Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Візитка міста та району
Бібліографія
Проект "джерела"
Презентація
Голодомор 32-33
ОУН на Славутчині
Джерела з історії
Геральдика
Карти
Нетішин
Нетішинський музей
Села району
Пам'ятки Славутчини
Статті про місто і район
Книги про місто
"Сангушківські читання"
Славута військова
Авторська сторінка
Історія міста в фото
Малюнки Н.Орди
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Ліси
Преса про місто
Політика
Події
Мистецтво
Суспільство
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв






Православна Церква України


Авторська сторінка:   Вступ Екскурсія містом Екскурсія містом Рецензії Про рідну Славуту Славута - Волинський Манчестер Інвентарні описи Заславля, Славути, Шепетівки Перша згадка про Славуту Інвентарні описи північної Хмельниччини Видавнича справа Сангушків Архіви про Славутчину Історія і демографія Славутчини Декілька моментів з історії Славутського конезаводу Про що повідав архів Сангушків Національно-визвольна боротьба на Славутчині Національно-визвольна боротьба на Славутчині До питання джерельної забезпеченності Славутчини Славута в 1633-1863 Освіти на півночі області Славутський музей - погляд у сучасність Історія м. Славута: рефлексії над матеріалами. Славута - резиденція Сангушків Голодомор 1932-1933 рр. Голод 1932-33 рр. в прикордонній смузі УРСР Репресії в переддень Голодомору Колективізація на Славутчині Життя в окупації Йшли в ліси, партизани? Рецензія Загін ім.Михайлова

Екскурсія містом

  Доброго дня всім, вітаю вас на нашій першій екскурсії. Вітаю "Клуб Змін" і дякую вам за те, що мене запросили і притягнули в Славуту. Насправді "притягнули" - це так і є, тому що в мене вже графік викладання досить плотний і вирватися було складно. Хто мене не знає раптово: моє прізвище Берковський, звуть мене Владислав, я славутчанин. Рідна моя друга школа тут, у Славуті. Досить довгий час я відпрацював директором одного з центральних архівів. Зокрема, 18 років я був на посаді директора одного з центральних державних архівів. Після того трошки попрацював у сфері культури, фінансував, власне, її. І на сьогоднішній день я працюю в університеті, викладаю, Київський національний університет технології і дизайну. Власне, покинув керівну посаду, тому що я пішов у докторантуру. Все-таки я своєму батькові обіцяв, що я стану доктором наук. Кандидатом став, тепер треба стати доктором. А наше сучасне законодавство передбачає, що якщо хочеш стати доктором наук, мусиш покинути роботу іншу, бути тільки на викладацькій. Ось так.
  
  У нас сьогодні 26-й рік, і так вже сталося, що це для мене ювілейний рік, тому що це 30-й рік, як я досліджую місто Славуту. За цей час мені вдалося попрацювати з багатьма архівами, багато опрацювати різних джерел, і назбирався певний такий інформаційний багаж, яким я хочу з вами поділитися. Отже, що ми сьогодні з вами маємо? Перше: ми не будемо мати з вами краєзнавчої екскурсії, от просто щоб ви розуміли. Ми з вами будемо професійну історичну екскурсію мати, де ми будемо говорити про речі, можливо, трошки не прив\'язані до конкретних будинків, конкретних вулиць, але принаймні розуміння, що таке наше місто, як воно розвивалося, з чим пов\'язано, які є цікаві, маловідомі або, скажімо так, взагалі невідомі факти з історії нашого міста. Тому що наше місто, на жаль, є малодослідженим. Хоча є і мої купа статей і так далі, але кожен раз є напрями, про які мало хто знає. Принаймні я, згадуючи свої шкільні часи, можу сказати, що в школі в нас історію міста взагалі не викладали. Її не було. Я не знаю, що зараз робиться в школах Славути, чи там викладається, чи ні, просто не знаю.
  
  Отже, ми з вами в Славуті. Ми починаємо нашу екскурсію. Ми будемо працювати з вами щонайменше півтори години. Місто Славута. Звідки є і як воно пішло? Традицій і різних описів, що це за місто, звідки воно і так далі, є величезна кількість. У першу чергу ми з вами звернемося до простої речі - наскільки давно тут були поселення і коли з\'явились перші люди на території міста.
  
  Треба сказати, що в нас на території міста тричі проводились масштабні археологічні розкопки. Перші розкопки були проведені у нас у 1927-28 роках. Пов\'язані вони з ім\'ям видатного, практично забутого і ніде не представленого науковця Володимира Івановича Кочубея. Саме він тут проводив розкопки, він жив тут, у Славуті, але ми про нього будемо говорити трохи пізніше. Володимир Іванович був репресований у 1937 році, тому ви його точно не знали. Наступні розкопки в нас проводилися в 60-х роках і наступні - у 78-79-му роках. Проводили їх Володимир П\'ясецький, археолог, дослідник із Рівного, і, на жаль, уже покійна пані Світлана Березанська з Вінниці.
  
  Дослідження було проведено і було розкопано три поселення. Перше - це поселення пізнього палеоліту, це приблизно 20 тисяч років тому. Отже, перше поселення, яке з\'являється на території нашого міста, - це 20 тисяч років тому. Де було розташоване поселення? Насправді сказати, що це територія міста, буде не зовсім правильно, але це поселення біля солодового заводу. Ось там, біля солодового заводу, було розкопане найперше поселення. Але вздовж річки Горинь постійно, навіть до сьогодні - мої колеги з Нетішинського краєзнавчого музею постійно проводять експедиції, - і вздовж Горині, починаючи від самого Нетішина, і ми йдемо аж до Ташок, постійно знаходимо залишки крем\'яних знарядь праці. Тобто тут постійно відбувався рух давнього населення, після 20 тисяч. Насправді ми розуміємо, що ніяких записів не було, люди не вміли ще писати.
  
  Наступне, що ми знаходимо, наступні розкопки - це розкопки 60-х років, вони показують про те, що на наших теренах уже появляється довготривале поселення. Це поселення східнотшинецької археологічної культури. І тут уже з\'явилися знахідки. По-перше, розкопано було сім жител - напівземлянки, біля яких знаходили черепки, черепки розмальовані, тобто все як треба, з прорисами, залишки їжі. Чим займалися господарства на той момент? Вирощуванням їжі, полюванням. Ось таке класичне.
  
  Наступна знахідка, яка в нас є, - це білогрудівська культура. Це всього-навсього 2,5 тисячі років тому. Мені довелося якось прочитати в одній з краєзнавчих робіт про трипілля на території Славути. Трипільці були, тільки не на нашій території, на території міста Славути знахідок трипільської культури не було. Це наші села, Берездів, у той бік, - там пам\'ятки є трипільські. У нас білогрудівська культура. Паралельно з білогрудівською культурою на наших теренах знаходили залишки поселення культури бойових сокир, або культури кульових амфор. І я вам хочу показати, це моя персональна знахідка, як виглядала бойова сокира. Це славутська знахідка, яку я зробив ще в мої студентські роки. Можете подивитися, передати. Це дві з половиною тисячі років тому. Надколи, якщо ви побачите, на гострій частині говорять про те, що ця зброя використовувалась, тобто, швидше за все, комусь голову нею розкроїли.
  
  Зверніть увагу, в першу чергу, коли ви її тримаєте в руках, як вона зроблена. І усвідомте на секундочку, що ані свердл металевих, ані мідних свердл, ані бронзових не було. Все, що було в людини, - це був інший камінь, пісок і дерево. Можна, я не знаю тоді, якщо можна вийти з іншої сторони, тоді для чого в сучасний час робити таку сокиру і розкидати їх вздовж річки Горинь? Бо в мене в колекції таких три сокири, знайдені в різних частинах у нас вздовж берега річки Горинь. Знайдені разом з нуклеусами - це такі пластинки, які для списів використовувались і так далі. Майстер, який виробляв це, - кусок шкіри, пісок і сидів тер. Хто основну форму наводив для цієї сокири? Це жіноча робота. Поки чоловік полював, жінка сиділа, кусочок шкіри, пісок, і вона терла камінь об камінь, витираючи оцю форму. А вже всередині крутив чоловік. Тобто палка, пісок засипався і викручувалося, створювалася ось така річ.
  
  Від білогрудівської культури і вже до слов\'янської доби, на жаль, поки що жодних знахідок на нашій території ми не маємо. Виняток становить меч, який є у фондах нашого музею, але насправді чіткої відповіді з цим мечем немає. Тобто це міг бути меч, який був у норманів або у воїнів князівської дружини. Можливо, князівської дружини, ми насправді не знаємо ж, які пропливали Горинню, і тут відбулося якесь бойове зіткнення. А могла бути проста банальна річ - трошки хильнув, перехильнув, воно впало і втопилося. Тому насправді відповіді з ним ми не маємо. Але про те, що це скандинавський тип мечів, відомо. Це ми єдине, що можемо сказати. Усе інше - на жаль, це лише наші уявлення. Починаючи з фактично двох з половиною тисяч років і до аж 16-го сторіччя, що відбувалося тут на теренах, саме на теренах Славути, ми не знаємо, ми лише можемо уявляти.
  
  Але що ми знаємо тепер із загального? У 15-му сторіччі на ці терени приходить Велике князівство Литовське. Виняток із Великим князівством Литовським полягає в тому, що якщо Корона Польська, Польське Королівство Західну Україну захоплює в результаті бойових дій, то Велике князівство Литовське приходить на наші землі в результаті мирного договору, зокрема завдяки тому, що було одруження і ці землі перейшли в спадок великим князям Литовським. Ми прийняли ці землі, мається на увазі Велике князівство Литовське, і ми, мешканці цих земель, прийняли нову владу доволі мирно, без бойових дій. І трапилась дуже цікава річ, яку, напевно, треба згадати: литовці, які прийшли на наші землі, доволі швидко були асимільовані, і сталась така річ, що офіційною мовою Великого князівства Литовського стає протоукраїнська, або по-іншому, руська мова. Прошу не плутати з російською - це різні речі. Руська мова, письмо, яке почне застосовуватися, протоукраїнське письмо.
  
  У 1529 році на теренах поблизу Луцька і Володимира збирається законодавча комісія, яка приймає Другий Статут Великого князівства Литовського, що отримав назву Волинський, і ним керувалася вся держава. Тому коли хтось говорить про Велике князівство Литовське як про загарбників, мені завжди хочеться спитати: а як так сталося, що загарбники у своєму житті і скрізь керувалися мовою, законодавством, письмом нібито загарбаних територій? Тобто я до чого: Велике князівство Литовське - це була наша, українська держава. Київська Русь переходить у Велике князівство Литовське, і далі Велике князівство Литовське передає ці землі у володіння Федьку Даниловичу, який пізніше отримає прізвище князя Острозького. З цього моменту ці землі до фактично 16-го сторіччя, до кінця 15-го сторіччя перебувають під владою князів Острозьких.
  
  У 1470-х роках у родині князів Острозьких народжуються два сини. Треба їм дати землі. Землі діляться: старший син Василь Костянтинович, він же Василь Красний, залишається на Острозі, а Кузьма отримує в спадок місто Заслав. Таким чином відбувається розподіл. З\'являються князі Заславські, які є молодшою лінією князів Острозьких. І, власне, князі Заславські - це ті, з ким пов\'язана наша історія, саме вони приходять на наші землі. Тобто Славута, славутська територія - це територія, яка переходить до князів Заславських. І ми з ними пов\'язані докорінно. До початку 17-го сторіччя на наших теренах тут фактично нічого не було. Винятком є тільки одне село - Деражня. Але про це ми будемо говорити трошки пізніше. У 1617 році саме тут, де ми перебуваємо, починається зародження нашого міста.
  
  І зараз ми повертаємось до того, звідки пішла назва Славута. Різні є версії. Перша відома теорія - славна гута, добре скло, яке вироблялося. Дивіться, починаючи з описів міста з 1633 року і до 1859 року - у нас збереглося близько 20 описів міста, детальні описи, - у жодному описі нема про скло. У жодному. Якщо хтось скаже, що могли забути, треба згадати, що це описи податкові. Тобто князь із якоїсь причини не згадав про те, що тут виробляється скло, з якого можна отримати гроші? Це насправді смішно, воно не могло бути. Жодної згадки про скло нема. Окей, проїхали, значить, ця теорія є фейковою.
  
  Друга теорія - славна гута, славна територія, чудове, таке шикарне місце розташування і так далі. Є один нюанс: у 1617 році татари повністю спалили цю територію. Абсолютно повністю. Живими залишились тільки залишки колишніх жителів. А в 1633 році, через 6 років, у нас з\'являється перший опис міста, уже під назвою Славутин. Тобто я не знаю, яка має бути психологія в людини, яка на спаленому попелищі прийде і скаже: "Вау! Яке прекрасне, чудове місце! Як воно гарно виглядає!" Попелище. Тобто це нелогічно.
  
  Виникає питання: а звідки тоді пішла назва? Інша теорія: князі Заславські хотіли увіковічнити своє ім\'я і тому назвали це місто Славутином. Тут дуже дивно, тому що вони Заславські, місто Заслав - це їхнє родове місто, і воно вже їх увіковічнило. Звідки походить? І тут ми маємо повернутися з вами до давньослов\'янської мови. Справа в тому, що в давньослов\'янській мові, в праукраїнській мові є корінь "словута", який означає "річка, вода, текти". І якщо ми виходимо звідси, то, дивіться: за слав - за словутою - за річкою - місто за річкою. І якщо ви подивитеся по течії, то Ізяслав таки за річкою від нас розташований. Сла-ву-тин - сло-ву-тин - місто над річкою. Перекладається Славута просто "місто над річкою".
  
  Це насправді, напевно, тільки теорія. Але є одна цікава штука. Справа в тому, що в 1711 році, описуючи ці території, князівський урядник записує місто Славута, що лежить над річкою Славутою та річкою Деражнею. Далі по тексту - це не спочатку - а далі він по тексту буде писати "річка Горинь" і так далі. І отут ми розуміємо, що однією з назв річки Горині була Славута. Це єдиний документальний спогад про Славуту, але згадайте, що Дніпро теж називали Славутою, Прип\'ять так само називали Славутою. Тобто це не назва, а це від давньослов\'янського "річка, яка тече". Звідси походить назва нашого міста - місто над річкою.
  
  І насправді наше місто формувалось біля витоків двох річок. З одного боку річка Деражня, всім відома як річка Утка. Ми дійдемо, я спеціально це закидаю, щоб ви зреагували, тому що це все буде далі. Між річкою Уткою і річкою Горинню. Уперше згадка про те, що ми формуємо місто, починається в 1617 році. У 1617 році у нас є опис населених пунктів Заславщини, які в результаті нападу спалили і знищили татари. Саме тоді з\'являються вперше два населених пункти - Деражня і Воля Деражнянська. Довгий час вважалося, що Славута сформувалась на базі спочатку одного населеного пункту, потім двох, і по-різному сперечалися. Але сьогодні в нас уже документально підтверджено - Славута сформувалась на базі спаленого села Воля Деражнянська. Чому так?
  
  Справа в тому, що в 1771 році славутські міщани нападають на купців, які рухаються з Ізяслава до Острога, і поблизу Ташок вони їх карають на горло, скажімо так, вони їх вбивають. Відбувається розслідування, і є слідчий акт, і в слідчому акті пишеться, що купці рухались - а от тут дуже цікаво - і мали зустрітися під Славутою: одні через село Деражня, що у двох верстах від міста Славути, а другі - з Ізяслава. І вони зустрілись під Славутою поблизу Ташок, а славутські міщани їх там побили. І ось оця згадка нам говорить про те, що в 1771 році під Славутою було село Деражня.
  
  Отже, де могло розташовуватися село Деражня? Якщо ми подивимося, то чітко говориться про те, що село Деражня на іншому березі річки Деражня, у двох верстах від міста. А місто в нас було там, де базарна площа. Отже, інший берег річки Деражні - це той, на якому ми зараз перебуваємо. А тепер звідси відрахуємо два кілометри вздовж річки. Будь ласка - це район яких вулиць? Перед "Супутником", ось ця частина. Це колишнє село Деражня, яке було… Спаська, да, це Спаська. Вавілових, здається, там. Чи ні? Не Вавілових, якась там ще вулиця була. Плутаюся завжди у вулицях. Це колишнє село Деражня, яке проіснувало і увійшло в склад міста лише в 19-му сторіччі. Але це не за дорогою, це перед дорогою, сюди ближче, два кілометри, і воно розташовувалось на березі річки Горинь. Ось Деражня. Тобто ми йдемо: наша річка Утка, Деражня, ми рухаємося далі, "Будфарфор" на одному боці, а це на другому боці вулиця Спаська.
  
  Ми говоримо завжди про місто, але ми забуваємо про те, що трошки раніше від міста саме тут, з правого боку, ось тут було побудоване перше укріплення. Це був дерев\'яно-земляний замок, один із замків системи захисту Волині від татарських набігів. Тобто коли ми дивимося, у нас Ізяслав, Славутин, Шепетівка, Полонне, перед нею ще одна лінія - це старокостянтинівська лінія. Це лінії оборони, захисту глибинної Волині від Дикого Поля. І ось тут було побудовано перший замок. Описи, які в нас є, описують цей замок, і він проіснує до 1764 року. Це остання згадка про існування Славутського замку. Уже в 1767 році жодної згадки немає, згадується про оборонний двір.
  
  І тут уявіть: перший запис, який у нас є, говорить про що? Замок побудований на горі над містом. Виникає питання: у нас є теорія про те, що перший замок був ось там, де острівець біля суконної фабрики, де обтікає річка і так далі, але чи це є гора по відношенню до міста? Це низ. А документ чітко говорить: на горі. Отже, в нас єдина гора - ось вона. До минулого року насправді йшли суперечки, де ж розташовувався саме замок. Де палац, ми знаємо. Але замок де був?
  
  І ось в минулому році в Славуту приїжджала по запиту археологічна експедиція, наскільки я пам\'ятаю, і в їхньому висновку було сказано, що ось ці залишки, що в нас є, - це залишки муру 17-го сторіччя, це залишки зовнішньої оборонної стіни. Але якщо ми з вами зараз будемо дивитися, це не такі великі підвищення. Чому воно так у нас здається? Справа в тому, що у 18-му сторіччі, коли сюди переносилась резиденція князів Сангушків, вони стесали оцю всю територію. Тобто тут була зроблена підпірка, територія була просто стесана. І те, що ми бачимо на картині Наполеона Орди вже такий пологий спуск - це спуск, який селяни стесали, тому що до цього тут було підвищення.
  
  Другий елемент - річка Горинь. Річка Горинь відома своїм мандруванням. Ви знаєте про це, що вона постійно рухається руслом своїм вправо-вліво. І в 17-му сторіччі, коли будувалась наша територія і замок, річка проходила ось тут, ось це наше старе русло, ось де в нас іде стадіон. Щоб ви зрозуміли, наскільки річка зійшла в бік. Це настільки піднята земля, за роки земля нанесена. І таким чином ми маємо тут… Тут треба розуміти наступне: ось тут, де наш улюблений всіма Партизанський провулок - зараз не знаю, як він називається, у свій час це був Партизанський провулок, а ми всі знаємо його як Довгий місточок, - у 17-му сторіччі саме тут проходила замкова гребля. Тут стояли два млини, і через них ішов вхід сюди, у замок.
  
  Локація: Руїни Славутського замку
  
  А тепер ми будемо рухатися далі. Що у нас було на території замку? На території замку був шпихлір - місце для зберігання зерна. На території замку розташовувалася конюшня, на території замку розташовувалися інші господарські приміщення необхідні. Але для нас найцікавіше, що на території замку розташовувалася кордегардія. Кордегардія - це казарми для військових, під якими була в\'язниця. Якщо ми подивимося, ось вони, залишки колишнього муру, які, як вказали в минулому році археологи, належать до 17-го сторіччя. Це те, що залишилося в нас від найпершої, найдавнішої Славути. Замок проіснував до 1767 року. І фактично його руйнація пов\'язана з родиною князів Сангушків. До кінця, до середини 17-го сторіччя наші землі перебували у власності князів Заславських. Князі Заславські, зокрема Януш Заславський, Юрій Заславський, які були власниками цього міста і замку, не дуже звертали увагу, тому що Славута на той момент - це було маленьке містечко, 1100 населення, осіб. Невеликий замок уже перестав виконувати важливі функції оборонні, тому що він був дерев\'яний, і на той момент використання гармати призвело б до того, що його просто знесуть.
  
  По смерті князів Заславських ці території переходять до князів Любомирських. Від Любомирських після одруження Маріанни Любомирської, яка виходить заміж за Павла-Кароля Сангушка, у 1720 році посагом ці території стають власністю Павла-Кароля Сангушка. А в 1721 році, після договору в польському місті Вомборк, коли відбувався остаточний розподіл маєтків колишньої Острозької династії, саме Славута перейшла у власність Януша Олександра Сангушка, через нього уже заходять сюди Сангушки. І наступні 150 років історія нашого міста пов\'язана з князями Сангушками. До 1770-х років Славута була заштатним маленьким містечком, яке фактично ніякої великої ролі не відігравало. Лише в 1770-х роках Барбара Сангушко приймає рішення перенести резиденцію в Славуту. З цього моменту починається перебудова колишнього замку в палац.
  
  Насправді достеменно ми не можемо сказати з вами, що сталося, чому Барбара вирішила тут будувати і сюди переносити резиденцію, адже в Ізяславі було все: був замок, був палац, були урядові будівлі. Під боком, не забувайте, Острог - теж замок, все є. З іншого боку в нас є Старокостянтинів - замок, можливості. Якого біса вибрана Славута? Чому Славута? Справа насправді дуже проста і, з іншого боку, дуже цікава - звичайне бажання жінки керувати. Ага, дивіться, дивіться, як зразу всі жінки… Бажання бути господинею. Справа в тому, що в Ізяславському замку Барбара не була господинею - там керували інші, безпосередньо самі Сангушки. Барбара в Острозі теж не могла керувати, тому що це Острог, Старокостянтинів занадто близько до Дикого Поля і якось не дуже хочеться. І випадає нам Славута. Насправді на той момент вибір був. Листування, яке збереглося до сьогодні, говорить про що? Що перед Барбарою стояв вибір - вона вибирала, чи це буде Шепетівка, чи це буде Славута.
  
  І Славута виграла, тому що на той момент Славута містилась чітко на пів шляху між Ізяславом і Острогом. Через Славуту проходив Заславський гостинець. Заславський гостинець - це, як би сказати на сьогодні, дорога міжнародного значення, саме через Славуту. Шепетівка розташовувалась трошки далі, і вона була невигідна. І ось тут робиться центр, з якого буде розвиватись латифундія. Замок поступово руйнується, перебудовується, зноситься. У нас зводиться палац.
  
  До речі, ось вони, залишки. Як пишуть археологи, це залишки господарських будівель, але насправді це потребує ще дальших і дальших археологічних досліджень. Я, щиро кажучи, не дуже розумію, чому колеги там насправді більше не розкопали, але будемо сподіватися, що мої колеги з музею доб\'ють-таки археологів і вони приїдуть сюди, проведуть розкопки більш-більш уже нормальні, для того щоб ми знали. У першу чергу всіх цікавить, мене, до речі, теж цікавить легенда про підземні ходи. Мені б хотілося теж, щоб розкопали і або довели, що там є підземні ходи, або не довели. Де ця людина, яка ходила підземними ходами? Мені цікаво, куди воно вело і чи це насправді підземний хід, чи це є господарські споруди. Але до тих пір, поки ми науково не доведемо це все, це все поки що ідеї, розповіді і так далі.
  
  Отже, саме тут була палацова територія, палац. Сам по собі палац не був якимось витвором мистецтва. Не треба думати, що палац був витвором мистецтва. Уже в 19-му сторіччі про нього писали як про похмуру брилу, тобто це не було щось. Була побудована класична манерна будівля і так далі. Фактично до середини 19-го сторіччя палац був житловий, використовувався. Але з кінця 19-го сторіччя палац перестає виконувати свої функції, стає більш урочистим зібранням і перетворюється врешті-решт на щось подібне до архіву, музею і так далі.
  
  Але ми повертаємось назад. У 1770-х роках на території завершується будівництво палацового комплексу, і поступово родина Сангушків переїжджає сюди. Саме тут відбуваються всі основні події. Саме тут відбуваються зустрічі повсталих костюшківців у 1795 році, які сюди приїжджають. Але говорити про Сангушків, зокрема про Євстафія Сангушка і про інших, як про людей, які свято підтримували Річ Посполиту і Польщу, не треба, тому що князі в першу чергу думали про свою персональну вигоду, і хто дасть більше, тому вони більше служили. Як результат, у 1795 році, коли відбувається остаточний розподіл Речі Посполитої, російські війська, російська влада, яка заходить, приймає рішення - їй треба формувати нове адміністративне утворення, яким мала стати Волинська губернія.
  
  Але до того, як була Волинська губернія, їм треба було вибрати центр цієї губернії, де він мав бути. І в 1795 році в центром губернії вибирається місто Заслав. І фактично рік в нас проіснувала Ізяславська губернія. Можливо, якби все повернулося ідеально, то ми б з вами мешкали буквально в кількох кілометрах від обласного центру. Але Сангушки, почухавши потилицю, сказали: "Дивіться, ми не проти, але ми хочемо за кожну будівлю певну суму грошей отримати. І тоді ми погоджуємося". Російська влада сказала: "Ні, ви маєте нам безкоштовно віддати все". Сангушки сказали, що вони радше спалять все, але безкоштовно не віддадуть. І центр переміщається у Новоград-Волинський, тоді в місто Новоград. Але в Новограді не було місця для того, щоб розташувати обласний центр, просто не було будівель. І тому центр переносять у Житомир. І фактично з кінця 18-го сторіччя і до 1917 року центром губернії було місто Житомир, тому що банально просто там були будівлі, де можна було розташувати весь адміністративний апарат, а ми опинилися знову десь там на периферії.
  
  Починаючи з 17-го сторіччя, палацовий комплекс, замковий комплекс виконує роль управління. Саме тут було управління Славутською латифундією - спочатку Славутським ключем, потім Славутською латифундією. Але для нас буде дуже цікавим факт, який полягає в тому, що село Деражня в підпорядкування Славутського замку не входило. Село Деражня перебувало в іншому ключі - в Шепетівському, а не в Славутському. Славутський ключ проходив у нас по праву руку до села Радошівки. До речі, Радошівка довгий час була селом Славутського району, якщо хто не знає, але потім її поділили.
  
  Локація: Костел Святої Дороти
  
  До 1830-31 року місто Славута розвивалось поступово. У 1790 році розпочинається будівництво костелу. На початках вдається побудувати лише невеличку капличку. І аж в 1821 році завершується його будівництво. Але ми це ближче вже підійдемо, тоді будемо там… Славутська легенда говорить про те, що костел святої Дороти побудований на честь дочки князя Євстафія Дороти. Але, ви бачите, я буду постійно казати, це не зовсім так, тому що ідея побудувати костел виникає набагато раніше, і будівля костелу починається в 1790 році, тобто за 30 років до смерті Дороти. Враховуючи, що Дорота померла у 20 років, то ми можемо прикинути, що, значить, хтось із батьків мав погляд Ванги і знав, що ще не народжена дочка у 20 років помре, і тому ми в 1790 починаємо будувати костел. Ні. У 1790 році розпочинається будівництво костелу.
  
  Але на початку вдається збудувати лише капличку. Чому? Ми всі пам\'ятаємо: 1795 рік - розпад Польщі, прихід російських військ, московських, бойові дії, які тут точилися в один, у другий бік, і так далі. Відповідно, будівництво не могло продовжуватися. І будівництво розпочалось уже аж набагато пізніше. Знову ж таки чому далі не розпочали будівництва? Чекайте, але 1812 рік - знову війна, знову тут бігають туди-сюди. Тобто часу на те, щоб щось побудувати, насправді не було. Лише в 1820-21 роках завершується, а у 21-му році папською буллою, тобто дозволом Папи Римського, у славутському костелі дозволяється проводити богослужіння. І це насправді дуже велике значення. Тобто не всі костели на території України мають папські булли. Дозволи видавали інші ієрархи меншого значення, але папську буллу славутський костел має.
  
  Наступна фейк-ідея, яка завжди розказується, - про те, що за основу славутського костелу покладений костел святого Євстафія в Парижі. Усі чули про це, так? У 2001 році я мав таку честь - проходив двомісячне стажування в Луврі, в Парижі. І звісно, що я не міг не піти подивитися на костел святого Євстафія, тому що мені було цікаво подивитися на той костел, який став основою нашого. Ну, що вам сказати. Це зовсім різні речі. І саме основна річ - це наявність контрфорсів. Це підтримуючі стіни, такі архітектурні деталі, які підтримують стіну. Тобто якщо ви знайдете - зараз в інтернеті можна це все знайти - костел Святого Євстафія в Парижі, ви побачите, що з боків у нього немає навів, а є контрфорси. Усього цього достатньо, щоб зрозуміти, що це зовсім різні речі. Фактично костел у нас був костелом князівським і всієї родини. Починаючи з кінця 18-го сторіччя і в 19-му сторіччі ми можемо говорити про формування палацового комплексу.
  
  На жаль, я не знаю, який вигляд мав палацовий комплекс. До сьогодні, за мої 30 років пошуків і в українських, і в закордонних архівах, я не знайшов жодної схеми славутського палацу. Це моя ідея-фікс - знайти план не офіцини палацу, а всієї території, де що розташовувалося. Я сподіваюсь, що він десь лежить, він на мене чекає. Тому що якщо в нас є план палацового комплексу Ізяслава, план палацового комплексу Старокостянтинова, Антонін, Острога, то явно, що десь був славутський комплекс. Він десь є, але його треба просто знайти. А це може бути окремий аркушик паперу, який десь лежить і просто чекає на свого дослідника. Не знаю я, як виглядає, можу сказати, що там знаходиться, звісно, брила основного палацу. Ось звідси, з цього боку, Наполеон Орда малював відомі свої картини, як виглядав палацовий комплекс, тому що звідси тільки була перспектива, щоб ми побачили костел, палац, кухню, тільки з цього боку. З іншого боку ви розумієте, що костел не буде видно.
  
  Але що являв собою палацовий комплекс? Палацовий комплекс являв собою не лише власність князів Сангушків. Поруч із ними була власність їхніх родичів Потоцьких. І ось у цей бік, ось там у нас далі розташовувалися два палаци: палац Потоцьких і палац Ржевуських. Звісно, ви зараз уявляєте палац як щось таке колосальне, здорове. Ларі Бачкович, принесіть, будь ласка, у нас є зображення палацу Ржевуських. Тобто ми всі уявляємо, звісно, палац як палац. Зараз я вам покажу картинку, як він насправді виглядав. Назва і те, який був його реальний вигляд, трошки відрізняються.
  
  Тепер ще один нюанс, про який маємо сказати. Ззаду за нами - старовинна частина Славути, це Мокроволя. Так? А ми з вами перебуваємо зараз на віднозі. Ось тут проходила ще одна річка в 17-му сторіччі. На жаль, її на сьогодні, чи на щастя, вже немає. Вона була зрівнена і закопана, коли тут розбудовувалась оця вся територія. Ця річка називалась Дераженка, маленька Дераженка, тому що в документах записано, що Мокроволя розташована від замку за річкою Дераженкою. Географічна прив\'язка є, єдине, що самої річки немає. Тобто десь ось тут проходила в нас річечка Дераженка. А ми передамо їм, покажемо. Ось, прошу подивитися палац Ржевуських, який він мав вигляд. Це ж там, біля церкви будиночок. Ні, то не він? Він дуже схожий просто, це стандартна архітектурна… Будь ласка, передавайте. Цікаво. Прошу. Вона впадала в річку Деражню. Тобто десь ось тут у нас проходила Дераженка. До нашого дня, по-перше, вона не дійшла, а в документах записано єдине, що Мокроволя розташована за річкою Дераженкою від палацу - усе, що ми про неї знаємо, про цю річечку маленьку, яка колись існувала.
  
  Коли теж ми розглядаємо палацовий комплекс, то нам потрібно зрозуміти, що біля нього були укріплення, але біля замкового комплексу з одного і з другого боку були невеличкі передмістя, які називалися пригородком. При-городок - при городі, при укріпленому місці. У нас було два пригородки. Перший пригородок розташовувався, ймовірно, десь тут, в оцій частині. Тому що від пригородка була річка Дераженка, а за Дераженкою була Мокроволя. Що становило собою поселення Мокроволя? Зараз ми, звісно, можемо побачити величезне поселення, але в 1637 році село, поселення перед містом Мокроволя складало населення вісім осіб. Вісім осіб і чотири хати. Зверніть увагу, як воно розрослося за ці роки. Ні, ще гірше.
  
  Для того, щоб нам зрозуміти 16-17-те сторіччя, я трошки відволічуся. Отже, в класичному розумінні середньовіччя, пізнього середньовіччя і раннього модерну було дотримання релігійних норм. Однією з базових релігійних норм було те, що жінка народжена з ребра Адама. Усі чули це? Супер. Скажіть, будь ласка, в ребрі Адама, в ребрі людському є мозок? Немає. Відповідно в духовній інтелектуальній традиції середньовіччя і раннього модерну - це до кінця 18-го сторіччя - жінка вважалась безмозким створінням. І тому, якщо вона безмозке створіння, як вона могла бути врахована? Дитина. Чи дитина є податконосцем? Чи вона має можливість сплатити податки? Ні. Значить, вона тоді теж не враховувалася. Враховувалися лише ті, хто сплачували податки. Тобто якщо жила пара, то враховувався чоловік, жінка не враховувалася. Діти взагалі не враховувалися - вони не сплачували податків. Дивіться, всі документи, які до нашого часу дійшли, - це документи фінансової частини. Тобто князівська влада оцінювала, скільки людей, які їм заплатять податки, тому що їх цікавило зняття податків з цього. Чи з дитини можна зняти податки? Ні. Значить, ми її не враховуємо. Але якщо мова йде про втрати, наприклад напад татар, то тут враховувалися голови, тому що це ймовірність того, що ви втратили майбутній прибуток. Наприклад, це як телятко: поки телятко не корова, то ми його не враховуємо як корову. Але якщо, не дай Боже, воно загинуло, то ми його враховуємо, тому що це, можливо, майбутня корова буде.
  
  Ставлення до населення було, зверніть увагу, не як до тварин. Оце неправильний підхід. Ставлення було як до оподаткованих, до тих, хто може принести гроші. І то, дивіться, ми дізнаємося про кількість знищених. А скільки вижило? Але на сьогодні на основі тих чи інших документів у нас розрахунок є, пані Ірина Ворончук дуже шикарні розрахунки проводила, і в середньому розрахунок є, що одна родина, так званий податковий дим один, він складався щонайменше із шести осіб. Плюс ви забуваєте про те ще теж, що старі люди, які вже не могли вийти в поле або не могли прясти, вони теж не враховувались у податкових документах, тому що вони вже все, вони вийшли в тираж. Їх не враховували.
  
  Але основне - це, звісно, жінка. Жінка потрапляла в документи лише в тому випадку, якщо вона залишалася податконосцем. Наприклад, Марчиха вдова - це згадка з документів 1630-х років - тут уже нікуди не дітись, хоч воно і безголове створіння, перепрошую, не безголове, а безмозке створіння, але вона сплачує податки, тому ми її обраховуємо як податконосця. Але якщо є чоловік, то жінка, оскільки вона безмозка… І основне - в жінки нема душі. Поняття душі і мозку в жінки з\'явиться тільки наприкінці 18-го сторіччя, а до 18-го сторіччя це було безмозке створіння. Ось так. Хочете, не хочете, але тепер живіть із цим.
  
  Добре, я вам наведу приклад. У 1300-х роках у Німеччині дві парафії посварились на рахунок того, хто є Богородиця і чи є мозок у Богородиці, розум. Чим завершилося? Тим, що це був один із приводів Великої сторічної селянської війни в Німеччині, результатом якої стала загибель приблизно третини населення тодішньої Німеччини. Люди різали одне одного просто. Але ідея полягала, інша ідея, яка теж спричинила тоді таку різанину, це питання, скільки ангелів міститься на кінчику голки. Люди різали одне одного через ось такі ідеї. Для нас це зараз дивно, але тоді в релігійному середовищі це було. Да, святі часи були, золоті. Добре. Отже, повертаємося далі.
  
  У 1831 році відбувається перше Польське повстання. Участь у повстанні беруть обоє братів Сангушків: Владислав Євстафійович і Роман Євстафійович. Повстання придушено жорстоко. І Владислав Євстафійович, до речі, найхитріший з родини Сангушків, дуже швидко намастив ноги і втік у відповідний момент на територію Австро-Угорщини. Роман Євстафійович потрапляє в полон, і перед ним стає питання про те, що ви маєте визнати перед генерал-губернатором Київської та Волинської губерній, що це була помилка, молода дурість, там, голова закрутилася, все, визнайте помилку, вас буде покарано суто символічно, і ви вернетеся назад у свої маєтності. Але тут трапляється "щаслива річ" у лапочках - він впирається, каже: "Ні, я своїх ідей не здам". І він відправляється по етапу пішки в Сибір. Спочатку наказ був у Сибір, але він відправляється на Кавказ і доволі довгий час воює на Кавказі в чині рядового, і потім піднімається аж до чинна прапорщика.
  
  Що в цей час відбувається? Славута опиняється в ситуації, коли маєтності перебувають під арештом. У князів залишається єдиний варіант виходу, щоб зберегти ці маєтності: оцей колосальний маєтковий комплекс, який охоплює всю територію Заславщини колишньої - це і Заславський район, Славутський район, Антоніни, і оця величезна частина, яка є їхньою власністю, - його треба передати комусь іншому, тому, хто не є підозрюваним. Цією вибирається хто? Дочка Романа Євстафійовича Марія, на той момент іще Сангушко, вона ще не була Потоцькою. На неї переписується весь маєтковий комплекс. Але дівчата-зарази, по-другому їх не назвеш, рано чи пізно вирішують виходити заміж. Марія приймає рішення вийти заміж за Потоцького. Але тут спрацьовує законодавство, до речі, не російське законодавство, а законодавство ще Речі Посполитої: рішення про одруження таких власників маєткових комплексів має відбуватися за погодженням із центральною державною владою. Центральна влада каже: "Ні, ми погодження не дамо, тому що ми не дамо можливості об\'єднатися двом колосальним маєтковим комплексам - Сангушківському і Потоцьких". Тому що фактично це призведе до чого? Воно і так практично було, але уявіть собі: у підпорядкуванні в них буде перебувати практично одна третина всієї Правобережної України. Це колосальний комплекс.
  
  І перед Сангушками постає друга проблема: Марія йде, і ці землі або ми віддаємо у володіння імперського двору, тобто ми позбуваємося своєї власності, або щось треба придумувати. І приймається на великому зборі фамілії, такий був, приймається рішення - маєтності передаються Роману Владиславовичу Сангушку, сину Владислава Євстафійовича, тому, який вчасно втік і перебуває на території Австро-Угорщини, і він володіє містом Тарнів. Бідосю, рафінованого аристократа, який вільно володів німецькою мовою, який закінчив Віденський університет, який мандрував Європою, раптово фамілія, старші приймають рішення відправити в якусь захланну Славуту, кудись на покарання. Для Романа Владиславовича це була життєва трагедія. Чому трагедія? Тому що якби вільне пересування між Російською і Австрійською імперією було дозволене, він би, напевно, так не постраждав. Але питання полягало в тому, що він змушений покинути свою державу, виїхати в іншу державу і там щось робити.
  
  А тепер не забуваємо про одну маленьку річ: на той момент Роман Владиславович Сангушко абсолютно не володів ані російською, ані українською мовами. Дві мови спілкування в нього були базові. Чому переселенець? Переселенець - це тоді, коли ви кудись переселяєтесь. Перепрошую, це його маєтності, він народився на своїх маєтностях. Тарнівщина - це їхня земля була ще з 17-го сторіччя, тому тут ніякого переселення. Він володів базово двома мовами: німецькою і польською. Ще володів латиною і французькою. Він змушений їхати кудись до варварів, як їх сприймали і описували на той момент в Австрії. Він приїжджає в Славуту, юридично її приймає, і тут трапляється біда - місцеве населення його не приймає, тому що він "не наш". Ситуація погіршується в 1845 році, коли повертається із заслання Роман Євстафійович. Славутчани зустрічають Романа Євстафійовича, причому вони вже знають, що їхнім власником юридичним є Роман Владиславович. Але славутчани зустрічають свого князя - Роман Євстафійович скрізь звучав як наш князь, наш володар, наш пан.
  
  Уявіть собі: для молодого аристократа європейського, який звик у Німеччини, що якщо юридично вам передали, то ви 100% власник. Він приїжджає в цю Славуту. Зверніть увагу: я використовую епітети, і ці епітети звучать у листах Романа Владиславовича, які він пише до батька свого, і як він описує Славуту і славутчан. Тобто я нічого не придумую - всі епітети чітко взяті з документів. Він говорить: "Захланна Славута, тупі люди. Що я там, батьку?" Батько ображається, тому що батько народився тут, батькові образливо, батько йому пише гнівні листи: "Це твої. Ти маєш їх зрозуміти". Але як зрозуміти, коли появився наш князь?
  
  Саме Роман Євстафійович до своєї смерті у 80-х роках був фактичним правителем міста. Доходило до дуже цікавих ситуацій. Отже, київський і волинський генерал-губернатор приймає рішення про підняття акцизів на цукор, пише листа його милості князю Роману Владиславовичу Сангушку: "Прошу, звертаю увагу, що на ваших заводах має бути то, то, то". І внизу маленький підпис: "Прошу це рішення узгодити з Романом Євстафійовичем". Уявіть собі, який це удар по самолюбству князя, який повноцінний власник, а йому навіть звідти указують. Ти власник? Супер! Ну є той, який не має жодних прав, він ніхто, він навіть у розумінні Російської імперії не був князем, він був простою людиною.А зараз ми рухаємося до наступної локації.
  
  Локація: Парк Шевченка, кінотеатр імені Шевченка
  
  Віртуально уявимо, що ми перебуваємо в історичній частині нашого міста. Саме звідси починалась історія саме нашого міста. Місто насправді було на перші роки досить невеличким - усього-навсього чотири вулиці: вулиця Заславська, вулиця Вельбойська, вулиця Низова і Ринкова. Ринкова - це Ринкова площа. Ринкова площа оточена була 22 будинками-плацами, де був князівський урядник Авель Ташковський. До речі, у нас у місті взагалі про нього нічого не відомо, але це людина, яка розвивала наше місто, яка заснувала наше місто, яка будувала наше місто, тому що він відповідав за будівництво міських укріплень, вірніше, не просто відповідав - він фінансував будівництво міських укріплень, будівництво ратуші, будівництво інших споруд. Це князівський урядник, який від імені князів. Звідки походив Авель Ташковський? Родом з міста Ташки. Секунду, я не обмовився, саме з міста Ташки. Тому що в 1633 році в нас було два міста - місто Славута і поруч із ним місто Ташки. Просто Ташки не вижили після татарських нападів, після війни Богдана Хмельницького і перетворились на село. Авель Ташковський родом звідти, це його маєтність, він звідти походить. І він розбудовував Славуту.
  
  Отже, приблизно де у нас проходила вулиця Заславська? Вулиця Заславська, ймовірніше за все, що це теперішня Богдана Хмельницького, яка ось у нас іде і далі пішла туди, на Заслав. Вулиця Вельбойська - це вулиця, яка пішла в той бік, Острозького. Ось це вулиця Вельбойська. Вулиця Низова, чесно кажучи, не можу зараз зорієнтуватись, де вона тут у нас розташовувалась, ця Низова вулиця. Вона нічого вам не дасть, тому що зараз я вам покажу, що ви мені дали. І так, це маловідома карта, перша карта нашого міста. Це 1864 рік. Усі карти, з якими ми працюємо, це карти 1907 року. Передавайте, дивіться, роздивляйтеся. Це карта нашого міста 1864 року. Ось такий вигляд мало наше місто в ті часи. Зверніть увагу: забудова дуже специфічна. Не цілісно, а такою літеркою С. Ось наша Горинь. Зверніть увагу: ось Горинь проходить, але в нас є ще одна відрога Горині. Да? Чудеса! Хто бачив її, цю відрогу? А ця відрога - це залишки, це старе русло Горині, вона вже посунулася. Ось старе видно, а ось Горинь у нас пішла. А де річка тепер Утка? Ось-ось вона пішла, туди десь вона має впадати. Ну вибачте, майстер, який малював, був не дуже вдалим художником. Але, тим не менше, це база, найперша карта нашого міста, яка збереглася до сьогодні.
  
  Населення міста - 1100 осіб, імовірно. Але ми пам\'ятаємо про те, що 1100 осіб - це тільки податкових, тобто реально десь було більше, близько трьох тисяч і так далі. У той момент сформувався стандартний соціальний, етнічний поділ міста: 68% населення - християни, а все інше - євреї. Цей відсоток зберігається в нашому місті фактично до початку 50-х років. Чим займалися в основному? Основне заняття славутчан - шкіряна справа, шкіропереробка, деревообробка, продаж різних товарів і так далі. Невеличке, маленьке містечко, яке в цьому стані проіснує в нас аж до кінця 18-го століття. Не можна сказати, що воно якимось було винятковим. Ні, воно було стандартним. І навіть те, що в нас з\'являється палац і резиденція, нічого не привносить. Ну, резиденцію.
  
  Але наприкінці 18-го сторіччя відбуваються зміни. Починається поступовий промисловий розвиток, і вже на середину 19-го сторіччя ми можемо говорити про те, що Славуту називають Волинським Манчестером. Вона стає одним з найбільш промислово розвинутих міст Волині: машинобудівельний завод є, завод з виробництва смоли є, "Будфарфор" з\'являється, є, і інші заводи. Фактично до 1880-х років Славута була доволі потужним, економічно розвинутим і фабричним містом. У цій ситуації Славута проіснує до 1880-х років. У 1880-х роках помирає власник, справжній власник Славути Роман Євстафійович Сангушко. До влади приходить остаточно Роман Владиславович Сангушко - це той самий князь, якого в 17-му році заколять, за якого будуть плакати і так далі.
  
  Але саме з легкої душі і руки цього князя в листуванні, яке до сьогодні збереглося, навіть у листуванні відомого архівіста Броніслава Горчака, який написав і створив архів князів Сангушків, з\'являється фраза, яка вже фіксується, я особисто її бачив, в листах за 1890-ті роки: "Цо словудське, то нелюдське". Князь не любив Славуту, князь Славуту ненавидів просто. І це ви маєте розуміти: Роман Владиславович Сангушко Славуту і славутчан ненавидів. І до останніх днів славутчани насправді до нього ставилися не позитивно. Звісно, ми говоримо про те, що були люди, які позитивно, це, як правило, князівська обслуга, ті, хто займались обслуговуванням самого палацу і так далі. Але міщани його не любили. У всіх у пам\'яті був Роман Євстафійович. А тут уявіть собі: накладається загальна економічна криза 1880 року в Російській імперії, падіння курсу рубля, економіка занепадає, і помирає наш князь, приходить інший, і тут ось вам. Любить його не було за що.
  
  Саме цей князь фактично призводить до того, що економічна потуга Сангушківської Славути починає поступово занепадати. Він відпродує, тому що не гідно князеві займатися якоюсь там промисловістю і так далі. Так само акції машинобудівного заводу відпродуються, акції порцелянового заводу відпродуються. У спробі змінити обладнання на пивзаводі князь відмовляє, врешті-решт завод викупляють. І так далі, і так далі. В кожних елементах ми маємо те, що князю це було нецікаво.
  
  Найбільшою трагедією стає те, що на початку 20-го століття князь приймає рішення про ліквідацію конезаводу. Але зразу тут хочу сказати: славутська легенда про існування в Славуті конезаводу є лише легендою. Ніколи в Славуті конезаводу не було. І на чому ми базуємося? Ви скажете: пане Владиславе, ви ж це десь придумали і так далі. Генеральний конюший конезаводу в 1904 році пише книгу, яка називається "Конюшня арабських коней в Славуті". Ми базуємося на ній. Напевно, конюший краще знав за нас, де був. І це звідти взята фраза "Конезавод ніколи в Славуті не був". Конезавод завжди розташовувався в селі Хрестівка - це Ізяславський район біля Ізяслава.
  
  Що в Славуті було? У Славуті були племінні коні, а їх було всього троє. Три коня племінних, вони ціною кожен кінь на сьогодні, я б сказав, як "феррарі" коштує, тому що кошти були неймовірні. Коли приходила пора злучки, коня звідси відправляли в Хрестівку, у Хрестівці він виконував свою чоловічу функцію базову, потім повертали сюди. Заводську функцію, да, заводське налаштування він включав, потім повертали його сюди. Тут були ті коні, яких готували на подарунок або на продаж. Наприклад, коли славутські коні брали участь у варшавських змаганнях кінних, то коней відгодовували, відправляли в Славуту. У Славуті вони перебували десь місяць - півтора і потім вже відправлялись на Варшаву. Чому? Тому що в Хрестівці не було залізниць. У Славуті залізниця. Привозили сюди, звідси їх вантажили, і вони їхали туди.
  
  Що іще тут було? Тут були 38 коней окремих. Великий конезавод. Але це звичайні коні, не племінні. Це ті звичайні коні, які ми можемо побачити з вами на фотографіях, де князь виїжджає у своїй бричці на якийсь там виїзд і так далі. Це побутові коні, які використовувалися постійно тут в роз\'їздах і так далі. Але всі коні, які були безпосередньо племінні, вони всі знаходилися там.
  
  Але звідки ця ідея взялася про славутський конезавод і так далі? Це пов\'язано з кумисолікарнею, тому що було окреме стадо коней, яке випасалось окремо, але до Сангушків ніякого стосунку не мало. Це коні лікаря Пшесмицького і лікаря Тарнавського, в основному це були матки, які доїлись для хворих, що лікувались у славутській кумисолікарні.
  
  Що ми ще можемо сказати про нашу маленьку Славуту? Наша маленька Славута в цьому патріархальному стані проіснує до кінця 1917 року. У 1917 році одна з найбільших подій, які відбулися, - це повстання більшовицького, збільшовизованого полку, військовим результатом якого став погром, вбивство князя, спалення палацу. Щоправда, зі спаленням палацу є свій нюанс. Хто його спалив? Чи його військові спалили, чи, можливо, хтось із міщан допоміг? Тому що палац був розграбований і спалений. Тому тут свої нюанси.
  
  На недовгий час у Славуті формується Управа Української Народної Республіки. Проіснує вона недовго, буквально десь до пів року, і про її існування ми маємо лише декілька документів, навіть без записів. Це просто офіційні бланки документів збереглися у нас, все. Самих документів, на жаль, поки що не збереглося. Після цього в Славуту заходить у результаті відомих подій радянсько-польської війни польське управління і формується польський магістрат. Польський магістрат розташовується тут, у ратуші. Ось вона, за старим університетом ідуть торгові ряди, і ратуша там була.
  
  У кінці листопада 1920 року Славута остаточно потрапляє під радянську окупацію. Все. З того моменту в Славуті формується радянська окупація. У грудні 1920 року відбуваються вибори і формується Славутський волосний революційний комітет. Паралельно з ним намагаються провести вибори, щоб зібрати Славутський міський революційний комітет. 6 грудня Насон, голова Волосного Революційного Комітету, пише: "Тричі ми намагалися зібрати славутчан, щоб вони проголосували, - тричі славутчани не приходили на голосування". Це вам до питання про те, наскільки славутчани підтримували більшовицьку владу. Тричі славутчани взагалі не з\'являлися. Що ми робимо тоді? Вони наказним порядком формують: не хочете - не хочете, а владу ми сформуємо. Формується Перша Волосна Рада, тобто міська рада. Її завданням було впровадження радянської влади, радянського уряду тут, у Славуті.
  
  Це грудень 20-го, а ми говоримо вже про 21-й рік. І 21-й рік - це взагалі унікальна, цікава річ. Узагалі з 21-го по 25-й рік Славута переживає відродження, вона знову стає потужним центром. З чим це пов\'язане? Це пов\'язане з тим, що з території Української Соціалістичної Радянської Республіки, УСРР - вона потім стала УРСР, а спочатку вона була УСРР, Українська Соціалістична Радянська Республіка - у бік Заходу було тільки два виїзди: через Кривин і через Волочиськ. Від Волочиська найближчим населеним пунктом міського типу був Проскурів, але він далеченько від Волочиська. Як результат, величезна кількість різного роду і штибу людей з\'їжджається в Славуту. І в Славуті починається соціально-культурне відродження.
  
  Але воно відбувається доволі цікаво. По-перше, у 1921 році відбувається районування міста Славути - місто Славута ділиться на чотири райони. Це перший раз, коли місто ділиться на чотири райони. Отже, перший район - вулиці Базарна, Забазарна, Аптечна, Козацька, Електрична, Церковна, Баранівська. Другий район - Ганнопільська, Деражнянська, Перемишльська, Сліпа, Миньковецька. Третій район - Замейська, Мокроволя, Острозька, Волинська. І четвертий район - вулиця Горинська, Артилерійська, Чорногузька і Зелена. У кожному районі були створені свої районні комітети. Голова районного комітету, який створювався, отримував завдання. Перше завдання - контроль за тим, щоб на своїх районах не було дезертирів, бандитів, а також створення домових комітетів. Завдання домового комітету - слідкувати за тим, щоб місцеве населення не обговорювало і не критикувало радянську владу, а виконувало її приписи. А також вчасно, зокрема що два дні, дописувати голові райдомкому інформацію про те, хто де був, і дуже важливо - хто кого відвідував. Для чого це було зроблено? Для боротьби з повіями в місті. Виходячи з цього, багатенько, значить, дівчат любило походити до парубків. Тому що, дуже цікаво, про те, щоб парубки ходили, згадки цього нема, а от про дівчат згадка є в документах. А ви ж розумієте, без диму вогню не буває. Це з таких цікавинок.
  
  Тепер наступна цікавинка, про яку мало хто знає, - у 1911 році саме тут, де ми з вами перебуваємо, зводиться перший славутський театр. Театр отримує назву "Ідилія". Саме в цьому театрі з\'являється перша кіноустановка. Але це був побудований театр на 500 місць, на секунду. І в Славуті засновується своя театральна група. Театральну групу очолює Тарас Елпідифорович Древецький. Група отримує назву "Український гурток любителів драматичного мистецтва". Цей гурток проіснує в Славуті аж до кінця 20-х років. Театр, до речі, згорів у 41-му році. Адреса нашого театру, якщо комусь захочеться знати: вулиця Базарна, 29. Ось ми і перебуваємо тут.
  
  Згадаймо, хто грав у цьому театрі. Приїжджали і давали свої постановки національна оперета, київська оперета, київський оперний театр, єврейський театр, київський, харківський театри. Але це не основне. Приготувалися? Готові всі? У лютому 1921 року в місто Славута заїжджає циркова група Мушинського. У березні 21-го року Славутська міська рада приймає рішення про будівництво в місті Славута цирку. Рік у нас існувала окрема будівля цирку, тобто у нас був свій цирк. Він, правда, нікуди не дівся, я так розумію, перемістився трохи далі, але це жарт. Тобто трупа проіснувала до 22-го року, у 22-му році трупа спробувала виїхати, тому що в Славуті не було тих заробітків, виїхати до Шепетівки. У Шепетівці їм не вдалося, вони посварились між собою, і прима цирку пані Рено - ми не знаємо, яке її ім\'я, просто пані Рено - виїжджає за кордон, а трупа розділяється, будівля цирку залишається, і в будівлі цирку створюється робітничий театр.
  
  Через якийсь час у цій будівлі спалахує епідемія сифілісу і гонореї, і театр-цирк спалюють. Я не знаю, що робітники там робили, але епідемія була немаленька. У 1921 році відбувається заміна, і зі Славути виходить 1-й кавалерійський полк, на його місце заходить 390-й кавалерійський полк. Унікальний полк, шикарний. Шикарний чим? Справа в тому, що вже в січні 1922 року головний санітарний лікар міста Славути на прізвище Коган пише доповідну: "90% командного складу полку хворіє на сифіліс". Через це поширюється спалах сифілісу серед жіночої частини таких міст, як Славута, Берездів, Аннопіль, Кривин. Із тим треба щось робити, треба щось прийняти. Славутська міська рада пише офіційну скаргу до центру військового округу про те, що треба щось робити, бо, як записано в документі, "ці сифілітики призведуть до того, що тиф і холера стануть для нас менш страшними". Тобто полк був дуже цікавий. Але це нам здається, посміятися, а насправді, коли ми аналізуємо листування всіх більшовицьких полків на території теперішньої Хмельницької області, ми підемо по Проскурову і до Кам\'янця - фактично по всіх полках звіти санітарних лікарів говорили про те, що до 30% складу більшовицьких військ хворіли на сифіліс, гонорею і так далі. Тобто захворюваність епідеміологічна в них була колосально височенна.
  
  Отже, у нас існує театр, у Славуті існує цирк, у Славуту заїжджають прима-балерини і дають концерти, зал збирає по 400-500 місць. Це культурний центр. Розвиток далі йде, ми розвиваємося. У 1921 році на теренах Славути з\'являється людина, яка стала визначною, яка перетворила Славуту ще з культурного на науковий центр. Ми говоримо про Володимира Івановича Кочубея. Володимир Іванович Кочубей був учителем, головою педагогічної ради Славутської міської ради, міського революційного комітету - міськревкому. Крім того, він був директором першої школи, трудової школи. Її з цією нашою першою школою не пов\'язуйте. Перша Славутська трудова школа. Але для нас він цікавий тим, що він був потужний учений, археолог, який досліджував Славуту й околиці, і він засновує у 25-му році в Славуті Шепетівський окружний краєзнавчий музей. У нас перші згадки відносяться до 25-го. Вже на 27-й, 28-й це потужний музей обласного рівня. Але в 1929 році приймається рішення про виведення музею зі Славути, бо Славута - прикордонне містечко, і тому музей треба забрати, передати в Шепетівку. Шепетівчани впродовж трьох років приробили руки-ноги і все інше цьому музею, і він зник. У 1936 році Володимир Іванович від репресій тікає в Москву, де працює на заводі. У 37-му його арештували і розстріляли. Його дружина ще в 60-х роках пише листи в Генпрокуратуру з питанням про долю свого чоловіка. Відповідь була, що він ще відбуває покарання, хоча він розстріляний був у 37-му році і похований на Ваганьківському кладовищі.
  
  Людина, яка притягувала сюди, у Славуту, знаних вчених. Серед них ми згадаємо того самого Олексу Новицького, який згадує у своїх листах про чудову, прекрасну Славуту, у якій він проводив найкращі роки свого життя, про Славуту, яка давала можливість вижити вченим, зокрема Інституту археології. Чому? Тому що Володимир Іванович Кочубей, відправляючи свої звіти про археологічні дослідження на теренах Славутчини, Шепетівщини і так далі, в обов\'язковому порядку в посилочку докладав 3-4 кілограми сальця, трошки муки, цукру. І для голодаючого Києва і для вчених там це була підтримка. І сюди вони приїжджали від\'їдатися, давайте так чесно казати. Тут вони від\'їдались, потім повертались назад, проводили свої дослідження.
  
  У грудні 1931 року Товариство славутських сільськогосподарських курсів машиністів пише листа в Москву до так званого всесоюзного старости Петровського. У листі було дописано: "Поможіть нам, ми голодаємо і вмираємо від голоду". Перші спогади про голод у Славуті належать до грудня 1931 року. Питання: а коли в нас закінчився голод? Лист, офіційний звіт НКВС про окремі спалахи голоду відноситься до квітня 1935 року. Тобто не 1932-1933, а до 1935 року ми перебували в голодному стані, переживали це. Далі в нас репресії. Після репресій ми потрапляємо з вами до 8 липня 1941 року. Чому я кажу 8 липня 1941 року? Тому що 8 липня 1941 року Славута остаточно позбувається радянської влади, сюди заходять німецькі війська. Але перед німецькими військами сюди заходить похідна група Організації українських націоналістів, мельниківців. Саме вони будуть формувати перші уряди піднімецької Славути. Але про це ми будемо говорити в іншому місці вже далі.
  
  Тепер трошечки для загального розвитку. Церква 1824 року побудована у нас. І це собор. За церквою зразу розташовувалося кладовище. На сьогодні його немає, воно забудоване і не збереглося. Ось тут, навколо торгових рядів, містилися будиночки, власниками яких в основному були євреї. До речі, перелік всіх власників оцих будиночків торгових навколо славутського ринку зберігся, ми їх всіх можемо ідентифікувати. Славута складалася з декількох районів. Ось це центральний район. Далі - міський парк. Міський парк - це хлібзавод і туди, до озера, оці будинки всі. Це колишній міський парк "Альбенка", де був літній театр, там грала музика і так далі. На другий бік починалась князівська територія. Тобто у нас чітко було відділено: це міська, там князівська територія, власність князя; далі за палацом, туди ближче до залізниці, йшов "Звіринець". Це територія теперішнього вокзалу і так далі, звіринця, це лісові угіддя, де розводилися тваринки для полювання князя або приїжджих і так далі. Ми з вами коротенько пробіглися по нашому місті, тепер ми їдемо до "Епіцентру".
  
  Локація: Військове містечко
  
  Але чому ми сюди приїхали? Справа в тому, що з 30-х років тут, на цих теренах, розташовувався 22-й прикордонний загін НКВС, який перекривав прикордонну ділянку. Прикордонний загін з дуже жахливою пам\'яттю. Справа в тому, що саме цей загін брав участь у придушенні повстання 1927-28 років, яке вирувало тут, на території, воно називалося Шепетівське повстання селянок, жіноче повстання. Його придушували артилерією і кулеметами. І активну участь у ньому брали саме представники ось цього партизанського загону. Раз. Друге: з 1923 по 1927 рік саме тут, на цій території, діяла школа розвідників, яка готувала професійних розвідників, яких закидали на територію Польщі для того, щоби чинити там диверсії і так далі. А тепер жарт, який полягає в тому, що частина бійців ОУН 30-х років, коли ми дивимося, звідки вони походять, вони отримували свою освіту в школі розвідки в місті Славута. Тобто не все з ОУН в нас теж так просто, тому що там теж є свої нюанси. Жахливість цієї ситуації полягає в чому? У вересні 1941 року на ці терени переводять шталаг. Що таке шталаг? Це табір для військовополонених рядового складу. Зараз хочу сказати, ніякого концтабору в Славуті ніколи не було, просто забудьте це слово. Зараз ми говоримо про німецьке розуміння - тих, хто це створювали. У розумінні німців концтабір - це табір постійного утримання та спеціалізованого, запланованого знищення утримуваних. Тобто це табір, у якому в обов\'язковому порядку мав бути крематорій. В обов\'язковому порядку. Чи славутський табір підпадає під це визначення німецьке? Ні. Це був звичайний. І то це був який табір? Це була лікарняна частина табору 365-го, а потім 305-го табору, який називався "Грослазарет". Це великий лазарет табору для військовополонених. Сюди направляли хворих, яких мали лікувати і так далі. У яких умовах? Це було жахливо.
  
  Табір проіснував у нас до кінця 43-го року. У 44-му році звільняється Славута, сюди заходить надзвичайна комісія обліку втрат населення від німецьких окупантів. За січень - лютий 44-го року вони проводять опитування, дослідження. І ось оригінальні документи, первинні документи самої комісії мене здивували одним питанням, тому що коли вони описували 365 поховань, які тут у нас є, вони провели ексгумацію і було записано: "Трупи лежать такими-то рядами, під цими рядами є давніші ряди". В мене виникло питання: чекайте, стоп, якщо ми описуємо злочини німців, то чому ми пишемо про давніші ряди? Що це значить? Що за давніші трупи? Про що йде мова? Як так? Це нелогічно. Так? Вони описують злочини цих, цих, але в окремих могилах є давніші поховання.
  
  Документи, які довелося пошукати і так далі, говорять про те, що першопочатково саме тут, на цьому полі, було поле розстрілів мирних громадян у 30-х роках, тобто тих, хто потрапляв під першу категорію, не угодили. Засудження відбувалося за трьома категоріями: перша, друга, третя. Перша - розстріл, друга - вивезення в Сибір, третя - ув\'язнення на певний термін. По першій категорії тільки в 36-му році славутською міською революційною трійкою було засуджено близько 12 тисяч осіб. 12 тисяч! Частина з них знаходиться ось тут. І німці нічого не видумували, німці просто дохоронювали туди. А яка різниця? Але ситуація полягає в тому, що коли відбувалося оцінювання, то оцінювали всіх загиблих, не дивлячись на те, хто там був. Ось тут, у цих бараках, ось такою літерою Г і розташовувався той відомий нам шталаг, який називають концтабором, хоч він ним не є. Це німецький табір для військовополонених. Тут наші радянські військовополонені страждали, багато загинуло.
  
  Скільки загинуло? Дуже цікавий факт. Первинні документи, які ми маємо, які збереглися, говорять про кількість поховань. 365 могил, в кожній могилі від 30 до 50 трупів. Множимо. Скільки в нас получається? Чітко ми маємо можливість… Документи подалися в область, в області вже число могил зникає, але з\'являється підсумкове число - 120 тисяч. Звіт потрапляє в Київ, у Києві дописують 150 тисяч, і врешті звіт потрапляє в Москву. З Москви він уже йде офіційно на Нюрнберзький процес. На Нюрнберзькому процесі звучить більше 200 тисяч загиблих у місті Славута. Звідки беруться ці 200 тисяч? Справа в тому, що в первинному звіті чітко прописано, що 200 тисяч - це скільки військовополонених пройшло через цей табір. Це не кількість загиблих. Це 200 тисяч військовополонених пройшло через цей табір. У процесі перебування загинуло десь 36-37 тисяч їх, і вони дійсно поховані. Але говорити про 200 тисяч загиблих насправді не випадає. Але реально на полі лежить більше людей, тому що ми до них додаємо результати розстрілів попередніх років, 30-х років. І тому тут насправді лежать близько 50 тисяч загиблих тих чи інших.
  
  Здавалося б, на цьому ми мали цю історію завершити, але вона не завершується просто так. Жовтень 1950 року, Управління внутрішніх справ по Кам\'янець-Подільській області, начальнику особливого відділу МВС УРСР. Я вам зараз його дам, дуже цікавий… Справа в тому, що в 1945 році на базі цього ж табору відкривається табір для німецьких військовополонених, який називається №306, і до 1949 року, з 1945 по 1949 рік, тут, у Славуті, на цих теренах розміщувався табір для німецьких військовополонених. У результаті діяльності цього табору тут, на полі, залишилося близько півтори тисячі вже німецьких військовополонених, які будували Славуту. Зокрема, вокзал, заводи з 45-го по 49-й рік будували вже німецькі військовополонені. Тобто ця територія пережила три фактично табори для полонених. У 49-му році табір закрили. Військовополонених німецьких, які були тут, забрали, і вони поховані в районі Голицької дачі. Я не знаю, де саме це поховання в лісі Голицька дача, і не знає напевно ніхто. Якщо ніхто не чув, то, значить, воно вже зникло. Але там є кладовище німецьких військовополонених, яких звідси перевезли туди. Ось наша історія. Це ж німецькі військовополонені, і це не українці, давайте казати, це Радянський Союз.
  
  У 1943-1944 роках, коли відбулося звільнення Славути радянськими військами, чоловіче населення, яке ще тут залишалося, було призвано до лав збройних сил і вивезено туди. Натомість у Славуті залишається штаб партизанського з\'єднання імені Михайлова. Виникає питання: чому основну частину військових партизан призивають і відправляють на фронт і вони йдуть, а штаб і конвойна частина залишаються? Справа в тому, що вони залишаються з дуже чітким приписом: для боротьби з націоналістичним підпіллям. То фактично з 1945 по 1950 рік територія Берездівщини і Славути в документах фіксується як бандерівський край. У 1951 році в Славуті проходить операція "Стриж" із виявлення боївки УПА, а також підпілля УПА в місті Славута. Стягуються спецпідрозділи, закручується унікальна історія кохання і зради. Із Києва направляється, з Луцька в Славуту приїжджає підпільник, зв\'язківець центрального проводу УПА, він же капітан Держбезпеки під прикриттям, він шукає вихід на славутське підпілля, а зокрема на керівника підпілля. Знаходять вихід. Єдине, що вони знають, - що керівник підпілля працює тут у військовій частини, він військовослужбовець, і він допомагає тим, що з військових складів зброю передає упівцям. Чому вони сюди час від часу приходять, бойові загони? Вони отримують тут зброю і йдуть далі. Треба було знайти. Для цього вони знали тільки адресу помічника, ще одного зв\'язківця тут, у Славуті. Цей зв\'язківець жив поблизу хлібзаводу, у нього була молода дочка. Так званий зв\'язківець УПА дурить голову молодій дівчині, закохує в себе. Це він все описує у своїх звітах, дуже детальні звіти, що він робив, як він з нею сидів, як він її обнімав, як він їй розказував, освідчувався в коханні. Це ціла справа, во