Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Архіви
Спогади
1944, 12 травня
Підпілля
Доля вояка
Іван Зеленюк
Шлях
Арсен Зінчук
Андрій Заєдінов
Степан Гринюк
Обеліск
Гуків 2006 р.
Покрова 2007р.
Покрова 2008р.
Гурби 2009р.
2010 р.
2012р.
2013р.
2016р.
2017р.
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату



Стежки у минуле не заростають

  - Ой, миленький мой, дорогой батенька! Какую смерть ты принял? Почему в глубоком тылу не стало тебя й твоей могилы? Откуда взять мне землю, чтобы жена твоя и мои дети имели память о месте твоего праха?.. - так приплакувала на місці поховання Володимира Семенова його дочка Ліда, котра приїхала з далекого Казахстану.
  
  Тиха, крізь сльози, розмова з батьком тривала хвилин 10-15. Я не міг заспокоїти жінку, не знаходив слів. Ми із дружиною самі розчулились. Бо ще не бачили, щоб не над тілом, а над приблизним місцем поховання батька так побивалась донька, яка навіть його не пам’ятає (була ще мала, коли його не стало). Бо як пішов на війну, то з неї не повернувся.
  Потім разом постояли біля височезного і мармурового пам’ятника... А на ньому - неправдивий напис, що буцім загинули тут фронтовик Тупіцин і малолітній партизан
  Романчук. Але ні в шпиталі, ні в усьому партизанському з’єднанні такого не числилось! Що ж, нехай вже буде так, бо загинув хлопчина. Насправді і ніякого бою з німцями у цьому місці не було. Тупіцин, наскільки знаю, просто застрелився, колупаючись в іноземній зброї...
  Тодішні події запам’ятались мені так. Я, солдат 1130 стрілецького полку, після важкого (осколком снаряда) поранення в обидві ноги лікувався у Стриганському шпиталі. Раненько 12 травня 1944 року передали, що через Стригани рухається група вояків УПА. В самому селі вже давно розквартирувались по хатах партизани. Немов чогось чекали в глибокому, за сотні кілометрів від фронту, тилу... От вони і кинулись в ліс навздогін. Зав’язався бій.
  Товариш по палаті, такий же солдат, пам’ятаючи, що я місцевий, попросив поволі піти і подивитись на той бій. Так ми опинились в лісі. Стрілянина чулась з боку урочища Бридурин. Звісно, звідусіль чатувала небезпека, але ми (дурні були, молоді) сподівались, що нас порятує смугасте шпитальне вбрання. Пам’ятаю, день був по-особливому сонячний... Ми побачили вбитого. Він лежав під кущем. В полотняній білій торбинці залишились картопля, пшоно, хліб і сіль. В кишені - два німецькі патрони. А от гвинтівка неподалік - наша!
  За іншим кущем заворушились постаті. Ми причаїлися. Один боєць тягнув другого. Побачив нас і кинув пораненого, втік. Ним виявився хлопчина, як і я, років 18-ти. Говорив кволо, тримався за бік. З черевиків вихлюпувала кров. Попробували вести його в наш шпиталь. Та не мали сили, бо самі були з палицею і милицею. Погукали на поміч того, хто заліг за кущем. Він несміливо вийшов... Розповів, що рухалось їх кілька сотень до пустих бараків у лісі. Дізнавшись, що направляємось до партизанського шпиталю, поранений став міркувати, що ліпше їм буде здатись військовим із бронепоїзда (стояв біля семафора у кар’єрі). Так і пішли, бо шпиталь був теж в тому напрямку. Аж збоку почулись голоси: два партизани вели полоненого із зв’язаними назад руками.
  Один із них підбіг до нас. Раптом пхнув нашого пораненого в спину. Той упав. І зробив автоматну чергу в голову. Той встиг лише крикнути: "Слава Ук...!" Ми обурилися. Я вигукнув, що теж українець. "Есть приказ раненых не брать!" - відповів той двоногий хижак, понюхавши живої людської крові...
  Повернувшись у шпиталь, все розповів начальнику особливого відділу Володимиру Семенову. Він мені був знайомий, бо наводив довідки про моїх товаришів із Шепетівського підпілля...
  Полонених на подвір’ї шпиталю почали розстрілювати без суду і слідства, хоча Семенов був категорично проти і навіть мав через це тертя з командуванням. Він, мабуть, хотів допитувати їх сам, аби потім доповісти своєму кадебістському начальству про проведену "велику" роботу. Хоча, до мене Семенов поставився людяно, розповів, що наді мною нависає небезпека. Отож треба було якось себе рятувати. Відразу подався в Славуту, до коменданта, все йому розповів, і вже наступного дня, а саме 13 травня, зі шпиталю виписався. Хоч і недолікованим... Комендант вирішив послати в Стригани міліцію (її начальником тоді був Котов). Трохи полонених з УПА застали ще живими.
  Через декілька днів шпиталь розформували. Пройде ще трохи часу - і не стане в живих Володимира Петровича Семенова. Ким? Як? Хто? За що? - так і не знаю до сьогодні. Але був вбитий і похований на подвір’ї шпиталю. Один із партизанів заявив, що нібито сам застрелився. Та у мене таке пояснення викликає великий сумнів. Це був врівноважений чоловік. Одного разу мені здалося, що він з якоюсь іронією почав читати партизанську присягу, яка починалась словами: "Я - сын великого, героического русского народа..." У цьому з’єднанні дві третини складали українці та воїни інших національностей. Грузином був Кухалейшвілі, мій колишній керівник із підпілля. А, пішовши в партизани, змусили божитися, що вони - "сыны русского народа".
  Багатьох партизанів я поважаю, бо вони не чинили людям зла. А серед кадебістів побачив і відчув людяність лише в одного - В.П.Семенова. Не будь його, не знаю, як би склалась моя доля. І от я знайшов у неблизькому Чимкенті, що в Казахстані, його дружину Ольгу та дочку Ліду. І листи Лідині, і зустріч з нею були щирими, надто щирими. Та от могила батька знищена... Куди тільки не писали з цього приводу онуки: Альоша на початку 80-х служив в Монголії, Анатолій на той час був школярем. Допитувалися, чи не змінили підпису на пам’ятнику загиблим партизанам.
  Нема, як і не було! На відкритті його зібрали мітинг, прибуло з району керівництво, ветеранське та партійне. Виступали. Побачивши нісенітниці у написі, я не міг змовчати. Адже там не було прізвища не лише В.Семенова, а й багатьох захоронених в цьому місці партизанів - Ф.Шабанова, С.С.Пляко, Г.К.Шевцова, М.В.Мельника, М.Поліщука та інших. Але коли почав про це говорити, то мікрофона вирвали з рук.
  ...Одні величають мене "червоним партизаном", інші - бандерівцем. Проте, як не дивно, я ні там, ні там не був. А вояків УПА шаную за їхню самовідданість, з якою боронили свою українську землю...
  
  
В.ЯЦЕНТЮК,
  с.Крупець.
  "Трудівник Полісся" N27, 11 липня 2003р.