Мiсто Славута

  Переважно зі спогадів старожилів відома історія села періоду боротьби за незалежну Україну, більшовицької революційної розрухи, громадянської війни, непу, початків колгоспного життя. Хоча збереглися і деякі з тогочасних документів, дотичних до історії Нетішина.
  Так, у квітні 1917 р. в повітовому Острозі при місцевій гімназії волелюбна українська молодь організувалась у військово-спортивне товариство "Січ" імені І. Богуна. Штабом "Січі" був Острозький замок, над яким підняли жовто-блакитний прапор. Гімназисти, міська молодь були єдиною силою, що боронила порядок в Острозі. Частина юнаків з товариства загинула у волосному Кривині під час роззброєння на місцевій залізничній станції дезертирів-мародерів. Хлопців похоронено на Замковій горі. Тим часом, уражені анархізмом та більшовизмом солдати 82-го артполку, котрий певний час стояв у Кривині, проникали в навколишні села, в т. ч. і в Нетішин. Зрозуміло, що в селян їхня крамола особливої підтримки поки що не знаходила. Проте незабаром кілька бідняків об'єдналися в так званий комнезам на чолі з більшовицьким активістом С. Я. Маленюком.
  Через рік місцеві "революціонери" конфіскували угіддя, що належали Поземельному банку. З'явився і сільревком, начальником якого став М. О. Сищук.
  В роки громадянської війни Нетішин займають почергово то петлюрівці, то німці, то білополяки. Тим часом, революційні ідеї проросли. У вжитку селян з'явилася нова лексика, в т. ч. і таке слово, як "фабзавком", хоча в Нетішині не було ні фабрики, ні заводу. Цей вираз прижився у млині. У фондах Острозького державного музею-заповідника зберігається оригінал, а експозиції Нетішинського музею - копія протоколу першого засідання "фабзавкому" нетішинського млина від 12 липня 1919 року, який, серед іншого, прийняв рішенння клопотатися перед Острозьким ревкомом про надання права для охоронців млина носити зброю.
  В тому ж таки році в Нетішин прибув учитель початкової школи К. В. Вишковський з м. Шумська нині Тернопільської області. (Про це розповіла його дочка, котра мешкає в Острозі).
  Влітку 1920 р., а ще точніше - 6 червня на станції Кривин стояв бронепоїзд "Ф. Е. Дзержинський", котрий рухався на захід, підтримуючи червону кінноту С. М. Будьонного. В цей же час "красная кавалєрія" пройшла через Нетішин і Солов'є, і далі на повітовий Остріг, звільнивши їх. Старожил Микита Васильович Горох, 1915 р. н. розповів: "Я гарно пам'ятаю, як виганяли поляків. Чути було, як стріляли по них з броньовика, що йшов по залізниці. Тим часом, кавалерія гнала поляків прямо в річку Горинь. А на той час вона була дуже повноводною. Хто вмів плавати, той врятувався, а хто ні - пішов на дно. Страшно було дивитися на те все..."
   Бюлетень політвідділу н-ської стрілецької дивізії "Голос красноармейца" від 6 липня 1920 р. (копія зберігається в експозиції нашого музею), подаючи оперативну інформацію з польського фронту, повідомляє про швидке просування червоних військ на захід, в т. ч. про вигнання білополяків з Шепетівки, взяття острозьких Межиріч, залізничного моста через Горинь і станції Оженіно. Більшовики також відрізали два бронепоїзди інтервентів від основних частин їх армії.
   Нарешті пам'ятне 21 листопада 1920 р.: червоні козаки В. Примакова та бригада Г. Котовського раптово розгромили поляків у Волочиську.
  Тим часом, і на наших теренах закріплюється нова форма влади - ради. 12 квітня 1921 р. відбувся ізяславський повітовий з'їзд рад, на якому Кривин і Нетішин представляв волосний депутат Семен Ноцек (фото делегата і мандат в копіях знаходяться в експозиції музею).
  В кінці грудня 1922 р. відбувся І з'їзд рад, на якому проголошено і затверджено Договір про утворення СРСР. Між селами Солов'є і Вельбівно проходить державний кордон між Радянським Союзом та Польщею. Нетішин залишається у складі Радянської України і відрізається від свого історичного повітового центру Острога. Весною 1923 р. Славута стає районним центром; встановлються нові адмінзв'язки між райцентром і селами.
  В 1924 р. в Нетішині створюється партійна організація, секретарем якої став Франц Пашинський. Незабаром з'явився і комосольський осередок, його вожаком був Павло Савчук. В січні 1925 р. в школі створено піонерську організацію. З 82 учнів червоні галстуки пов'язали 21. Старшим вожатим був Гидальо Ясій (за спогадами учительки-пенсіонерки Г. В. Шеліванової - Гершко Ясін, пізніше - сільський коваль; загинув з сім'єю від рук фашистів).
  В часи непу в Нетішині, як і у всьому Союзі, було помітне деяке піднесення добробуту селян. Та це тривало недовго, поки не почалася колективізація. Ось як свідчить про це Антоніна Михайлівна Шевцова з Солов'я (приблизно.-Авт.) 1894 року народження: "Жителі Солов'я і Нетішина переважно були землеробами. Гончарні, столярні та ковальські вироби купували в сусідній Дорогощі (нині територія цього села затоплена водосховищем Хмельницької АЕС.-Авт.). Там жили різні майстри. Майже кожна сім'я ткала домашнє полотно. Використовували конопляну пряжу. Фарбували полотно бузиною, вільшиною, лушпинням з горіха. На білизну його вибілювали на сонці. В роки непу наша сім'я жила досить заможно. Мали шість корів, коней. Возили на базар зерно на продаж. В кінці 20-их років почали створювати колгоспи. Багатьох людей вислали (з села). Церкву в Нетішині закрили і її приміщення використовували під зерносховище.
  У нашому колгоспі ("Червоний прикордонник".-Авт.) в перші довоєнні роки коней майже не було. Тому землю доводилось обробляти коровами, а то і людьми. За роботу нічого не платили (грішми). На трудодень колгоспникам давали близько 200 грамів зерна - в залежності від урожаю. Одночасно потрібно було здавати багато податків. Молоко, наприклад, вимагали і тоді, коли в дворі не було корови. Люди змушені були купувати молоко, щоб здати його державі. Податком обкладали мало не кожне дерево. Тому селяни, бувало, зрубували садки. Брали податок і за бездітність. Був випадок, коли одну жінку навіть судили за це. Релігійні свята відзначати заборонялося. Навіть не дозволялося мати вдома ікони. Тому люди мусили молитися таємно".
  А ось дещо із свідчення Агафії Опанасівної Іванової, 1913 року народження: "Заміж я вийшла в 1934 році за В. Т. Іванова, який був комуністом. Пам'ятаю, зерновий склад був у церкві. Жінці не можна було заходити в церковний вівтар. А ми, жінки, заходили, там зберігалися знаряддя праці. В 1935 році дуже забирали людей, хто читав Біблію. Мій дядько, Тихін Миколайович Федорчук, співав у церковному хорі та читав Біблію. До нього під'їхали машиною та й забрали... Але він все-таки повернувся".
  Всі ці, з дозволу сказати, радощі нового життя почали виявлятися під кінець 20-х років минулого століття. Але колгоспу передувала ще одна форма колективного господарювання - так званий "тсоз" або товариство спільного обробітку землі. В Нетішині його було створено в 1926 р. Товариство очолив Є. Г. Пацаловський, пізніше - П. В. Ткачук.
  Розповідає М. В. Горох: "Спочатку став "соз", потім став колгосп. Людям було тяжко. Моя мама, маючи п'ятеро дітей, не хотіла йти в колгосп. То забили податками. А як в людей не було чим платить, забирали з дому все, що годувало сім'ю: корову, а нарешті і кури..."
  Крім "тсозу", дехто з нетішинців пам'ятає і про таку форму господарювання, як "комуна".
  "Спочатку була "комуна". Яка "комуна"? Просто, хто був багатший, брали своє ж господарство під особисту відповідальність, тримали коні. І в цих господарствах працювали люди. Таких "комун" було декілька. Коней тримали у великих клунях відповідальних господарів, таких, як Степан Нагорнюк, Федір Луцюк. А вже пізніше з'явилися в наших селах колгоспи. В них були кращі землі. А хто залишався одноосібником, тим давали землі погані, неродючі... " (Петро Михайлович Савчук, 1923 р. н., с. Нетішин, вул. Калініна, 62).
  У Нетішині колгосп з'явився в 1930 році. Дали йому назву: імені 13-річчя Великого Жовтня. Головою став Сірук з комуністів-двадцятип'ятитисячників. Згодом його замінив колишній сільревкомівець М. О. Сищук.
  Тим часом, замість віри в Бога селянам активно нав'язувалася комуністична світоглядна ідеологія з центром в клубі. Його збудовано в 1931 році. В цьому ж приміщенні розташувалася бібліотека. А ще в тому ж році в селі відкрили семирічну школу.
  "У нашому селі колгосп створили, здається, в 1929 році. Головою призначили Степана Вознюка. А секретарем (сільради?-Авт.) був мій батько, Андрій Олексійович Чернявка, 1898 р. н. Він мав 4 класи освіти.
  В 1933 році були спроби перейменувати наше Солов'є у Варавіно - в честь солдата Варавіна, який загинув на нашому кордоні. В селі навіть була складена пісня про цього бійця: "На посту стоял Варавин, был защитник боевой..." (Антоніна Андріївна Чернявка-Нагорнюк, 1923 р.н., с. Солов'є).
  В 1931 р. в селі Ганнопіль, яке з 1923-го по 1931 рік було районним центром, відкрилася перша в окрузі машино-тракторна станція (МТС). Спеціальність механізатора здобували там і нетішинські юнаки.
  Укрупнений Славутський район в ті роки (1932-1937) входив до складу Вінницької області. У 1937 році було створено Кам'янець-Подільську область з обласним центром в Кам'янці-Подільському до 1941 року. З 1941-го по 1954-й - обласний центр розміщувався в м. Проскурові. В 1954 році це місто перейменовано в Хмельницький, відтак область отримала назву Хмельницької.
  Партійно-державна політика на Україні на початку 30-х років закономірно закінчилася страшною катастрофою - голодомором. Жодних офіційних документів про це велике горе України, як відомо, нема. Є тільки свідчення тих, хто це пережив і вижив. Або розповіді тих, кому про це розказали діди, батьки... Дозволимо собі підтвердити цю думку спогадами переконаного, "захоплено-наївного" комуніста-іноземця, англійського письменника і філософа Артура Кестлера (1905-1983), який, будучи репортером, в липні 1932 р. їхав залізницею через Кривин і мав митну зупинку в Шепетівці: "...Мене вразив вираз облич митників, що перебирали ці продукти (пасажирів.-Авт.): на них проступала заздрість, жадібність. Мені самому випадало голодувати, і я ні з чим не сплутав би той моторошний блиск в очах, із яким голодуючий бережно, любовно бере в руки шматок салямі". Але, ясна річ, проблеми шепетівських митників не йшли ні в яке порівняння зі страшними муками, яких зазнавало українське селянство. А. Кестлер швидко в цьому переконався: "...На кожній станції юрбилися обірвані селяни, простягали нам білизну й ікони, благаючи в обмін трошки хліба. Жінки піднімали до вікон купе дітей - жалюгідних, страшних, руки й ноги, як палички, животи роздуті, великі неживі голови на тонких шиях. Сам того не підозрюючи, я потрапив в епіцентр голоду 1932-1933 років, що спустошив цілі області й забрав життя в кількох мільйонів... Побачивши ситуацію на станціях, я почав здогадуватися, що сталася якась катастрофа, проте не мав уявлення ні про її причини, ні про масштаби...
  Офіційно жодного голоду не було... Щоранку в харківських газетах (Харків - тодішня столиця Радянської України.-Авт.) я читав звіти про виконання й перевиконання плану... про героїв праці... - і ні слова про голод, про тиф, про село, що гине... Величезну країну вкривала щільна ковдра мовчання... Хоча я і зберіг віру в комунізм, життя в Росії справило на мене гнітюче враження... Порожнеча і холод індустріалізованого печерного століття..." (Див. статтю М. Дубинського "Порожнеча й холод індустріалізованого печерного століття..." в газеті "Пульс" за 7 серпня 2003 року).
  Свідчення наших земляків звучать в унісон спогадам наївного європейця: "Причинами голоду 32-33 років була засуха, внаслідок чого було зібрано малий урожай, та хлібозаготівлі. Забирали не лише хліб, а й все, що було з продуктів, - квасолю, кукурудзу тощо. В нашій сім'ї від голоду з семи померло троє дітей. В селі померлих було так багато, що їх навіть не везли на цвинтар, а хоронили де попало" (А. М. Шевцова).
  "В 1932 році, весною, почався голод. А закінчився в 1933 році, в серпні місяці. У батька і матері попухли ноги. Мені тоді було 13 років, я ходила по щавель за річку. Дома, крім води і солі, не було нічого. Варили голий борщ - один щавель... Якось мама почула, що в лісі є лисички. Ми з нею пішли їх шукати. По дорозі мама впала з голоду. Я дуже злякалась. Мама трошки відпочила, і ми знову пішли. Не знайшовши грибів, повернулися додому... Під час голоду в колгоспі не варили їсти, почали варити після голодомору. В голодовку померли Демидюк Гапка, Поліщук Явдоха, Ліщук Тетяна, Поліщук Олена, Поліщук Терешко, Горох Грицько і його дружина Уляна, також подружжя Горохи Олексій і Настя, Горохи Гордій і Мотря, Кирилюк Софія і її чоловік, Мілінюк Кулина, Пацаловський Василь, Пацаловський Володимир... В 1932-1933 роках не було базарів, магазинів. Дожили до жнив. Особливо важким часом були вся весна і червень. В липні потрошку почали жати пшеницю, сушили її і пекли коржі..." (Марія Сильвестрівна Шадріна, 1919 р. н., с. Нетішин, вул. Будьонного, 15).
  "Коли був голод, тяжко було жити. В кого було що їсти, той і виживав. В нашої мами з голоду пухли ноги. А їли щавлевий борщ; пізніше зарізали теля, то їли м'ясо, так вижили" (Агафія Опанасівна Іванова, 1913 р. н., с. Нетішин, вул. Кірова, 18).
  "Уже в 1930 році жили важко. Хліб у людей забирали під "позичку". Складали списки і в людей "позичали" по 16-20 кілограмів збіжжя під підпис. Щоб комусь той хліб віддавали, то я такого не пам'ятаю. 1932-й рік був неурожайним, а весна 1933-го була дуже дощова. Але якось люди зібрали хліб, копали молоду картоплю. Почали жити краще, голод відступив. Вмер з голоду Мелішок Степан 1921 р. н. У нас була корова, було молоко. Батьки зарізали теля, м'ясо їли без хліба. Тато працював у млині, але там в ті роки не було навіть борошняного пороху, млин був порожній. Взимку голод нам не дошкуляв, а весна була голодна. Рятувалися щавлем" (Ганна Василівна Шеліванова, 1924 р.н., м. Нетішин).
  Голод незабаром змінився новою бідою - репресіями: "Під час голоду дуже багато людей померло. А під час репресій теж багато забрали односельчан. Спочатку брали більш заможних, а пізніше - без розбору, всяких. Це було в 1935-1937 роках" (Офан Григорович Горійчук, 1928 р. н., с. Нетішин, вул. Кірова, 15).
  З великими труднощами життя на селі перемагало усі ці лихоліття і страшні негаразди.
  "Зі своїм чоловіком, Миколою Дольним, а він був немісцевим, служив на границі, одружилася в 1933 році, перед Паскою. Я допомагала будувати колгоспні приміщення, носила землю носилками. Чоловік працював на молотарці, привозив зерно з МТСу. Мололи його в нашому млині. Платили трохи і грішми. В 1934 році, коли народилася дитина, колгосп подарував нам корову. Корови були подаровані п'ятнадцяти сім'ям, бо це були приїжджі люди" (Марія Степанівна Дольна, 1909 р.н., с. Нетішин, вул. Горького, 8).
  Таким чином, станом на 1937 рік нове життя пустило в селі більш-менш тривке коріння. По-іншому в умах більшості воно вже не мислилось. Хоча були й такі, хто не полишав мрії жити в Україні "вольній, новій". Це вони під час німецької окупації воювали на два фронти...
  Крім хліборобів, були в Нетішині і робітники. Прошарок пролетарів трудився в сільському млині, який на той час був одним з найбільших на Україні, на новозбудованій (в 1936 р.) на річці Горинь гідроелектростанції потужністю 325 кВт, а також на залізничній станції в селі Кривин.
  У Нетішині вечорами світилися вогні сільського клубу на 150 місць; в цьому ж приміщенні діяла хата-читальня, в якій нараховувалось понад тисячу книжок.
  Початкова школа стала семирічкою і розміщувалася в недавно збудованому добротному приміщенні. По її закінченні чимало юнаків здобували професію механізатора в уже згаданій Ганнопільській, а потім і Славутській МТС. Щодо самої школи, то вона мала змогу приймати у світлих, просторих класах 250 учнів. У скорому часі тут уже працювало 16 учителів.
  1937-й, а також наступний роки залишилися в пам'яті нетішинців, як роки репресій, про що частково згадувалось вище. У фондах Нетішинського краєзнавчого музею зберігається список 60 репресованих жителів сіл Нетішина і Солов'є. Хоча загалом ця цифра значно більша. Серед репресованих - курсант вищої пограншколи в Москві, відмінник військово-політичної підготовки В. С. Кузьмінчук. Пішов з села в Москву донос, що його дядько Іван проживав у сусідньому селі (був там у приймах з 1914 року), яке вже знаходилось за кордоном, в Польщі. Василя відразу відрахували з школи. А згодом він загинув, вчинивши самогубство.
  "В 1929-1938 роках головою Нетішинської сільради був Кирило Семенович Будига. До людей ставився недобре. Через нього було репресовано понад 200 жителів Нетішина і Солов'я. Розповідали, що він був петлюрівцем і якось пробрався в партію. Коли було забрано до органів НКВС Івана Яковича Гороха, то він на очній ставці сказав перед Будигою: "Так, я - петлюрівець, а ти командував мною, ти ж був прапорщиком". Тож голову сільради забрали також" (Тетяна Федорівна Дирмейко, 1915 р. н., с. Нетішин, вул. Старонетішинська, 21).
  "За головування в нашій Соловенській сільраді Степана Гончарука багато селян було репресовано. В нічну пору приїздив "чорний ворон" та забирав людей. В селі зникло двадцять, а може й більше, чоловік" (Павло Федорович Розвазький, 1924 р. н., с. Солов'є).
  "Репресованих було багато, а вернулося тільки двоє" (Петро Михайлович Савчук, 1923 р. н., с. Нетішин, вул. Калініна, 62).
  На околиці Нетішина (хутір Козілок) розміщувалася погранзастава. Вона приваблювала сільську молодь добротними спортивними майданчиками і спорудами. Сюди часто навідувалась комсомолка-активістка Марія Кузьмінчук, сестра репресованого Василя. Сільську красуню вподобав начальник застави, молодий офіцер П. М. Шадрін. Згодом вони одружились, народився син.
   Ще на початку війни командир застави разом із своїми солдатами з боями відступав аж до Полтави. Йому вдалося повернутися в Нетішин, зв'язатися з партизанами. Незабаром він опинився у рівненському концтаборі для військовополонених радянських офіцерів. Багато разів відвідала Марія чоловіка, який із-за колючого дроту підбадьорював її. Згодом він був розстріляний разом з іншими захисниками Вітчизни. А дружина живе і досі, вона вчителька-пенсіонерка, вище ми наводили її спогади. Син виріс, виховав своїх дітей. Онук П. М. Шадріна Юрій працює хірургом в місцевій лікарні.
  Четвертого липня 1941 р. Нетішин окупували гітлерівці. У селі було створено управу на чолі із старостою Феодосієм Савчуком. Ось дещо про нові порядки.
  "Німці, котрі пройшли через село фронтом, нічого злого не зробили. Потім прийшов німець Гельман, котрий був старшим в селі. Його комісували з фронту через втрату пальців на руці. Був і ще один німець, добріший, родом з Поволжя. В одній хатині він організував клуб, куди запрошував нашу сільську молодь. Він розмовляв по-українськи, любив наші пісні, обряди. Але цього німця незабаром перевели в інше місце. Гельман же сильно знущався над людьми, бив їх нагайкою. В Кривині діяв каральний пункт" (О. Г. Горійчук).
  "Німці прийшли в липні 1941 року. Старшим був Гельман, який правив усім селом. Пам'ятаю, що однієї дівчини матір він прив'язав за коси до дерева і дуже бив. Мого брата Михайла Ковалінського німці замучили в Кривині. Він працював у них в конторі сторожем. Пройшла мова, ніби він допомагав партизанам. Фашисти знущалися з нього ще в Нетішині. А потім біля їхньої контори випалили йому очі, дуже били... Забили його в парку і закопали. Потім я з мамою перезахоронила брата..." (А. О. Іванова).
  "Під час війни німецьким шефом або головою у селі був Гельмут (Гельман.-Авт.), бригадиром - Лука Сметанюк, старостою - Федосько Савчук.
  За мостом жили сестри Ніна і Тетяна Степанюки. Вони працювали в німців перекладачами у млині. Їх партизани розстріляли і вкинули у вогонь, де горіла їх хата.
  Німець Гельмут сильно побив мого тата ні за що, також і маму, яка дала йому мало яєць..." (М. С. Шадріна).
  "У 1940 році я поступила в Рівненський педінститут. Тут і застала мене війна. Тривожно було в Рівному в перший її день... Пішки дійшла до Здолбунова. Товарним поїздом доїхала до Шепетівки, звідти - назад, до Кривина. Уже була дома, коли йшли бої за Остріг. Люди ховалися в окопах. З німцями в Нетішин зайшли і поліцаї з жовто-блакитними пов'язками і таким же прапором. Зібрали людей. На тих зборах односельці старостою вибрали Федоська Савчука, він був порядна людина. До цього працював на залізниці. Батьки його до революції були заможними. Вибрали також (бригадиром) і Луку Сметанюка. Він також був знаний як людина досить порядна. До війни працював у колгоспі. Ці люди зрадниками не були, бо люди самі їх вибрали. Все-таки Л. Сметанюка після війни судили, і в село він не повернувся. А Ф. Савчук після окупації пішов на фронт і там загинув. А ось такого поліцая, як Іванець, партизани розстріляли і вкинули у вогонь. Поліцаями були деякі раніше полонені солдати, вони були зв'язані з партизанами.
  В Острозі було багато євреїв. Їх три дні привозили в наш лісок і там розстрілювали. Роздягали наголо, забирали одяг. Там були великі рови, земля довго ворушилася..." (Євгенія Опанасівна Мукосій, 1923 р. н., с. Нетішин).
  "Наш колгосп у роки війни не був розпущений - працювали на німця. Іноді в село навідувались партизани, рідше - бандерівці. Під час війни багато людей вивезли до Німеччини. Серед них - Антоніну Скоробагатько, Софію Чернявку, Володимира і Ганну Горох, Ганну Мазур, Михайла Руя, Ніну Левенець, Ганну Грушу і інших" (Анастасія Садовець, 1912 р. н., хутір Козілок, приналежний до с. Солов'є).
  Сотні селян воювали на фронтах другої світової війни, були в партизанах. З них 180 - полягли в героїчній боротьбі, 85 - нагороджено орденами і медалями.
  Звільнення прийшло 18 січня 1944 року. Його принесли воїни 287 стрілецької дивізії Першого Українського фронту. Село мало двох Героїв Радянського Союзу - С. І. Дікалова і Євстафія Борсаля. Від завданих війною ран обидва невдовзі померли. Ось деякі свідчення про визволення Нетішина.
  "Коли німці відступали, то спалили півсела. Вбили 15 чоловік. Люди горіли в хатах. Це було січневої ночі 1944 року. Ми вже місяць жили в лісі, в землянках, бо партизани першими розпочали бої за визволення наших сіл. Фашисти потрапили в скрутне становище, не могли відступити з технікою, бо партизани підірвали мости біля млина та під Острогом. Все ж таки вони втекли з села. Першим радянським танком, який увірвався в Нетішин, керував Іван Харламович Непом'ящий. Біля млина, на мосту, який був сяк-так полагоджений, цей танк провалився і впав під міст. Екіпаж зайшов у першу хату біля мосту. І. Х. Непом'ящий познайомився тут з дівчиною Ганною Василівною Сищук. Після війни вони одружилися і досі живуть в Нетішині" (М. С. Шадріна).
  Відразу після вигнання німецьких окупантів в селі було створено комісію з місцевого активу щодо підрахування збитків, завданих господарству війною. Вони виявилися величезними - 5118281 карбованець. (Акт цієї комісії від 9 травня 1944 року зберігається в Нетішинському міському краєзнавчому музеї).
  Відновлення колгоспного життя давалося нелегко. Двічі було спалено приміщення сільради. Вбито голову сільської ради Івана Степановича Нагорнюка. Але скоро поодинокі відлуння громовиць війни затихли.
  У 1949 році відновила роботу місцева ГЕС. Її було реконструйовано, потужність доведено до 3,8 млн. КВт за рік.
  "У 1939 році мого батька забрали на фінську війну. Через рік прийшов додому, а в 1941-му - знову на фронт. Спочатку воював у будівельних військах, потім - в піхоті і в танкових військах. Там зазнав тяжкої контузії і поранення. Додому прийшов без правої руки. Щороку проходив медичну комісію, і славутські лікарі писали, що відсутня... ліва рука, і давали батькові ІІІ групу інвалідності. Так було аж до 1952 року. Нарешті написали правильно і дали ІІ групу. Я допомагав батькові різати людям драчку (розпускати колоди на дошки.-Авт.). В сім років я зробив віконну раму. Потім пасли з батьком колгоспні вівці" (Іван Григорович Панасюк, 1941 р. н., с. Нетішин, вул. Космонавтів).
  Нетішинські і хлібороби з сусіднього села Солов'є вирішили об'єднати зусилля в господарюванні. В 1950 р. два колгоспи - імені 13-річчя Великого Жовтня та "Червоний прикордонник" зіллялись в єдине господарство імені Хрущова. Спочатку головою був Тарас Карпюк. Держава передала правлінню Актом на вічне землекористування 3786,8 гектара угідь. Нині цей історичний документ також знаходиться в експозиції місцевого музею.
  А через рік, в січні, правління об'єднаного господарства очолив молодий комуніст-фронтовик Олександр Лук'янович Кирилюк. Нетішинці вже знали його, як людину скромну, але здібну в господарюванні, талановиту в організаторському плані. До цього він був у Солов'ї завідуючим фермою. Шістнадцять літ керував колгоспом і вивів його в заслужені передовики. Нетішинське колективне господарство стало спецгоспом з виробництва продукції вівчарства. Але й інші виробничі показники тут були високі. В 1957 р. нетішинці перейменували свій колгосп на імені 40-річчя Жовтня. А через п'ять років у зв'язку з відчутним поліпшенням добробуту хлібороби ще раз змінили назву господарства на "Нове життя". У фондах нашого музею зберігається Статут колгоспу "Нове життя", затверджений загальними зборами колгоспу 14 лютого 1970 року. Всього на той час до колгоспу входило 1553 особи.
  У той час як колгосп імені Хрущова стрімко ставав на ноги, величезну роль у цьому відіграв колектив місцевої ГЕС. Механізація і електрифікація, сумлінна праця сільських трударів - ось складові економічного росту господарства, добробуту його членів. Тривалий час працелюбний колектив гідроелектростанції очолював також умілий спеціаліст, здібний організатор і взагалі людина доброї, щирої вдачі, випускник Львівського сільськогосподарського інституту А.Г. Матусєвич. У 1955 році він отримав диплом інженера-електрика і був направлений в Хмельницьку міжобласну контору "Сільенерго", котра на той час займалась експлуатацією, ремонтом і будівництвом сільських електростанцій у Хмельницькій, Тернопільській та Чернівецькій областях. Кілька місяців Матусєвич А.Г. працював на одній з ГЕС у Кам'янець-Подільському районі начальником електромереж і підстанцій. Як відмінного спеціаліста і організатора "Сільенерго" перевело його директором Нетішинської ГЕС, котра в той час забезпечувала струмом десять навколишніх сіл. Через рік Антона Герасимовича обрали депутатом сільради. Він очолював ГЕС доти, поки не вступила в дію високовольтна лінія "Добротвор - Луцьк -Рівне" (початок 1960-х pp.). Відтак сільську ГЕС було закрито.
  Виконком Нетішинської сільради тридцять літ очолював комуніст, ветеран-фронтовик, майор запасу, педагог В. О. Шеліванов. Його дружина, Ганна Василівна, також учасниця війни, педагог, нині пенсіонерка. Ця сім'я залишила глибокий добрий слід в історії села. Подружжя виховало двох дітей. Син, Валерій Вячеславович, військовий, полковник запасу, очолює при міській раді відділ з надзвичайних ситуацій. Дочка, Лариса Вячеславівна, тридцять п'ять літ віддала праці в міській музичній школі, нині пенсіонерка. Її чоловік - підполковник запасу, працював у спецпідрозділі на Хмельницькій АЕС. А Г. В. Шеліванова очолює раду ветеранів війни і праці в м. Нетішин.
  Доля Нетішина різко змінилась з того часу, як в 1971 р. було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про будівництво АЕС в західних районах України. На початку 1975 р. в Нетішин прибуває і діє пошукова експедиція Київського відділення інституту "Теплоелектропроект", яка виконала роботу щодо співставлення варіантів розміщення АЕС в Рожнятівському пункті Івано-Франківської та Нетішинському пункті Хмельницької областей. У квітні того ж року Міненерго СРСР прийняло рішення про доцільність будівництва АЕС потужністю 4000 МВт. в Нетішинському пункті. Через рік було затверджено технічний прект Хмельницької АЕС, а ще через сім місяців було забито перший кілок на місці майбутньої будови. 7 квітня 1977 року в Нетішині, біля старого демонтованого млина висадився перший десант будівельників з Бурштинської ГРЕС в кількості 60 чоловік. Приміщення млина мало слугувати цим десантникам гуртожитком, але відповідні служби заборонили поселяти сюди людей. В село приїхав директор АЕС, що будувалася, О. І. Троценко. Засновано Управління будівництва ХАЕС; 8 лютого 1978 року запущено в роботу перший земснаряд, який з піску намивав майданчик під майбутнє місто Нетішин.
  Сільські активісти, а точніше - друга сесія сільради сімнадцятого скликання, домагалися перейменувати історичну назву Нетішин на Островськ. Проте Президія Верховної Ради УРСР клопотання з цього приводу відхилила. В 1981 році, 5 травня, село Нетішин віднесено до категорії селищ міського типу; а ще через три роки, 8 серпня, Нетішин став містом районного підпорядкування.
  Ішли роки. Вступив у дію перший блок Хмельницької АЕС. Це сталося 22 грудня 1987 р. Зростала кількість його мешканців, з двох тисяч вона виросла станом на 21 жовтня 1993 р. до тридцяти шести тисяч чоловік. І в цей день Нетішин віднесено до категорії міст обласного підпорядкування.
  А колгосп "Нове життя" 4 лютого 1993 року було реорганізовано в спілку селянських господарств; головою спілки обрано В.В. Дебопре (нині покійний). На цій посаді його замінив житель Нетішина, колишній механізатор-передовик А.А. Новак. У лютому 2000 року спілку селянських господарств реорганізовано в селянсько-фермерське господарство "Нове життя".
  Територіальна громада Нетішина тричі підряд обирала міським головою І.В. Гладуняка, котрий зробив великий оганізаторський внесок в піднесення всіх важливих сфер міського життя. Нині здібний керівник є заступником голови Хмельницької облдержадміністрації.
  Село знаходиться в межах міста. Незалежність України принесла в життя мешканців Нетішина глибокі позитивні зміни. Люди відчувають себе повноправними господарями на своїй споконвічній слов'янській землі. Долаючи певні економічні і соціально-суспільні труднощі, нетішинці разом з іншими співвітчизниками будують щасливе майбутнє.

В.В.&