Мiсто Славута

  Були колись поселення Деражня і Воля; а як виросли вони, і стало їм затісно поруч, то злились вони в одне, і стало на Поділлі містом більше, і назвали його Славутою. Належало воно старовинному українському князівському родові Сангушків. Любили князі своє місто; стелили бруківку, збудували церкву і костьол, солодовий завод, прикрашали Славуту квітами; а рисаки арабські з княжих стаєнь славились на всю Європу. І про людей дбали - школу відкрили для дітей бідних. А в 1917 році пролетаріат вдячний, вивчившись в князівських школах і передового вчення начитавшись, забив камінням останнього з Сангушків...
   І почалася тоді не історія - а так, історійка...
   Сьогоднішня Славута - якщо ви в’їдете її неї з боку Голицького лісництва - починається з вулиці Богдана Хмельницького. Однак не варто передчасно радіти - назву вона отримала не в наш час, і зовсім не за визвольну війну великого гетьмана, а якраз за Переяславську раду. Втім, як покаже подальше пересування по райцентру, на безриб’ї - і рак риба. За кількасот метрів від нашого маршруту вбік відійде вулиця імені Клари Цеткін. Важкі литі таблички викликають благоговіння і повагу до особи, що ніколи не була в місті і навряд чи навіть здогадувалась про його існування; втім, мешканці вулиці відповідають їй тим же, вважаючи її першою еврейкою-славутчанкою, якій вдалось вибратись до Ізраїлю. Далі по вул. Б.Хмельницького протягом кілометра нічого не відбувається - хіба що милують око споруди в стилі радянського барокко. Колись всі були рівні, то дерев’яні одноповерхові будиночки дозволяли будувати лише однакові - дві кімнатки, сінця і напівсліпі віконця, незалежно від складу сім’ї. А всі наступні добудови, перебудови і розширення провадились за допомогою підручного матеріалу, як-от битого каміння, шпал т.ін. Тому вулиця періодично нагадує ряд курятників; схожість підкреслюється таки тим, що поруч з господарями мешкає їхня живність, і відчиняючи двері до кімнати, не можна бути впевненим в тому, що не потрапиш в курятник-таки. Втім, нові часи - нові віяння; за рядом старих будівель зводиться новий район приватних котеджів; по іронії долі і міськвиконкому вулиця названа на честь видатного поета Дем’яна Бєдного.
   Протягом наступного кілометра знову-таки нічого не відбувається - зате в районі базару феєрверком відділяються аж чотири вулиці. Найбільш занедбана з них - вулиця теоретика Енгельса. За всі роки, відколи вона носить це ім’я, вулиця так і не дочекалась ні асфальту, ні ліхтарів, і нічна грязюка антрацитово блищить під місяцем, навіюючи одиноким перехожим роздуми на тему значимості своєї назви. Чергова вулиця носить назву Революції. Якщо хтось думає, що мається на увазі Велика Французька, то він помиляється. Вулиця також не має ні асфальту, ні ліхтарів - отже, можете не сумніватися в тому, на честь якої революції її названо.
   Наступна назва взагалі заставляє забути про все на світі і витягнутись струнко; так і хочеться написати її великими літерами - ВУЛИЦЯ ІМЕНІ ГАЗЕТИ "ПРАВДА". Назва безболісно пережила заборону газети, відкриття, ще одну заборону і ще одне відкриття. І хоча вказане видання не виписує навіть районна бібліотека, історична пам’ять славутчан свято береже світлі спогади про нескінченні промови, що публікувались у "Правді". Звичайно ж, така вулиця не може впертись в абищо: тому вона перетинається з вулицею Радянською. Хто б що там не верз про те що від радянської влади не залишилось і сліду - їдьте в Славуту і пройдіться своєю улюбленою street. Якщо ви прибудете в місто ввечері при заході сонця, і від вокзалу добиратиметесь автобусом, то матимете шанс побачити непересічне видовище - високо в небі, над дахом музею, на фоні червоного горизонту трактор К-710. Піднятий на п’ятнадцятиметрову колону років десять тому, він знаходиться в небі в компанії бойової машини розвідки і теж трактора "Фордзон". Невідомо, кого з перших секретарів свого часу осяяла безсмертна ідея цієї ескадрильї (все выше, и выше, и выше...) - але цього літа містом поповзли чутки, що пам’ятник будуть знімати. При цій звістці комуністи можуть не хапатися за серце, оскільки проявів націоналізму в цьому немає; причина проста й прозаїчна - проіржавіли. Навряд чи особа, якій на голову звалиться трактор, переживе таке щастя, навіть якщо це буде вірний ленінець, закоханий у нашу славну історію. Втім, місцева газета "Трудівник Полісся" опублікувала листа, з якого видно, що хоча славутчани і бідні, але грошей на небесного трактора зберуть. Особисто я цю думку поділяю - по-перше, в нас вже все є, крім трактора на даху, а по-друге, якщо колись навчаться видобувати електроенергію з людської дурості, про що колись мріяв Аркадій Райкін, то пам’ятник дасть струму не менше, ніж реактор. На тому ж перехресті знаходиться могила партизанського командира Одухи, а слідом за нею - пам’ятник загиблим воїнам, по периметру якого напис "Полеглим за Радянську Батьківщину". Через двісті метрів вулицю Радянську перетинає вулиця імені гуманіста Ф.Е Дзержинського. Це перехрестя донедавна теж мало пам’ятник - дошку пошани з серпом і молотом. Ще за сто метрів Радянська пересікається з ну вже зовсім неймовірною вулицею Комінтерну. Для тих, хто забув, нагадаю: комуністичний Інтернаціонал - це така організація, що планувала зробити всіх рівними (як-от жителів будинків по вул.Б.Хмельницького). Колись ця вулиця була встелена ще князівською бруківкою - але одного разу пролетаріат на суботнику повидирав її... Годі говорити, що асфальту вулиця чекала двадцять років - правда, дочекалась-таки. Далі починається набережна. Це - тема окремого дослідження і навіть дисертації. Колись перший секретар Славутського райкому КПСС Г.Архіпова наказала вирубати знову ж таки сангушківські ще верби над озером. Парадокс ситуації полягає в тому, що населення ідею не заперечило. Гниле болото, що три роки було на місці озера, залили бетоном, в який натикали тоненьких деревець. Правда, набережна має-таки одну перевагу: від вулиці Комінтерну вона йде схилом згори донизу, і цьогорічній першотравневій демонстрації з двадцяти двох комуністів було дуже легко доповзти, дошкутильгати і взагалі добратись до вулиці Леніна, оскільки на ній стоїть пам’ятник йому ж. Тут виникла ще одна весела сцена - пристарілі комуністи, забувши основну мету свого приходу, азартно і весело почали чубитись за безплатні поштові конверти до дня перемоги; а згори на все це дивився Вічно живий... Оскільки на цьому офіційний центр закінчується, то вулиця Радянська негайно втрачає свій шарм і асфальт. Далі вже нецікаво - за пожежною частиною, в скромному кутку стоїть невисокий обеліск з написом "Жертвам голодомору і репресій часів тоталітаризму". Не варто говорити, що про істинних винуватців і голоду, і масових розстрілів обеліск скромно змовчує; втім, біля нього завжди хтось кладе живі квіти...
   Екскурсію по місту можна продовжити. Якщо ви повернете на вулицю імені одного з організаторів голодомору Мануїльського, то за кілометр ви дістанетесь до вокзалу і прочитаєте табличку, що через станцію хтось колись провіз газету "Іскра"...
   Такий ось райцентр - не кращий за інші і не гірший...
   ...Цими місцями колись гнало поляків військо Хмельницького - чи пам’ятає хтось імена сотників і полковників козацьких? Це місто належало не найдурнішим людям - чи згадує хтось про них, ходячи до їхнього костьолу і їхньої церкви по їхній вулицям! Цими вулицями йшли Січові Стрільці Євгена Коновальця - чи знає хтось про них і про полковника! Цими місцями проходило на Київ військо Юрія Тютюнника - безнадійно, не сподіваючись на перемогу, йшли кращі з кращих вмирати на рідній зелі за рідну землю від червоної кулі - не заслужили хоча б слова! В цих місцях приймали смерть вояки УПА - чи хоча б в архівах збереглись їхні імена! Жодної назви. Жодного пам’ятника...
   А у відповідь - тиша...
   Вулицями з старими іменами, повз старі пам’ятники, йдуть люди. Як і рік, і два, і п’ять, і десять тому. Міняються обличчя - та не міняються назви, таблички, ідеали; не змінилась навіть мета -"воссоединить со старшим братом", з яким так необачливо розстались. В таких містах час тече спокійно і неквапно, і здається, що на ньому світі завжди так було - і так буде. Скипить раптом невелика юрба на зупинці, чекаючи автобуса - "стрелять... все поделить..." - і затихне, затуляючись від холодного осіннього вітру, що обриває останнє листя, і мертві душі так і залишаться мертвими.

   Про все це писала газета "Пробудження" в жовтні 1995 року.

   Для містечка, де зупинився час, три роки - ціла вічність. Навряд чи вам вдасться тепер так просте дістатися з вокзалу - автобуси ходять лише вранці і ввечері, залишаючи вдень простір спекотних літніх вулиць на поталу бродячим собакам. На вулицях - суцільні ями і вибоїни, і нечасті машини повільно й обережно пробираються між залишками колишньої бруківки - надто ж вночі, бо ліхтарі давно вже не світять, і давно згасли всі світлофори... Від трактора, закинутого комуністичним генієм на гору, відвалюються шматки іржі і дрібні деталі, і музей під ним сумовито й нечасто відчиняє свої двері в очікуванні відвідувачів, яких вже не буде (вхідна ціна - двадцять копійок, майже нічого)... Блакитні озера - колишня гордість міста - майже геть затяглися осокою - скоро тут буде болото, і ніхто не згадає, як гамірно і весело було тут колись, і ніхто не пожалкує, що не знайшлись гроші на земснаряд, бо ж "дуже трудне життя" - та й сам земснаряд лежить покинутий і розібраний на далекому березі... і дивиться вибитими шибками недобудований пансіонат над озером - нема грошей, і труби теплотраси до нього, покинуті - нема грошей - заросли кущами (а мали ж іти до самої Славути - гаряча вода цілий рік), і все щільніше облягають місто бур’янові пустки колишніх лісів, які нещадно вирубуються, немов перед кінцем світу (гірка іронія - раніше в ліс ходили, а скоро будуть їздити, бо сокира занесена над трьохсотлітнім Чорним лісом - останньою пам’яткою природи). Спорожнілий речовий ринок, коробки недобудованих п’ятиповерховиків, розікрадені баштові крани, нечисленні відвідувачі нечисленних кав’ярень, порожній кінотеатрик, безлюдний навіть у вихідні парк відпочинку, страйк медиків, новий мер - і - треба ж! - нові таблички з старими назвами - під чавунними старими "улицами КЛАРЬІ ЦЕТКИН" з’явились невеликі скромні, під трафарет написані коментарі місцевою мовою - "вулиця КЛАРИ ЦЕТКІН", і вулиця революціонерки дивиться на світ забитими навхрест вікнами старих будинків. Місто вмирає - швидко і, мабуть, безповоротно - зупинене майже все виробництво, пенсії виплачуються з кількамісячною затримкою, і з нього виїжджають всі, хто ще мас таку можливість, і навряд чи можна осудити їх, що покидають свій потопаючий корабель, бо що ж їм робити там, серед пенсіонерів і бродячих псів, якого щастя шукати на цих вулицях, серед лісів і озер, якою закинутою колією вийти до нього?
   ...Перед самими виборами в місті знесли пам’ятник Леніну. Причина прозаїчна - шукали кольорові метали, а пам’ятник виявився гіпсовим. Від удару він розлетівся на десятки шматків - відбита плитка до цього часу валяється поруч (нікому з місцевих червоних навіть на гадку не спало хоча б підмести біля осиротілого п’єдесталу - великі теоретики і паскудні практики). По заводах прокотилась хвиля "добровільного" збору коштів на відновлення, аби чергову річницю Славута зустріла належним чином, і місцеві відставники довго і гаряче обговорювали цю подію, називаючи Петра Симоненка "крутым парнем" (а Наталю Вітренко -...) і плануючи, кого вони розстріляють після того, як крутой Петр займе президентське крісло. Сумно було дивитись, як старі люди стискали ручками неіснуючі автомати... і під гарячим літнім сонцем не думалось якось, що вони обрали тих, кого забажали, і досягли того, чого бажали - принаймні, в Славуті - і серед вибитого асфальту, темних вулиць, невиплачених пенсій, серед оцього вмираючого міста знову постане пам’ятник Вічно Живому - а поруч стоятиме, змиватиметься дощами стендик, на якому написані всі славутські досягнення - церква і костьол, чавуноливарний і солодовий заводи, пивзавод, меблева і паперова фабрика - все ще Сангушківське, минулого сторіччя, нічого радянського - лише Ленін на п’єдесталі...
   Пам’ятник в місті. І місто-пам’ятник, місто-нагадування. Місто, на вулицях якого все відразу стає на власні місця і стає зрозумілим, хто в хаті господар.
   Господар - все той же... Той самий.
   Сьома річниця незалежності...

В. Напиткін.