23 липня 2000 року виповнюється 75 років з дня народження воїна-ветерана, пенсіонера, директора Крупецького історико-краєзнавчого музею на громадських засадах Володимира Васильовича ЯЦЕНТЮКА.
Вклонімося патріоту, подвижнику, людині, яка все своє життя присвятила возвеличенню рідного краю, боротьбі за Україну, за торжество історичної та соціальної справедливості, за чистоту і утвердження рідної мови та культури, за демократію.
Важкий і нерівний його герць: утиски і невизнання, чужоземні загарбники і "свої" запопадливі виконавці чужої волі залишили незаліковні рани на тілі і душі ветерана. Та молодечий дух ще рветься в бій. Незламний патріот ще може зробити чимало корисного на благо рідної землі.
Далеко не всім героям вдається дожити до Перемоги. Він відчув її радість тоді, коли в своєму лігві сконав фашистський звір, і тоді, коли Україну, як суверенну, незалежну державу, визнали у всьому світі. Здійснилась велика мрія його молодості, за що гинули його товариші-побратими, чим жив і дихав він сам.
Син селянина. Народився і мешкає в с. Крупець Славутського району. Батько помер голодною смертю в 1933 році, а мама і четверо дітей опухли з голоду.
Під час фашистської окупації збирав і передавав боєприпаси та зброю Крупецьким підпільникам-націоналістам.
З січня 1942 року - член молодіжної підпільної антифашистської організації, якою керували В. Миколаєнко, а потім Л. Кухайлешвілі та Б. Біята.
Три рази заарештовували гестапівці. Люто катували. Втік. Перебував на фронті. Чотири рази поранений.
В.В. Яцентюком в с. Крупець в 1967 році був створений історико-краєзнавчий музей. Тоді він працював учителем в місцевій школі. Врятовані ним від забуття і небуття, соціальних та стихійних руйнацій рештки доісторичного тваринного світу, мінерали, давні зразки речей побуту, пам’ятки народного розуму й хисту, свідки суспільних потрясінь чесно промовляють нині до наших сердець і розуму зі стендів і стелажів музею.
Тут можна побачити роги лосів, оленів, кістки ноги і щелепи носорога, кам’яні ножі, молотки з доісторичного часу. Ваблять зір старовинні знаряддя праці, з любов’ю і вмінням виготовлені нашими пращурами: щітки дергальні, чесальні, коловроток, на якому пряли нитки. Є тут і відомі старим людям гребінка, рало, терниця, ступа.
Наші земляки-предки майстерно виготовляли одяг, взуття, про що свідчать розміщені на стелажах постоли з лика, мотуззя, шкіряне і комбіноване взуття (шкіра з деревом).
Серед цієї колекції виділяється бузувірський витвір новітніх творців геноциду в фашистських концтаборах - дерев’яне взуття для полонених з суцільного дерева, в якому не можна було втекти.
Захоплюють уяву майже літрові козацькі кварти з бронзи, стародавні чорнильниці. Є тут мінерали з Кавказу, Криму, Карпат.
Особливу увагу привертають рештки другої світової війни: гільзи патронів, снарядів, мін, військова шапка бійця Яцентюка, пробита ворожим снайпером, зразки німецької амуніції.
Карта-схема антифашистської боротьби на Славутчині, в т.ч. ОУН-УПА, показує мужність і місцевих патріотів у відстоюванні права на життя. Фотодокументи, фотографії учасників війни нагадують - ніщо і ніхто не був забутий.
Велику цінність представляють матеріали про Крупецьку підпільну організацію (націоналістичну) "За Україну", якою в 1941-1943 р.р. керував Іван Васильович Олійник.
Не можна пройти повз стендів з списками репресованих громадян з сіл Крупець і Стригани, померлих в страшні роки голодомору, звідки німо кричать до сучасників, невинно убієнні люди. Вони протягують зв’язані руки, нахиляють прострілені у скроню сиві голови і просять пам'ятати їх, не прощати катам і ніколи не допускати подібного в майбутньому.
Музей підтримує зв’язки з центральним музеєм Великої Вітчизняної війни в Москві. Деякі експонати хотів би придбати Лондонський імперський військовий музей.
Чи багато в нас таких музеїв в районі, в області? В якому вони стані? Хто їм допомагає? Крупецькому музею - ніхто. Село Крупець - древнє велике село. Воно згадується в князівських архівах ще в 1386 році. Має багатовікову, цікаву історію. Що переймуть прийдешні покоління? Музей тримається на ініціативі однієї людини, яка ні копійки за це не отримує і працює одночасно і директором, і теслярем, і сторожем. Ніби немає ні сільської влади, ні сільгосппідприємства. Не бере його під свій захист і районний відділ культури.
Невже комусь вигідне безпам’ятство?
В м.Одесі в штатну структуру міського управління внутрішніх справ введено новий підрозділ - загін з охорони історичних пам'ятників. Необхідність цього кроку більш ніж очевидна - масовий прояв вандалізму по відношенню до матеріальних свідчень нашої історії і культури. Немає сумніву, що досвід одеситів буде використаний і в інших регіонах України. У зв’язку з цим, утримання сільською радою хоча б сторожа для охорони музею, придбання нового замка, чи ремонт дверей, були б зовсім не зайвими і не збитковими.
75 років прожито мужньою Людиною, Воїном, Вчителем.
В.В Яцентюк нагороджений орденом "Вітчизняної війни 1-го ступеня", орденом "Червоної Зірки", десятком медалей та Хрестом Архистратига Михаїла.
Демократична Славутчина щиро вітає нашого земляка і патріота рідного краю Володимира Васильовича Яцентюка з славним ювілеєм і бажає йому великого особистого щастя, міцного здоров’я і подальших успіхів в громадській діяльності і в особистому житті.
Л.СЕРГІЄВСЬКИЙ, "Пульс" N 29(36), четвер 20 липня 2000 р.
Коментар
І диким здається те, що сталося на день народження фронтовика. Те, що місцева влада не має розуму, відомо давно. А от те, що вона не має бодай найменшої совісті і поваги до людини...
Слово В.Яцентюку
"Хочу на шпальтах Вашої газети газети виразити щиру вдячність Хмельницькій обласній громадській організації "З'єднання борців за справедливість" та сердечне спасибі її керівникові Анатолію Григоровичу Войтку за захист моїх прав, честі і гідності, оскільки правоохоронні органи Славутського району (міліція, прокуратура) та адміністрація Президента, до яких я звертався, не змогли (бо і не хотіли) цього зробити 11 місяців. А було так.
Був день мого народження, 23.07.2000 р. мені виповнилось 75. Про це напередодні повідала газета "Пульс", описавши мої заслуги в роки війни, мої трудові будні як учителя сільського, як організатора і керівника протягом третини століття Крупецького історико-краєзнавчого музею, як живого персонажа кількох книг, в тому числі "Шепетовские подпольщики" А. Доманка і С. Сбойчакова (М., "Політвидав", 1972р.). Хто зна, чи саме це дратувало декого, і вони вирішили піднести мені свиню до свята, чи хтось їх намовив з інших причин, але так чи інакше зло в людській подобі зіпсувало ювілей. П'ятеро чоловік вдерлися до моєї хати і, ображаючи та погрожуючи розправою, змусили пасти череду з 70 корів, хоч корови в мене вже не було (ще 10 днів до цього вона була невиліковно травмована на пасовиську, і ветеринар запропонував негайно здати її на бойню). Я - інвалід війни 2 групи, але через погрози був змушений пасти чужі корови, залишивши вдома гостей. Сприйнявши все глибоко до серця, аж захворів.
Наступного дня звернувся в міліцію, два представники якої прибули до мене. Вони в очевидному груповому насильстві не хотіли вбачати злочину, викрикували, що дуже зайняті і якимось там пасовиськом корів займатися не будуть. В міліції матеріалу по моїй справі не показували мені 10 місяців, хоч я звертався і до начальника, і до райпрокурора, і до їхніх заступників, і в Генеральну прокуратуру. Та зась.
На моє прохання втрутився в цю справу Анатолій Войтко - голова "З'єднання борців за справедливість". З його допомогою міліція показала зібраний матеріал, але там навіть не було пояснень винуватців (їх у них ніхто й не брав) М. М. Нікітчука, О. І. Чулія, а пояснення В. В. Переверзєва, А. О. Лихолата та П. М. Поліщука, як після письмово підтвердили вони самі, були сфабриковані і підписи підроблені. Таку липову справу міліції затвердив райпрокурор В. С. Мушинський. Ось чому мені так довго її не показували, порушуючи Закон про звернення громадян і ст. 32 Конституції України. Отаке беззаконня творять славутські правоохоронці. Є і більш разючі безчинства, але про них іншим разом.
Щиросердечно завдячую А. Г. Войтку - адже в тому, що суддя В. П. Роїк викликала на співбесіду всіх винуватців, які зразу ж визнали свою провину, вибачалися усно і письмово переді мною і моєю сім'єю, компенсували нанесені мені моральні збитки грішми, є заслуга його громадської правозахисної організації. Тож зичу успіхів такій сьогодні потрібній організації, яка чинить добро, захищаючи права фактично безправних від тих, хто називає себе правоохоронцями."
З повагою, Володимир ЯЦЕНТЮК,
с. Крупець Славутського р-ну
"Вісник малозахищених" 3, жовтень 2001р.
ПРО ЗЛОЧИННІСТЬ ТА ЇЇ ПОКРОВИТЕЛІВ
Відомо, що зростанню злочинності сприяє безкарність, потурання, заохочення і безпосередня участь у злочинах правоохоронців та владних структур.
В боротьбі з цим злом в нашому краї сприяє благородна організація "З'єднання борців за справедливість", її друкуваний орган "Вісник малозахищених". Та побороти зараз злочинність - надто важка справа, бо треба боротися і з потенційними до злочину сім'ями, і з прямими злочинцями, і з їх покровителями. Тому й звертаюся до читачів, аби включилися всією громадою на допомогу цьому З'єднанню борців за справедливість на Хмельниччині взагалі та на Славутчині зокрема. Оприлюднюю факти безчинств в правоохоронних органах Славутчини та тутешньої, місцевої злочинності. Оприлюднюю з надією і наміром, що це прочитають в Генпрокуратурі України та і уповноважена Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова.
Коли у 1995 році обікрали Крупецький краєзнавчий музей, яким я керую на громадських засадах уже 35 років, звертався я і в міліцію, і до суду, і в прокуратуру. Злодіїв, правда, знайшли, присудили компенсувати грішми вкрадені цінності, але тих грошей я не бачив, рішення суду на руки не дали. І це чомусь (чи за якусь частку з вкраденого) влаштовує прокуратуру, а В.Яцентюка (мене)- не влаштовує, то й став я, за словами декого, писакою-скандалістом.
А як насміялися над нами із сертифікатами! Вже 6 років, як ми з дружиною здали свої сертифікати на силікатний завод. Маємо по 20 акцій, дивідендів не дали і копійки. Це ж явний грабунок! Може, комусь все рівно, що так обкрадають наш народ, а мені - ні. Звернувся до райпрокурора, зняли ксерокопії документів, та два роки ніякої відповіді нема. І це прокуратуру чомусь (чи за якусь частку з того грабунку) влаштовує, а мене - ні.
На минулих виборах я балотувався до райради, був довіреною особою кандидата в депутати до Верховної Ради та спостерігачем. Під час голосування було дуже багато порушень "Закону про вибори". Склали акт в день виборів, який підписали 9 чоловік, в т.ч. члени дільничної комісії, спостерігачі, виборці. Подали комісії, яка розглядала його аж на 3-й день після виборів, та ніяких заходів не прийняла. Звернувся до тодішнього міжрайпрокурора Лужняка, який, поплескавши мене во плечу, пообіцяв допомогти. Та не приїхав. Через день повідомив, що бюлетені до місцевих рад вже знищені. І такий хід прокуратуру чомусь (чи з якоюсь вигодою) влаштовує, а мене - знову ні.
В усьому світі ( тільки не в Україні) шанують борців за свою державність, за свій народ і його мову. Схиляю свою старечу фронтову голову перед усіма, хто боровся і гинув за свій народ, за свою націю, за незалежність України, та не за таку, як маєм! Бо складається враження, що зараз Україна - це суцільний грабіж, злодійство.
Одні крадуть, мені здається, через те, що все проходить безкарно, інші - щоб вижити. Так у мене на городі випасаються чужі коні, злодії крадуть картоплю, буряки, моркву, кукурудзу. Та нікому із місцевої влади до цього діла нема. Приходиться з рушницею сторожувати, бо інакше вб'ють. Та не побоялись і рушниці, відбираючи її, викрутили руку і прострілили, після чого довго лікувався, тепер не можу ні відра води принести, ні поліна розрубати, ні застебнутися, ні писати. І в цій справі Славутська прокуратура і міліція таке втяли, що слід кричати, верещати на всю Україну, Європу, на весь світ. Бо не лише не опитали свідків і винуватців, не лише не встановили особу з прокуратури, яка в міліції ображала мене, грубила, наводила наклеп, принижуючи гідність мою, а і ... знищили мою заяву та перше доповнення до заяви. Така чудасія: справа є, а заяви, по якій вона заведена, нема. Та ще і 10 місяців не показували цієї справи. А домігся я побачити її за порадами, пропозиціями, консультаціями Анатолія Войтка - керівника Хмельницької обласної громадської організації "З'єднання борців за справедливість". За це я йому вельми вдячний.
По цій справі прокуратура та міліція настирливо пропонували (щоб самим не працювати!) зі скаргами звертатися до суду. Отже, виходить, логічно, що спасіння потопаючого - справа рук самого потопаючого. Але ж правоохоронці своєю бездіяльністю не по злодіях б'ють, не по тих руках, що злодіюють. Все-таки я звернувся до суду. І що ж виявилося? Заяву-скаргу ніби прийняли. А через тиждень поштою приходить папір, що не так буцімто написано, щоб звернувся до адвоката. Адвокати від мене вимагають чималу суму. І то лише за віддрукування заяви. А в судовому процесі брати участь і за гроші відмовляються. І ось чому. Кожен, до кого (у Славуті) я звертався, зразу бачить велику провину самих правоохоронців, з якими треба мати справу. Та це видно навіть не юристу, і навіть не з Кодексів, а з основного Закону - Конституції, бо правоохоронці грубо порушили її статті: 56, 59, 68, 121, в яких, зокрема, говориться, що "кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень", "не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей". А вони ж роками бездіють, а як діють, то заяви пропадають. Отже, треба судитися з правоохоронцями. Як це нудно і коли це скінчиться? Одне знаю, само воно не згине - тому давайте допомагати отим людям, борцям за справедливість. І хай нам Бог допоможе.
Володимир ЯЦЕНТЮК, інвалід війни II групи, с. Крупець Славутського р-ну
"Вісник малозахищених" 5-6, лютий 2002р.
Місто
Любартовичі-Сангушки