Я був знайомий з ним все його життя – він просто народився і жив по сусідству.
Маленьке хлопченя, яке мама возила в колясці. Потім він якось непомітно-несподівано (чужі діти завжди ростуть несподівано) зробив перші кроки. Потім хлопченя тягало за собою машинки на вірьовочці, ганяло на велосипедику, потім на велосипеді. Ходив до якоїсь спортивної секції – але не прижився, мав слабкий зір. Був першим в школі з фізики і математики, за що отримав прізвисько "очкарик" і був не раз битий - "сильно розумний". Не ображався – давав списувати всім. Вигравав фізичні і математичні олімпіади. Підгодовував безпритульних кошенят і вчив балакати свого домашнього папужку. Словом, жив собі непомітно.
І так само непомітно виріс.
І так само непомітно щез з нашого двору і нашого життя – поїхав вчитися до Києва. З’являвся лише на канікули. Про його приїзд знав весь двір, безпомилково – в його мами за декілька днів світлося обличчя. Це було дуже дивно – відчувати радість цієї жінки. Достатньо було побачити її, і ставало зрозуміло – її малий їде додому.
На канікулах він так само годував кошенят, ганяв на велосипеді навколишніми лісами. Возив з них гриби і ягоди, що було дивно для нібито міського жителя–очкарика. Знав всі стежки і дороги в радіусі тридцяти кілометрів.
А ще читав книги.
Ті його книги була, здавалося б, суцільна формула на сотні сторінок – від першої до останньої. Я розумів, що він їх розумів, і це було так дивно – хлопченя з машинкою на вірьовочці раптом злетіло прямо в космос, залишивши нас тут, з своїми розрахунками максимум в зарплату. В нього в голові було більше вимірів, ніж сосон в навколишніх лісах, і, судячи з усього, він чудово давав їм раду.
***
Того вечора я застав його на лавочці біля будинку.
- Привіт,- сказав йому. – Коли за Нобелевкою?
Він знав, що в цих словах не було ані граму неповаги чи сарказму. Зрештою, майже два десятки років знайомства – хоча я в батьки йому годився.
- Ви знаєте, хто такий Гейзенберг? – несподівано питає студент.
Сміюся.
- Звісно, ні. Вперше чую. Так само, як про Ейнштейна, Планка, Оппенгеймера і Резерфорда.
Студентик знітився.
- Та ні... Я той... Я думав, як би краще пояснити…
- Хтось і вищеозначених сказав – справжній вчений повинен вміти пояснити свою теорію п’ятирічній дитині.
Вмощуюся поруч – на лавці.
– Вважай, що я не знайомий з Ейнштейном і мені п’ять років. Розповідай.
Він не ображається. Бере книгу, кладе на неї аркуш и щось пише.
- Дивіться, - каже мені за півхвилини - от формула. Те, що в чисельнику - "бути полем". Те, що в знаменнику - "бути покритим полем". Бачите, як просто?
Я дивлюся на дуже просту, як для фізики, формулу, згадую свої п'ять семестрів математичного аналізу і три семестри фізики.
- Це в тебе що? – обережно питаю.
- Ви щось чули про сплутані кварки?
- Чув. Це ті, що точно повторюють рух один одного – миттєво, не зважаючи на відстань і порушуючи принцип відносності? Так, ніби точно знають, що робить інший?
- Не зовсім рух, але приблизно. Розумієте, якби це навчитися використовувати, ми б отримали телепортацію!
- Тобі б адронний колайдер на кухню поставити. Для перевірки, - посміхаюся.
Він теж сміється.
- Закінчу інститут - обов'язково поїду туди. Перевірю свою теорію. Але я ще хотів сказати...
- Рости великий, і їдь на свій колайдер, А поки що біжи додому, - кажу я йому.
- Та ні, я хотів сказати – в мене вже трохи вийшло. Ось дивіться, - і він тягне з рюкзака маленьку коробочку з кільцями схожими на антену.
"Перевчився," - крутиться в голові. Шкода хлопця.
- Тобі б, друже, не телепортацію придумувати, а з гарною дівчиною познайомитися, - кажу йому, щоб змінити тему.
І влучаю в десятку.
Він спалахує, як червоне світло в світлофорі.
- Так ото ж, - кажу проникливо, - сховай поки що свою коробочку і піди купи їй квітів.
Він мовчить, немов думаючи, казати чи ні. І таки каже:
- Вона живе в Тішині. На Висоцького. І співає в Палаці культури. В наступну суботу виступ. То я й хочу передати їй букет червоних троянд – прямо звідси. І ось ця штука...
- Мамин син, - кажу я йому, - йди вже додому. Я якраз в суботу їхатиму до Тішина – маякну, підкину по дорозі. Завезеш своїй коханій букет троянд. Наріжу тобі в своєму садку.
Він так і сидить на лавці, з книгою на колінах, з рюкзачком за спиною, у в'язаній мамою шапочці – сьогодні містом вже прокотилася перша осіння прохолода. Сонце сідає, розфарбовуючи світ в червоні барви, і його світла шапочка теж видається червоною. Я ледве не кажу йому про це - але це вже буде занадто. Тому просто беру телефона і фотографую - маленьку зіщулену фігурку студента на канікулах.
Тоді я так і не дістався до Тішина. Життя заметляло, я забув про свою обіцянку. Серпень кінчився, і він поїхав на навчання.
Серпень дві тисячі тринадцятого року.
***
Так само – з книгою – я бачив його на барикадах. Він просто прийшов з своїм рюкзаком, повним книг, на Майдан. Першого ж дня. І був там до останнього. Останнє, що я чув про нього – пішов добровольцем. Довго не брали, бо таки очкарик. Згинув десь під Іловайськом. Кажуть, до кінця умовляв не вірити, пробиватися з боєм. Мамин син, що годував приблудних кошенят, говорив з своїм папужкою і знав довгі – довжиною в книгу – формули.
З того часу я боявся зустрічатися з його мамою, яка погасла назавжди. В неї не було навіть могили, на яку можна віднести квіти. А я нібито був винний, що живий. Всі, що живі, були винні перед нею назавжди. Ми це розуміли – і нічого не могли з тим зробити. На офіційному виконкомівському стенді висіла – серед інших – і його фотографія, але від стенду того віяло таким совком і "відчепіться", що його не рятували навіть квіти, які за рознарядкою приносили працівники.
І палило його останнє фото на моєму старому телефоні – фігурка з рюкзаком і книгою.
І я пересилаю його знайомому скульптору.
З проханням – може, спробуєш?
***
Виконком став цапки. Хоча місце виділили, але далі почалося нестерпне. Всі ті, хто відсидівся в тилу, краще знали, як має виглядати пам’ятник Майдану. На толоку не прийшов ніхто з виконкому і ради, грошей теж не дали. Вони б і перейшли межу, заборонивши взагалі – але на заваді став тваринний інстинкт самозбереження. Зрозуміли – якщо греблю ненависті до тих, в Білому домі, прорве, мало не буде.
І не лише за пам’ятник.
Покришки, бруківка, баррикада, на якій сидить студентик у в’язаній шапочці і з книгою в руках.
Його мама прийшла в самому кінці. Просто протягла коробочку з кільцями схожими на антену. Ту саму.
- Він довго щось там робив з нею, - каже. – Все сміявся – коли ти станеш старенькою, тобі не треба буде ходити до магазину, ця штука тобі картоплю прямо в холодильник з магазину закине. Так дитиною до кінця і лишився.
І заходиться німим – без сліз і звуку – голосінням.
Беру коробочку і кладу її між кам’яних покришок і брил барикади.
- Так? - питаю тихо.
Вона просто киває головою. Всі слова давно скінчилися.
Весна і дощ. День п’яти років по тому. Ні стрічок, ні промов. Польова кухня. Бочка, в який горить вогонь. І барикада, на якій сидить фігурка студента з книгою. І десь там, серед бетону – маленька коробочка з кільцями схожими на антену. Люди, серед яких його мама. І серед яких не було його дівчини – тої, якій він хотів передати квіти.
***
Телефон дзвонить не те щоб наполегливо - нахабно. Годинник на стіні пояснює, чому - перша година ночі. Кому б це, і з якого дива? - думаю, водночас підбираючи потрібні слова, короткі й однозначні.
Номер тішинського мера сильно обмежує наміри. Щось серйозне.
- Їдь негайно сюди, - без вітання і пояснень каже трубка. - До Палацу культури.
З вітаннями ясно - розвіталися декілька годин тому. А раз нема пояснень - значить, форс-мажор.
І поки машина крає світлом темряву між Світанковим і Тішиним, намагаюся не думати і не уявляти, що там сталося – в сусідньому опівнічному місті, на вулиці біля палацу культури.
Ще здалеку бачу поліційну машину, швидку і пожежну. Люди і напівтемрява. Вимкнена ціла секція ліхтарів. Вимкнена відверто - явно щось приховати. Але те, що зібрало всі служби, занадто очевидне.
Пам'ятник стоїть через дорогу майже навпроти Палацу культури. Разом з акуратно вкладеною навколо тротуарною плиткою - точнісінько такий, як за п'ятнадцять кілометрів звідсіля.
От тільки повернутий він трохи недолуго – правим боком до вулиці. Так, ніби відвернувся від оази культури.
Студент з рюкзаком і в шапочці, що читає книгу.
- Як думаєш, це те, про що він казав? - питає мер.
- Маєш інше пояснення?
- Навряд чи... Хоч розумієш, що це означає? Якщо дізнаються – завтра тут буде вся жовта преса.
- Зверни увагу, як він стоїть. Обличчям так само, як і в нас. На північний схід. Сплутані кварки. Тільки в великому масштабі. Зачекай-но...
Дзвоню в Світанкове. І уявляю, як там теж серед ночі реве телефон - не наполегливо, а нахабно. І як злоститься там адресат.
- Слухай, - кажу в трубу без попередження. - Ти казав, що смола ще не до кінця застигла. Треба повернути нашого студента. Щоб він дивився не на вулицю, а на млин. Тільки не питай, чому. Просто роби. Швидко. Прямо зараз. Як хочеш, але щоб за годину вже. Справа нагальна.
Біля нас все ті ж декілька людей.
- Давайте-но відійдемо, - кажу я. - Цього ще ніхто і ніколи не бачив. Ніхто не знає, як це станеться.
- Думаєш, станеться?
- Впевнений, - беру куртку і відходжу.
Перші промені сонця вже підфарбовують обрій. Вітер вовтузиться у верхівках дерев. Скоро буде день.
...Це сталося в одну невловиму мить. Так, ніби над землею пролетіло пасемце туману. Легенькій вітерець, шелестіння електричного розряду - але не злого грозового, а майже домашнього, ніби маленьке кошенятко доторкнулося руки.
Все було так само - ніч, вулиця, ліхтар, будинки.
Лише студент тепер сидів обличчям до Палацу.
- Я думаю, не варто розповідати про це комусь? - каже мер. - Сам розумієш, що буде далі. Ніхто не повірить. Прямо завтра мене почнуть закатувати в асфальт - збожеволів.
- А якщо повірять?
- А якщо навіть повірять - у нас тут буде зона, як в місті Хармонт в "Пікніку на узбіччі". Все ООН, МАГАТЕ і філіал того самого колайдера. Мало нам чотирьох блоків...
- А може, він хотів би, щоб так було?
- Він хотів, щоб після виступів на неї завжди чекав букет квітів. Хто ж знав, що воно отак складеться... Скажемо - встановили вночі. За пару днів відкриємо.
- А вона?
- Вона давно заміжня. Дитина в них. Збираються виїжджати кудись до Києва. А можливо, житимуть тут все життя. Співає на нашій сцені. Он лавки на площі – може, за півсотні років вона сидітиме тут вечорами і бачитиме його.
- Отак сумно?
- Чому ж. Зрештою, він загинув і для цього - щоб люди могли спокійно проживати свої життя. І ще одне...
- Що?
- Ми точно знаємо - Гейзенберг був правий. І за скількісь років цю формулу хтось повторить. Можливо, це буде кінцем людства. Надто велика спокуса відправити атомну бомбу прямо в резиденцію сусідського президента. Я б і сам один наш реактор відправив туди, північніше, за півтори тисячі кілометрів. А, можливо, початком експансії в космос. Принаймні, нам тепер це відомо достеменно. Слухай, в тебе в багажнику відра немає? І ножа? Сходи до Горині набери води. Я зараз…
Я йду до річки. Він бере ножа і йде до найближчої клумби. І ріже пізні осінні червоні троянди. Багато – цілий величезний букет.
Повертається і ставить у відро.
- В принципі, він же хотів саме цього... Букет їй передати. Слухай, в мене в термосі кава, а в бардачку коньяк. Як думаєш?
- Вам би оту вулицю, що до реактора веде, назвати проспектом Гейзенберга, - кажу я, несподівано сам для себе... - Давай свою каву. Там, в Світанковому, теж хтось не спить. Нас, свідків, трохи забагато. Аби хтось не прохопився.
Мер сміється.
- Якщо прохоплюся я – це коштуватиме мені посади. Вам простіше – над вами просто сміятимуться. Ми надійно захищені стіною рутини. Тож пий каву...
Спецслужби давно роз’їхалися. Ми сидимо на лавочці і дивимося, як на небі розгорається новий день і гаснуть останні зорі і Венера.
До яких – ми знаємо - можна дістатися в одну мить.
Місто
