Мiсто Славута

  Ранній ранок вихилився з-за обрію краєчком сонця. Це був якраз час нетривкої межі, коли диск немов замислювався на хвильку - а чи варто починати все спочатку, прокотити хвилю світла і тепла по деревам і рікам, по квітам і пташкам, дітям і вулицям.
  Ще мерехтіли на квітах невисохлі краплі роси, ще не продзвеніли звуки міста, що прокидалося - а на поваленому давнім буревієм дереві біля старого дерев'яного вокзалу сиділи троє хлопчаків в полотняних сорочечках, літніх штанцях і сандаликах. Менший, середній, старший. Вони дивилися на сонце, що наповнювало містечко новим днем - доти, доки диск не став з червоного сліпучим і не рушив стрімко з лінії, де земля переходила в небо, вгору.
  - Йдемо? - питає старший.
  - Вперед, індіанці! Ми ж тут саме для того!
  - З чого почнемо?
  - З кіно?
  - Ще рано!
  - З паровоза!
  - Теж рано!
  - Тоді гайда на річку - а звідти на морозиво! А потім дивитися на марки!
  І вулицею простукотіли сандалики. Порух повітря, спалах сонячного промінця, легенька хмаринка пилу - і от вже нікого...

  ***

  Гойдалка над річкою являла собою вірьовку, прив'язану до акацієвої гілки. За вдалих обставин - якщо добряче розбігтися по берегу - вона могла закинути будь-якого хлопчака аж до середини річечки. Малеча відправлялася в польоти з ранку до вечора, і навіть рибки звикли до постійного вереску і гупання засмаглих дитячих тіл в воду, тож вешталися між підводними стебельцями рослин без всякого страху. Деяким це вартувало маленького риб'ячого життя. Ловили тут же, на нехитрий засіб. Закидушка - так звалася ця штука. Літрова банка на капроновій жилці. Пластикова кришка з діркою, всередині хліб. Невеликі рибинки запливали всередину - банку потрібно було періодично витягати з води і перевіряти. Здобич не те щоб велика - зате швидка.
  Троє стоять над берегом. В руках у старшого гойдалка. Він дивиться на швидки блискавки рибок, що блимають в променях сонця, немов підводні метеорити. Капронова жилка з рук меншого йде в воду. Там, під водою, закидушка.
  - Колись приніс додому карасика, - каже середній. - Він довго метався в банці. А потім застиг непорушно посередині - лише плавцями ворушив. Немов змирився. І мені його так шкода стало...
  - І що? - питає менший.
  - На дворі вже було темно. До річки мене не пустили. То я щодвігодини під будильник вставав - воду йому свіжу наливав. Щоб не заснув. А ранком пішов і відпустив. Більше риби не ловив ніколи. І ніколи нікому про це не розповідав. Бо ж засміяли б...
  Троє дивляться на порожню банку.
  - Не клює. Мабуть, не голодна.
  - То й на краще. Що б ми робили з однією малюсінькою рибкою?
  - Випустили б.
  - І стали б добрими риб'ячими богами, що здатні на милість. Отакі б про нас ходили серед них легенди - нагодували і відпустили.
  Старший розбігається по берегу і злітає вгору, описуючи траєкторію радіусом в довжину канату - в верхній точці відпускає гойдалку, и за мить серед ріки вибухнув гейзер, салютуючи світові мільярдами веселкових крапель.

  ***

  Кіоск з морозивом стояв на самому виході з базару. В металевій бочці розміщувалася інша, також металева, обкладена сухим льодом, що парував у спеку. Продавець набирав звідти жовтуватого морозива довгим черпаком і клав його у паперовий стаканчик. Їсти треба було швидко - морозиво починало танути, и стаканчик нещадно протікав, ієзуїтськи заливаючи жирною рідиною одяг і липнучи до рук. Вартувало це задоволення 19 копійок - у малечі ніколи не було саме такої суми, всі давали двадцятикопійчані монетки - а у продавця ніколи не було здачі, і коли хтось таки подавав йому жменьку дріб'язку, оці 19 копійок без здачі, в його погляді з'являлося здивування на межі презирства. Будка була шестикутна, дерев'яна і зелена. Від мільйонів років і тисяч дощів вона похилилася, від перефарбувань стала плямистою, але попри все була центром тяжіння населення віком молодше десяти років, ставши свідком безлічі масштабних трагедій, викликаних відмовою мами чи батька вистояти довгу чергу і придбати морозиво нащадкові.
  Стаканчики в руках хлопчаків парують. Над ними мерехтить холодне повітря - так, немов біля морозива невелика Арктика чи Антарктида. Варто лише придивитися - і можна побачити білого ведмедя чи пінгвінчика. Навколо - спека і сонце, а тут ніби трохи зими, ніби ось-ось повіє маленька хуртовинка - і зникне разом з останнім шматочком морозива.
  - Хто останнім добіжить до кіоску з марками, той слон! - вигукує старший.
  І всі троє біжать назустріч сонцю.

  ***

  Торгові ряди були побілені вапном і накриті шифером - будівля нагадувала довгий, на півсотні метрів, коридор, і мала два торгівельних ряди з кожного боку - таким чином залишаючи покупцям чотири довги прилавки - два у внутрішний прохид и два назовні. На самому початку рядів стояв металевий кіоск з газетами і марками - в місті не було спеціалізованого філателістичного магазину, і провінційним колекціонерам доводился задовольнятися принаймні таким небагатим вибором. Ті хлопчаки, що могли дістатися до філателістичного клондайку в обласному центрі, мали колекції розкішні - на них ходили дивитися цілим класом. Це був другий ринок - на рештках першого, поблизу якого колись височіла ратуша, були збудовані склади, магазини, перукарня і універмаг. Сталося це задовго до народження хлопчаків; вони з'явилися на світ тоді, коли універмагів в місті було вже два, і перший отримав назву "Старий". Шлях між ними пролягав по довгій вузенькій вулиці, що своїм сільським виглядом щосили опиралася поняттю міста, по дерев'яному містку над мілкою річечкою, де було видно водорості і задумливих рибок. Вуличка впиралася в ворота парку, старого і занедбаного. Атракціони в парку працювали лише на вихідні, тоді там грав духовий оркестр. Ще далі над містом плив, неначе корабель, напівзруйнований костел. Колишня історія його давно забулася, разом із звуками органу, з дерев'яним різьбленням, вітражами, крізь які лилося синє, зелене, жовте і червоне світло. Крізь шпарину між величезними дверима можна було розгледіти латинські таблички на стінах, де був виписаний весь славний князівський рід, що свого часу заснував це місто. Костел стояв темною пусткою; в сонячний день з пагорба було видно далекий вигин Орині, ліси, що тяглися до обрію. Якби хтось тоді задумався над цим, то міг би вирішити - оце одне з тих місць, де Бог може зупинитися на хвильку перепочити. Але така крамольна думка нікли не з'являлася в жодній голові, тому під костьолом, в долині парку, крутилася каруселька з кониками і левами, вертілися літачки и їздили автомобільчики невеликого автодрому. Згодом в парку з'явився ще один небачений атракціон - колесо огляду, і жителі стояли в черзі, аби побачити власне життя ніби згори - свої дахи і дерева, колодязі і дворових котів, білизну, що різнокольоровими вітрилами лопотіла на вітрі, костел і далекі ліси - а потім годинами розповідали про це іншим, немов моряки, що побували у кругосвітній подорожі і тепер пояснюють сенс життя цивільним, котрі ніколи не бачили моря.

  ***

  - Ну що, в кіно?
  - Яке сьогодні?
  - Індійське. "Помста і закон"
  Біля віконця каси шумна черга з дітисьок. Середній вискакує з неї, немов м'ячик, відбитий від тенісної ракетки. В руці - синій папірець із трьох квитків.
  - Майже останні. Поталанило ж нам!
  - Пішли постріляємо? - пропонує менший.
  - Біжимо!
  І вулицею знову летить тупотіння трьох пар швидких сандаликів...
  Дерев'яний зелений тир. Солдатики і тваринки, десять тоненьких свічечок-мішеней. Якщо ж поцілити в невеличкого дротика - там, нагорі, відчинялися дверцята, и по металевій линві вниз, до стрільців, котився великий літак. Втрапити з розхлябаної гвинтівки було майже неможливо - але саме тому це було престижно. Всі лупили саме в отого дротика - і раз на годину це комусь вдавалося. Дуже рідко - але вдавалося. Це було майже як вполювати дикого звіра - стрілець ставав героєм цілого двору. Бувало, за це навіть билися - коли декілька пострілів зливалося в один, і виникала затята хлопчача суперечка, чий же постріл був вдалим...

  ***

  - Зайдемо до універмагу?
  - Звісна річ.
  Паровоз стояв в прозорій коробці - чорний, блискучий, з червоними колесами і срібними маховиками. Сонце пронизувало вітрини магазину і відбивалося на віконцях моделі, на фарах і мініатюрних заклепках - і від цього іграшка ставала дорослішою і серйознішою. Ніби справжній паровоз намірився відпочити у цьому маленькому містечку і зменшився, аби йому вистачило місця...
  Хлопці стояли зачудовані і дивилися. Це було все, що вони могли - бо ціна двадцять п'ять рублів назавжди стояла між ними і моделлю Великим Каньйоном.
  Середній порушив мовчання
  - Якби мені його купили, я б, мабуть, вчився на самі п'ятірки до кінця школи. А так - хіба на морозиві зекономити. І на тирі. Дев'ятнадцять плюс п'ятнадцять копйок - тридцять чотири... Тричі на тиждень - трохи більше карбованця...
  - Це виходить півроку. Але ж там буде школа, і в кіно так часто не пускатимуть.
  - Ще можна збирати макулатуру. Або лікарські трави. Он безсмертник на полігоні. Я дивився, в аптеці його приймають по 3 рублі.
  - Це якщо нас пустять на полігон...
  На полігон дійсно не дозволялося заходити. Далекі постріли часто лунали звідтіля цілими днями - йшли навчання. Влітку поле ставало геть жовтим від квітів безсмертника, і його легкі пахощі неслися над трасою на Заславче, над рікою, між деревами близького лісу. Ще на полігоні можна було шукати гільзи - вічну дитячу валюту, на яку мінялося геть усе. Але полігон охоронявся - і проникнути туди можна було лише якимось дивом...

  ***

  Запах кінотеатру ні з чим незрівняний. Як і весь процес - вхід у фойє, черга до контролерки, п'ять сходинок у вестибюлі, фото акторів на стінах, і очікування, коли в залі згасне світло, і залунає тиша - на мить перед тим, як з динаміків залунає індійська мелодія, і на екранах з'явиться Амітхаб Баччан в світлому костюмі, і інспектор Тхакур, що рано чи пізно помститься бандиту Габару Сінгху, і Басанті, що танцюватиме на розбитих пляшках, аби лише врятувати коханого, і чотириста пар дитячих очей вдивлятимуться в екран, намагаючивсь вкотре не пропустити жодної миті фільму, і так буде дві з лишнім години - аж до самого кінця...
  Після темного залу навіть вечірне сонце сліпить очі. Діти розбігаються зграйками, обговорюючи перипетії побаченого. За останнім малим глядачем зачиняються двері - і скоро біля кінотеатру стає порожньо. Лише три постаті стоять в тіні старих акацій.
  Старший, середній, менший...
  - Ну що, пора до вокзалу? - невпевнено питає менший.
  - Пішли, індіанці. Бо мусимо, - тихо відказує старший.
  І всі троє повільно-повільно бредуть в напрямку вокзалу, і здається, що на худеньких засмаглих спинах несуть важкий-важкий вантаж...

  ***

  Вечір. Троє хлопчиків сидять на поваленому дереві і дивляться, як сідає сонце.
  Малиновий - немов баскетбольний м'яч - диск падає в коризну Всесвіту. І коли від нього лишився лише краєчок, небо пронизав зелений промінь. Швидкий - лише мить - смарагдовий спалах освітив залишок диску - і згас, немов чарівний ліхтарик з новорічної ялинки.
  На дереві сиділо троє сивих чоловіків - менший, середній, старший.

  ***

  - Пішли, - тихо каже старший. - Час. Сорок хвилин до варшавського потягу.
  - Мені трохи більше. Годину до київського, - озивається середній.
  - Двадцять хвилин нічого не міняє. Поп'ємо чаю на дорогу. Тобі - Варшава. Мені завтра на Бориспіль, потім на Франкфурт, потім до Нью-Йорка. Майже доба...
  - А мені півгодини пішки, - каже менший.
  - Я от думаю - а що було б, коли б ти продав тоді квартиру. І ми не приїхали б того дня в гості.
  - Нічого не було б. Ні цього дня. Ні тиру, ні кіно, ні потяга.
  - Як твоя залізниця? - питає менший в середнього.
  - Двісті метрів колії. Віддав під неї найбільшу кімнату. Вмикаю вночі - коли світяться вікна будиночків і вагонів, ліхтарики станцій і вогні семафорів. Просто сиджу і дивлюся...
  - А що ще?
  - А ще за нею - вікно. А за вікном - сорок поверхів донизу. І триста метрів до Гудзону. А по колії біжить паровозик - не той самий, але точно такий самий. Довго ж він на мене чекав. Бач, як воно буває - шлях в двадцять п'ять рублів зайняв в мене сорок років і десять тисяч кілометрів...
  - Я живу давно на всьому готовому, до всього безжалісно звик...
  - Єсенін.
  - Ти пам'ятаєш школу?
  - Не все. Це чомусь запам'ятав...
  Старий дерев'яній вокзал щез. Замість нього стояла стандартна бетонно-скляна фарбована коробка.
   - Чорт, в мене навіть немає фото. Уявляєш - намагався знайти, виявилося - нема ні в кого. Тисячі людей пройшли крізь нього - а фото нема. А я ж сам їхав поступати до Києва з того старого вокзалу.
  Зал очікування порожній і напівтемний. Касирка куняє за віконцем, і кіоск з провінційними газетами і старими журналами здається притягненим з якогось музею.
  Двоє дивляться на меншого.
  - А ти?
  - А я піду додому. Напою зараз вас чаєм - я ж господар, хоча б якийсь, - менший відходить до дверей буфету
  Двоє дивляться йому вслід.
  - Як йому повертатися в помешкання, де лише годину тому він знову був хлопчиськом, де чекали на нього дід з бабцею? Порожня кімната - мабуть, це важко. А попереду триста шістдесят чотири дні...
  - Послухай, а для нього місто незмінне. Все відбувалося поступово. Де був наш тир - тепер магазин. Ми б це помітили відразу, а для нього все сталося непомітно. Це як дзеркало - якщо в нього часто дивитися, ти ніби не змінюєшся. А насправді... Він дійсно нібито найменший в сім'ї - той, хто має догледіти батьків. Або ціле місто.
  - Знаєш, про що я думаю. Що одного дня сонце сяде, а ми так і залишимося хлопчиськами. І завтра знову підемо в кіно і в тир. І проберемося на полігон. І наберемо гільз та безсмертника. І здамо його в аптеку. І купимо того паровозика. І не знатимемо, що нас чекатиме попереду, і все буде спочатку і так цікаво...
  - А насправді колись настане момент, коли залишиться лише один. Хтось з нас. Ті, хто нас любив, зречуться чи забудуть. Наші фірми і іграшки дістануться комусь іншому. Або будуть продані. Або закриті.
  - Пам'ятаєш, як воно починалося? - несподівано питає старший.

  ***

  Стара бабуся несла відро води - навіть здалеку було видно, що їй дуже важко. Це відчувалося по всій її скоцюбленій фігурці. Вода розхлюпуваласяі залишала на асфальті темні плями. Так буває, коли несеш щось важке - сам собі кажеш "ще ось до того дерева", потім "от до того стовпчика"... а потім рука сама собою випускає важку річ, немов обороняючись від непомірної ноші, і нема на те ради...
  Хлопці переглянулися.
  - Допоможемо? - питає менший.
  - Давай, - погоджуються ті двоє.
  На столі стояло три чашки м'ятного чаю. Бабця поставила на стіл величезну таріль з полуничним варенням.
  - Їжте, малі. Колись таке варення здавалося мені недосяжною мрією. А тепер так приємно, коли є кого пригостити - немов ділишся цією мрією.
  - А ми теж маємо мрію. Хочемо, щоб завжди було літо і канікули! І щоб ми ніколи не виросли.
  - Мабуть, ви не хочете бути такими старими, як оце я, - тихо сказала бабуся.
  - Та ні, - знітився середній. - Ми не про те хотіли сказати. Тобто, ми... Ми, той...
  - Та нічого, я вже звикла, - каже бабуся. - Навряд чи я зможу допомогти вам у вашій мрії - хіба лише трішки...
  Вона підходить до календаря, що висить на стіні - дешевенького, з журналу чи то "Селянка", чи "Робітниця".
  - Тридцяте червня, - каже вона пошепки. - Третина. Завтра перше липня. А що скажете, молоді люди, коли я вам подарую ще один день літа?
  - Це першого вересня не треба буде йти до школи? - перепитує середній.
  - Ні. У вас буде ще один день цього місяця. Завжди. Варто вам буде приїхати увечері тридцятого червня до міста - і матимете тридцять перше. І знову ставатимете такими, як зараз.
  - А потім що? - недовірливо питає менший.
  - А потім день минатиме. І наставатиме перше липня. І ви знову ставатимете дорослими. Повертатиметеся у своє справжне життя.
  - І ми зможемо ходити в кіно? І на риболовлю? І в тир?
  - А ще грати в хованки, і купатися в озері, і місто буде лише ваше. Ніби іграшка. Воно буде таким, як оце зараз.
  - Але чому ми? - питає старший. - За оце відро води?
  - Ні, - каже бабця. - Ви здаєтеся мені такими, які можуть повірити. Бо без віри нічого не буде. Після тридцятого червня завжди наставатиме перше липня. Це якщо ви будете дорослими і серйозними. Але зараз у вас є шанс. Спробуйте - якщо згодом згадаєте.
  Менший відставляє порожне блюдце без варення.
  - Ми, мабуть, підемо. Пізно вже. Вдома переживатимуть.
  - Ідіть, - каже бабця, посміхаючись самими лише очима. - Якщо не забудете про цю нашу розмову - на вас чекають великі дива.
  Троє серед вулиці.
  - Дивачка, правда? - каже середній.
  - Атож, - підтверджує менший
  - А що, коли вона казала правду, - каже середній.
  - Дивись, сонце майже сіло. Я колись читав, що при цьому буває зелений промінь. Давай почекаємо.
  І всі троє дивляться на краєчок сонця, очікуючи, чи не спалахне небо хоча б на мить смарагдовим...

  ***

  За десять років їх звів випадок.
  Менший приїхав продавати квартиру, що після смерті діда стояла пусткою. Середній і старший, що були випадково на отой час у відпустках, приїхали до нього - без мети, просто навмання. І ніхто з них не звернув увагу на календар, що показував тридцяте червня. І ніхто не згадав про бабцю. І ніч накотилася чорною хвилею, і ліхтарі в ній світилися синіми маяками, немов вказуючи шлях невидимим примарним і далеким повітряним кораблям.
  А потім стало сонце. Середній розплющив очі і подивився на ліжко та розкладайку, де спали друзі.
  І очі його розплющилися ще більше - від подиву...
  - Вставайте, - штурхав він сонних друзів. - Вставайте, ви тільки гляньте, що, ви лише погляньте, ви лише...
  Троє хлопчаків стояли перед дзеркалом.
  - Гляньте на календар, - каже менший.
  На календарі з впертістю доконаного факту світилося червоне число тридцять один.
  Тридцять перше червня.

  ***

  - А в тебе в Варшаві як справи? - питає середній в старшого.
  - Як і раніше. Роблю меблі.
  - Гарні?
  - Корисні. Я відчуваю, як з роками стаю все більшим консерватором. Раніше мене хвилювало - що там в конкурентів, які тенденції і все таке. А тепер якось простіше. Щось на кшталт день до вечора.
  - А сім'я?
  - В них своє життя. Вони навіть не встановили оцю закономірність мого щорічного відрядження в кінці червня. Колись читав п'єсу - там двоє, що кохали одне одного, зустрічалися раз на рік в маленькому готельчику. Це вони б, може, і зрозуміли. Але те, що відбувається насправді - ну хто в це повірить.
  - А я подумав ось що - адже тут і сьогодні наші дідусі і бабусі живі. А що, якщо і вони тут теж один оцей день? Якщо всі жителі цього міста такі, яким запропонували побути раз на рік самим собою? І касирка кінотеатру, і господар тиру, і продавець морозива - всі вони діти, яким запропонували спробувати бути дорослими. І тепер в них своє 31 червня.
  - Гадаєш, в своєму головному житті вони діти, які захотіли відчути себе старими?
  - Хто зна. Можливо, ми виняток - у нас все навпаки. Але коли мені було менше десяти, я дуже хотів, щоб швидше насталі оці десять років - кругле поважне число. Якби ця жінка зустрілася мені тоді - що б я побажав? Бути дорослим.
  - А якщо це рай і пекло водночас? Місце, куди тимчасово переселяються душі? Отакий день з минулого може назавжди отруїти триста шістдесят чотири дні майбутнього. Або навпаки... Отакі-от справи... Ні райских кущ з нектаром, ні смоли в казанах - просто один літній день. А кожен сам допише собі мук чі щастя. Відставка з галер чи навпаки - кожен обирає сам. А тут - місто як міст над останньою рікою. Наш міст над Стіксом, що в нас самих.
  - Нічогеньке в тебе порівняння.
  - А раптом.
  Старший витримав паузу. Потім питає:
  - А твоя модель залізниці? Сміються?
  - Уяви собі - не сміються. Вважають хіба трохи диваком - не більше того. Спробуй пояснити комусь всю цю історію - не повірять.
  - А ти не думав колись в нашому тут і тепер дістати десь оті двадцять п'ять рублів - хоча б в колекціонерів - і купити нарешті того нашого паровозика?
  - Відверто - думав. І не раз. Але тоді... Тоді щезне щось, що тягне нас всіх в цей день. Це ж у нас ніби традиція. Можна купити паровозика - але не відчуття мрії. Можна придбати найсучаснішу гвинтівку - але не відчуття того нашого тиру. Можна купити торт з морозива - і він буде занадто смачний. Кращий - але не той. І ніякий домашній кінотеатр не замінить повного залу дітисьок і лузгання насіння. Так що нехай все буде так, як є...
  - Отже, знову дивитимемося "Помсту і закон".
  - І підемо до тиру.
  - Я одного разу простріляв цілого рубля. Тридцять пострілів. Вдома сказав, що здачу загубив. Але бабця пішла в тир і про все довідалася. Тиждень без кіно і морозива. Але я просив в борг в хлопців - і ми вкотре йшли дивитися те кіно.
  - Коли його зняли?
  - В 1975. Нам було вісім, дев'ять і десять. Кращий індійський фільм. Повний зал - ти ж знаєш, ми і зараз купуємо квитки завчасно. І контролерка завжди відбирає соняхове насіння - на газеті, прямо на підлози, лежала купа розміром з невеликий Монблан.
  - Де весь той зал тепер?
  - Всюди. Михайло в Тель-Авіві, я в Варшаві, ти в Нью-Йорку. Є навіть в Сиднеї.
  Він дивиться в бік буфету, де менший розплачується за чай.
  - А хтось навіть тут, в Світанковому... Я от думаю - коли з нас залишиться лише хтось один - як йому буде?
  - Може, ця штука діє для всіх трьох?
  - Може. Але якщо ні - уявляєш, як воно бути нащадком цілого дитинства? Непроста, мабуть, річ. Бачити все це здалеку і згори... Навіть так - з вершини життя.
  - Колеса огляду давно нема. Давайте наймемо повітряну кулю, - каже середній.
  - Давай. І наповнимо її південним вітром, і полетимо кудись далеко-далеко. До інших таких само країв, де є такий само день. Будемо дружити нашими дивними містами, і весь світ буде однією чудовою іграшкою... Адже щастя не буває надовго - а от дружба буває. В дружбі нічого не потрібно відкладати на потім - якщо маєш зробити щось хороше, роби це зараз. Просто живи. Їж морозиво, бігай в ліс і кіно, стріляй в тирі.
  - Чорт забирай, скільки ж років минуло?
  - Мені здається, що тоді ми вели життя за собою. Зараз воно веде нас. Відпускає оце лише сюди, на день. Щоб розуміли різницю.
  - Ми на цьому березі чи вже на протилежному?
  За вікнами вокзалу пропечені темні безлюдні вулиці застигли неймовірною декорацією, немов в тривимірному кінофільмі, де все ніби поруч, але логіка підказує, що варто спробувати доторкнутися до чогось - і все щезне. Середній думав інколи, що це місто - ліше результат його уяви, і дивувався власній майстерності художника, що не пропустив найдрібнішої деталі - ні мерехтіння повітря над асфальтом африканської температури, ні моху на останньому черепичному дахові в місті, ні пахощів квітів, ні польоту самотнього метелика, ні легкого погойдування фіранки у відчиненому вікні.
  - А тут завжди буде літо. Ми пробиратимемося крізь наши лісові джунглі і спекотні піски, перепливатимемо океан Орині, а вечорами дивитимемося кіно. Тут завжди одягатимуться по моді давно забутих часів, а над містом пролітатимуть пахощі хвої, роки і гвинтові літаки, яких давно вже нема в нашому дорослому житті.
  - А якщо все це лише в нашій уяві?
  Середній задумався
  - А навіть якщо і так? Але все-таки хочеться вірити, що все це існує без нас - для інших. Каруселі і кіно, морозиво і музика. Стиснутий час - немов джин в пляшці - кожного року чекає, аби ми випустили його на волю.
  - А що, коли час також живий? І в нього також є свої улюблені роки і міста? Може, він інколи просто домовляється з людьми - дає і собі, і їм можливість повернутися ненадовго. Так ніби вогонь, що міниться і міняється, немов трава під диханням вітру. Хто зна - може, колись ми повернемося сюди назавжди. Сядемо втрьох на лавочці в парку і будемо дивитися на наш старий-новий повільний світ, заново звикаючи до нього.
  Менший йде до них з трьома пластмасовими стаканчиками чаю і пачкою печива. "Ну що, на дорожку", - трохи розгублено каже він. "Завжди немов не вистачає десяти хвилин - вже й поїзд оголосили. Пішли на вулицю, поп'ємо там."
  І нечисленні пасажири, що чекають па поїзд, бачать, як троє сивих чоловіків стоять біля клумби і сьорбають чай, і мовчать про щось своє, одне на всіх...
  А варшавський поїзд вже надходить, і плачуть гальма, і стукотять пострілами підніжки тамбурів, і сонні провідники освітлюють білети ліхтарями, і провідник останнього махає ліхтарем машиністу, немов велетенський світлячок - вгору-вниз, і поїзд рушає, і все це дуже швидко, немов в прискореному кіно, і от вже рубінові крапки варшавського поїзда погасли в темряві лісу, і світлофор засвітив замість зеленого ліхтаря червоний.
  Двоє ще якийсь час дивилися в густу, немов смола, темряву. За декілька хвилин в ний з'явиться жовта зірочка електровоза, що тягтиме київський потяг - в протилежний бік.
  - Як ти почуваєшся в літаку? - питає менший.
  - Взагалі нормально. Але після цього дня - кепсько. Так, ніби хочеться вийти спробувати ще раз - хоча розумію, що нічого не буде. Лише за рік. І весь рік треба грати в гру. Зрештою, неможливо не стати тим, за кого тебе вважають інші.
  - А ти залишися - побачиш, яке наше місто тепер.
  - А чи варто? Це ж нічого не змінить. Може, колись ми приїдемо по-іншому. Дорослими і старими. Я розвантажу коробки з своєю залізницею, ти - дерев'яні іграшкові кораблики та меблі, і ми йтимемо вулицями, роздаючи все це зустрічним дітям - рейки і вагончики, яхти і будиночки, меблі і паровози - і так пройдемо все місто, і вийдемо на берег, і дивитимемося на ріку, а ввечері підемо в кав'ярню на пиво, а потім вирішимо, що непогано б лишитися тут назавжди - аж до того дня, коли опинимося під соснами...
  Вдалині виникло три жовтих вогні - два і один. Старий червоний електровоз підтягувув до вокзалу десяток вагонів.
  - Треба ж - тут ще ходить такий само електровоз, як і колись, - сумно посміхається сеердний. - Ну, бувай, брате. Дивись за нашим містом...
  - Може, це воно наглядає за нами. Навіть за тими, хто його покинув.
  - Хто зна...
  Менший дивиться, як старший зникає в арці сонного вагону. Як потяг рушає, як набирає хід, звиваючись анакондою на вхідній стрілці. Як вогники розчиняються в темний лісовий алеї. І лише червоні очиська світлофора дивиляться на порожню станцію.
  Менший втомлено вглядається в темряву - так, ніби чекає на щось.
  Потім виходить з вокзалу і неквапом іде вулицею...

  В.Напиткін