Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Архіви
Спогади
1944, 12 травня
Підпілля
Доля вояка
Іван Зеленюк
Шлях
Арсен Зінчук
Андрій Заєдінов
Степан Гринюк
Обеліск
Гуків 2006 р.
Покрова 2007р.
Покрова 2008р.
Гурби 2009р.
2010 р.
2012р.
2013р.
2016р.
2017р.
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату



«ШВИДКИЙ» З СОТНІ «ЧОРНОТИ»
(За матеріалами Служби Безпеки України)

Я.Гулей
   Яким Володимирович Гулей, 1924 р.н., українець, істинний патріот Вітчизни, народився і доживає свій багатостраждальний вік в с. Киликиїв Славутського району Хмельницької області.
   В 1952 році засуджений до вищої міри покарання - страти за участь у збройній боротьбі проти СРСР. Вироком військового трибуналу Прикарпатського військового округу від 13.01.1953 р. засуджений на 25 років позбавлення волі з відбуванням покарання в сталінських концтаборах з конфіскацією всього майна.
   - За що? - За безмежну любов до неньки-України, за те, що хотів бачити її вільною і багатою, незалежною від далеких і близьких зайд. За те, що коли прийшли німецькі фашисти, бив їх, прийшли червоні, - не скорився червоній диктатурі.
   Сьогодні живе сам. Жінка померла. Хворіє, не слухаються ноги, не тримають колись могутнє тіло. Допити, концтабори забрали колишню силу, пригинають до землі старого Якима. Пенсії не отримує два роки. Ніхто ніколи не надав і найменшої допомоги. Як жити далі?
   Доля Якима Гулея - така ж трагічна, як і велична і безталанна доля його України. Син селянина, батько і брат безслідно згинули на будівництві Біломорканалу, в тюрмі народів. Змалку пізнав ціну більшовицької "правди", гостро відчував найменшу кривду.
   Тому відразу відгукнувся на щире, чесне і душевне слово українських патріотів про необхідність боротися за незалежну державу Україну. В 1943 році вступив в УПА.
   "Чому поляки мають свою державу? Румуни? Угорці? - наші сусіди. Хіба ми гірші?" - ці слова запалювали молодих хлопців, як вогонь сірника суху солому, юнь гуртувалася в чоти, сотні. Розкидали листівки, збирали зброю.
   Пам'ятним був перший бій з німцями. Німецька комендатура знаходилася в Печиводах. Група Якима зненацька напала біля мосту на обоз з провіантом і зброєю. Захопили в полон 7-8 німців, яких в лісі було страчено. Тоді ж було закладено першу боївку в лісі. Були й інші сутички з німцями. Готувалися до серйозніших випробувань в майбутньому. Яким отримав псевдо "Швидкий", був спритний, дужий і швидкий, мов олень. "Партизанів у наших місцях не було. Було, інколи забіжать з Чорнокал, заберуть в людей подушки, свиней і - тікати", - згадує він.
   1944 рік. Прийшли "свої". "Встановили такий порядок, що люди у відчаї не знали, де діватися". Дике, варварське було ставлення радянської влади до населення, яке залишилося на окупованій території: "На немцев работали, сволочи? Теперь будете работать на советскую власть!!!". Хто знає, як би воно склалося життя в Гулея? Але зачастив "активіст" з погрозами. Верещав до хрипоти в горлі:
   "Бандера! Бандера! Все одно знищимо!" Мама ламала руки у відчаї, голова її впала на груди і заніміла, тільки плечі дрібно тремтіли. "Не плачте, мамо!" - тільки й вимовив. Не витримав юнак горя. Грізні події воєнних років відбивалися кривавим відблиском в молодій гарячій душі, формували її, гірко загартовували.
   Це була війна. Війна з режимом, який знищив батька, брата і хотів знищити його.

   Перші бої, зрада Олексія Грищука, загибель командира "Юренка" - Антона Гамули, відданого патріота, який, будучи вже пораненим в ногу, до останнього відстрілювався з автомата від насідаючих енкаведістів і загинув з вигуком "Слава Україні!". Горіли хати і клуні, гинули від куль побратими. Немає нічого страшнішого від зради! До зрадників вояки УПА були нещадні. Вдалося "Швидкому" тоді вислизнути з сталевих обіймів смерті. Вступив у сотню "Чорноти", де продовжив боротьбу з радянською владою. Групи нападали на сільські ради в селах Кутки, Печиводи, Киликиїв Берездівського району, пошкоджували телефонний зв'язок, палили документи, забирали в колгоспах коней, вози. В лютому 1945 року обстріляли і роззброїли бійців винищувального батальйону в с.Киликиїв, ніхто не загинув, безвинних не чіпали.
   Але війна є війна. На початку 50-х дізналися, що в Мирутині дуже лютує старший лейтенант держбезпеки. З ним було декілька солдат. Коли наша група напала, солдати розбіглися, а старшого лейтенанта розстріляли за знущання над людьми.
   Чекісти йшли по п'ятах. Нажаханих їхніми розправами людей змушували доносити про нашу появу, під страхом смерті заборонялося нам допомагати. Були зрадники і в УПА. Особливо вислужувався перед владою колишній вояк УПА "Берест". Він здався більшовикам і водив кадебістів по старих маршрутах, видавав жінок, старих і малих, хто колись давав йому притулок, хліб і сіль. Зраджені виродком люди пропадали в катівнях на місцях, хто вижив - кінчав життя на Соловках, в Сибіру, в Мордовських таборах. Він здавав навіть своїх побратимів, тих, хто вже відмовився від збройної боротьби.
   Мені і ще шести хлопцям командир доручив ліквідувати "Береста". Наздогнали зрадника під Цуманню. Вечоріло. В хаті вже горіло світло. "Берест" був один. Я зайшов на подвір'я, провалився в яму з вапном, але шуму не наробив. Заходжу до хати і він бачить, що йде смерть, схопив в столу автомат, але я вистрілив першим.
   Після цього ми пішли на хутір, що був розташований за 1 км від Деражні. Зайшли переночувати до однієї жінки. Повечеряли й полягали зморені спати, бо дорога, напруження далися взнаки. Але господиня заявила в КДБ, ті зненацька напали, перебили варту. Живими залишилися я і "Сучок" з Киликиїва. В наступні дні під вартою возили на допит в Цумань, Берездів, Хмельницький.
   Шість місяців йшло слідство. Страшно били, не давали їсти. Дуже знущався слідчий в Хмельницькому. В нього був улюбленим такий вид катувань: в кутку камери була клітка, людину заганяли туди на 3-4 години. Не можна було поворухнутися, місця не було. Через кожну хвилину, розміряно на голову падала крапля води. Через деякий час людина божеволіла. Або садили в крісло, на ньому побиті рейки, вставати не дозволялося. Вже через деякий час вогонь від сідниць по хребту випалював мозок.
   Хотілося розповісти все, що знав, тільки б перестали знущатися! Я ні в чому не зізнався, нікого не видав, та й мене також. Бо хто мене знав, був давно вже вбитий, або гнив у таборах. Не забувайте, що йшов 1953 рік.
   Хоча останні бійці УПА ще довго вели боротьбу. Тільки в середині 50-х років вбили бійця під псевдонімом "Матрос", родом з Крилова Рівненської області. Добре підготовлений був боєць, мав гарний вишкіл, вмів так битися і стріляти, як ніхто. Про таких сьогодні б фільми знімати.
   Строк відбував в концтаборі у Воркуті, на шахті, обнесеній колючим дротом, навколо вишки, охорона з собаками. Звідти втекти було неможливо. Їсти не було що, голодували. Після повстання, яке придушили танками, мене перевели в Караганду. Закінчував строк в Мордовському концтаборі разом з В.Чорноволом, який в майбутньому стане головою Народного Руху України. Він спав на верхньому ярусі, а я - на нижньому.
   Повернувся додому в 1967 році. Дехто дражнив "бандерою", але то були нерозумні люди. Розумні люди співчували. Хоча й сьогодні дехто намагається вколоти: "Що, Ґулею, завоював самостійну Україну? То тіштеся, діду!" Глузують ті, хто мав би складати шану останньому в селі воякові УПА, з 16 односельців залишився він один. Але хіба ж міг він тоді знати, що волю завоюють одні, а її плодами будуть користуватися інші?

   "Так, завойовував не для Америки, не для Німеччини, а для вас, і не винен я, що ви нею не вмієте скористатися!" Для мене і для тих, хто лежить вічним сном у Мордовії, Караганді, Воркуті і в інших місцях, вже нічого не треба. Скоро і я вже відійду туди, де не потрібно буде думати про хліб насущний, що вдягнути, як хату обігріти. Ще в 1995 році обіцяли прирівняти нас до учасників війни, відзнаку дали. А пенсії не платять вже два роки. Як вижити хворій, немічній і старій людині? Хто допоможе старому воякові?"
  
   ПОСВIДЧЕННЯ N 5907
  
   Яким Володимирович Гулей
   нагороджується пам'ятною відзнакою
   "Медаль учасника Другої Світової війни,
   встановленою Народним Рухом України
   на відзначення 50-ї річниці закінчення
   Другої Світової війни,
   в ознаменування перемоги народів світу
   в боротьбі проти гітлерівського фашизму.
   Голова Народного Руху України В'ячеслав ЧОРНОВІЛ. м. Київ, 1995 р.
  
  * * *
  
   УКРАЇНО, МОЯ УКРАЇНО!
   Хіба ж винні твої діточки, Україно, що твоя нещасна невблаганна доля розкидала їх по різні сторони кривавого поля? З роз'юшеними до крові лобами, носами раз-по-раз зводила ти їх у герці між собою за зовсім чужі інтереси й вигоди.
   Ти вибачила все іноземним гнобителям, що віками ґвалтували тебе, розпинали на хресті. Цілуєшся сьогодні, заграєш з ними. Хизуєш у золотому жовто-блакитному вбранні по європейських столицях, забувши, що конають останні твої захисники без пенсій, допомоги, придушені тагярем нещасних літ, хвороб і безгрошів'я. А своїм дітям, може не завжди розумним і хитрим як інші, не даєш прощення.
   Не ненька ти, а мачуха! Ні, ні! Вибач мені, я люблю тебе такою, яка ти є! Буду молитися за тебе і на цьому і на тому світі, мамо, моя Україно!
   Слава Україні!
  
Записав розмову В. СЕРГІЄВСЬКИЙ, "ПУЛЬС", лютий 2000р.