ШЛЯХ
Їх з кожним роком стає дедалі менше - ветеранів Другої світової або Великої Вітчизняної. Та як війну не називай, вона все одно залишиться війною. І слова про те, що ми усі в боргу перед ветеранами, ще довго залишатимуться актуальними.
Маємо борги пам’яті і належної шани, яка не повинна виявлятися лише подарунками на 9 травня і звітами про те, що їм нарешті погашено заборгованість із виплати пенсій, а маємо ще й борги перед тими, кого досі офіційно не визнали воюючою стороною, бо із загарбниками воїни ОУН-УПА змагалися не під червоними прапорами. Втім, усі вони рівні, хай не завжди такими їх визнають нащадки, та врешті-решт визнає час.
Звитяжний життєвий шлях ветеранів є яскравим втіленням вічних ідеалів мужності, благородства, високої внутрішньої краси.
Ми повинні знати і берегти святу пам’ять про цих людей, яких стає все менше...
Війна для Георгія Архиповича і Марії Яківни Леляхів залишилася у минулому. Вони жили у часі, коли смертей було стільки, що не вистачало живих копати могили, а дахом над головою було небо, звідки на голови падав попіл, горіла земля, і пекельними ставали небеса.
Вони народилися і жили по сусідству у с.Тесів Острозького району Рівненської області. Добре знали один одного і подружилися у передгрозовому 1940 році. Жили за часів панської Польщі і країни повсталих гнаних і голодних - СРСР. То ж могли гідно оцінити два світи - два способи життя.
Батьки Георгія Архиповича мали своєї 6 га землі та ще 6 га було батькового брата Олександра, який помер у 1933 році на радянській стороні з голоду.
- У 1939 році, - згадує ветеран, - коли СРСР подав руку «братерської» допомоги Західній Україні, усі були дуже стривожені, бо знали, що там, на Радянській Україні, робиться, жили ж бо на самому кордоні. У 1933 році через наше село на захід дуже багато сімей втекло від голодомору з радянської сторони. За часів Польщі нам, українцям, було дуже добре жити. То неправда, що нас поляки утискували. Може, десь і були окремі факти, але ми їх не знали. Мій старший брат, українець, закінчив до революції у Житомирі гімназію і працював у Варшаві в одному з міністерств. Так, у школі вчили українську і польську мови, як за часів Радянського Союзу - російську.
Я і зараз пам’ятаю вірш на польській мові (виразно, гарно читає польською мовою вірш про Варшаву, короля і козаків).
Я у сім’ї найменший, народився у 1918 році. Всі брати загинули на війні від рук німецьких загарбників. Найменша сестра Анна живе у Варшаві, незабаром має приїхати у гості. Ще одна сестра живе у рідному селі, хворіє. Одна дочка після закінчення інституту працює у Коломиї, друга - інженером у Славутському водоканалі. Ще раз кажу: за Польщі, хто трудився, дуже добре було жити. Усім давали можливість учитися. Учись і їдь, куди душа забажає,- хоч в Америку, хоч у Канаду, хоч у Бразилію. А української мови ніхто не забороняв. Я у селі працював ковалем, був майстром. Робота ця у селі була дуже необхідна: що господарський інструмент зробити, що коня підкувати. Коваль у селі був великою і шанованою людиною. Праця його була нелегка - висока температура біля горна і молотом треба добряче погупати.
Підійшов час йти в армію, перед самісінькою війною. Розпочав службу в Челябінській області, м.Міас, у 508 стрілецькому полку. Раптом нас повантажили, мали направити на Ленінград, але привезли у м. Псков. Тут і застала мене війна. Ніколи не забудуться її страхіття, особливо кошмар бомбардувань і шквал артилерійського вогню. Коли відчуваєш себе беззахисною комахою, а на тебе з неба сиплеться метал, розбиті шматки дерев’яних будівель, каміння. Кінець червня, бої з німцями на Вітебському напрямку. Ми пухкаємо з гвинтівочок, ну ще були кулемети, а він, фашист проклятий, поливає з автоматів від пуза, чисто металева злива, голови не можна підняти. Або як почне вражина сипати мінами і снарядами, то не знаєш, де земля, а де небо. Все горить... З дня стає чорна ніч, стільки диму і кіптяви. Гіркота відступу. Позаду на п’яти наступають механізовані колони гітлерівців, і попереду зустрічає їх десант, звісно, не хлібом-сіллю. Ми в капкані... Навкруги вирує пекло.
Я не пам’ятаю, як упав. Коли отямився, відчув страшний біль голови і не міг ступити на ногу. Нога була прострілена, а з лівої сторони голови вирвало шмат черепної кістки і вуха.
Важко розповідати Георгію Архиповичу про подальше своє життя, нелегко слухати, як усім смертям на зло, хапався воїн за тонку ниточку життя. На ліве вухо і нині зовсім не чує, на око бачить погано. На побиту голову і тепер страшно дивитись: через відсутність кістки, здається, що, ледве тримає тоненька шкіра вміст черепно-мозкової порожнини.
Міцніші товариші його вели під руки, поїли краплями дощової води, ділилися крихтами їжі, пробираючись ночами на схід. Важкопораненого Леляха залишають у хаті білоруської жінки. З тиждень отримав відпочинок від війни. Та таких, як він, гітлерівці познаходили і погнали у табір військовополонених Довбіце, де знаходився біля 2 місяців. Спочатку німці на диво, поводилися з ними непогано, але годувати їх не збиралися. Давали 200 грамів хліба на цілий день. Привозили ще убиті, здохлі коні і варили баланду. З табору не втечеш, бо навкруги загорожа з колючого дроту і вишки з кулеметами. Військовополонені мерли у великій кількості від ран, хвороб, але найбільше з голоду.
Перегнали у табір для полонених Молодечно, тут було більше 100 тисяч нещасних. Що тут творилось насправді, то навіть людська уява придумати не зможе. Кусень хліба був дорожчий за життя!
Одного разу червоноармійця Леляха запримітив німецький майор уже літнього віку. Чистою російською мовою сказав: «Иди сюда! Откуда будешь?» - «З України». - «З якої області?» - уже чисто по-українськи.. А я кажу: «То що, хіба будете знати, з Рівненської». - «А з якого району, села?» - відповів і на це здивовано солдат.
- «А той дуб, що при дорозі з села до Горині, ще стоїть?» - «Стоїть?» - відповів вражений таким знанням ворога полонений. - «Я колишній німецький розвідник, ще з часів 1-ї світової війни. Знаю 12 мов. І твої рідні місця знаю, як долоню своєї руки. А в даний час служу в обозі».
Забрав, нагодував. Дав хліба і 14 пачок махорки. То все віддав таким же нещасним, як і сам. Серед ворогів також знаходились добрі люди, які жаліли полонених.
Георгій просив майора, щоб той відпустив його з табору. Німець пообіцяв, сказав щось для іншого німця. Через деякий час німецький офіцер взяв з 20 полонених на роботу, а Леляха і ще одного з собою і пішли у село. У селі офіцер придбав курку, яйця, але за все платив гроші. Нічого не вимагав і не забирав. Це - чиста правда, так воно тоді було. Вже виходячи з села, німець показав рукою на якусь хату і сказав російською: «Зайди в этот дом!» Він зайшов і зрозумів, у чому річ. У хаті було двоє дверей. Другі двері вели на вихід на протилежну сторону вулиці. Георгій кинувся туди, через маленьку річечку - і прямо в лісок. Позаду почув постріли. Так, мабуть, треба було.
Знайшов притулок у білоруському селі Хоров. Голова села і секретар були дуже хороші і порядні люди. У них він був з місяць. Помили у бані, вивели воші, підлікували. Роботи ніякої не давали. Вдягнули його у свою одежу, дали на дорогу харчів, показали шлях додому, куди утікач добрався на початку зими 1941-го. Цілий рік лікувався. Потім знову господарював. Місцевий люд не змирився з чорними зайдами. Загони ОУН-УПА наносили все сильніших ударів по гітлерівцях. Не міг лишатися у стороні від боротьби колишній червоноармієць. Допомагав упівцям, чим міг: харчами, одягом або ж треба було підвезти когось кудись. Рятував свою Вітчизну. Хоча все це робилося у великому секреті, та у 1944 році, коли повернулася радянська влада, йому пригадали участь в УПА і арештували. Два з половиною роки йшло слідство у тюрмі НКВД у м. Рівне. Били руками, ногами і палками. Навіть від німецьких фашистів не мав такої наруги і знущань колишній червоноармієць.
Для місцевого населення владою були створені нестерпні умови. Щоб врятуватись від смерті або радянських концтаборів, знаходились легкодухі, які доносили одне на одного. «Іуда навіть Ісуса Христа продав, а ви що хочете». Знайшлися свідки, засвідчили навіть те, що він і не робив. На суді свідки хотіли його оправдати, Але судця посадив їх на лаву підсудних замість нього і пригрозив 20-ма роками в’язниці. Тоді вони в один голос закричали: «Винен!» - і показали на нього пальцем. Підступний і несправедливий суд засудив Леляха Георгія Архиповича за участь в УПА до 10 років концтаборів, до 2 років висилки з конфіскацією майна.
Врятувавшись з фашистської неволі, червоноармієць, в’язень Лелях пізнав на всі 100 відсотків страхіття радянського пекла у таборах Мордовії. У 1949 році за те, що він був в УПА і засуджений за ст. 54-1 КК УРСР, заочно дружину Марію Яківну з 4-річною дочкою Євдокією і батьками було виселено в адміністративному порядку в Хабаровський край з конфіскацією майна. Вночі забрали, крадькома, як злодії.
Марія Яківна пекла хліб, рубала разом з чоловіками ліс у тайзі. До сьогоднішнього дня не знає, за що покарала радянська влада її і 4-річну доньку.
Доля опікувалася в’язнем. А господарський хист, знання всяких робіт, природній розум і кмітливість не дали йому згинути. Потрапивши у табір до 280 священиків, яких влада вважала ворогами, бачив, як біда примиряла представників різних конфесій. То були святі люди, їх навіть охорона поважала. Коли у неволю потрапила група студентів із Києва, то Георгій Архипович допомагав їм хлібом. Завідуючий пекарнею був єврей, дуже багатьох наших людей він врятував у голодному 1947 році. До сьогоднішнього дня пишуть йому вдячні листи колишні в’язні-студенти.
12000 концтабірників і 3000 вільнонайманих працювали там на великому заводі. Робили меблі, які навіть експортувались за кордон.
Росіянин А.І.Анісімов, вільнонайманий, у розмовах засуджував тирана Сталіна і його кліку. Доводилось у таборі зустрічати і колись заслужених людей, як от заступника знаменитого маршала Блюхера полковника А.С.Столбовського, якому розстріл замінили ув’язненням на Колимі і в Мордовії.
1954 рік, кінець ув’язнення. Висилка в Красноярський край під нагляд, втеча до сім’ї в Хабаровський край. У рідне село повернутися не дали, дуже лютий був голова сільради, комуніст.
Восени 1955р. прибув у Славуту. Тут побудувався і живе. А в 1967 році усіх було реабілітовано.
Так сталося, що у цієї сім’ї забрали все. Майно, яке нажите великим трудом було конфісковане. Забрали навіть малу батьківщину - не дали поселитися у рідному селі, де покоїться прах рідних і близьких. Покаліченого життя не повернеш. Але борги наші для них слід віддати. Німеччина через стільки років платить компенсацію для наших бранців! Таким же чином слід віднестися і до в’язнів радянських таборів. А на цю святу справу слід використати гроші, золото і майно колишньої КПРС.
Великої і страшної біди наробила війна. Ми мусимо її пам’ятати і повинні усвідомити ціну тій війні і війні зі своїм народом. Можливо, тоді ми завжди житимемо в мирі.
В.СЕРГІЄВСЬКИЙ,
«Пульс» 21 червня 2001р.
|
Місто
Архіви
