Мiсто Славута

  Є в славутській школі N1 люди - і дорослі, і не зовсім - для яких слова "літо", "канікули" неодмінно означають "похід", "гори". Такі популярні райони, як Чорногірський хребет, Свидовець, озеро Синевир, їх вже не зваблюють - скільки вже можна ходити по одних і тих же місцях! Хочеться чогось нового, незвіданого.
  Ви не знаєте, що таке Мармароси? Ми теж не знали! Зате тепер можемо розповісти всім про цей цікавий, один з найдовших і найвищих карпатських хребтів. Справа - Румунія, зліва - Україна, ви - між ними. Саме тут лежить хребет з такою чудернацькою назвою. Аби потрапити туди, необхідно отримати спеціальний дозвіл у штабі прикордонників. Через це туристи на Мармаросах бувають рідко.
  Оскільки похід обіцяв бути непростим, вирішили йти невеликою, але надійною групою. Старійшини, котрі мали право вирішального голосу, сказали, що раз Алла Олександрівна розкопала в інтернеті, що по Мармаросах вже можна ходити, то хай вона і керує походом, тим паче що справа ця для неї звична. Старійшинами і в прямому, і в переносному розумінні були Андрій Данилович, директор школи, який ще за радянських часів підкоряв кавказькі вершини, та його дружина Людмила Сергіївна. Вони вже давно згубили лік своїм карпатським походам, лише на Говерлі були не менш як півсотні разів. Їх син Андрій хоч і наймолодший за віком учасник походу, зате з чималим туристичним стажем, бо подорожує з трьох років. Міцний тілом і духом Богдан - такі його якості виявив минулорічний карколомний похід по Горганах. Неговіркий улюбленець групи Антон. Завжди усміхнений оптиміст Дмитро. Допитливий Роман. Спритний до всіляких справ Іван. У всіх за плечима - не один десяток гірських кілометрів. Така група мала великі шанси успішно пройти маршрут.
  ...Нарешті стоїмо на прикордонній заставі в селі Діловому і вислуховуємо настанови про те, як треба себе вести на кордоні. Тримаючи в руках бажаний дозвіл на перебування в прикордонній зоні, ми було подумали, що контакти з прикордонниками тільки починаються - все ж таки державний кордон! Дарма. Не знаємо, чи є там контрабандисти чи нелегали, але патрулів за сім днів подорожі не бачили жодного разу. Тому наприкінці походу ми вже нахабно обходили деякі вершини румунською стороною.
  Відчуття відриву від цивілізації виникає вже через десяток кілометрів підйому вздовж річки Білий Потік. Смакуємо карпатську воду. Тиша. Чого тільки не пригадаєш, коли йдеш під прямовисними скелями над бурхливим потічком: і "Тіні забутих предків", і легенди про Довбуша, і всіляких чугайстрів та мавок. І розумієш: ці гори височили і тисячу років тому, кожен камінчик тут - історія, кожна смерека здається казковим персонажем.
  Ближче до обіду другого дня походу стала примарною перспектива побачити легендарний своєю неприступністю Піп Іван Мармароський вже сьогодні. Раптом нізвідки (таке буває в горах) насунула жахлива гроза і примусила нас задовольнитись прогулянкою на Петрос Мармароський, щоб переконатись, що його вершина дійсно важкодоступна, стрімка і повністю заросла різноманітними дряпучими кущами - справжній рай для любителів карпатського екстриму.
  Ранок зустрів сонцем. Йти вгору малопомітною стежкою, яка здалась надто крутою, полінувались, і з величезним задоволенням потюпали в обхід широкою траверсовою дорогою. Але щось наплутали радянські інженери на схилах Попа Івана - хотіли зробити чудову п'ятиметрову дорогу на висоті 1600м, але закинули через кілометр, і тепер вона веде в нікуди, раптом перетворюючись на стежку настільки вузьку, що на неї можна поставити лише одну ногу. А вниз каскадами спадають брили білого мармуру.

  За черговим скельним виступом нас очікувала ще одна несподіванка. Величезний котел із трьох боків обступлений, наче стінами, кількасотметровими скелями. Внизу - озеро і невеличкий водоспад. Люди тут, здається, майже не бувають. Щось подібне бачили колись в мультиках про динозаврів. Такий собі загублений світ.
  І що, повертати назад? За кого ви нас маєте?! Ще не знали як, але вирішили дертися вгору. Ніколи ми ще так не піднімались: хапалися де за кущі, де за траву і підтягувались, а крутому схилу кінця не видно. Важко, звичайно. Але повірте, спогади про ці хвилини ще довго грітимуть душу навіть тих, хто в той час мимоволі подумки поклявся собі і батькам, що цей похід - останній! Аби перевести дух, затрималися на півметровому скельному виступі. Здавалось, ніби зависли над прірвою. Серце продовжувало збуджено калатати - мабуть від величезного бажання здійснити неможливе: помилуватись величними краєвидами і умудритись при цьому втримати рівновагу.
  Видряпалися ми не на сам Піп Іван, а на один з його відрогів. Через годину, подолавши гребенем всі п'ять вершин кам'яного дракона, вийшли на українсько-румунський кордон. Тепер дорога вестиме тільки по ньому. Колись тут тягнулися кілометри колючого дроту в 24 ряди. Тепер зрідка трапляються напівзотлілі дерев'яні стовпи, між ними просто на землі лежать нитки колючого дроту - весь спадок від часів, коли кордон був на замку. На певній відстані один від одного стоять поруч синьо-жовті українські та зелено-білі румунські прикордонні стовпчики. Вздовж них тягнеться широка дорога. Звідусіль - варто лише повернути голову - видно Піп Іван Мармароський. Масивний п'ятиглавий красень зі скелястими схилами і білими плямами сніжників.
  Праворуч - чудовий вигляд на спокусливу красуню Феркеу. Спокусливу, оскільки вона вже в Румунії, хоча й всього за 6 кілометрів від нас. Кажуть, за сходження на неї можна отримати від румунських прикордонників "екскурсію" до Бухаресту з усіма обставинами, що звідси випливають. Але вона все одно приваблює і спокушає.
  Ліворуч - на українському боці - бовваніє в димці далека Говерла. Попереду - вершини з дивними назвами: Мезипотоки, Міка-Маре, Берсенеску, Стеавул, Чивчин, Лостун.
  Погода наче вирішила випробувати нас по повній програмі: тропічна спека в перші дні походу, крижаний вітер в останні, а між ними - жахливі грози та непроглядний туман з видимістю до 20 метрів.

  Екстремальний підйом на Попа Івана - це нічого в порівнянні з грозою, яка захопила нас під зловісними Скелями Смерті на схилах Міка-Маре. Ці скелясті утворення цілком ймовірно могли виправдати свою назву вже стосовно нашої групи. Хто жодного разу не потрапляв в епіцентр грози в горах, не зможе уявити собі це шаленство стихії. Чорнюча хмара заповнює собою всю ущелину від неба до землі, настають ніби сутінки; починає потріскувати волосся на голові від розлитої всюди електрики, і спасіння від цього можна знайти тільки біля скельної стінки. Одночасно з оглушливим гуркотом грому за сотню метрів від тебе в схили б'ють незвичайно сліпучі блискавки. Від суцільної стіни дощу і граду захищає лише поліетиленова плівка.Стихія заворожує, ти розумієш, що ніби-то використав всі знання для захисту життя тих, кого привів за собою, але зупинити щось не в твоїх силах. І що дуже-дуже прикро, зовсім не згадуєш про фотоапарат.
  Тільки дощ почав стихати, поставили намети прямо на контрольно-слідовій смузі. А що було робити: праворуч - круто вверх, ліворуч - круто вниз.
  Наступного дня, рятуючись від липкого непроглядного туману і холодного дощу на заставі "Роге", ми довідалися у прикордонників, що саме ця гроза викликала сходження селевих потоків неподалік Верховини, які зруйнували шосейну дорогу на Коломию і знесли декілька хат.
  П'ятий день йдемо нейтральною смугою. Безлюддя повне. Тягнуться дерев'яні стовпи, часом повалені. Лежить на землі колючий дріт. І так протягом десятків кілометрів. І раптом. Посеред дороги - триметрові іржаві ворота, закриті величезним замком, і паркану поруч вже немає! На воротах - табличка із застережним написом румунською мовою "Atentie! Frontiera de stat a Ukrainei!" Забрати її собі як сувенір не наважилися і тільки сфотографували.
  Нарешті настав час спускатись з кордону в долину Чорного Черемошу, бо дістались вже самісіньких його верхів'їв. Покинуті і занедбані прикордонні застави зустрічають нас сторожовими вежами, щитами з витримками із присяги, вицвілими надписами.
  Найприємніша несподіванка нашої подорожі - красень Черемош. Приймаючи в свої води чисельні струмки, він вже за п'ять кілометрів від витоків стає широким і повноводним. Але залишається при цьому лагідним для нас, туристів, адже на відміну від більшості карпатських річок, його не потрібно долати вбрід через кожні сто метрів, бо до застав була побудована колись гарна грунтова дорога, і всі 50 мостів до села Шибени ще й досі щороку витримують неслабкий тиск карпатських повеней.
  За 6 кілометрів до Шибен - село Буркут, найдавніший польський бальнеологічний курорт. Скуштувати карпатського нарзану з його мінеральних джерел можна і сьогодні, та ще й додому привезти.
  Останню ніч ночували в Шибенах. Засинаючи на ковдрі з духмяних карпатських трав на горищі у хаті молодого подружжя під вічний шум Черемошу, згадуючи скелясті силуети румунських гір, переповнених загадковістю, ми розуміли: довго без гір не витримаємо...

  А.Слівіна,
  методист центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, м.Славута