Мiсто Славута

Україно! Ти для мене диво!
  І нехай пливе за роком рік,
  Буду, мамо горда і вродлива,
  З тебе дивуватися повік...
  В. Симоненко

  Україно!!! Рідна моя нене! Матінко моя вистраждана! Скільки жахів пережила ти за своє нещасне життя! Татаром пограбована, поляком пошарпана, царем пригноблена, фашистом сплюндрована, деспотом сталінським закатована. Але ти жива, ти вистояла і будеш жити вічно.
  Хіба можна тебе не любити?!
  Земле моя рідна, ти виспівуєш малятам колискові материнським голосом, напуваєш джерельною водою спраглі душі, вкриваєш шовковистою травою втомлених, стаєш в узголів’ї мертвих ніжною плакучою вербою або стрункою тополею...
  Саме тут, на рідній землі - я вперше почула бабусину казку, побачила мамину усмішку, відчула підтримку батька, зустріла товаришів і усвідомила, що я - українка. Горджусь тим, що моя країна - суверенна держава. Важко зараз їй, але я переконана, що настане день, коли про мою державу заговорить весь світ, бо люди у ній працьовиті, розумні і варті гідного життя. Я впевнена, що мій народ досягне своєї мети, якщо облишить звичку шукати винних у своїх негараздах, поєднає знання, вміння з вірою у власні сили, почне разом діяти в ім’я нашого спільного дому - України.
  І в цій великій справі знайдеться місце всім і кожному. Нам, молоді, слід прикладати всіх зусиль, щоб взяти і на себе відповідальність за подальшу долю України, бо саме нам жити в майбутньому, а значить і сьогодні уже робити все для того, щоб бути гідними своєї держави. Я вважаю себе патріоткою, бо понад усе люблю рідну землю, мову, пісні, шаную звичаї народу, вивчаю традиції, обряди, історію. Прикро було усвідомити слова О.Л.Довженка, що Україна - це держава, яка не вивчала своєї історії. Сьогодні ця помилка виправляється, і ми творимо самі історію незалежної держави. Хотілося б, щоб ми пишалися нею, як американці своєю 200-літньою. А наша ж набагато древніша!
  Я переконана, що де б людина не була, а лине в рідну сторону чи то у думках, чи то на яву, бо "рідна земля і в жмені мила", бо землю, як і матір, не обирають.
  Вона приходила у снах до Олександра Олеся, до Богдана Лепкого, до Олега Ольжича... Вона манила їх в рідну сторону журавлиними крилами, першими весняними квітами, сивими туманами.
  Рідна земля і рідне слово зігрівали серця репресованих на Соловках, на Колимі, у всіх сталінських таборах смерті.
  Лесь Курбас і Григорій Косинка, Микола Куліш і Микола Зеров, Тодось Осьмачка і Валер’ян Поліщук, Василь Симоненко і Василь Стус вірили, що Україна, її слова, її думи і бажання будуть жити, будуть втілені в життя, бо були впевнені, що
  Народ мій є! Народ мій завжди буде!
  Ніхто не перекреслить мій народ!
  Чимало людей, які залишили рідну землю з власної волі і подалися на чужину, зрозуміли, що вибирати можна все, тільки не Батьківщину. Гіркими сльозами вона оплакує тих, хто залишив її, пекучим болем відзивається у душах "безбатченків", вічним хрестом Івана Дідуха нагадує людям про те, що вона була, є і завжди буде матір’ю всім українцям, в тому числі і мені:
  З нею я ділити завжди буду
  Радощі, турботи і жалі,
  Бо у мене стукотить у грудях
  Грудочка любимої землі.
  Українці! Наша держава молода, вона хоч і повільно, але упевнено йде вперед, то ж хто, як не ті, допоможе їй у цьому по світі?
  Зробімо все, щоб буж гідними свого народу, свой землі, полюбімо її так, як любив наш Великий пророк Т.Г.Шевченко.
  Я так, я так її люблю
  Мою Україну небогу,
  Що проклену самого Бога,
  За неї душу погублю.

Бунда Ірина