Народився Іван Юхимович Зеленюк в 1924 році в селі Русивель Гощанського району Рівненської області в заможній селянській родині. Батьки мали 12 га землі, то ж п’ятеро дітей - всі хлопці - від раннього ранку до пізнього вечора через гірко-солоний піт пізнавали ціну селянського хліба. Але може саме цей міцний гарт тяжкої праці на землі і допоміг вижити старшому Іванові в умовах непосильної праці і нелюдських знущань радянського концтабору, п’ятидесятиградусних морозів, голодної пайки. Жили Зеленюки за 500 м від радянського кордону, за яким вже знаходилися села Нараївка, Довжки. Про жорстоку дійсність у радянському краї Іван знав не з чужих слів: бачив як проривалися звідти втікачі на захід у пошуках волі, як рятуючись від голодної смерті, міняли «совєти» бідні пожитки на хліб, як крадькома приносили хрестити дітей, бо свої церкви в більшості сіл поруйнували. Пам’ятає, як просила родичка з Рівок прикордонника, як падала в ноги, прохала, щоб пропустив Івана, який віз їй снопки на хату, бо чоловік загинув у фінську війну, а хата протікає. Не пропустив, лише повторював, як бовдур: «Москва слезам не верит!» Потім не один раз довелося Івану чути цю фразу і відчути її значення власною шкірою. Тоді, коли били до смерті під час арешту в 1945, і тоді, коли чув її останньою, бо гасла свідомість під ударами кованих чобіт і пудових кулаків слідчих у Рівненській тюрмі, коли не хотілося жити, а було єдине бажання викинутися з вікна тюрми. Думали, що не виживе, але він вижив наперекір долі і злим ворогам. Дзвеніла ця фраза в мозку, стукала в скроні, коли два місяці чекав смерті у камері «смертників». А підтверджував її справедливість корпусний наглядач Іван, якого прозвали «молотком» за те що постійно ходив з молотком у правиці і люто, нещадно бив по чому попаде в’язнів. Кажуть, що бачили катюгу живим ще зовсім недавно на Берездівщині. Як його земля носить?!! Йдуть роки, рікою спливає час. Та страшні спогади пре минуле не полишають нині вже старого Івана Зеленюка. Ніколи не забути йому як старі, і малі, жінки і чоловіки стали на смертний бій спочатку з німецькими фашистами, а опісля і з московськими окупантами. Нерівний це був бій. Тим більшої слави заслужила герої Руху опору на Україні Який ще народ може похвалится такою самопожертвою, такою самовідданістю національній ідеї? Як та молода жінка, катована до смерті: «Де боївка?» Загинула, не видала повстанців, хоча знала їх місце знаходження. І не була вона членом ОУН, а була звичайною українкою, яка хотіла бачити Україну вільною і незалежною. І.Ю.Зеленюк став членом ОУН в 1942 р., а учасником УПА в 1943 р. Разом з побратимами нападали на німців, на їх обози - так діставали зброю. ...7 липня 1943 р. фашисти приїхали в с. Майків грабувати селян. Люди повтікали в ліс. Тоді гітлерівці закатували священика. Незважаючи на нерівні сили, повстанці кинулися на загарбників і розгромили їх. Відбили награбоване, при цьому вбили 8 німців, серед них одного офіцера. Були й інші бої. Крім того, проводилася і агітаційна робота, щоб селяни не здавали німцям хліб, не їхали на роботи в Німеччину. Були походи на Східну Україну. Як гарно зустрічали там вояків УПА, ділились останнім бідні «східняки», проклинаючи колгоспи і комуністів, просили Бога, щоб вони не поверталися.
Не забути ветерану УПА свій останній бій в січні 1945-го! Бився чотовий «Кармелюк» до останнього патрона. Один стрілець лежав поруч вбитий. З іншим приготувалися до смерті. Викинув золотий годинник, щоб не тішилися вороги, передав пістолет побратимові, щоб застрелив його, і але той сказав, що ще рано помирати. Викинув пістолет. Йшов йому лише 21-й рік. Вороги накинулися мов і скажені пси. Били несамовито. Лежав босий на снігу, бо чоботи зняли, кинули черевика на одну ногу. Полон. Тортури. Глухий відчай і невмируща надія. Смертну кару замінили 20-ма і роками каторги. Виснажливі етапи. Набиті і людьми, як оселедцями, баржі. Прибули в заполярне місто Норильськ. Важка, виснажлива праця,голод. В’язні сотнями помирали кожен день. Повне безправ’я, за і людей нікого не вважали, гнали на роботу пастухи з автоматами як худобу, кладуть на сніг і цькують собаками. Аж доки не вибухнуло в 1953 році повстання політв’язнів у Норильську. Брав в ньому участь і і в’язень Е-24 Зеленюк І.Ю. Три місяці страйкувала третя зона спецтабору, аж поки одного дня не ввірвалися озброєні до зубів автоматники і не почали косити підряд доходяг. Багатьох тоді вбили. Настав 1959 рік. Прийшло і довгоочікуване звільнення. Видали не паспорт, а білет - їхати на місце проживання можна було тільки на Урал або в Красноярський край. Проживав у Красноярську, там і вийшов на пенсію. Тільки в 1984 році повернувся у Рівне, в Острог. А там не прописують: «Їдь, звідки приїхав! Ти ж був в УПА». Поїхав у Славуту, купив півхатинки, де і нині проживає. А в 1996 році Іван Юхимович був реабілітований. Нагороджений ювілейною медаллю «50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.» Та особливо дорога ветерану, колишньому чотовому УПА, пам’ятна відзнака «Медаль учасника другої світової війни», документ на яку підписав нині вже покійний голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Іван Юхимович встав струнко і заспівав. Пролунали слова молитви, яку вояки УПА співали перед боєм, вранці і ввечері:
«Боже великий, Творче Всевишній, На нашу землю поглянь! Нарід у кайданах, Край у руїнах, Навіть молитись ворог не дасть. Боже великий, дай Україні Силу, Славу, Волю і власть!»
Ні, ніколи не вмре Україна, доки живі такі її сини, які гаряче люблять її, і готові її захищати ціною власного життя.
В.СЕРГІЄВСЬКИЙ, «Пульс» N34(41) четвер 21 серпня 2000р.
Місто
