Трохи філософії. Мене і моїх друзів багато разів запитували: що ж такого ми знайшли в горах, для чого даремно втомлюватись, мокнути і мерзнути в наметі, якщо можна вихідні дні провести набагато комфортніше? На такі питання завжди було важко знайти відповідь. Як пояснити, що тут - інший світ? Інший з точки зору повної відмінності від того, що залишився внизу, світу повсякденного побуту і роботи - з його проблемами, заздрістю, недоброзичливістю, дріб’язковістю. Тут просто немає для цього місця. Тут панує дух справжнього товариства і взаєморозуміння. Гори не приймають фальші й лицемірства, виверткості й егоїзму. В горах яким ти є - таким тебе і видно. Якщо тут з’являються проблеми - то це проблеми не когось одного, а всієї групи, і від того, як вони вирішуються, отримуєш справжнє задоволення. Радість тут теж ділиться на всіх. Мабуть, тому з походів завжди повертаєшся з відчуттям повного морального відродження. Не кожному дано зрозуміти гори, їх дивовижний магнетизм: коли з вершини бачиш інші гори, на них хочеться піднятись так сильно, що ніщо вже не може тебе зупинити. І повернувшись додому, знову і знову розкладаєш на підлозі карту і починаєш малювати в уяві новий маршрут, наперед смакуючи його у всіх подробицях: вершини, на яких ще не стояв, джерела, з яких ще не пив, річки, яких ще не переходив вбрід.
Мармурова межа України. Ідея цьогорічного десятиденного походу виникла сама собою, без довготривалого обдумування і підготовки. Минулого літа ми пройшли надзвичайно цікавий 140-кілометровий похід Мармароським хребтом. Ми - це туристи Славутської школи N1. Доречи, цей похід зайняв І місце на Чемпіонаті України зі спортивних походів! Протягом тижня оглядали ми недосяжні румунські хребти. Відтоді запала в наші душі мрія про подорож горами Трансільванії. Коли підготовка до подорожі вийшла на фінішну пряму, зненацька виникла проблема з оформленням візи в Румунію (чи то не наші рідні Карпати вимагали нас повернутися до них?). Як важко було розстатися з мрією! Мабуть, тому ми й вирішили почати подорож з Мармаросів, адже стоячи на цьому хребті, мимоволі стаєш "напівпорушником" державного кордону: однією ногою ще в Україні, а другою вже в Румунії. Не надто багато народу мандрує тими мальовничими і безлюдними краями - адже, аби потрапити туди, необхідно отримати спеціальний дозвіл у штабі прикордонників. Нарешті стоїмо на заставі в селі Діловому з бажаним дозволом на перебування в прикордонній зоні в руках, оглядаємо величні верхи, які здаються звідси недосяжними. Окремим "зубатим" громаддям з усього хребта виділяється найвища його вершина - Піп Іван Мармароський. Очі вдивляються у величезну гору: невже ми туди виліземо? Вона аж до неба. Виявляється, що таки виліземо. Обходити круті схили хребта широкою траверсовою дорогою полінувались. Ще не знали як, але вирішили дертися вгору.Давно ми так не піднімались: хапались де за кущі, де за траву, підтягувались, карабкались, повзли, а крутому схилу кінця не видно. Важко, звичайно. Але повірте, спогади про ці хвилини ще довго грітимуть душу навіть тих, хто в той час мимоволі подумки поклявся собі, що цей похід - останній!
Видряпалися ми не на сам Піп Іван, а на один з його відрогів. Переводимо подих, перевіряємо, чи на місці "не хочу додому" (воно там) і починаємо вбирати навколишню красу. Величезний котел із трьох боків обступлений, наче стінами, кількасотметровими скелями. Каскадами спадають брили білого мармуру. Просто під нашими ногами лежать величезні "язики" снігу (на календарі - початок серпня!). Внизу - озеро і невеличкий водоспад. Люди тут, здається, майже не бувають. Щось подібне бачили колись в мультиках про динозаврів. Такий собі загублений світ. Через годину, подолавши всі п’ять вершин кам’яного дракона, вийшли на українсько-румунський кордон. Тепер довго дорога вестиме по ньому. Колись тут тягнулися кілометри колючого дроту в 24 ряди. Тепер зрідка трапляються напівзотлілі дерев’яні стовпи, між ними просто на землі лежать нитки колючого дроту - весь спадок від часів, коли кордон був на замку. На відстані близько кілометра один від одного стоять поруч синьо-жовті українські та зелено-білі румунські прикордонні стовпчики. Вздовж них тягнеться широка дорога. Звідусіль - варто лише повернути голову - видно Піп Іван Мармароський. Масивний п’ятиглавий красень зі скелястими схилами і білими плямами сніжників. Праворуч - чудовий вигляд на спокусливу красуню Феркеу. Спокусливу, оскільки вона вже в Румунії, хоча й всього за 6 км від нас. Ліворуч - на українському боці - бовваніє в імлі далека Говерла. Попереду - вершини з дивними назвами: Мезипотоки, Міка-Маре, Берсенеску, Стеавул. Спека. Тепла вода на вагу золота, спрагу вона майже не вгамовує. Багато струмків, що показані на карті, пересохли - це літо видалось дуже спекотним. Навколо - засмажені сонцем схили і.справжня Країна Чорниць. Величезні плантації блискучих ягідок розміром з невелику виноградину. Наші туристи починають вимагати привалів за принципом: 10 хвилин руху, 45 - відпочинку. Втриматись важко. Ми знімаємо рюкзаки, лягаємо і жменями поїдаємо сині ягоди. Не сходячи з місця. Об’їв кущик - на 20см перекотився і об’їдаєш другий. Ще 20см, ще кущик. Навіть спрага відступає! Третий день йдемо нейтральною смугою. Безлюддя повне. Тягнуться дерев’яні стовпи, часом повалені. Лежить на землі колючий дріт. І так протягом десятків кілометрів. Нарешті на обрії починає вимальовуватись волохата гора Стіг - колишня точка збігу Польщі, Словаччини і Румунії. Тут Мармароси зустрічаються з хребтами Чорногорою і Чивчином. Попереду - не менш цікава частина дороги.
Старим державним кордоном. Ми прощаємось з Мармаросами і рушаємо на Чорногору - подорожувати горами-двотисячниками. Цей хребет починається також з гори Піп Іван. Вочевидь, панотець Іван був славетним діячем, якщо його ім’ям названі аж дві височенні гори (Мармароська - 1940м і Чорногорська - 2022м). Ближче до вершини смереки розступилися, вітер холоднішає, хмари зовсім близько. Стежка стрибає по каміннях серед заростей карликової альпійської сосни. Занурюємось у ці карпатські джунглі. Дряпає ноги підступний ялівець, уваги на це вже не звертаєш.
Піп Іван, Чорна Гора. Напевно немає в Карпатах цікавішої і загадковішої гори. На її вершині - споруда старої обсерваторії, або звездарні, як називають її тутешні мешканці. Здалеку вона нагадує кам’яну фортецю. Ще одна "візитна картка" Чорногори - кам’яні прикордонні стовпчики. Вони мають позначки Р та S - це старий, тридцятих років кордон Польщі та Словаччини. Стовпчики ці, свідки міжвоєнних десятиліть, тепер виконують функцію туристичних дороговказів, адже кожен із них має власний номер. Цією вже неіснуючою межею ми прямуватиме наступні 100км до перевалу Легіонів. Як завжди, Чорногора зустріла нас крижаним вітром, який не давав йти. Важко було навіть дихати. Погода в Карпатах змінюється миттєво. За якоїсь півгодини ясне небо затягнуло чорними грозовими хмарами, полив дощ вперемішку з градом. Через декілька годин почали потрохи звикати до дощу. Коли одяг вже рівномірно мокрий, вода у черевиках вже прогрілися і скоро почнуть квакати жабенята, він здається не таким холодним. Прикро тільки, що на Говерлу під час грози підійматись не стали - надто великим і невиправданим був би ризик. Ближче до ночі погода змінила гнів на милість. Даремно ми півночі ковтали дим в надії підсушити одяг - зранку він виявився таким же мокрим, як і ввечері, проте тепер ще пропахся димом, і таке враження, що назавжди. Шостий день. Про вчорашню негоду нагадує лише море хмар у долинах, з яких виглядають верхівки найвищих пагорбів. Над хмарами підноситься Петрос - наша наступна вершина. Петрос - це півтора кілометри стрімкого скелястого схилу, година лазіння по камінцях з рюкзаком за спиною і досить характерні для гір несподіванки: те, що з підйому здається вершиною, насправді є початком чергового підйому. Нарешті "екватор", середина маршруту. Далі були вершини Близниць і котли хребта Свидовець. Перехід по Свидовцю після десятикілометрового підйому на Близницю (1881м) здався легкою прогулянкою, що завершилась ночівлею на полонині під горою Татарука. До полонини дістались, як заходило сонце. Відразу відправились до вівчарів в надії розжитися бринзою. На підході до кошари зненацька з’явилися декілька хвостатих "омоновців", які грізно визвірились, побачивши нас. На шалений гавкіт негостинних вовкодавів вийшли на диво гостинні їхні господарі - і невдовзі ми пригощались овечим сиром з чорницею, запиваючи його кришталевою джерельною водою. Справжня насолода для втомленого туриста! ...Швидко минають дні. Накопичується втома, все частіше відчуваються її наслідки: і компас чомусь показує не в ту сторону, в яку хотілось би йти, і керівник постійно робить спроби заблукати там, де, здається, заблукати неможливо, і все важче даються набори висоти. Ми наближаємось до Горганів - центральної частини Українських Карпат.
Серце Карпат. Відчути неповторність цього таємничого краю треба особисто. Людська діяльність мало торкнулась цих віддалених місць. Тут досі течуть річки з кришталевою водою і ростуть кедри. Піднімаючись на Сивулю й Ігровець - найвищі вершини Центральних Горганів - цілком можна відчути всю "насолоду" від мандрівки цими горами - щохвилинної боротьби з камінням та непрохідним сланником. З цих вершин відкривається панорама безлюднішої місцевості в Карпатах. Всюди, куди не кинеш оком, вершини і хребти вкриті безкраїми кам’яними полями. Царство каменю і смерек. Останній день в горах. Пам’ять прокручує пройдений шлях. Кожен день був по-своєму унікальним. Були звуки вівчарської сопілки над загадковим озером Івор, інопланетні кам’яні пейзажі Ігровця, озера з хмар і моря чорниць, боротьба з бездоріжжям, спрагою і втомою. За десять днів ми пройшли майже двісті кілометрів, познайомились і відразу розпрощались з багатьма дуже різними людьми, відчули радість від кінця підйому на Близницю, що здавався безконечним, і гордість за сусідню державу на перевалі Легіонів, де завжди горять свічки, запалені туристами з Польщі на честь польських юнаків, які ціною великих жертв зупинили тут у 1914 році спробу російської армії прорватись в Європу. Повертатися - це просто і банально. Але лишається головне. Ми любимо свої гори, а гори люблять нас і в знак цієї любові щороку дарують нам незабутні враження.
Ще трохи філософії. З часом все змінюється. Тільки Карпати стоять так само, як і тисячі років тому, і будуть стояти ще тисячі. І будуть кликати до себе ще багатьох шукачів пригод, тиші, майже матеріального відчуття вітру на обличчі. Кожен для себе вирішує, для чого він знову і знову повертається туди. Мене і моїх друзів чекають попереду ще багато зустрічей з людьми, які розуміють гори. І з людьми, що гір не розуміють. На їхні здивовані запитання ми будемо так само багатозначно знизувати плечима, але як тільки з’явиться можливість - спакуємо рюкзаки і знову підемо в гори.
А. Слівіна, методист центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, м. Славута
Місто
