Мiсто Славута

Чорниця (Vaccinium myrtillus L.) – чагарникова рослина з родини бруслинних, кущик до 0,5 м висоти з синьочорними їстівними ягодами.

  Субота, 8 липня 2000 року. 08:50
  Офісна будівля стоїть на розі в центрі міста і тягнеться в кожен бік майже на квартал. Колись тут був "Укравтодор", тепер – безліч фірм і фірмочок. В тому числі і та, де я заробляю на хліб насущний. Офіс на третьому поверсі, друкарські верстати в підвалі. Там же кабінет майстра і кавоварка. І моє робоче місце.
  Дружина розповідає про щось своє. Здається, про плащ, який купила її подруга. Я не прислухаюся. Головна мета цього супровіду – переконатися, що я йду на роботу. Вона проведе мене до самого верстату. Пофліртує з майстром. Потім піде до зупинки тролейбуса і поїде не базар, кинувши традиційне звинувачення у відсутності машини.
  Все як завжди.
  Майстер вже на місці. Він киває головою, не відриваючись від паперів. На спроби дружини розговорити відмовчується. Вона знову заведеться про мою маленьку зарплату і як можна з таким (мною) жити – при людях, при мені, не соромлячись. Я йду перевдягатись, і дружина почувається розгубленою – не знає, до чого вчепитися. Всі ж при ділі. Потім киває головою, каже – прийду в обід – і виходить. Я дивлюся їй вслід. Підхожу до вікна і бачу, як вона прямує до зупинки. Як надходить тролейбус. Як вона сідає в нього, як зачиняються двері.
  Майстер піднімає голову.
  - Сьогодні? – питає він.
  - Так.
  Він відкидає вбік папери і йде до верстату. Вмикає. Я знаю його ще з радіозаводу. Багато-багато років. Бачу, як розкручуються вали, як піднімається стіл зі стосом паперу. Йду до шафки і перевдягаюся у одяг, в якому прийшов.
  І виходжу через чорний хід в двір.

  Субота, 8 липня 2000 року. 9:08
  Таксі вже чекає. "На коло" - кажу водію. Він лише киває у відповідь. Вже не вперше - знає, яке коло. Старокостянтинівське кільце. До нього 5 кілометрів і сім хвилин. Вісім вже не матимуть сенсу, тому що потрібний мені автобус відправляється о 9:15. Водій це знає і робить все, що може. Максимальна дозволена швидкість з максимальною обережністю. П'ять світлофорів з мінімально можливим часом очікування. Три повороти.

  Субота, 8 липня 2000 року. 9:14
  - Як завжди? - питає водій.
  - Так, - відповідаю.
  Синій автобус вже стоїть на кільці. "Ікарус". Мабуть, останній з свого роду. Експрес. Кам'янець-Хмельницький-Світанкове. До самого Світанкового він ніде не зупиниться і нікуди не заїде, проходячи повз автовокзали. В дорозі годину і двадцять хвилин – замість звичних двох з половиною звичайного рейсу, що плентається всіма можливими зупинками і стовпами. Водій киває мені – я йду по салону в кінець. Мабуть, це ще шкільний інстинкт. Подалі від першого ряду – подалі від вчителів. Камчатка, що може врятувати від проблем. Тому що до моменту, коли я увійшов до автобуса, все ще можна якось пояснити. Наприклад, виробничою необхідністю. Поїхав зустрічати передачу з Кам'янця. В 9:16 всі ці пояснення не матимуть сенсу. Крім одного, що і буде правдою.
  Між тим автобус вже рушив. За вікнами поплили назад придорожні кафешки, дендропарк, заправки і самий північний мікрорайон.
  Одна година двадцять хвилин.
  Я заплющую очі.

  Середа, 10 липня 1996 року. 16:27
  Світанкове потопало в лісах. Якби людство зникло, містечко було б негайно завойоване соснами, березами і дубами. За півста років інопланетна експедиція навіть не побачила б, що тут хтось жив. З лісів воно і жило. Деревообробний комбінат, меблева фабрика, гриби, ягоди - наколо цього вертілося все.
  Дивно, але в дитинстві я не любив лісу. Хлопці в дворі грали в хованки або бігли в кіно - а мене волокли "дихати свіжим повітрям". Тоді мені здавалося, що свіжого повітря не бракує і в дворі, але старші були іншої гадки. З роками маятник хитнувся в інший бік. Це дало привід думати що там, нагорі, великі жартівники - я просто не міг без лісу. Так, щоб пару тижнів не просидіти в зеленому морі, серед ягід, дерев, озер, метеликів, птахів. Матеріальної вигоди це не мало - але цілком виправдовувало себе морально.
  О чотирнадцятій годині до виходу з лісу підїжджала машина. Пікапчик, в кузові якого стояли пластикові ящики і терези. Приймали чорницю. Коштувала вона дешевше, аніж продати її на базарі, зате брали всю і швидко. Займався цим хлопчина з Одеси. Там він вчився на моряка, а на канікули приїздив до дядька в Світанкове - підзаробити. Він був геніальним менеджером. В пікапчику був холодильник, і там завжди було пиво і морозиво, яке він просто видавав постійним збирачам ягід. Після лісового дня виникав клуб по чорничному інтересу. Люди їли морозиво, пили пиво і розповідали, де вони були, в якому квадраті найбільше ягід і де будуть гриби. Я любив ці посиденьки - без мети і поспіху, просто так. Ці люди увійшли в моє життя і вийдуть з нього за тиждень - назавжди. Залишиться лише теплий спогад про вечір, спокій, про чиїсь слова, і власні розповіді про щось, і відчуття терпкого смаку "Князівського". Потім – шурхіт шин старого велосипеда і порожня кімната. Ліжко, шафа і стіл. Більше нічого і нікого. Після смерті бабці.
  І так було до того дня, до того одного разу, до того незнайомого голоса і питання - "Почому ягода?"
  Її голосу.
  ...Вона була з Рівного. Вчилася там в технікумі. Приїздила на канікули до тітки. Дуже любила гуляти по лісі і збирати чорницю. Робила з неї наливку. "Знаєте, як гарно рубіном переливається світло крізь чорничний сік?" - запитала того дня. Того дня ми ще були з нею на "Ви". Тітка пересипала чорницю в пластиковий ящик, одесит відраховував їй гроші, шипіло в пляшці "Князівське" - а мені чомусь стало соромно за подерті штани і старий велосипед, і вона, мабуть, відчувши це, сказала, що в неї велосипеда взагалі нема, і вони з тіткою їздять першим ранковим автобусом, двійкою, що розвертається тут-таки о сьомій... Ця сама двійка – вже вечірня - з'явилася в кінці вулиці, під неї і вибирався з лісу наш невеликий ягідний колектив - ті, в кого не було велосипедів, і на прощання вона махнула мені рукою.
  А пасмо нечіткого, але невідворотнього плану вже з'явилося в мене...
  Тому що завтра о сьомій я стояв на цій самій зупинці.

  Четвер, 11 липня 1996 року. 7:02
  Вона приїхала сама. Без тітки. І зовсім не здивувалася, побачивши мене.
  - Привіт, - сказала просто і звично.
  - Привіт, - сказав я їй просто і звично.
  І, не змовляючись, ми пішли лісовою дорогою...

  Четвер, 11 липня 1996 року. 15:20
  Ми лежали на сухій траві, дивлячись в небо. Порожні кошики без ягід лежали поруч.
  - І що ти скажеш тітці? - питаю я.
  - Скажу, що все продала, - сміється вона. - Я й гроші наготувала.
  Я, знітившись, мовчу.
  - Люди, які ж ви передбачувані, - знову сміється вона. - Я ні на мить не сумнівалася, що ти чекатимеш мене зранку. Найбільша проблема була з тіткою - вона панічно боялася відпускати мене одну.
  Вона дістає з пакету рубінову пляшку і піднімає її вгору. І чорнична наливка - ягоди минулих років - горить на сонці яскраво і неймовірно, немов факел, переливаючись всіма відтінками, спалахуючи мільйонами іскр...

  Липень 1996 року.
  Два тижні минулося як одна мить.
  До того я не звертав увагу на цей вислів - "як одна мить". А мить дійсно виявилася одною. В неї вмістилося все - зібрані, а радше незібрані, ягоди, і страшна гроза, що застала нас в лісі, а ми цілувалися, накрившись одним плащем, і озера, і рубінові вогники чорничної наливки...
  Останнього дня на всі гроші, що зібрав з продажу ягід, я купив два білети на літак. Під Світанковим був невеличкий аеропорт, і на ньому жив рівненський льотчик, в якого була "Сессна". За помірну ціну він катав всіх бажаючих над містом. Я не казав їй про політ до останньої миті. Боявся, що вона злякається і передумає.
  Вона не передумала.
  І коли під невеликим крилом понісся назад асфальт смуги, і припинилося тремтіння - колесі відірвалися від землі, і літак ліг на курс прямо на місто і водночас на сонце, що сідало, і земля розфарбувалася вечірніми барвами, а обрій був не зеленим, а синім-синім, і від того здалося, що ми летимо над островом, загубленим в океані планети Соляріс, і вона дивилася вниз, а потім звела погляд на мене, і ми дивилися одне на одне довго-довго, а внизу летіли наші будинки і дороги, і дерева, і кінотеатрик, і костьол, і руїни ратуші, і ліси, і озера, і наше життя...
  Їй було вчитися ще два роки.
  Я наїжджав до Рівного так часто, як дозволяв час і гроші. Коли грошей не ставало - позичав. Її батьки стерегли дочку гірше від Цербера. Особливо мати. Світанківську свою квартиру, що лишилася від бабці, я нікому не здавав. Тому що інколи ми зустрічалися і в нашій провінції. Нам не важила погода, пора року, час. Ми просто вешталися одноповерховими вуличками. Або йшли до кав'ярні. Або просто були в мене - колись мій третій поверх був найвищим в місті, але й тепер з нього відкривався краєвид моєї малої батьківщини. Майбутнє було тут і зараз. Ми знали його напевне. Вона довчиться - і ми одружимося. І житимемо тут. І народимо дітей. І виростимо їх. І відпустимо у далекі світи. І будемо так само виглядати їх з оцього вікна.
  І житимемо вічно-вічно...

  Субота, 8 липня 2000 року. 10:30
  Шлях між в'їзним знаком і автовокзалом в Світанковому займає вісім хвилин. Автобус довго крутиться провінційними вуличками, висаджуючи пасажирів і втративши всі якості експреса. За годину він вирушить назад, знову перетворившись на експрес. Карета перетворилася на гарбуза – щоб зовсім скоро знову стати каретою.
  Якраз для мене.

  Субота, 8 липня 2000 року. 10:34
  Я відчиняю порожню квартиру. В мене рівно п'ять хвилин, аби почути те, заради чого приїхав. Бо далі все це не матиме сенсу – як і там, на Старокостянтинівському колі. Це підсумкове очікування мало поставити крапку у всій цій епопеї. Від цього залежить, даремно я приїхав - чи ні.
  І коли спливає сорок п'ята хвилина по десятій – чую далекий свисток рівненської електрички, що причалює до перону Світанковського вокзалу...
  А о 10:50 в двері дзвонять...
  - Привіт! – каже вона.
  - Привіт! – кажу я.
  Вона завжди приїздить з сумкою і пакетом. В сумці – її речі, в пакеті – подарунки для тітки. Так, а не інакше. Завжди. З самого початку знайомства мене дивував цей педантизм. Потім звик. Але тут і зараз не до того. Тут і зараз в нас є лише півгодини.
  Те, що відбувається, нагадує помсту. На жаль, ця помста не комусь. І не одного одному.
  Це помста собі.

  16-20 червня 1997 року.
  Я і тепер не знаю, як це сталося.
  Ми роз'їхалися в неділю ввечері. В них вдома в Рівному не було телефона. В мене також. Ми зідзвонювалися через мого сусіда-пенсіонера - вона з автомата телефонувала на його номер, і він охоче кликав мене. Делікатно виходив на кухню, причинивши двері, а потім поїв мене гарячим м'ятним чаєм. Але наступного понеділка вона не предзвонила. У вівторок також. І у середу. Лише в четвер сусід покликав мене до себе. Слухавка лежала на столі. Її голос був хрипкий і дивний. Там, звідкіля вона дзвонила, лунала гучна музика.
  - Ти де? - запитав я.
  - В ресторані, - сказала вона.
  - І що ти там робиш, і що робила всі ці чотири дні? Не було часу мені подзвонити? - запитав я.
  - Одружимося - будеш мене контролювати, - кинула вона недбало, і, як мені здалося, зі злістю.
  І я роблю найбільшу дурницю у житті. Я кажу їй:
  - Може, краще почати контролювати тебе, поки не одружилися?
  У відповідь лунає тиша. А потім її запитання:
  - Якщо тобі так важко мені довіряти, то чи варто?
  - Не тобою єдиною, - зі злістю кидаю я.
  - І не тобою, - тихо відповідає вона.
  І трубка дає відбій.
  Телефону в них не було. І дзвонити було нікуди.
  Зранку в п'ятницю я їду на автовокзал, беру квиток на Рівне.
  А в обід мені принесли телеграму. "Запрошую на весілля. Завтра о дванадцятій."
  І внизу - її ім'я.
  Я не поїхав того вечора.
  Досі я не можу зрозуміти свій тодішній стан. Я бачив все - і себе - ніби збоку. Рухи були пригальмовані, і я забував те, що зробив тільки що. Тричі помив посуд. Двічі пропилососив. На годиннику стрілки доходили до тієї останньої миті, коли на Рівне відправиться останній автобус. А я все був в прострації і не міг зрозуміти, що відбувається. А головне - що мені робити. Відчуття невідворотності втрати заповнювало мене, але підла чоловіча гідність не давала зачинити двері і кинутися до вокзалу. "Бреше, знущається," - нашіптувала вона мені. "Переказиться, сама приповзе," – продовжувався внутрішній монолог.
  Якби я згадав, як грають рубінові вогники на сонці. Якби я згадав...
  А наступного ранку відмінили перший автобус на Рівне. А слідуючий приходив туди лише по обіді.
  Всі намагання напозичати грошей на таксі до Рівного розбилися об необхідну суму. Я кинувся до переговорного пункту. Дізнався номер їхнього ЗАГСу. Додзвонився. Попросив покликати - назвав її ім'я. "Ми таких послуг не надаємо" - почулося в турбці. Логічно, подумав я. Мало хто захоче зіпсувати чиєсь весілля. Логічно, - думав я, бредучи вулицею. Логічно - з цим словом я відчинив двері свого помешкання.
  Коли в двері постукали, я кинувся до них так, як потопаючий кидається до соломинки. Чомусь на мить здалося, що це приїхала вона. Це вона, думав я, відкриваючи замок. Це вона, думав я той мільйон років, що відчиняв двері.
  Але це був сусід.
  По його виразу обличчя я все зрозумів.
  - Вона дзвонила. Сказала, що зробила, як обіцяла.
  І я відчув себе таким же старим і спустошеним, як і він...

  Субота, 21 червня 1997 року. 16:30
  З майбутньою дружиною я вчився в одному класі.
  Вона вже тоді була кандидат по художній гімнастиці. І оформлена по всім правилам майже дорослої жінки. Чорнявка майже 90-60-90. Всі хлопці в школі, районі і, мабуть, місті, пускали слину і втрачали розум, побачивши її. Вона нахабно цим користувалася – тоді, коли інколи все ж з'являлася до школи між змаганнями і тренуваннями. В її погляді було стільки бісиків і обіцянок, що кожен був ладний вискочити з останнього поверху школи за одним помахом її вій. Величезна кількість кавалерів грала злий жарт – бо породжувала величезну ж кількість чуток. Кожен, хто розумів нереальність власних перспектив, надолужував це розповідями про власні подвиги. Я участі в цьому не брав – хоча б тому, що був тоді на голову від неї нижчий.
  Всі чутки закінчилися в одну мить. Черговий кавалер в коридорі школи розповідав, як він її трахнув лише вчора. І скільки разів. І які в неї цицьки. І зад. І досвід. Захопившись, не побачив, як вона підійшла зі спини. Поклала руку йому на плече. Коли він обернувся, запитала ласкаво – а хочеш, я тебе ще раз трахну? І врізала своєю гімнастичною довгою ногою йому прямо межи ніг.
  Скандал зам'яли. Спортивна слава допомогла – хоча хлопця довго лікували. Вона після того недовго провчилася в нашій школі. Переїхала в інше місто. Сліди загубилися.
  ...Здибалися ми за декілька років. В тролейбусі. Всі чоловіки дивилися в одну точку, кудись вперед салону. Я теж подивився. І побачив її. Хоча і не впізнав відразу. Вона стала платиновою блондинкою. З тими ж формами. В міні, на високих шпильках і глибоким декольте. Чоловіча катастрофа – ось що це було.
  Що дивно – впізнала мене відразу. Хоча тепер я був вищий від неї на півголови. Махнула рукою. І назвала по імені. Підійшла – і завела розмову. Про "наших", де і хто, і про те, що треба було б зібратися. Про те, що вона тепер в столиці, в збірній республіки, а оце приїхала по якимось справам власності на квартиру. І наостанок подала візитку, де було написано десять цифр. Мобілка. Тоді вони лише з‘явилися – власників можна було перерахувати по пальцям. Хвилина розмови – долар. При моїй зарплаті в двадцять. Вона могла собі дозволити. "Дзвони, якщо що" - сказала на прощання. І випурхнула з тролейбуса.
  І, як мені здалося, з мого життя.

  Субота, 21 червня 1997 року. 19:35
  ...І на третьому келиху віскі я йду до вокзалу і набираю з автомата десять цифр мобілки. Навіть не думаючи про ціну хвилини.
  Вона відповіла на другому гудкові. Нічому не здивувалася. Сказала лише – добре, що подзвонив. Я якраз в Хмельницькому. Нагадай свою адресу. Приїду. – Отак просто? – запитав я. – А навіщо ускладнювати? – відповіла вона. За півгодини під вікнами стало таксі. За дві хвилини в двері подзвонили.
  Вона стояла перед дверима з пляшкою вина в руці. – Знаєш, чому я тут? – запитала. – Бо ти ніколи не розповідав, як трахнув мене. На відміну від усіх інших. – Я був нижчий від тебе, - нагадав їй. – Іншим це не заважало, - відповіла вона. Потім переступила поріг, поставила пляшку на підлогу. Її верхні 90 опинилися прямо переді мною...
  Можливо, саме це не змусило мене задуматися – чому все-таки я? Бо за мить я був зайнятий зовсім іншим. Навіть не звернувши уваги на терпкий запах вина від неї. Такий, який буває після великої ударної дози...
  Я й сам був після ударної дози.
  Ранком вона сказала - йдемо до ЗАГСу. Я мовчки одягнувся - і ми пішли. Мені було все одно. По дорозі зайшли в поліклініку. Там вона взяла в знайомої лікарки ("колись працювала в збірній") фальшиву довідку про вагітність. Потім по своїй мобілці долар за хвилину видзвонила ще когось, той передав естафету далі – і за годину (в неділю!) нам відчинили ЗАГС.
  Ще за десять хвилин ми вийшли звідти чоловіком і дружиною.
  А за дев'ять місяців вона народила дочку.

  1998 рік.
  Зі спортом дружині довелося розпрощатися. Це потягло жахливі зміни в характері. Світ, що раніше не мав кордонів, звівся до кухні і пелюшок. Париж з Лондоном ніби відлетіли на іншу планету і стали для неї такі ж недоступні, якими завжди були для мене. Але найбільше її дратувала відсутність уваги. Вірніше, катастрофічна зміна її носіїв. Я бачив відео з її виступами. Трибуни - чоловіча їх частина - захоплено аплодували, варто їй з її фігуркою просто вийти на майданчик. А під час виступу зал шаленів. Після пологів вона пішла на роботу в обласне управління спорту, де її поглядами гвалтували лише підстаркуваті начальники відділів.
  Перехід в колишні чемпіонки відбувся катастрофічно. Десь за рік я вперше почув від неї "якби не ти, я б стала знаменитою". Потім почався перелік режисерів, олігархів та космонавітв, які пропонували їй руку та серце. Про те, як вона сама запропонувала мені одружитися, вже й не згадувалося. Життя перетворилося на пекло. Злість вона виплескувала на мене. Дочку вона почала віддавати до своєї мами. Мала інстинктивно розуміла, що діється не теє. Мої прогулянки з малою вечорами справи не рятували. Теща за вічним "сюсі-пусі" не уникала нагоди пояснити, що у інших татусі як татусі, а от в дитини - я, голий та босий, не може навіть найняти няню, щоб теща зі своєю старістю не мучилася так. Оченята дівчинки наповнювалися слізьми, і родинка на правій щічці - маленька, майже ідеально кругла - здригалася чи то від страху, чи від прихованого плачу... Вдома - постійні скандали і головний біль, вечорами по п'ятницях - запах вина і віскі. В мене склалося враження, що в них у відділі працює вся колишня збірна з самої першої Олімпіади - бо кожної п'ятниці святкувався чийсь день народження.
  Підозрюю, що саме в одну з таких пиятик їй нашепотіли щось на вухо. Бо до того вона була просто нестерпною, після того стала нестерпною і ревнивою. Почалися дзвінки на роботу. Телефон в нас був в офісі, на третьому поверсі, і півдесятка разів на день хтось з дизайнерів мусив спускатися до підвалу, до наших друкарських верстатів, аби покликати мене нагору. Дружина навіть не намагалася приховати, що перевіряє, чи я на роботі. Колектив брав мене на кпини. Потім почалися зустрічі після роботи. Апофеозом стали провожанки на нечасті суботні зміни. За них платили більше, і дружина радісно погодилася, аби замість відпочити я дихав фарбою ще й по суботах. Зранку вона проводжала мене "по дорозі на базар", не уникаючи нагоди проспівати "якби у нас була машина", а по обіді заходила "забрати свого з роботи".
  Отак і жили...
  До того дня, поки я знову не поїхав до Світанкового.

  Субота, 10 липня 1999 року.
  Дружина ніколи не була в Світанковому. Відмовилася їхати туди навіть на день. Вона все ще жила минулою славою, і їй, мабуть, здавалося, що її впізнають на вулицях містечка – її, колишню чемпіонку, в такій глушині – і це стане найбільшим розчаруванням городян в їхньому житті. Мене це влаштовувало цілком. Раз на квартал я зривався туди – перевірити, чи все нормально. Звісно, це було офіційним приводом. Тому що ці дні були заповнені чим завгодно, крім перевірки лічильників. З підвалу викочувався старий велосипед – і на колеса намотувалися дороги до озер і лісу, до височезної кручі над Оринню і покинутої ракетної бази, до схованих в лісах сіл і маленького аеропорту. Це був чудовий час, і від'їзд назад сприймався як катастрофа.
  І початок відліку до наступного прибуття.

  Неділя, 11 липня 1999 року. 07:02
  Автобус – той самий – вигулькує вдалині вулиці. Звідсіля, від кінцевої зупинки, він здається іграшковим. Сонце вже розігріло асфальт, повітря мерехтить над ним, і автобус то розпливається у цьому мерехтінні, то знову стає різким. І наближається, наближається, наближається.
  Так само, як два роки тому в цей самий день.
  І коли він зупиняється, і коли двері відчиняються, то на сходах з'являється єдина пасажирка.
  - Який же ти передбачуваний, - тихо каже вона.

  Неділя, 11 липня 1999 року. 13:40
  Ми сидимо на поваленій березі. Кошики знову порожні. Але причина зовсім інша...
  - Я повернулася тоді до Рівного. І дізналася, що у подруги рак. Третя стадія. Три дні немов в тумані. Не хотіла йти до того ресторану, на той день народження. Але витягли. Сказали – інакше сказишся. Я пішла. Випила. І вирішила подзвонити тобі.
  Я згадав, як розмовляв з нею того дня...
  - Там був один мій давній знайомий. В нього своя фірма, машина. Підсів. Запропонував підвезти додому. Мені чомусь стало байдуже. Сіла в машину. Він чесно довіз мене додому. Мати вискочила назустріч. Кричала, що ледве не збожеволіла. Що я невдячна сучка. Він заступився за мене. Сказав, що все не так. Що знає мене давно, так давно, що згоден одружитися зі мною. Мати сказилася ще більше. "Погоджуйся негайно! - кричала вона мені, - інакше так і просидиш в своєму технікумі!". А ще кричала – не за того ж голодранця тобі виходити. Не для того я ростила, подумай про мою спокійну старість, сучка, сучка і сучка невдячна, хто мене догляне. Це було жахливо. Він сказав, що все буде нормально, все владнає прямо завтра.
  Завтра прокинулася з диким головним болем. І з'ясувала, що все вже вирішено. Обдзвонені всі мамині – не мої! – подруги. Замовлено ресторан. І домовлено з ЗАГСом...
  - Чому ти не поїхала звідти негайно?
  Питання залишається незаданим. А чому ти не поїхав туди негайно? Чому не схопив за руку, не вивів з того жахливого туману? Не засвітив межи очі тій старій дурепі, що думала лише про власну пельку? Чому вів перемовини з власним чоловічим его?
  - Я виришила так – приїдеш, кину все. Піду в чому і як була. І до останньої миті дивилася на двері. Все чекала... Я тоді не знала, що мати дала тобі телеграму.
  Ось воно як...
  Потворна стара анаконда виявилася розумнішою від двох наївних кріликів. Вона точно розрахувала їхню реакцію, перетравила їх і навіть не здригнулася.
  А порожні кошики все так само лежать на траві одного недільного дня...
  - В мене син, - несподівано каже вона.
  - А в мене дочка, - тихо відповідаю я.
  Хай це звучатиме дико - більше ми ніколи не говорили про сім'ї і дітей...

  Неділя, 11 липня 1999 року. 17:19
  Ми стоїмо біля автобуса. Двійка. Водій докурює цигарку. За хвилину вона поїде. Цього разу, мабуть, назавжди. І це назавжди накочується таким важким каменем, що я швидко-швидко, не усвідомлюючи, що кажу, промовляю:
  - За чотири тижні, у суботу. Мій автобус і твоя електричка приходять майже одночасно. В нас буде зовсім трохи часу, але нашого часу. Ти...
  Водій заводить мотор. "Поїхали!" - кидає він через прочинені двері. Вона затримується лише на мить, дивиться на мене дивним поглядом – такою я її ще не бачив.
  І заходить в прочинені двері.
  Автобус розвертається, набирає швидкість. Ось його ще видно. І ось. І цієї миті теж. А цієї - вже ні.
  Дискретність.
  Лишається лише порожня вулиця.
  І моя порожня душа.

  Субота, 7 серпня 1999 року. 08:50
  Чотири тижні по тому.
  Я йду на роботу.
  Дружина йде поруч. Вона хоче переконатися. Хоче побачити, як я увімкну друкарську машину – і вона перетворюватиме білі аркуші на майбутні буклети, етикетки чи візитки. Майстер вже на роботі. Він киває нам, не відриваючи очей від паперів. Нічого підозрілого.
  Дружина тягне носом повітря, немов винюхує пахощі можливого адюльтеру. Але тут і зараз ним і не тягне. Вона повертається і йде до зупинки. Сідає в тролейбус. Майстер відкидає вбік папери. "Удачі!" - каже він. Я знаю його давно, ще з заводу. І в таксі, що чекає мене надворі, його друг. А далі – синій "Ікарус". Годину двадцять дороги. Півгодини – Боже мій, навіщо і на що я сподіваюсь, вона ж не приїде? А якщо спізниться електричка? Адже мій зворотній рейс за півгодини. Водій, що везтиме мене назад, вмре від подиву. Те ж таксі на кругу. Перевдягнутися. Зайти в цех. Стати біля машини. І чекати на тринадцяту годину.
  На свою благовірну.

  Субота, 7 серпня 1999 року. 10:40
  Двір мого будинку в Світанковому потопає в квітах. Це робота двох братів з мого під'їзду. Колись вони були найбільшими розбишаками. Бійки, рогатки, вибиті вікна. А зараз тюльпани, нарциси, троянди, георгіни, форзиція – цілий рік двір переливається барвами. Отаке перевтілення. На лавочках нікого нема. І це добре. Зайві очі і так побачать все, і вуха почують, але це питання лише декількох витрачених хвилин. Відчинити двері. Зайти до помешкання. До Свого Острову. Сказати "привіт".
  І почути здалеку гудок електрички, що прибуває на вокзал.

  Субота, 7 серпня 1999 року. 10:50
  Вона стоїть за дверима. Плащик, сумка і пакет. Не знаю, звідкіля вона з'явилася – з минулого чи з електрички. Ця електричка несе в собі такий кумулятивний заряд людських доль та історій, що може підірвати сюжетами всю світову літературу і Голівуд з його сценаристами. Зараз розігрується один з них. Двоє сімейних людей і півгодини на двох. Сюрреалізм.
  - Так і будемо стояти? – питає вона. – Чи я все ж зайду...
  - Може, чаю? – питаю її і розумію, що нічого більш ідіотського не міг придумати.
  - Тітка чекає, - тихо каже вона. – Я сказала, що пройдуся від вокзалу пішки. Це тридцять хвилин. Сама ж взяла таксі. Так що вибачай, маю відмовитися.
  І різким рухом скидає той плащик.
  І залишається в самих лише чобітках.

  Субота, 7 серпня 1999 року. 11:20
  - Я зробила це, бо боялася, що не наважуся. Поки їхала, відчувала себе майже голою. Здавалося, на мене дивиться весь вагон. Спочатку було невимовно соромно. А потім... потім почалося. Такого дикого збудження я не відчувала з того самого дня...
  Я знаю, про який день мова. Той, де ми лежали у траві – поруч з порожніми кошиками.
  - Не зважай, - каже вона. - Мабуть, я б прийшла і так. Але хотілося бути певною. Хай навіть в такий цинічний спосіб.
  Вона куйовдить мені волосся.
  - Я буваю в тітки щочотири тижні. Це так, на всяк випадок...
  Я згадую, як воно почалося. Так само – "ми з тіткою приїздимо першим автобусом"...
  А цокіт її каблучків стихає внизу, і я також поспішаю, зачиняю квартиру, і біжу до найближчого світлофору – там, де проходитиме синій "Ікарус" на Хмельницький, і якраз вчасно, бо він уже надходить, і водій таки дивується, адже я лише нещодавно вийшов з його автобусу, і от вже повертаюся, але чого тільки в житті не буває.

  Субота, 7 серпня 1999 року. 12:50
  Таксі стоїть на кругу. Чекає. Я вискакую з дверей автобуса і заскакую до машини. П'ять кілометрів і сім хвилин. Розплачуюсь. Заходжу в цех. Перевдягаюсь. Стаю до машини. Майстер сідає за свої папери.
  У двері входить дружина. Машина продовжує викидати надруковані листи. Нічого підозрілого.
  Все як завжди.

  Субота, 2 липня 2005 року. 11:00
  Вперше вона не приїхала.
  Давно відсвистіла електричка. Зараз прибуває вже до Шепетівки. Я тепер з мобілкою, і вона також – але наші номери в них не записані. Ми пам'ятаємо їх і так. А ще пам'ятаємо розклад автобусів, електричок. А ще вміємо рахувати до двадцяти восьми. Сім по чотири. Чи чотири по сім.
  Шість років...
  І в цей момент в двері дзвонять.
  За ці роки я навчився читати її погляд. І бачу – щось сталося. І знаю – не варто розпитувати. Не захоче сама – ніколи не розповість. А щось таки сталося. Бо перші її слова звучать так:
  - Ти колись хотів пригостити мене чаєм. То давай.
  Вона йде по кімнаті, доторкаючись рукою до дзеркала, до старої радіоли, до чайника. Дивиться на старезну, п'ятдесятих років минулого століття, люстру. Так, наче бачить все вперше. Причину запізення не пояснює. П'є чай і дивиться на мене. Так, як дивилася на дзеркало, радіолу, люстру. Так, наче і мене бачить вперше.
  Відставляє порожнюю чашку. І каже:
  - Вибач, я сьогодні не в гуморі. Дуже не в гуморі. Вибач, що приїхав даремно. Треба було тебе попередити. Але я дуже хотіла тебе побачити. Навіть не уявляєш, як дуже... За чотири тижні будь тут. Дуже тебе прошу...
  І ставить на стіл пляшку чорничної наливки.
  Потім махає мені рукою.
  І цокіт її каблучків стихає внизу.

  Субота, 30 липня 2005 року. 11:00
  За дверима стоїть чоловік. Я його трохи знаю – це таксист, що привозив її з вокзалу. В руках у нього конверт. Він простягає його мені і спускається вниз по сходах.
  Я повертаюся на кухню. Дістаю наливку і випиваю півпляшки з горла. За декілька хвилин вона починає діяти. Це дуже потрібно – щоб на мене діяло щось, поки я читатиму те, що в конверті.
  Щоб б там не було, я знаю, що це мій вирок...
  "...одна знайома розповіла мені, що сталося. Мій чоловік до мене зустрічався з дівчиною. Дуже її любив. Хотів від неї дитину. А вона була спортсменкою, гімнасткою. Не хотіла кидати кар'єру. Але завагітніла від нього. І сказала йому, що йде робити аборт. Подзвонила. І сказала. А він сказав – одружуся з першою ж знайомою, раз так. Вона тільки розсміялася – не зможеш без мене. А він пішов до того ресторану. А там була я. Далі ти знаєш. А він дав їй телеграмму. Запросив на наше весілля. Мабуть, сподівався на те ж, що і я. Що вона приїде... Він дуже хотів дівчинку. В нього на щоці кругла родинка, майже ідеальна – він її соромиться, але вважає, що дівчинці вона б надала шарму...
  А ще я хочу попрощатися. Тоді, минулого разу, я не сказала, що бачимося востаннє. Йому запропонували роботу в Канаді. Коли ти читатимеш цього листа, ми вже будемо там. Номер і електронку я зміню, так що не намагайся мене шукати. Мабуть, ми щось зробили не так – там і тоді. А зараз не варто ламати стільки доль, надто ж дитячих..."
  А ще в конверті фотографія. Вона. І хлопчик поруч.
  ...Я достатньо бачив своїх дитячих фотографій, аби побачити ті ж веснянки, ті ж кучерики, той же колір очей...
  І дівчинка з круглою родинкою на щічці там, в Хмельницькому...

  Субота, 30 липня 2005 року. 11:30
  Я стою біля світлофора.
  Автобус-експрес давно інший. Старий "Ікарус" відїхав у свій автобусний рай – він його чесно заробив. Але водій той самий. Він звично відчиняє двері. Але цього разу я підходжу до віконця. Він прочиняє його. І я віддаю йому завчасно відкладені гроші.
  - Дякую за все, - кажу тихо. – Удачі вам.
  - Тримайтеся, - каже він так само тихо. Гроші він не бере. – Все минає. Минеться і це...

  Субота, 30 липня 2005 року. 13:00
  Мобілку розриває. Я знаю, хто це, але мені байдуже.

  Субота, 30 липня 2005 року. 19:00
  Дружина стоїть на порозі. Ось вона і в Світанковому.
  - Де ця сука? – перше, що питає вона.
  - Там само, де і твій, - тихо кажу я.

  Субота, 30 липня 2005 року. 19:40
  Ми стоїмо на автовокзалі.
  - Було ж і хороше в нас? - питає вона.
  - Мабуть. Не буває так, щоб все було погано.
  - Не передумаєш? Залишишся?
  - Не передумаю.
  Останній на сьогодні автобус на Хмельницький іде з Рівного. Дивний збіг. Цим все почалося – і на цьому кінчається. Ми стоїмо на пероні, і треба б щось сказати цій нещасній жінці, що стільки років намагалася забути все, але ж мав би хтось і мені сказати щось, щоб я забув все. А автобус відправляється, і я бачу у вікні платинову блондинку, колишню мрію всієї школи, і думаю, як несправедливо часом складається доля. І неквапом іду додому. Щоб спробувати забути все.
  Хоча це неможливо.

  Кожного року, 11 липня. 07:02
  Чому я приходжу цього дня на це місце?
  Двійку давно відмінили. Тепер автобуси ходять з іншого боку вулиці. Зупинка геть заіржавіла. Одесит давно став моряком – мабуть, вже капітан корабля. І ягоди приймають зовсім інші люди – хлопець і дівчина. Вони не поять збирачів пивом і не годують морозивом.
  Але кожного року я мимохіть опиняюся там. Це перетворилося на манію – але я нічого з цим не можу зробити. Я знаю, що все даремно.
  Але на цьому місці колись сталося диво. Те, що мало стати сенсом життя.
  І здається – все повернеться. Замерехтить вдалині старий автобус, і відчиняться двері. І вона, втомлена далекими краями і самотністю, вийде з прочинених дверей.
  І скаже "привіт".
  Адже я такий передбачуваний...

  Кожного року, 11 липня. 07:30
  Я йду до лісу тією ж стежкою. Треба набрати ягід. І увечері засипати їх з цукром у сулію.
  Щоб наступного 11 липня тримати при собі рубінове диво.
  І вірити, що час жорстоких чудес ще не минувся...

  В.Напиткін