АРСЕН ЗIНЧУК
Людина народжена, щоб творити добро. I вiн творив його в мiру своїх сил i можливостей. Арсен Iванович Зiнчук - українець, селянин з дiда-прадiда, якого пiсля бурхливих життєвих колiзiй доля привела в колись гомiнке робiтниче мiстечко над Горинню - Славуту, де зробила квалiфiкованим будiвельником та й прописала тут його на все подальше життя. А народився i вирiс вiн у селi Вельбiвне Острозького району Рiвненської областi. Вiдвiдував польську школу, бо української не було. Польська держава дбала за свою державнiсть i змiцнювала її усiма доступними засобами, та проiснувала лише до 1939 року на цiй територiї.
Батько Iван Олександрович Зiнчук та мама Оксеня Iванiвна i три старшi брати зрошували дрiбним потом 13 га власної земельки трьома кiньми, важко ростили хлiб i жили надiями розширити господарство, щось прикупити, щоб хоч дiтям колись було краще життя. "Немає їх вже нiкого, царство їм небесне i хай земля буде пухом!". Батьки повмирали ще тодi, коли Арсен вiдбував покарання в краю бiлих ведмедiв, снiгiв i вiчної мерзлоти за те, що брав участь в Українськiй Повстанськiй Армiї. Брати - пiзнiше, бо пережити воєнне i пiслявоєнне лихолiття було дуже непросто. Це справжнє пекло доносiв, переслiдувань i терору, коли свої ставали чужими, а чужi своїми, можна було перебороти лише якимось чудом i дорогою цiною. Одному це коштувало здоров'я, достаткiв, рiднi, а то й власного життя, iншому - доброго iменi i прокляття. Та судити їх може лише Господь Бог, який кожному приготував свiй неповторний шлях. Жорна диктатури перемелювали планово i методично все, що в них кидали. Її головною зброєю були страх, голод i холод, якi робили свою мерзенну справу швидко, надiйно i впевнено, тому що за своєю природою паралiзують не тiльки слабке тiло, а й сильних духом. Нелегко було вибирати мiж "перемогти або вмерти", особливо тодi. коли стало зрозумiло; що вони приреченi, бо зiткнулись з такою силою, яка не знала нi пощади, нi жалю, нi справедливостi, основним завданням якої було знищення всякого опору.
У червнi 1941 р. мирну працю перервали гiтлерiвцi. Обвiшанi найновiшою зброєю, на потужних автомобiлях, вони без опору увiрвалися у Вельбiвне i встановили свiй порядок. У них всього було достатньо, бо ж готувалися грунтовно i не числом, а вмiнням. Перевiшали i перестрiляли комунiстiв, радянський актив, а всiм iншим наказали робити те, що й робили - сiяти хлiб, ростити птицю i худобу, з презирливою тевтонською посмiшкою i фашистською дотепнiстю. Але працювати, бути холуями у нових панiв нiхто не хотiв. Бiльшiстю населення Захiдної України оволодiла надiя, врештi-решт, здобути незалежнiсть i побудувати свою українську державу.
Особливо ця iдея завирувала у молодих чубатих головах. "Захiднякам" однаково були ненависнi польськi чи нiмецькi пани, або москалi. Що тi, що iншi були для них лютими i безжалiсними окупантами без сорому i совiстi, i поваги до їх нацiональної гiдностi. Примарною виглядала їх перспектива. Що могли зробити загони слабко озброєних, хоча вiдчайдушних, прекрасних тiлом i душею чубатих волинян, рiвнинчан, львiв'ян супроти вдягненої у залiзну броню танкiв i лiтакiв армiї НКВС, зграї провокаторiв i шпигунiв? Вони рясно зрошували своєю i чужою кров'ю рiдну землю, яка опiсля, споганена i обкрадена, надовго вiд них вiдвернеться.
Кого не вбили i не закатували яничари, пiсля вiдбуття тюрем i концтаборiв, їм пiсля повернення в рiднi мiсця, висушеним сухотами, виморених болотами, голодом i холодом, накажуть за 24 години покинути батькiвщину - рiдну хату i забиратися пiд три чорти на всi чотири сторони. У рiдних мiсцях проживати їм заборонили.
Так було i з Арсеном. У нерiвному бою було його схоплено: один проти двадцяти. Пощади не просив. Просив лише одного - смертi. Тодi у справжнiх українцiв, якi пишалися своєю приналежнiстю до великої нацiї, лозунг був лише один: "Перемога або смерть!" Коли вiн на судi попросив його розстрiляти, суддi враженi його стiйкiстю духу i вiрнiстю українськiй нацiональнiй iдеї, з переляку i сорому присудили його всього до 7 рокiв таборiв. А було ж йому тодi менше 18 рокiв, худий i виснажений, взагалi мав ще вигляд дитини. А могли дати й бiльше. Бо на вiйнi, як на вiйнi. Стрiляли у нього, i вiн стрiляв. Воював з нiмцями, а опiсля з "совiтами". I тримав у руках тесля i хлiбороб не шматок дерева, а бойовий автомат. Найбiльше дошкуляє йому неправда про бiйцiв Опору. I та страшна брехня, поширювана нашими смертельними ворогами, коли кажуть, що "бандерiвцi" воювали з жiнками i дiтьми. Та пiдступна вiйна триває ще й по сьогоднi. Пропагандистськi мiни НКВС, МДБ, закладенi бiльш як пiввiку тому, вражають у серце i мозок наших наївних людей, вкорочують здоров'я i вiк бiйцiв Опору.
Хто напише справжню iсторiю?
Та було б ще нiчого, якби об'єктивна, якщо б покаялись i попросили прощення за грiхи свої. А то стоять у церквi перед iконами, б'ють поклони, а рiжки з-пiд волосся, як не зачiсуй, а виглядають!
Пiсля табiрних Караганди i Норильська, Красноярська, про якi немає сили i бажання згадувати, повернувся Арсен Iванович на Україну. У рiдних мiсцях жити не дали. Поселився поруч, у м.Славута, де купив хату. Помешкання виявилось знаменитим. Тут у роки вiйни i вже в мирний час жили пiдпiльники Л.Мiщенко з чоловiком. Зараз вона вiдома людина, живе у м.Львовi, професор. Дружина, з якою одружився на Пiвночi, також зазнала репресiй за участь у русi Опору i вiдбувала покарання. Вона народила йому дiтей, а самої уже немає, померла 2 роки тому. Незатишно у хатi без жiнки. I хоча з Арсеном Iвановичем проживає прекрасний i талановитий син, який про все дбає, та недобре, похмуро на душi у ветерана визвольної вiйни i працi, бо серце втратило вiрного друга. Успiшним i багатим на життєвi подарунки було для Арсена Iвановича Зiнчука життя у Славутi. Будував на заводi "Будфарфор", в БМУ "Промжитлобуд". Та коли запропонували працювати в колишньому мiжколгоспбудi, не вагався жодної хвилини. Приглянувся вiн його керiвниковi А.Д.Фрiдману, коли той був ще студентом-практикантом. То й пропрацював Арсен Iванович на фiрмi "Прогрес" бiльше 20 рокiв незмiнним бригадиром. Багато разiв вiдзначали його премiями, грамотами i цiнними подарунками за якiсну i ударну працю. 8 рокiв пiсля пенсiї ще продовжував працювати. Та хоча вже бiльш нiж пiвтора десятка рокiв ветеран не працює, на пенсiї, здоров'я пiдводить, ноги, але його i сьогоднi згадують будiвельники ЗАТО "Прогрес", як запального органiзатора, прекрасної душi людину. Колись усi старалися потрапити саме до нього у бригаду, бо старався для людей, та й зарiбки у бригадi Зiнчука були найвищi.
Приємнi спогади залишилися про бригадирiв Миколу Гриценка, Сашу Панчука, Володю з Улашанiвки та керiвництво мiжколгоспбуду. Чудовими людьми i керiвниками пам'ятає ветеран будiвництва майстрiв Лесю i Олега Новикових, виконроба А.К.Рому.
Милують око i тiшать стариковське серце будiвлi, якi зводив Арсен Iванович у нашому мiстi: примiщення музею, банку, прокуратури, корпуси лiкарнi, мiськвиконкому, бiблiотеки, житловi п'ятиповерховi будинки. А взяти хоча б спорткомплекс на "Сонячному", без якого не можна тепер уявити наше мiсто. Iсторiю, може, й пишуть iсторики, та творять її саме будiвельники. Бо за витвором їх майстерних рук можна прослiдкувати рух думки людини на землi. Про це нам чудово розповiдають, римський Колiзей, Московський Кремль, Київська Софiя. У зведених Арсеном Зiнчуком будинках живуть i працюють рiзнi люди, якi й не пiдозрюють, чиє тепло й енергiя закладенi у стiнах їх помешкань. А шкода! Тi, хто, створює цей матерiальний свiт, заслуговують на добру пам'ять про себе.
На свято Незалежностi прийдуть до Арсена Iвановича старi друзi, вiдвiдають дiти. Незважаючи на буденнi клопоти, вони знайдуть час, щоб привiтати учасника Другої свiтової вiйни i Руху Опору. Прекраснi i результативнi слiди залишає вiн пiсля себе на землi. Лавровими вiнками їх не нагороджували, а терновими, їх називали приреченими. Бо й справдi, вони були приреченi на поразку i... перемогу. Зерна, посiянi колишнiми бiйцями руху Опору, проросли пiзнiше буйним пишним цвiтом у знаменах нового руху в кiнцi 80-х i на початку 90-х. Гордо нинi майорить їх жовто-блакитний стяг на весь свiт. I є їх Україна - незалежна держава. Хай вона ще зовсiм не така, якою їм хотiлося її бачити, та якiснi змiни йдуть безповоротно. I вже можна на повнi груди гукнути: "Слава Українi!" Назустрiч радiсно пролунає: "Навiки слава!". Здiйснилося! Для справжнiх героїв найбiльша нагорода - побачити батькiвщину вiльною! Згадаймо про них у цей день! Слава Українi! Слава героям!
В.СЕРГIЄВСЬКИЙ, «Пульс» 34 (93) 23 серпня 2001р.
|
Місто
Архіви
