Люди i мiста, з якими ми живемо поруч, не мiняються. Точнiше - вони змiнюються разом з нами, кожного дня, i цi щоденнi змiни стають звичними ще до того, як ми помiтимо - ми вже не тi, i все навколо вже не те.
Так сталося, що минулого разу в Славутi був у вереснi минулого, 2003 року. В розпал бабиного лiта i останнiх грибiв, пiд трикутниками перелiтних птахiв i бiлими нитками павутинок стояли останнi теплi днi.
I от квiтень 2004 року. Великдень.
Бiля заправки, що на в'їздi до мiста, суботник - бiлять бордюри. За десять метрiв вiд неї - купа смiття, що залишилася ще з зими. Побiлений бордюр мирно спiвiснує з горою порожнiх пляшок, i цей контраст вповнi уживається з контрастами мiста. Листя на деревах ще нема - i лише о цiй порi року видно, що всi дерева в мiстi хворi. Омела обсiла i старi акацiї, i маленькi горобинки в самому центрi. Нiхто тi дерева не чистить - i, значить, вони приреченi на те, що одного дня прийдуть люди з пилками (так, як вони ходять в навколишнi лiси) - i матимемо те, що маємо завжди...
В центрi знову стоїть пам'ятник Ленiну. Мiська влада вже пiвроку клеїть дурня, роблячи вигляд, що не знає, хто це зробив. За триста метрiв вiд мiськвиконкому серед бiлого дня працювала важка технiка - а у всi iнстанцiї йшли реляцiї "не знаємо i взагалi не бачили". Мер - об'єднаний есдек - видав карт-бланш мiсцевим комунiстам, щоб десть високо нагорi iнший комунiст пiдтримав iншого есдека в проституц... вибачте, конституцiйнiй реформi. Вiдзначимо, що нащадки органiзаторiв голодомору i органiзатори знищення церков використали цей момент повнiстю - аж до таблички, де обзивають вандалами тих, хто супроти їхнього вождика. Це також зiйшло їм з рук - втiм, вище вже йшлося про мотиви такої дружби, i якби заради голосiв комунiстiв (чи, скажiмо, фашистiв) треба було пiти на бiльш радикальну згоду - безсумнiвно, Славута мала б пам'ятник генiальному стратегу i художнику в глибинi душi Адольфу Шiкльгруберу, бiльше вiдомому як Гiтлер. А декiлька днiв тому стараннями мера-есдека екс-меру комунiсту з мiського бюджету було видiлено 20.000 гривень - i за це рiшення пiдняли вгору лапки депутати-трудовики i регiонали. В глобальному розумiннi це не дало нiчого - вищезгадана реформа обвалилася. Але грошей в бюджетi вже нема, а натомiсть є пам'ятник - не Ленiну, а продажностi i безпринципностi влади.
На мiсцi, де була колись 97 ОМБР - розгром. Знiмають дахи з казарм. Готовий комплекс з ремонтною базою, житлом, пiд'їздними шляхами потроху розтягується. Мiське керiвництво палець об палець не вдарило, аби вийти на Мiнiстерство Оборони i домовитися про передачу будiвель на баланс мiста - а як би це допомогло вмираючiй Славутi! Вочевидь, влада не побачила в цьому ОСОБИСТОГО iнтересу - а щодо людей (i тих, хто ще при роботi, i тих, хто мiг би отримати роботу, i тих, кого виженуть на вулицю внаслiдок "вiйськової реформи") - а причому тут люди?
Дорога на Дерибежi, що колись йшла по лiсi, тепер йде пустками. З 4 кiлометрiв лiсу залишився лише один - все iнше пiшло пiд сокиру. Пилорама на восьмому кiлометрi, що працює на експорт, зжерла всi дуби, перевiвши їх на паркет для далеких країн - i тепер її власники, що сидять собi в двоповерховому будинку з папужками в центрi мiста, взялися за берези. Тисячi пенькiв плачуть березовим соком - ось тут ОСОБИСТИЙ iнтерес очевидний. Вiн настiльки очевидний, що рубаються навiть сосни на лузi над Горинню - улюбленому мiсцi вiдпочинку славутчан. Їх було не так багато - якась сотня - але рука з пилкою не здригнулася. Без сумнiву, та ж доля чекає лiс над джерельцем - його вже "чистили" не раз - i якщо справа пiде далi, то дiйде вона, без сумнiву, i до старого кладовища, бо там також є трохи сосон, i дерев'янi хрести, що вповнi пiдiйдуть на дрiвця.
Озера також збираються вiдплисти. I тi самi Дерибежi (т.зв. "гiдрологiчний заказник"), i Святе, i Голубi. Власне, багатьох з них вже й нема - лише болота. Земснаряду вони так i не дочекалися - i осока за декiлька рокiв зiмкнеться над колись розкiшними водними плесами. Мабуть, в передчуттi цього розiбраний санаторiй "Хвиля", що був на березi - лишилося лише камiння з фундаменту.
Ось такий от пiкнiк на узбiччi...
Хтось скаже - можливо, ми їх просто не розумiємо, отих, хто в будинку на площi. Можливо, вони стараються, але не все в них виходить.
Неправда. Все в них виходить. Те, що вони задумали, здiйснюється - те, що йде на користь особисто їм.
Саме тому компромiсу тут бути не може - як в фiльмi "Горець" - має залишитися хтось один.
Або вони, або ми.
I на варто чекати справедливостi i Божого суду.
У п'ятницю я не змiг придбати елементарної передсвяткової листiвки - нi на поштамтi, нi в кiоску. Серед "любимому шефу" и "моей кобылке от ее жеребца" не було жодної пасхальної. "Трохи продали i не бiльше завезли" - пояснювали продавцi. А у "зверненнi до славутчан" мiський голова, голова районної ради i районної адмiнiстрацiї хором побажали щастя - дослiвно: "християнам i католикам, якi разом святкують Пасху".
Цей пасаж - про нехристiв-католикiв, народжений якимось недолугим заступником, спокiйно пройшов весь трiумвiрат, не викликавши сумнiвiв, затим - вичитку в редакцiї "Трудiвника Полiсся" з її редактором, заслуженою журналiсткою України - i так побачив свiт.
Чхали вони на Бога.
I якби його занесло якимось дивом у те напiвмертве мiстечко, захаращене горами смiття, обвiшане сувоями туалетного паперу з паперової фабрики - мiсцевi чьотко знали б, що робити: на хрест!
Щоб не пхався у чужi справи.
А хрест потiм продати на дрова.
Місто
Новини