Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Проза:   З навітряного боку туману Хмара кольору лева Колискова для Капітана Антонов і Кіліманджаро Від 10 до 0 (ч.1) Від 10 до 0 (ч.2) Південний вітер Наливка з чорниці

З НАВІТРЯНОГО БОКУ ТУМАНУ

  Світанкове.
  Кав'ярня "Батискаф", дощовий день серпня.
  Напівморок порожнього залу. Акваріуми в стінах, фотографії підводного світу. Риби Червоного моря і тут же - фото затонулого земснаряду на Голубих озерах. Вимкнене освітлення - горить лише світильник за барною стійкою. Хай-теківські стільці і плазмовий телевізор на стіні. В телевізорі співає якась маловідома зірка - хоча звук вимкнений, оскільки відвідувачів майже нема.
  Майже - тому що далі, в самому кутку, сидять двоє чоловіків. Там найтемніше, і обриси їхніх обличь губляться в напівмороці. Але видно, що обидвоє худорляві і молоді. У обидвох тонкі риси обличчя в довге волосся. Один білявий, інший темний. Вражає, що обидвоє у дуже дорогих костюмах, при краватках. На руках інколи зблискують дорогі годинники. Але найдивніше - ноутбуки перед ними. Чорні і тоненькі, майже як аркуш паперу, з великими екранами. По всьому зрозуміло, що техніка дуже дорога. На кришці одного - того, який перед чорнявим - герб. Вершник на коні з піднятим мечем. Клавіатура світиться зсередини зеленкуватими вогниками. Екрани повернуті до стіни, тому не видно, яка програма працює. Хоча вони не стільки працюють, скільки розмовляють - тихо, впівголоса, тому ниточка розмови, протягнута між ними, здалеку нечутна і невидима... Долинають лише окремі слова... Зараз говорить білявий
  - Кінцева зупинка автобуса тут зветься док. Хоча в місті ніколи не було нічого, пов'язаного з судноплавством. Справа в тім, що...
 

  Кінцева зупинка другого маршруту звалася ДОК.
  В дитинстві мене цікавило, майже мучило питання - який док, коли в місті немає моря? Останній корабель проплив Оринню за декілька років до мого народження - і була це, як розповідали старі люди, баржа, що навідалася в сусіднє село на кар'єр за щебенем. Потім в місті збудували греблю, і на тому судноплавство скінчилося.
  А ДОК, як з'ясувалося згодом, означало "деревообробний комбінат". Бо місто знаходилося в епіцентрі старих соснових лісів та дубових гаїв. І на майданчику, затиснутому триповерховим гуртожитком, магазином і величезними соснами, автобус розвертався - їхав назад. А дорога пірнала в ліс, і від того ставала цікавою і непередбачуваною. Вона, як дерево, випускала вбік стежки-гілочки, що вели невідь куди, вона рівною смугою прорізала зелений світ, за декілька кілометрів впираючись в заросле лісове озерце Терибежі, оточене чорничниками і грибними галявинами - і просто зникала в густих очеретах, даючи останнє відгалуження в бік іншого озера - Святого. І навколо цієї стежини росли білі гриби - величезні і нечервиві. Тож якщо мати терпіння і неквапом йти від озера меншого до більшого - то за пару годин можна було назбирати кошик. А потім сидіти на березі Святого і дивитися, як серед озера стоїть на одній нозі сіра чапля, і як сонце падає за дерева на острівці.
  А потім повертатися додому.

  На дворі темнішає. Дощ не вщухає з самого ранку, і кількість відвідувачів в "Батискафі" не збільшилася. Так само горить лише лампочка над барною стійкою. Кельнерка принесла чоловікам морозиво і на мить завмерла в очікуванні - може, замовлять щось ще? Чорнявий посміхається їй, киває головою, каже - "на ваш розсуд, тільки безалкогольне, ми за кермом," - і знову дивиться в екран. Те, за кермом чого чоловіки, стоїть на вулиці під кав'ярнею. Два небачені до цього часу в місті автомобілі - один темний, другий світлий. Не зважаючи на бруд на вулиці, обидві машини немов щойно зійшли з конвейєра. Марка ніде не зазначена. Світяться лише червоні вогники-габарити. Обидві машини оповиті мороком вечора, і від цього обриси їх нечіткі; інколи здається, що вони міняються - авто здаються то елегантними, немов крило літака, то важкими, немов танк. Дійсно, щось дивне є в цих машинах...
  - От як воно виходить, коли працюєш в різних відділах, - посміхається чорнявий. - Ми навіть не були знайомі. Роботи з цим містом небагато. Хоча тут і три десятки тисяч людності... Воно вже майже доросле. І навіть не підозрює про мене.
  - А мені з моїм підопічним повно клопотів. Хоча він в мене один. Як в тебе місто, - сміється білявий. Усмішка в нього гарна - але є в ній щось таке, що нагадує про тріщину в дзвоні. Так, ніби щось заважає йому посміхнутися щиро, по-дитячому...
  - Парадоксальним робом в давнину було гірше. Важче, - каже чорнявий. - Неорганізованіше, чи що. А людей було значно менше. Ми тоді вирішували, що буде містом - Красностав, Берездів чи Ганнопіль... Випало Світанковому.
  Якби хтось із місцевих побачив цих чоловіків і почув, як вимовляються місцеві назви - ото б здивувався. Дуже вже не в'язалися ці забуті села, загублені серед лісів, з чоловіками, їхніми костюмами та машинами, з їхніми комп'ютерами, що світилися зеленим світлом...
  Білявий порушив паузу.
  - Так от, він пішов до лісу. Отам, біля Святого, по гриби. І повертаючись, захотів скоротити шлях. Тому...
 

  Намагання скоротити шлях зіграло злий жарт - сонце того дня загорнулося в пелену із хмар, і дощ от-от мав впасти з сірої ковдри над головою. Саме це і спонукало мене зрізати круту петлю стежки - від озера до озера. А переддощовий темний ліс - не краще місце для дослідів. І коли опинився на невідомому перехресті, то злість охопила не по-дитячому - бо не знав, що робити.
  І коли вирішив повернути назад, в кінці зеленого тунелю побачив постать.
  Здалеку не було можливості розгледіти, хто це. Проте вразила одна штука - спосіб, яким рухався перехожий. Його рухи були якимись різкими - так, ніби кожної миті він намагався змінити траєкторію, і ці зміни змушували його постійно відновлювати рівновагу. Так міг би йти людиноподібний робот, подумалося мені. А ще подумалося, що непогано б розпитати про дорогу. Бо чесати кілометр назад, до злощасної петлі на стежині, зовсім не хотілося.
  Сів на повалене дерево і став чекати...

  Чорнявий проводить рукою по гербу на кришці. По вершнику, що скаче в давній і далекий бій...
  - "Погоня", - знову посміхається білявий.
  - "Погоня", - погоджується чорнявий. - Належав дуже хорошим людям. Зробили стільки для цього міста...
  - Не те що мій, - каже білявий.
  Чорнявий дивиться на нього, мовчить.
  - Твій його просто любить. Таке не кожному дано - любити ціле місто. Мені інколи здається, що воно його серце. Розумієш, це перший випадок такий. Світанкове записане в нього в крові - варто йому від'їхати, як починається відверта ломка. Відверто - я не знаю, що з ним робити. Він нерівнозважена система. Суспільство тягне його до себе - а він опирається. Цей дуалізм до добра не доведе. Нас для того і попросили зустрітися...
  - От і я не знаю, - зізнається білявий.
  - Це ж твоя робота, - каже чорнявий.
  - Ми не можемо вказувати людині, що їй робити. Ми лише голос, відчуття, розуміння - назви це як хочеш. Але ніяк не вчителі і не судді... У тих, з Хонякових Порубів, теж був вибір. Але тоді, в лісі, старий той дід...
 

  Старий дід в полотняній сорочці і полотняних штанях.
  І босий.
  Ось чому він йшов так незграбно - йому просто було важко. Він загрібав босими ногами ще сухий пісок, і хмарки пилу здіймалися навколо вицвілих холош. В руках мав торбинку. Сиве довге волосся, вицвілі очі - здавалося, слово "колір" йому не пасувало. В нього не було кольорів.
  Але в нього був погляд.
  Бо коли вже відкрив рота, аби запитати його про дорогу до Терибежів, глянув йому у вічі - і так і закляк з відкритим ротом. З, мабуть, дуже дурнуватим виглядом, як подумав згодом.
  Мабуть, так почуваються люди, коли вперше підходять до краю Великого каньйону і дивляться вниз. Півторакілометрова глибина, і десь там, далеко, ріка Колорадо. Каньйон - візуальна ілюстрація десяти мільйонів років роботи ріки. Для ріки - мить, для людини - вічність.
  Саме таку вічність і побачив в очах старого. І не знайшов нічого кращого, як запитати:
  - Ви куди о цій порі?
  - В село, - відповів старий.
  Я помовчав. До сусідньої Варварівки було кілометрів з десять. Для нього - години три ходу. Якщо ж зважити, що старий пройшов стільки ж від Світанкового...
  - Неблизько, - сказав йому.
  Він знову глянув на мене поглядом ріки Колорадо.
  - Неблизько, - тихо відповів. - Не все міряється в кілометрах. Я сказав, що в село, але не пояснив, що в п’ятдесят років назад.
  "Маєш", - подумалося мені. Божевільний. Тільки цього мені не вистачало серед лісу...
  Мабуть, старий зауважив мій подив. Тому продовжив:
  - Звалося село Хонякові Поруби. Був колись такий чоловік - на прізвисько Хоняк. Вирубав собі в лісі галявину, побудував дім. До нього прибилося ще декілька сімей. Отак і назвали на його честь. Майже половина села мала прізвище Хоняки.
  - А жили ж як?
  - З лісу. Ягоди, гриби, дичина. Це зараз в лісі людей більше, ніж грибів. А тоді... На викорчуваних галявинах садили бараболю. Працювали важко - земля піщана, вода лише з колодязів. Якщо спекотне літо - доводилося поливати відрами. Але жили спокійно. Від влади далеко - ніхто майже не чіпав. Вчителька була, наїжджала з міста, потім так в селі і залишилася. Їй хатинку толокою збудували - там же і школа.
  До початку тридцятих.
  - А на початку тридцятих що сталося?

  Білявий підходить до барної стійки і замовляє дві кави. При цьому знову посміхається і каже:
  - А ви мені ще кави налийте. Я у вас довго сидітиму...
  Кельнерка також посміхається - але видно, що цитати з відомого фільму вона не зрозуміла. Білявий відчуває це, повертається до столу. Сідає за свій комп'ютер, щось шукає на екрані. При цьому чорнявий іронічно дивиться на нього і питає:
  - Що, часи знову змінилися? Ці вже не знають зовсім недавніх подій...
  Білявий, втім, за словом до кишені не лізе.
  - А ти? Що з попереднього лишилося в тебе?
  Чорнявий мовчить. Видно, що питання зачепило його за живе.
  - Старий млин, школа, церква і костьол. Ще зовсім недавно все було не так. Колись я любив бувати в магазині "Соки-води". Тоді була мода заправляти сифони - така штука була майже в кожній сім'ї. І туди набирали газовану воду. Приходили до цього магазину. Хоча твій навряд чи пам'ятає про це. Коли магазин зачинився назавжди, він був ще зовсім дитиною.
  - Чому ж ти про нього так погано, - тихо відповідає білявий. - Теперішня Церковна на той час звалася вулицею Комінтерну. І вона тоді...
 

  Вулиця Церковна-Комінтерну-Церковна. Там, де колись давно жили бабуня з мамою - відразу по війні, як приїхали вперше в це місто.
  Остання з вулиць, з якої було знято дореволюційну бруківку. Починалася від озера в центрі міста - озеро тоді було оточене величезними вербами, і йшла до автовокзалу. На перехресті стояв павільйон "Соки-води" - і тим пасажирам міжміських автобусів, котрі хотіли вийти в центрі, достатньо було сказати водієві "Зупиніться біля соків і вод" - про це перехрестя світів знав кожен водій. Потім верби зрубали, а павільйон знесли. На його місці звели кафе "Русалка", навпроти - сучасний багатоповерховий офісний центр.
  А за двадцять років по тому, як соки і води відплили у вічність, доїжджаючи до центру, мимоволі сказав молодому водієві - "Зупиніться біля соків з водами".
  Він кивнув головою - і зупинився саме там, де треба...
  Дивні речі відбуваються в таких провінціях. Стільки часу збігло, скільки нових поколінь водіїв прокотилося цими вулицями - а спогади про той павільйон, побілений синім вапном, лишилися...

  - Може, вам увімкнути музику?
  Запитання кельнерки вклинюється в розмову несподівано. І тінь павільйону соків і вод зникає в часі і просторі...
  - Не треба, - каже білявий. - Ми просто поговоримо ще. Принесіть нам по морозиву. У вас дуже смачне морозиво...
  Чорнявий тримає паузу - рівно настільки, аби кельнерка перестала чути його слова, і каже:
  - Ось те, по дев'ятнадцять копійок...
  - Бували часи, коли було по півкопійки, - зауважує білявий.
  - Бували, - погоджується чорнявий. - Але ми розглядаємо період життя лише твого підопічного. А при ньому морозиво коштувало від тринадцяти до дев'ятнадцяти. На розі базару тоді стояла будка, і продавець накладав морозиво прямо із металевої гармати. Зважував. І ніколи в нього не було здачі з двадцяти копійок. Тоді дітвора мала стандартний набір розваг: морозиво, тир - п'ять пострілів по три копійки - і кіно за десять копійок.
  - А дорослі? - питає білявий.
  До цього часу вони не назвали один одного по імені. Від цього розмова ніби перетворюється на два монологи, не втрачаючи, однак, при цьому зв'язку.
  - А ти згадай двір, де проводив канікули твій, - каже чорнявий. - Триповерховий будинок і маленький дубок в дворі.
  - Той, що зараз вдвічі вище від будинку?
  - Той самий. Часи, де дуб був ще підлітком. Лавочки і столик. Сліпий чоловік, що грав на гармошці.
 

  Георгій - так його звали. По-нашому - дядя Жора. Сліпий з дитинства - розбирали з хлопцями гранату. Тоді, по війні, багато дітисьок втратили подібним чином хто руку, хто очі, а хто й життя. Грав на гармошці. В дворі, під величезним старим ясеном, стояли дерев'яні лавки - і на вечірні імпровізовані концерти тих дотелевізійних часів збиралися жителі сусідніх будинків. Слухали музику і співали пісень. Всі знали одне одного і одне про одного, і в триповерхових будинках інколи ще не зачиняли дверей, і це вечірне спілкування, такий собі імпровізований клуб, і ляскання карт по столу, і скатертина на цьому ж столі - кожен виносив якийсь нехитрий харч, і ми, малеча, товклися поруч, і час плив над нашою провінцією, і життя здавалося безкінечним, і ще не написана була пісня "і цей вишневий захід сонця накрив тихий дворик прозорим крилом, і мами в кватирки все голосніше кличуть додому - і, мабуть, пора, а завтра знову буде безкінечне літо, і день, повний світла, і ми ніколи не помремо..."
  Давно немає дяді Жори, і давно зогнили лавочки і стіл, і зрубаний ясен - комусь здалося, що він може впасти і порвати телефонний провід, і вже нові жителі будинків занесли заяву до ЖЕКу - одного дня приїхала бригада, підігнала машину з драбиною, і ясена не стало. Старші - ті, хто бачив - стояли поруч і плакали. Оплакували ті концерти, і той харч, і ту гармошку.
  І, мабуть, своє життя...

  - Сумно, - зізнається чорнявий. - Твій завжди відрізнявся песимізмом. Ще змалку.
  - Це не песимізм, - заперечує білявий. - Це набагато гірше - це розуміння. Можливо, не розуміння - але підхід до нього. До того, що вони тут звуть сенсом життя. Це маленька локальна катастрофа. Взагалі фанатиком звуть того, хто не здатен зрадити власній ідеї. Або власному коханню... Так, як з жінкою з його "Колискової для капітана".
  - Так нічого ж не сталося, - тихо каже чорнявий. - Всі живі-здорові...
  - Не обманюй себе - ти цього не можеш. Як і я. Фізично - так. Але не морально. "Сказали мені, що ця дорога мене приведе до океану смерті, і я з півдороги повернула назад. З того часу тягнуться переді мною криві глухі окільні стежки". Жінки часто повертають з півдороги. Частіше, ніж чоловіки.
  - Акіко Йосано, "Боягузтво", початок двадцятого сторіччя, - каже чорнявий.
  - Не хизуйся, що знаєш все. Мій пішов далі. Мій вже дістався берега. Тому ти тут.
  - Не ти, а ми, - стиха поправляє його чорнявий. - Що в нас з часом? Може, давай поки відправ його в кіно?
  - Знову ти за своє... Це ти можеш розпоряджатися містом, як хочеш. А ми лише тихий голос десь в глибині душі.
  - У нас теж не все так просто, - чорнявий опустив очі додолу. Якби ми отак могли рятувати наші міста... Ми теж знак, передбачення, очікування - не більше. Але вирішують завжди вони. Як оті, з Хонякових Порубів. На початку тридцятих, вони...
 

  Сидимо зі старим на поваленому дереві...
  - На початку тридцятих ми були прикордоння. Десять кілометрів - і Польща. Ті, в місті, вирішили, що через наше село зручно перекидати шпигунів - туди і назад. Тож запідозрили усіх. Приїхала одного разу вантажівка - і всіх дорослих чоловіків вивезли. Казали - на слідство, як свідків. Але з них повернулося лише двоє - майже перед війною. Жінки ходили в місто, просили. То їм видали довідки - десять років без права листування - і веліли мовчати і дякувати, що все село не вивезли... Потім продзагони наскакували - в сусідніх селах, хто на рівнині, позабирали все, а ми якесь збіжжя в лісі ховали, тим і вижили. Ті, в продзагонах, були чужі - латиші, євреї - лісу не знали, боялися, вглиб не ходили.
  - Партизанили?
  - Ні. Заходили одного разу задухівці - в крайню хату. Забрали всю бараболю, що була в погрібі. А там трійко дітей. Що вже жінка просила не забирати все - то котрийсь з них її прикладом вдарив. Потім всім селом зносили їй харчі - хто чим міг, допомагав. То партизанів не любили. В Стриганах вони жінку з дитиною вбили - її чоловік в поліцаї пішов, то вони так помстилися. А вона ж ще до війни від чоловіка пішла... Чули від людей, що ті ходили на Волинь, села палити. Вже знали, як воно буває, тому вірили. Багато хто шкодував, що до війни в Польщу не пішов.

  - Не змінюй тему, - кидає білявий. - Ти ж знаєш, я не про це. Села давно немає - чому ж ви тоді не зарадили?
  - Тому що і ми, і ви - лише передчуття, брате. Лише предчуття добра чи біди... Один з них пішов до міста і приніс звістку - це все, що ми могли зробити для них.
  - Мало ж ви могли, - каже білявий.
  - А ви? Що ти можеш зробити для свого? - питає чорнявий.
  І знову лунає тиша...
 

  Той самий ліс, те саме дерево. Той самий старий...
  - Коли він повернувся з міста, то сказав: на наше село має прийти зондеркоманда. За що - не знає, але перед відступом вони чомусь вирішили село наше завтра спалити. Біг всю дорогу... Всі шляхи вже перекриті - тікати нікуди. А лісом не втечеш - сніги того року були високі...
  Є така легенда - якщо троє жінок - менша, середня і старша - виткають за день три рушники і повішають на хрести, що біля села - то біда обійде стороною. Мають зробити те таємно, нікому не розповідаючи. Потім спекти хліб - і покласти під кожен хрест.
  "Дикі лебеді", - подумалося мені. Андерсенівська Еліза, що плела одинадцять сорочок для одинадцяти братів, щоб вони з лебедів знову стали людьми. Правду кажуть, що думки та ідеї живуть десь окремо від людей - де Данія, а де ми, але як схоже...
  - Мали робити таємно - але ж всі знали, що має статися. І стояли біля хат, і дивилися. І коли повісили на хреста останнього рушника, і поклали останню хлібину, почули кроки.
  Їх було десятеро. Молоді, втомлені, в м'ятому одязі. Невійськовому. З німецькими автоматами. Нетутешні. Не партизани. Бандерівці.
  Менший запитав:
  - Що, погано?
  Не знаю, звідкіля він знав про цей звичай. Може, в них в селі було так само. А, може, просто був звідкілясь із наших місць. Але знав. Тому сказав ці слова.
  Жінки заридали всі і відразу. Отака-от відповідь...
  - Звідки вони йтимуть? - запитав один з них.
  Хтось із наших махнув рукою в бік міста.
  - Гвинтівки в хатах є?
  - В хатах нема. Є в лісі.
  - Йдемо?
  Питання не стосувалося нікого конкретно - але стосувалося всіх. Самому старшому з наших було шістнадцять, самому старшому з їхніх не було й тридцяти. Ми не знали їх імен - але в них були автомати. Єдине, чим могли їм допомогти - своїм знанням лісу.
  Отак їх і пам'ятаю. Коли вони йшли по дорозі, яка вела на місто. Двадцятеро. Десятеро їхніх і десятеро наших. Жінки голосили і плакали, вітер рвав сосни, лопотіли рушники на хрестах, і яскравими цятками сяяв хліб біля хрестів...
  - А далі?
  - А далі ми почути гудіння. Їхали німці. Жінки хапали дітей і бігли вглиб лісу, борсаючись в снігу. А потім там, звідкіля йшло оте гудіння, вдарили постріли.
  Вони підірвали першу машину в колоні і закидали гранатами останню. На вузькій дорозі колона стала. Не знаю, скільки було машин - але гранат в них було небагато. І набоїв, мабуть, також бракувало.
  Скільки загинуло німців - теж не знаю. Всіх вбитих забрали з собою. Останню машину вони перекинули, аби звільнити шлях відступу. Першу також лишили.
  Ми ховали їх на нашому кладовищі. Не знали, чи німці повернуться - зробили одну велику могилу. Двадцять поспіхом збитих трун. Десять хрестів з табличками. Майже всі - Хоняки. А потім хтось сказав - негоже ховати тих хлопців безіменними. Ніколи не дізнаємося, звідкіля вони, рідним їхнім не розкажемо - то хай будуть також Хоняки. Бо тепер вони назавжди наші...
  Три дні стояла стрілянина за лісом. Потім один хлопець пішов до міста - дізнатися, що там. Коли повернувся - сказав, що в місті тепер радянські частини. Що партизани отаборилися неподалік і чогось вичікують. А ще розповів, буцімто якась комісія працює - розбираються, хто з місцевих що робив під час окупації. І що партизани бій, який відбувся три дні тому, приписали собі. Буцімто наші, з села, мали провести німців лісовими дорогами, подалі від шосе і бомбардувань, а задухівці зробили засідку і всіх знищили...
  Старий знову замовк.
  - Мама послала мене до річки - перевірити сітки в прорубах. Там, біля ріки, я і почув крик, що йшов від села. Біг швидко, по дорозі порвалася торбинка з рибою. Риба так і лишилася на снігу - я не збирав. Боявся не встигнути. Не встиг. Партизани вже були в селі. І з ними ті, в блакитних кашкетах. Загнали всіх наших в крайню хату - ту саму, яку колись обікрали - і запалили. Я бачив все це. Бачив, як гнали мою матір, діда і сестричок. Робили це швидко, професійно. Забили навхрест вікна, підперли кілком двері. А я затуляв руками вуха, щоб не чути того крику, що линув зсередини. Чув сморід бензину, бачив, як підпалюють віхоть соломи. Як кидають. Чув сморід горілого м'яса. Бачив спалахи від пострілів...

  - Паскудна в нас робота, - каже білявий. - Все знати, і не могти сказати - це важко. Оті десятеро - вони ж могли піти іншою дорогою. Могли взагалі сидіти всю війну вдома. А вийшли до того хреста з рушником... Кожного разу це важко. Так як з моїм - коли він замкнувся на це місто. Воно поволі ставало його Всесвітом...
  - То де була ця поворотна точка? - питає чорнявий.
  - Хто його знає... Дивно, але в них свободи буває більше, аніж в нас. І ці маленькі рішення потім перетворюються на великий потік подій, що виносить їх до океану...
  - "Сказали мені, що ця дорога мене приведе..." - каже чорнявий.
  - Саме так. Це може бути що завгодно. Спогад. Вчинок. Випадковість. Або навіть електричка... Електричка тоді йшла з Києва дев'ять годин. Півтори години вона стояла за декілька кілометрів від Світанкового - уявляєш, що значить відчуття близького дому і його очікування?
 

  З Києва до Світанкового електричка йшла дев'ять годин.
  Півтори години вона стояла в сусідній Шепетівці.
  Тридцяте грудня давно забутого року. Порожній вагон з єдиною лампочкою, сніг, що замітає перон, вокзал в світлі нечисленних ліхтарів, і довге-довге очікування відправлення. Десь поруч, за кільканадцять кілометрів, такий самий сніг мете в Світанковому. З димарів старого дерев'яного вокзалу піднімаються сиві пасма, і блимає вогниками ялинка на пероні - тоді в Світанковому на вокзалі ставили ялинку, і на електричку чекатиме автобус, і спорожнілими передсвятковими вулицями покотиться додому, де вже чекають мама і бабуня, і буде холодець і картопля, і остання ніч року, а назавтра - традиційний похід в ближній ліс за сосновою гілочкою, бо ж шкода ялинки, і останній день року впаде за дахи сусідніх будинків, і здаватиметься - так буде завжди, от тільки перечекати ці півтори годину снігу за вікнами електрички, щоб почути нарешті "Обережно, двері зачиняються"...
  Тепер, за чверть століття по тому, скільки б погодився віддати за повернення у ті півтори години тихого снігу і очікування дива?
  Коли хочеться сказати щось тому останньому дню того року - але що?

  - Розкажи мені ще щось, - просить чорнявий. - Тільки так, аби в контексті нашої проблеми.
  - Ти про нього?
  - Я про твого, - відповідає чорнявий. - Вірніше, про нашого...
  - В тебе в місті є колія. От послухай...
  Він швидким рухом доторкається до клавіатури.
 

  Покинута колія розтинала ліс - від станції "Світанкове-2" до старого кар'єру. На станції дві колії з трьох вже були розібрані, біля останньої стояла дерев'яна хатинка. Колись там жив дивний чоловік - стрілочник - який любив самоту і не любив міста. Кажуть, що в давні часи був геологом. "В будиночок в тумані і виноградній лозі ніхто не зайшов, і лише осінь кожного разу навідує мене," - так сказав японський монах Егьо багато сотень років тому. Колись на друге Світанкове з першого ходив робітничий потяг, який забирав з собою не лише працівників кар'єрів, а й грибників. Кар'єри працювали цілодобово, біля них стояли башти освітлення - височенні. Метрів по тридцять, з купою прожекторів, що світилися вночі, і від цього пісок набував виміру інопланетного, і фари тепловоза, що виринав звідкілясь із темряви, могли видатися очиськами невідомого чудовиська, і здавалося - не башта, а ракета, що ось-ось злетить і полине до далеких світів... Згодом, коли на місці кар'єру залишалася величезна глибока яма довжиною в кілометр, приходили інші - лісники - і садили малесенькі сосни, висотою в долоню... А ще згодом щось ставалося. Звідкілясь із глибини починали бити джерела - одне, друге, третє... Маленькі. Але дуже терплячі, вони з дня в день, з місяця в місяць, з року в рік робили свою справу, аж поки піщана пустеля не перетворилася на водяне плесо. Тим часом підростали сосни на березі, з'являлися гриби і ягоди. Колії потроху іржавіли, згодом їх розібрали. Дерева вже сягали половини висоти колишніх сигнальних веж - і звідтіля відкривалося синє, до обрію, плесо озера і зелене, до обрію, плесо лісу.
  Беру аркуш паперу і пишу на ньому:
  "Ми виростаємо з наших маленьких міст, немов із дитячого одягу. Коротенькі штанці, колись куплені мамою на виріст, сорочечки і сандалики - вони непотрібним мотлохом лежать десь в підвалі чи на горищі, або їх віддають іншим дітям, меншим; іграшки - залізниці з паровозиком, вагон від якого давно загублений (а чи поїхав кудись далеко-далеко по якійсь невідомій колії), машинки без колеса і старий зайчик, колишній улюбленець - вони існують десь поза часом і простором, в іншому житті, в тому, де серед засніженої станції стоїть електричка, де горить вогниками ялинка, де лине музика акордеону дяді Жори, але ми злітаємо з наших міст у велике далеке життя, прихопивши з собою торбу з маминими пиріжками, старенький перон чи платформа відпливає кудись у минуле, і ми сповнені надій і очікувань, бо попереду ще стільки цікавого, і летимо перелітними птахами у далекий теплий вирій, бо тут скоро буде холодно, і швидко забуваємо геть усе, бо молодість - штука жорстока, але ми ще того не знаємо, забуваючи про те, що десь на горищі лежить наш зайчик, біля вокзалу на нас чекає автобус, ніби в сподіванні, що одного разу... а ми все далі і далі, і давно зметені зі столу крихти від маминих пиріжків, і все майже добре, і минуле видається таким смішним і ляльковим... аж поки одного разу раптом не стається щось - щось таке, що жене нас до каси і кидає до дверей автобуса чи поїзда, немов на амбразуру, і чекаєш свого міста, немов одкровення і прощення, і слухаєш церковні дзвони, і здається, немов тоді, багато років а чи десятиліть тому, не взяв з собою щось важливе і дороге, що неможливо повернути тут і зараз, і відчуваєш - твій час минув...
  То що мені до того Світанкового?
  Найбільше - рік життя. Канікули і відпустки. Коли входиш в порожнє помешкання. Відчиняєш вікна, впускаючи коротенький час перепочинку, і кожен день живеш як останній, коли вже нема минулого, ще не душить майбутнє з цього поверненням у великий світ, а час не перетворився на рутину. Опиняєшся немов у дитинстві, і прокидаєшся з думкою - сьогодні гратимемо у хованки або "пекаря" - і коли згадуєш, що дитинство вже давно зникло, це не гнітить так важко і стражденно, як там, за лісами і ріками, у великому світі...
  Але місто, мабуть, таки має власну душу. Можливо, пам'ять про всіх людей, давно забутих, що ходили цими вулицями. Можливо, рослини, птахи і тварини. Чи круглі камінці, що вряди-годи зустрічаються тут в піску - принесені багато тисяч років тому льодовиком.
  А, можливо, янгол-охоронець..."
  А час пропливає разом із спекотним повітрям, висихає ранкова роса і стихають ранкові птахи, сонце нанизане на шпилі сосон, і наповнюється ягодами кошик, і день неповторно літній, коли все - квіти, лісове озерце, листя - мають такий вигляд, що зрозуміло - червень, найдовші дні, коли вечір тече жаркими вулицями, заглядаючи у прочинені вікна, і звідкілясь з танцмайданчика в парку лине музика, і попереду безкінечні часи спокою...

  - Гарно, - каже чорнявий. - Особливо про янголів-охоронців. Звідкіля він це взяв?
  - Сам додумався, - посміхається білявий. - Останнім часом він багато про що думає. Вирішив - якщо в людини є свій янгол, такий само може бути у міста. Вирахував тебе...
  Обидва мовчать. Потім білявий встає і йде до стійки.
  - Два цитринових з ваніллю, будь ласка.
  Білявий знову доторкнувся до клавіатури.
  
  Місяць в небі висить на Чумацькім шляху, наче знак
  І самотній ліхтар серед вулиці - синій маяк
  І хрущам, що летять на вогонь - вічні кулі дурні,
  Наче вирок, горять дві вікні на сусідній стіні.
  
  Ця дорога летіла крізь ліс вдень і вніч до села
  Біля неї дуби і берези, на них - омела.
  Тут не слід задавати питання, у чому мета -
  Перехрестя доріг ізгори має вигляд хреста.
  
  - Це він коли написав?
  - Це він не дописав. Це після тої зустрічі в лісі. "Шкода" - так йому сказав той старий. "Шкода, що все так сталося. Ми прожили зайві три..."
 

  - Шкода. Шкода, що все так сталося. Ми прожили зайві три дні - ціною десяти життів тих хлопців і ціною десяти наших. А я тепер один нащадок всього села і того загону. Останній Хоняк, що знає правду. Це так важко - нести через все життя таку спадщину...
  Старий розв'язав вузлик:
  - Ось, несу їм...
  Хлібина, загорнута у вишитий рушник...
  А я чомусь подумав недоречно - ми всі знаємо, коли з нами щось трапляється вперше. Але не знаємо, коли щось стається востаннє. Ми ходимо під Богом, і віримо, що все ще буде - і лише потім розуміємо, що не буде вже чогось важливого, воно минулося, але тішимо себе, що все повернеться, стане як завжди.
  А цей старий знав. Багато десятиліть тому він вийшов з свого села - останній - і тепер повертається - востаннє. Мабуть, він довго готувався. Відкладав ці відвідини - бо знав, що це підсумок життя. Але скоро осінь, і дощі, і холода, і хто зна, чи доживе він до наступного літа, чи буде в силі. І от нарешті настає день, коли зрозуміло - час, і на базарі купується рушник - хоча б віддалено схожий на рушники його села - і буханець хліба, і настає дорога... Колись - така швидка, в майбутнє, для швидких дитячих ніг, а тепер безкінечно довга - в минуле, для втомлених старих.
  Востаннє.
  "Чи ж міг я подумати, що знову через ці гори пройду на схилі років, вершині життя мого? " - сказав колись Накаяма.
  Він йшов своїм непевним кроком, похитуючись і чіпляючи босими ногами пісок, і вузлик звисав з палиці, перекинутої через плече, і я подумав - чи не піти з ним, бо ж стара людина - сама на багато кілометрів, і вже був встав, але збагнув - я буду там геть чужий. А він покладе рушник там і тоді, де колись почалося його життя. Він побалакає з односельцями. Він дізнається останні новини, і коли в селі буде наступне весілля, і як назвали новонародженого сусідського хлопчика. А потім обернеться - і піде в місто. Цього разу назавжди.

  Білявий закриває свого ноутбука, і в кутку стає темніше. Повітряні кульки в акваріумі, що біля столу, стають майже невидимими.
  - В чому сенс питання? - питає він. - В тому, що вони втратили віру? Так вони її втратили давно. Їхні походи до церкви раз на півроку не міняють суті. В тому, що вони не люблять своє місто чи свої міста? Це теж очевидно.
  - Саме про це і ведеться, - втомлено відповідає білявий. - Ти ж знаєш - людина, що зреклася свого янгола, втрачає сенс життя. Раніше це було для них якось болючіше, чи що... Не те щоб всі займалися пошуками істини, бо і хлібом живе людина, але зараз...
  - Криза? - посміхається чорнявий. - Безробітний янгол-охоронець - це звучить.
  - У вас краще?
  - Не краще. Якщо тільки в місті не буде когось, хто любить його просто так - місто потроху вмирає. Щезає з карти. Разом з нами...
  - В Світанкового хіба з цим проблеми?
  - Якщо судити по газетам, телебаченню і цим їхнім жахливим біг-бордам - ніяких. Всі як один. А в душах - пустка... Один поет сказав якось нещодавно - "Я знаю, що диявол переміг". Півстоліття місто трималося на отому старому чоловікові. І якщо ніхто не перехопить його варту... Скажімо, так – не зробить якогось вчинку, абсолютно непотрібного з погляду загалу, але без якого не зможе далі жити. Навіть не пов’язаного з містом – а просто так. Щось ніби віддати давній забутий всіма борг...
  - Гадаєш, він?
  - Не знаю, колего, не знаю...
 

  Коні паслися на галявині - чорний і білий. Видно, що дуже дорогі - не з звичних робочих, які віддано тягнуть воза або плуга. На таких не соромно з'явитися і на турнір лицарський - подумалося мені. В лісі чого і кого тільки не зустрінеш. Дивно, що господар залишив їх без догляду, думав я, прямуючи дорогою на Варварівку.

  - І що ти йому нашепотів, що він таки прийшов? - питає чорнявий.
  Вони сидять в сосновій тіні, далі від галявини - з дороги їх не видно. Нема на них модних костюмів і годинників. Старенька одіж, втім, охайна. І відкриті ноутбуки - в світлі дня зелені спалахи клавіатури майже невидимі...
  - Чому він пішов сюди? - перепитує чорнявий.
  - Звідкіля я знаю, - непевно відповідає білявий. - Він ніколи мене не слухався - завжди робив так, як хотів. Але в сумі виходило щось дивне. Почуття любові до міста і цих лісів. Зрештою, нас сюди і послали за цим. З'ясувати. Якщо це правда - значить, місто і надалі житиме. Раз це потрібно хоча б одній людині. Так, як було потрібно тому, з Порубів...
  - В принципі, це потрібно їм всім...
  - Потрібно, але не так. Їм потрібно матеріально. А цьому - просто так. І поки буде так, то...
  - То і ти, і я залишаємося на службі, - каже чорнявий.
  - Не на службі, - поправляє його білявий. - Радше буде сказати "в строю"...
  - То що, надсилаємо звіт?
  - А ти впевнений, що того, що ми бачили, вистачить для позитивного рішення?
  - Впевнений. Раз це місто комусь потрібне - і хтось потрібен цьому місту...
  Екран на колінах в чорнявого ще раз блимає зеленим світлом - і гасне.
 

  Спека. Не так, як двадцять років тому. Але тоді в мене була інша мета. Зараз все по-іншому. Не той рік, не той вік, не той велосипед, не той рюкзак. Не той я. В пакеті - табличка:
  "Хонякові Поруби".
  Підходжу до біло-зеленого стовпчика на перехресті. Молоток, цвяхи. Два удари.
  Хоч якась пам'ять про них...
  Сонце б'є майже згори. Полудень. Ні звуку, ні пташиного голоса. Застиглий час. Беру рюкзак і виходжу на дорогу. Пора повертатися.
  На дорогу падає прозора тінь. Дивлюся вгору - там, угорі, пливуть легенькі хмарини. Одна біла, що нагадує птаха з розпростертими крилами. Друга - темна, що віддалено нагадує вершника з піднятим мечем... "Янголи-охоронці – мій і міста," – чомусь подумалося мені.
  І тут же забулося...

  Вітерець шурхотить хвоєю. І в його шурхотінні все ще чути слова білявого:
  "Якщо маю дар пророкування, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, - то я ніщо. Любов терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а радіє істині; все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все переносить. Любов ніколи не зникне, хоча і пророкування припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується. Бо ми частково знаємо і частково пророкуватимемо; коли ж настане досконале, тоді те, що часткове, припиниться".
  А серед лісів, озер і рік так само лежатиме місто.
 
   V.N.