Мiсто Славута

  За ніч земля остигла, і перше сіре світло нового дня ледь пробивалося через густий, як сметана, туман. Світ був надійно схований вологою імлою, яка осідала на все - мокрі дерева, мокрі кущі, мокрий асфальт, мокрий будинок, що самотньо вимальовувався біля траси. Якби не одне вікно, що світилося, і не неоновий напис "СУПУТНИК", пейзаж би нагадував картину всесвіту після апокаліпсису. Але напис, як маяк, розганяв декілька метрів ранкової мряки і давав сподівання, що життя все-таки існує. І коли з туману забовваніли, а потім виникли фари автомобіля, вікно і напис спільно, очевидно, послали якийсь сигнал отим фарам - вони ніби стали яскравішими, чи так здалося - але машина, з'їхавши з траси, зупинилася біля будинку.
  ***
  Старший і менший п'ють придорожню каву з паперових придорожніх стаканчиків - смугастих, чорно-білих, немов зебра, стоячи біля машини.
  - Я завжди в дитинстві дивився на нічні станції, які проїжджав на поїзді, - каже старший. - Якщо це був вокзал - навіть вночі вирувало якесь життя, якісь люди, оголошувалися якісь поїзди, їздили возики з багажем. А от маленькі роз'їзди - там все інакше. Два-три темних будиночки, можливо, одне віконце світиться, самотня єдина лампочка над платформою - і все. А я думав - а як вони живуть? Якісь дорослі, якісь діти, якісь кури і песик в дворі, і все. Життя десь далеко-далеко, і вони все так само серед своїх декількох будинків, відрізані від світу - які в них свята? Які традиції? І поки ми стояли дві хвилини - я придумував їм долі...
  - Тобі було не шкода їх? - питає молодший.
  - Я намагався придумати їм хороші долі. Ось там, за тим вікном, спить хлопчик, який стане космонавтом. А он там - майбутня письменниця. А ще там - скульптор... Але потім поїзд рушав, і ніс мене до інших самотніх ліхтарів на інших платформах, до інших придуманих мною доль...
  - Все одно песимістично, - відповідає менший, допиваючи каву... - Це просто туман, холод і невиспаність.
  - Ні, - каже старший. - Це місце. Саме оце місце оцього міста. Я мільйон разів проїжджав по цій трасі і пив тут каву - а воно десь осторонь, он там, куди від траси звертає вулиця. Все збирався заїхати, і все відкладав. Кажуть, у них там гарні ліси, і озера, а в центрі старовинний костьол. Як вони живуть? Чим? Як ходять на роботу і з роботи, в які ігри граються їхні діти, які містечкові традиції? Воно ніби на трасі - але є поза нею. Не повіриш - є серед водіїв легенда про кимось прокляте місто, що раз на сто років, немов летючий голандець, пристає до якогось шосе і чекає.
  - Чекає на жертву?
  - Чекає на те, що цього разу воно пристало назавжди. Що давні гріхи спокутуються, нарешті, чимось таким, що десь нагорі відмінять давнє прокляття...
  - Скажи мені, що це саме те місто і місце, - посміхається молодший.
  - Сам розумію, що дурня, - сміється старший. - Поїхали, нам ще дві сотні кілометрів. І бажано б повернутися сьогодні назад. Хоча б для того, щоб ще раз тут випити кави...
  Два червоних вогники зникають в тумані, у світляних ореолах з густих, як сметана, водяних крапель...
  ***
  - У нашого мера за тиждень день народження. І в зв'язку з цим є ідея привітати його відеофільмом. Кращі з кращих з вас зможуть потримати таблички з написами "Геніальний", "Несамовитий", "Супергосподарник", "Наш лісовий лев".
  Рудоволоса, яка щойно вимовила цю фразу з трибуни шкільної зали, дивиться на ряди. Там сидять вчительки, працівниці виконкому - словом, бюджетниці. Вони сидять мовчки, усвідомлюючи сказане.
  - Ви розумієте, що це відео має бути веселим, - продовжує руда. - Тому потрібна фотогенічність. Посмішка, макіяж, все таке...
  - Тобто, вам потрібні ті, хто до сорока? - питання з залу рубає повітря, як сокира.
  - Ви правильно зрозуміли, - посміхається руда. - Питання не в стажі роботи, а саме в фотогенічності. Тому сьогодні увечері відбудеться попередній відбір. Репетиція.
  - В школі? - знову питає хтось із залу.
  - В школі не можна, це ж бюджетна установа, а ми ж не можемо використовувати офіційне приміщення для неофіційного вітання. В готелі, отам, біля лісу, на околиці. О двадцять першій. Приїде мер, його друзі, накриємо стіл, посидимо, поспілкуємося, оберемо найкращих - тих, хто гідний нести таблички...
  Це звучить так відверто і зрозуміло, що ніхто в залі не вимовляє ні слова, придушений бетонними брилами перспективи оцієї вечірки...
  - Ви, звісно, можете відмовитися, - каже руда. - Але ми, звісно, можемо дуже відповідально підійти до майбутнього скорочення одинадцятирічних шкіл - коли переводитимемо їх на восьмирічки. Ви ж розумієте, на всіх всього не вистачить. Робочих місць, грошей, все таке... Одним словом, не рекомендую сумніватися. Повірте, столи на таких вечірках розкішні, вам і не снилося, - руда закриває блокнот, що лежить перед нею. - І лазня там, і басейн. Коротше, з вашої школи троє. Розбирайтеся самі. І будьте там дуже ввічливі і веселі. У нашого мера багато ідей, не сперечайтеся з його баченням ваших перспектив.
  Вона йде до виходу, залишивши німу закляклу залу.
  ***
  Місто тут просто переходить в ліс. Втім, воно переходить в ліс кругом, бо розташоване в ньому. Вулиця перетворюється в лісову дорогу, що йде далі, до грибних місць і ягідних галявин. А тут, на межі переходу, стоїть невеликий будинок - готельчик, кафешка і лазня. Хто і коли його тут поставив, давно забуто. Він так і не став епіцентром гостинності - і лише інколи, раз на тиждень чи на місяць, світяться зашторені вікна, приїздять і від'їздять тоновані машини, і зсередини чуються пісні і жіночі верески.
  От і цього разу біля будинку, ближче до лісу, стоїть декілька машин. Старих, провінційних. "Жигулі" і "Москвичі" - як динозаври, що виповзли з лісу подивитися на цивілізацію. Вони стоять в мороці дерев, в темряві вечора - так, ніби водії інстинктивно поставили їх подалі від очей. Так, ніби водії чогось бояться. Так, ніби водії щось розуміють. І в цій темряві горять оранжеві вогники цигарок...
  - Моя весь вечір збиралася, - звучить голос. Збігала до перукаря, зробила зачіску. Каже, що це така вечірка для обраних, раз на рік. Корпоратив за рахунок мерії. Каже - відвези мене і обов'язково дочекайся. Бо таксі чи й приїде...
  - Ти ж не відсутності таксі боїшся, - каже хтось.
  - Ви теж не цього боїтеся, - тихо відповідає перший. - Але ми тут. І поки ми тут, давайте про щось інше.
  - "Динамо" цього року нічого не світить, - каже хтось. - Я дивився їх стартовий склад, абсолютні нулі.
  - Та й футбол вже не той. Все куплено, як і всюди, - додає хтось. - Я он зимову гуму купив восени - впарили як фірмову, а стерлася за місяць. Сурогат. Як і все наше життя.
  Мовчання. Ще мовчання. Вогники цигарок.
  - В мене на роботі скорочення намічається. Вигнали отой будинок прямо на березі - а якась наволоч викинула фото десятирічної давнини, коли вода прорвала греблю і залила пойму. Вони тепер не можуть продати жодної квартири, а нас за власний рахунок відправляють...
  Мовчання. Ще мовчання. Вогники цигарок.
  - І школа тепер буде восьмирічка. Дітей нема. Вчительок поскорочують.
  - Давай не будемо про вчительок, - перебиває хтось. - Всіх не скоротять. Може, нашим поталанить більше. А з ними і нам.
  Голос звучить надтріснуто і не дуже впевнено. По вогнику видно, що той, який говорив, дивиться на готельчик з щільно занавішеними вікнами, з якого не долинає жодного звуку.
  - У них там зала в підвалі, там же лазня і басейн. Сподіваюся, що хоча б мобілки в них не відібрали, - тихо каже хтось.
  - Не ятри душу, - лунає з темряви. - Але все закінчиться добре - купа ж свідків. В них там коли-небудь все закінчиться. Як і в нас всіх.
  - Потім буде відео, коли вони йтимуть з табличками. І всі ж знатимуть, де їх відбирали...
  - Закрийся, нарешті! В мене за місяць стерлася зимова гума, а в "Динамо" немає шансів. На цьому стоїть світ, і давай краще про гуму і "Динамо". В мене є пляшка, тож по келишку. Похєр, що ми за кермом. Поліція ж в курсі, звідкіля ми повертатимемось, відпустять.
  ***
  Ще одна машина вимальовується в напівмороці вулиці, останньої вулиці міста. Матеріалізувавшись, вона зупиняється, з неї вискакує молодий хлопчина і кидається до готелю.
  - Стій, а ти куди? - хтось із присутніх хапає його за руку.
  - Туди, - кричить хлопець. - Туди, по свою! Вона ж мені нічого не сказала! Боже мій, до чого ви дійшли, ви що, не розумієте? Ви що, не розумієте, чому ваші дружини просили вас дочекатися? Вони бояться, що їх викинуть прямо з того басейну сюди, і завтра все місто знатиме! Ви патякаєте про хєрню, а ваших дружин там...
  Удар в обличчя короткий і сильний - хлопець падає, вдавившись своєю кров'ю.
  Той, хто вдарив, нависає над ним.
  - Слухай, ти, - каже він. - Ти думаєш, ти самий розумний? Ти думаєш, ми такі тупі, що не розуміємо нічого? Так було до нас - і буде після нас. Тому що тут нема роботи і нема життя. Якщо хочеш - бери свою, але негайно вали звідси, з цього міста. Можеш прямо зараз, але щоб до ранку вас тут не було.
  Він стишує голос і переводить подих.
  - Тому що я сам був такий. Я теж колись вперше пройшов через це.
  - То чому ви терпите? - захлинається кров'ю хлопець. - Ви привезли своїх дружин в лазню, як останніх...
  Ще один удар. Тиша. Слова.
  - Тому що тут не можна по-іншому. Або твоя дружина там - а потім з табличкою "Геніальний". Або вас тут нема. Від слова "взагалі".
  Він дістає хустинку і простягає хлопцеві, що так і лежить на землі.
  - На, обітрися. І ще одне - я тебе вдарив не за те, що ти хотів втрутитися.
  Інші чоловіки мовчки курять і дивляться на діалог.
  - Я тебе вдарив за свою дружину. Тому що коли ти забереш зараз свою - ти доведеш, що так можна було зробити давно і розвіяти цей морок. Бо інакше твоя залишиться чистенькою, а моя дивитиметься на мене, як на слимака. Вона і так на мене так дивиться - в цьому місті ти або слимак, або не в цьому місті. Але це така традиція. А ти хочеш її зламати. Так що вибачай. Потерпи трохи - мер її відпустить, потім вона пройде з табличкою, і буде їй щастя і робота, а тобі в сімейний бюджет гроші.
  Він відходить від хлопця. Потім обертається і тихо додає:
  - І насамкінець. Ти, мабуть, не знаєш. Ота руда, що забрала твою, і доїть бюджет на фестивалі, теж там. І отой страйкболіст, чоловік її, теж там. В якості гостя. Якщо ти мене зрозумів. І ти теж міг опинитися там в якості гостя. Повір, краще вже тут, на цій дорозі. Руда отримає гроші на свої фестивалі, він - на свої пістолетики. А твоя залишится при роботі. Всі задоволені. І щодо твоєї - разом більше, разом менше - ти ж її напевне не дівчиною взяв.
  Він обертається і відходить в темряву. Там загоряється ще один оранжевий вогник.
  ...І ніхто з присутніх не звертає увагу, як з лісу виповзає пасемце туману. Потім ще одне. І ще. А потім звідти, з темної стіни дерев, виходить біла стіна і швидко рухається на місто. В стіні от-от зникне все - і ліс, і готельчик, і машини, і оранжеві вогники...
  І ніхто з тих, хто курить, на звертає уваги на хлопця, який все ще лежить на землі.
  І коли стіна впритул підійшла до готелю, хлопець зривається і кидається туди, до будинку з щільно занавішеними вікнами, який ось-ось щезне в білій імлі.
  ***
  Машина, що їхала по нічній трасі, зупиняється.
  Двоє виходять з неї - у сірий вологий морок...
  - А ми не помилилися? - питає менший?
  - Та ж по джіпіесу ніби тут, - невпевнено відповідає старший.
  - І де ж той "Супутник" з своєю кавою?
  - Поняття зеленого не маю, - старший так само невпевнено.
  - І вулиця. Вбік же відходила вулиця, - менший відходить від траси. Зупиняється. Уважно дивиться під ноги.
  Потім нагинається і піднімає геть розмоклий паперовий стаканчик.
  Чорно-білий, схожий на зебру...
  ***
  - Думаєш, це воно?
  - Я нічого не думаю, - каже старший. - Я думаю лише, що нам треба їхати звідсіля, з цього чортового туману. Хто його зна, на якому грунті виникають оці легенди. Летючий голандець теж не на порожньому місця з'явився. Проклятий капітан з проклятою командою...
  В темній стіні лісу загоряються вогники - два зелених. Ще два. І ще. І ще.
  - Їдемо, - хрипко каже старший. - Не хочу нічого перевіряти. І не хочу навіть знати, що вони накоїли цього разу, за що їх знову прокляли. І коли і до якої траси ці вервольфи знову пристануть...
  ...А потім з лісу виходять двоє - дівчина в святковій недоречній сукні, яка підтримує за руку скривавленого хлопця...
  ***
  Четверо стоять непорушно, дивлячись одні на одних.
  - Ви нас не вивезете звідси? - голос в хлопця надламаний.
  Чоловіки перезираються.
  - Не бійтеся, ми люди, - каже хлопець, і ця фраза звучить тут і зараз абсолютно недоречно, серед вогників, які блимають в недалекій темряві.
  - Сідайте, - тихо каже старший.
  Машина зривається з місця і, немов привид, розчиняється в тумані.
  А в темній стіні лісу, в білому мороці туману і в чорному мороці лісу вслід їм горять, горять тисячі пар зелених вогників...