому тут нічого не міняється... Усі щасливі.
Ця розмова відбувається, як завжди, увечері. Вона є обговоренням суперечки про основний імператив життя, що почалася зранку у нашому відділі з того, що бабiй У. заявив, що хотiти i могти можна i потрiбно лише одного... Я особливо не прислухався - всі аргументи У. за і проти були мені відомі, і дивився у вiкно. На клумбах все ще росли багаторічні квiти - незважаючи на загальну запущенiсть i бардак, здичавiлi троянди повзли до сонця, яке висiло на тепло-блакитному небi. Радiсно каркали ворони, облiзлий пес бiля ворiт лiниво валявся в пилюцi. А далi, в альтанцi, сидiло з десяток жiнок, i серед них Лариска з сусiднього вiддiлу. Вони жваво щось обговорювали - мабуть, намагались знайти спосiб стати щасливими...

***

П’ЯТЬ

У тисяча дев’ятсот одинадцятому році колишній репортер Гастон Леру написав один із своїх шестидесяти романів - "Привид опери". Інші п’ятдесят дев’ять були надійно забуті.
- Того-таки року у Світанковому почли розробляти генеральний план розвитку. Мало бути прочищене і розширене русло ріки Оринь - місто ставало портовим.
К. зручно вмостився на ослінчику із філіжанкою кави. Як завжди, не дбав про пояснення, звідки у нього ці дані. Я знав, що все це правда, а він не витрачав часу на пояснення походження джерел. Джерела були цілком надійними.
- План був забутий так само, як п’ятдесят дев’ять з шестидесяти романів Леру. А потім почалася перша війна:
"Привид опери" надовго пережив свого творця. У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році був знятий фільм з Лоном Чейні. Того ж року у Світанковому розібрано князівський палац. У ньому вже не було однієї з кращих бібліотек в Європі, ні статуй Мікеланджело, ні картин Рембрандта. Дев’ятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року у Лондонському театрі Її Величності відбулася прем’єра "Привида опери" Ендрю Ллойда Вебера з Майклом Кроуфордом і Сарою Брайтхем у головних ролях. За цю музику у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому році королева Англії надала Веберу титул сера. Того ж року осока зімкнулася над плесом одного з найбільших озер біля Світанкового - Святим. Про судноплавство на обмілілій Орині мова не велася майже століття.
"І вестися вже не могла," - подумки закінчив я.
- Між іншим, про палац, - К. інтелігентно відпив ковток. - Його будували з квітня тисяча вісімсот вісімдесят другого по тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік. Архітектором був Люсьєн Меркс, прорабом Йохан Катлер. Що знаменно - всього лише вісімнадцять чоловік. З них десять майстрів і вісім робітників. А палац був немаленький. Триповерховий. Майже сорок на п’ятдесят метрів.

Минуле

Я нiяк не мiг звикнути до iрреальностi свого перебування в цьому часi. Вiдчував пiд ногами камiння, землю, пiсок, воду, мiг доторкнутися до дерева, зiрвати квiтку, наполохати птаха. А от люди – вони були недосяжнi, немов би знаходились за склом, через яке видно лише в один бiк. Проходив крiзь воротню сторожу – i жоден вартовий не звертав на мене уваги. Мiг би смiливо набрати пригорщi золотих монет в замковiй скарбницi – але руки проходили крiзь золото, i це було дуже дивно – немов занурюєш їх у яскраво-слiпучу воду i виймаєш за мить сухими. Дивився на розкiшну зброю, що висiла на прикрашених перськими килимами стiнах – оздобленi коштовними каменями шаблi, довжелезнi списи, дворучнi мечi, старовиннi германські арбалети; роздивлявся важкi гармати, встановленi на подвiр’ї – але не мiг навiть доторкнутися до всього того, не мiг вiдчути вагу зброї, не мiг зачерпнути кухлем вина з бочки, що стояла прямiсiнько посеред трапезної зали. Був тут чужим, не гостем навiть, а так – приблудою, привидом, випадково занесеним невiдомою силою поза часом – поза цим часом, який належав моєму помешканюю, коли воно було ще справжньою фортецею...

Тут і зараз

– Все дуже просто, – втомлено сказав К. – Не воювати з Ними не можна, а воювати з Ними даремно. І те, і те нічого не дає.
– Тоді що ж, скласти руки? – поцікавився я. v– Скласти чи не скласти – це вже виключно твоя справа. Відповіді тут бути не може. Все залежить від того, чи зможеш ти виправдатись перед собою потім, коли буде пізно і нічого зробити не можна буде взагалі.
Я згадав свого знайомого, Т. Він працював програмістом в управлінні статистики. За три роки з нуля розкрутив цілу мережу комп’ютерів. А у них там програміст не передбачався навіть за штатним розкладом... Написав з напарником, якого взяли на чверть ставки, програму обробки даних, правдами і неправдами роздобував пристойну техніку...
– Я можу сказати, що було далі, навіть не знаючи цієї історії, – перебив К. – Людина, яка робить речі, незрозумілі для загалу, стає вкрай підозрілою і загалом цим не сприймається.
– Так і було, – підтвердив я. – В нього був абсолютно хибний принцип: краща машина повинна стояти не в начальника, а в того, кому вона потрібна найбільше. В даному випадку – в рядового оператора...
– Виперли? – запитав К.
– Сам пішов. Провели його гарно, але й затримати не намагались, і негайно взяли іншу людину, жінку, дуже хорошого співробітника. Хоча всі знали, що вона – коханка Директора З Питань Статистики, який вже давно чекав цієї щасливої нагоди. Через два місяці отримали нові сучасні комп’ютери, жоден з яких не потрапив до операторів. Їх перепродали комерційній структурі. А через півроку, коли його колишній напарник захворів, в мережі сталася серйозна аварія. Система почала видавати неправильні дані. Знайшли помилку випадково, і зовсім не ті, кому ці помилки належало шукати. Новенька спокійно продовжувала видавати туфту, аж поки не знайшли людину з обласного статуправління і вона якось там не виправила.
– А знаєш, що буде далі? – сказав К. – Вони зрозуміли, що не святі горшки ліплять. І що друга посада – напарника – цілком дозріла до того, щоб ставити на це місце свого, тобто, такого, що кращий комп’ютер завжди поставить на стіл в начальника.
– Я інколи боюсь тебе, – сказав я К. – Напарника вже звільняють. Скорочення штатів.
– Ось бачиш, – сказав К. – А для підстраховки візьмуть за угодою якого-небудь Н., і він буде тягнути всю роботу – але не на тих умовах і не з тими вимогами, які диктував Т., а на тих, які диктуватиме йому ота дуже хороша жінка. І він ще дякуватиме, що отримує якийсь мізер.
– Амінь, – підбив я підсумок.
– Ніякий не амінь, – заперечив К. – В даному випадку система просто досягне мінімального рівня, далі якого опускати її не можна буде. Без неї вже не обійдуться, і цим Т. віддячив вповні. Існують речі, в яких поняття "хороша людина" не проходить – або фахівець, або ні, третього не дано. І оскільки цей принцип порушений, те, що мало полегшити роботу, стане вічним головним болем. Утримання системи перетвориться на проблему, яка зжере в десять разів більше грошей і в двадцять разів більше сил. Але гроші будуть державні, тобто нічиї, а сили – рядових операторів і отого Н.
– Саме до цього я вів, – сказав я. – Значить, все було даремно.
– Так не буває, – знову заперечив К. – Принаймні, Т. навчився працювати на комп’ютері і навчив інших. Тепер вони можуть писати в анкетах "володію технікою роботи з ПЕОМ". А це щось та значить...

***