Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Архіви
Спогади
1944, 12 травня
Підпілля
Доля вояка
Іван Зеленюк
Шлях
Арсен Зінчук
Андрій Заєдінов
Степан Гринюк
Обеліск
Гуків 2006 р.
Покрова 2007р.
Покрова 2008р.
Гурби 2009р.
2010 р.
2012р.
2013р.
2016р.
2017р.
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату



УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА - БІЙ ПІД СТРИГАНАМИ

Шалений вітер. Чисте поле.
Дубів розвихрені чуби.
Ми - гайдамаки. Діти волі.
Сини кривавої доби.
Ударив дзвін. Гудуть литаври.
Душа сичить до батога...
А світ червоні й чорні барви
Як вишиванку, одяга...


Сторінка присвячується пам’яті вояків Української Повстанчої Армії,
що полягли за волю України в бою з червоними партизанами
та військами НКВС 13 травня 1944 року.


"Ой, у лiсi, на полянцi..."
"Йшли селом партизани"

 В інформаційному віснику "Поступ" і в крайовій рухівській газеті "Пробудження" Володимир Васильович ЯЦЕНТЮК допік деяким ветеранам, обнародувавши факти розправи під час Великої Вітчизняної війни партизанів над мирним населенням. Це було початком конфлікту між учасниками й дослідниками партизанського руху на Хмельниччині. Яцентюка, по суті, зашельмували у місцевій пресі. Він та його однодумці дали позови на районку "Трудівник Полісся" та на обласну газету "Корчагінець".
 Недавно в Славуті відбувся унікальний судовий процес, на якому вперше прозвучала ганебні факти з історії партизанського руху. Йшлося про злочини партизанів із з’єднання iмені Михайлова, яке очолював Герой Радянського Союзу А.3.Одуха.
 Яцентюк - батько не лише трьох дорослих синів, а й маленького, наче зернятко, краєзнавчого музею в Крупці. Однією ногою музейна експозиція зав’язла в комуністичних традиціях, другою намацувала серйозні теми. Як з’ясувалося, партизани не лише фашистів просіювали через дула автоматів. "Навіщо ворушити старе?" - знизували плечима навіть рідні, але не втручалися.
 Славута, як і будь-яка глибинка, зосереджена на ідеї самовиживання і здебільшого в плані політичному спокійна. Людям не до істин, коли нічого їсти. І кому потрібна була отака істина, коли звикли до іншої? Яцентюк ще не знав, заради чого жертвував своїм здоров’ям. Так треба для нащадків, сподівався. Пам’ятний хрест, встановлений на місці загибелі вояків УПА
 Діди-ветерани чухали тоді бороди і спльовували йому услід. Життя до подій серпневих ще шикувалося на райкоми - особливо під час виборів. Номенклатура підтримувала раду ветеранів, а та забезпечувала номенклатуру довірою. Від виборців залежав хіба що їхній настрій. Але Яцентюк належав сам собі, жовто-блакитному прапору і законам - тому його піймала скандальна слава. Він підмочив найсолідніші репутації. І з цим вирішено було покінчити на сході раз і назавжди. Заради Яцентюка і влаштували його в селі Стригани. Лише купка "простих" трударів, а то ветерани колишнього партизанського з’єднання, місцеві та районні власті, які не вписувалися у пролетарський інтер’єр сільського "вогнища культури". Забули єдине - запросити "іменинника" сходу.
 А Яцентюк навіть не сподівався такої честі. Сусіди шепнули: "Там за тебе узялися". За документи - й туди. А схід уже гув. Пафосу там було, як вогню на пожежі. Він недовго виступав на сході. Хвилювався, плутався - не розуміючи, що його сповіді тут ні до чого. Не заради них зібралися ветерани. Цікавилися: "На кого працюєш?"
 Комісар одухівського загону тримався самовпевнено, але тоді, на сході, він належав своїй епосі, як і епоха належала йому. Яцентюк вирвався вперед, і атрибути вчорашнього дня, наче камінь, тягли його на дно. Вже давно мучився непотрібністю партквитка, а на сході написав заяву: вимагав повернути дві тисячі внесків, сплачених ним за всі роки членства в КПРС. Розлучили Яцентюка з партією оригінально. З протоколу зборів: "Первинна партійна організація Крупецької неповної СШ рішенням за б квітня 1990 р. за байдужість до питань партійності, що виявилася в написанні заяви про небажання бути членом КПРС, Яцентюка В.В.виключити з членів КПРС".
 Це рішення затверджено на бюро Славутського міськкому КПУ. У статті "Наш прапор червоний, а іншого нам не треба" - у "Трудівнику Полісся", "взували" Яцентюка вже ветерани сталінської закваски. Ще й порадили: "Протріть свої жовто-блакитні окуляри".
 А Яцентюк, щоб захистити себе й свою позицію, наважився на судову тяганину. Його особливо підтримував молодий журналіст М.Руцький, який вже давно цікавився фактами і опублікував їх в обласній газеті "Рівне". Майже рік тривало розслідування.
 Суд підтвердив правоту Яцентюка.

"БОЛОТНА ВОДА ЗАФАРБУВАЛАСЯ В ЧЕРВОНИЙ КОЛІР"

 Автобіографія червоного партизана А.Одухи зберігається у партархіві Хмельницького обкому КПУ (копія завірена завідуючим архівом Тараненком). Одуха так писав: "У жовтні 1932р. я був призначений в РКК і служив у 102 полку внутрішніх військ НКВС до березня 1934р. Тут я закінчив однорічні курси підготовки середнього командного складу".
 Вони і визначать його наступне життя. Але до 1937 року ще працював електротехніком. Напівосвічений спеціаліст-технар несподівано робить іншу кар’єру, стаючи завідуючим початкової школи у селі Стригани.
 Розпочалася війна. Цінного "кадра" не забули партійні органи. Згодом він став командиром партизанського загону. У звіті загону "батька Одухи" ЦК КПУ є "Присяга Червоного партизана". Вона звучить так:
 "Я, громадянин Радянського Союзу, вірний син героїчного російського народу".
 Чи не тому полягло стільки безневинних українців? Особливо трагічно склалася доля бійців з УПА, яких твердо обіцяв захистити Хрущов. От як згадує ті події безпосередній учасник Володимир Яцентюк.
 "Коли я лікувався в госпіталі 10-11 травня на рідній Славутчині, передали, що через Стригани в напрямку урочища Бридурин пішла група бандерівців. Хто міг з наших, схопив зброю, і ми кинулися за ними. Наздогнали, бо їх з іншого боку зустріли уже партизани Одухи, Героя Радянського Союзу (йому присвоїли це звання 7 серпня 1944р.). Оточили. Кричали, щоб вони здавалися. Кричав і я, вживаючи фрази звернення радянського уряду, що їм збережуть життя. Хто з них відстрілювався, ті загинули, але частина здалася. Я особисто взяв двох хлопців років по вісімнадцять, без зброї, які просилися передати їх в НКВС. Я гарантував їм життя, їх усіх спочатку закрили в госпітальний погріб. Потім вивели ясного сонячного дня пов’язаних, поклали на цементному танцмайдані догори обличчям і... розстріляли без суду. І моїх теж. Як мені було на все це дивитися? Адже я гарантував їм життя. І досі стоять перед очима їх погляди, докірливі, вбивчі, бо я для них брехун зі своєю урядовою відозвою. Розстрілював їх також особисто сам Одуха. Трупи вбитих (стріляли в живіт, добивали поранених, кийком добивав Лещенко і "Полундра") відтягували до колод, де рубали дрова. Там викопали яму, кинули їх туди і засипали. Потім трупи вивозили кудись в ліс". Є документ, який засвідчує, що В.Яцентюк справді лікувався тоді у Стриганському госпіталі.
 Марфі Лісковій уже за 80 років. У війну вона жила у Стриганах і пам’ятає ті події.
 "Над полоненими вчинили самосуд. Партизани ходили навіть по хатах і шукали шнурки, щоб полонених повісити. Зайшли і до мене, але я обурилася і нічого не дала. Потім трупи бандерівців повивозили у ліс, але закопали неглибоко, бо ще довго потім корови розгрібали землю на місці захоронень. І діти ці могили знову загортали".
 Ці події не пройшли повз увагу партизанського літописця. Із партархіву Хмельницького обкому Компартії України вилучено ще один документ (Ф.1941. оп.1.) за підписом завідуючого партархіву обкому КПУ Шкробота. Виписка із звіту бойової діяльності з’єднання партизанських загонів імені Михайлова під командуванням А.Одухи.
 "Починаючи переслідувати противника від села Стригани, ми обігнали його навколо селища торфорозробок, загнали в болото. Всі вбиті були, як правило, в голову. Це пояснюється тим, що наші люди цілилися у великі білі торби, чи, як їх називали, "сидори", наповнені продуктами. Оскільки автомат при автоматичній стрілянині дає завищення, то кулі потрапляли прямо в голову. Треба сказати, що ці торби нам дуже допомогли розібратися в лісі, де свої, а де вороги, і не поранити випадково своїх. Лише де блисне мішок, туди одразу направлялось дуло автомата, і мішок опускається на землю разом із його носієм. Під час переслідувань було вбито до 70 ворогів і захоплено вісім кулеметів. Залишки націоналістів наштовхувалися на засаду, якою керував тов.Одуха.
 Чудово орієнтуючись в лісі, знаючи кожну стежину, він з невеличкою групою людей організував засаду якраз у тому місці, де змушені були проходити націоналісти. Зустрічним вогнем одухівці привели противника до остаточної розгубленості. Націоналістам нічого не лишалося, як залягти в канавах торфорозробок і відстрілюватися. Прикувавши ворога до болота і розставивши усюди надійні засади, ми зосередили основні сили на височині у 150 метрів і готували рішучу психічну атаку.
 Підготовка до атаки зайняла не більше 20 хвилин, після того командир з’єднання тов.Одуха звівся і скомандував: "Встать!", "В атаку", "Вперед". Партизанська лавина ринулася вперед. Командир і комісар з’єднання бігли попереду, надихаючи своїм прикладом інших. Втім, не потрібно було й тягнути. Кожний рвався уперед, щоб не відстати від товаришів: не минуло і 20 секунд, як ми увірвалися в розташування ворога. Тут уже розпочалося буквальне побиття. Партизани мстили буржуазним націоналістам за всі скоєні ними злочини. Важко утримати гнів народних месників. Нам вдалося лише 28 чоловік захопити в полон. Інші були перебиті. Канави наповнювалися трапами. Болотна вода зафарбувалася у червоний колір. Усього в бою убито 127 ворогів народу".
 Марфа Ліскова мешкала по сусідству з сім’єю Одухи: "Дружина Одухи часто заходила до мене в гості. Вона була вагітною, коли зайшли у село німці. Спочатку переховувалася у односельців. Тоді її переправили із немовлям і старшеньким сином у загін до чоловіка. Там і сталася трагедія: Одуха власноручно застрелив немовля. Така ж доля чекала й старшенького хлопчика. Потім та жінка з’явилася у селі: начебто стала причинна. Розповідала і мені, й іншим сусідам, як чоловік розправився зі своїми дітьми".
 Віра Чулій надіслала такого листа:
 "Я ніколи нікуди не писала, не знаю навіть, як це робити, куди позивати. А зараз змушена, бо хочу хоч коротенько розказати про свого батька Василя Юхимовича Чулія. Так ось, він працював у млині, часто допомагав бідним людям села, полоненим, яких було багато на торфорозробці у Бридурині. А також - партизанам. Це може підтвердити колишня партизанка Баженова-Петрійчук, яка даний з млина хліб возила в ліс, партизанам.
 А 6-го травня 1943 року вночі прийшли в масках п’яні партизани, пограбували все з хати, навіть брудну білизну. Повантажили підводи і в ліжку вбили мого тата. Ще й маму хотіли вбити, щоб не було свідка, але покинули її зомлілу лежати на землі. Потім не раз приходили, щоб убити нас усіх, але ми відтоді дома не ночували. Ховалися де доведеться. Мені тоді було 12 років, і я все пам’ятаю.
 А ось що мені розповіла Станіслава Кузьмівна Ковба (це її дівоче прізвище), яка живе нині в селі Комарівка: "Нашого батька репресували ще до війни. На материних руках залишилося троє діточок, а було їй тоді 25 років. Німці, як тільки зайшли, зразу ж взялися за нашу сім’ю. Мама потім говорила, що це діло партизанів. Вони і до цього її зачіпали. У комендатурі її допитували, але випустили, тоді активно розпочали "опікати" нас партизани. Якось уночі увірвалися троє: шкірянки, кубанки. револьвери. Я впізнала знайомих - Гіпса та Марчука. Нас, малечу, загнали на піч, а з матері знущалися на наших очах. Потім вивезли за село і вбили."
 Ці "славні" сини - одухівці вбили також і сім’ю Душнюків і їхню найменшу 15-річну дівчинку не пожаліли. Спалили хату разом із трупами. Пам’ятають старожили ще й інші безглузді жертви одухівців. Так, жартуючи, партизани, вбили 15-річного Івана Войдила. Па дорозі надибав на партизанів. Один автоматною чергою "погрався" із пацаном. Є очевидці тієї смерті, але одухівці навіть і не приховували. Похвалялися своїм геройством.
 Значний період вони воювали у глибокому радянському тилу - тобто на неокупованій території. Воювали лише з мирним населенням. Денисюка Володимира партизани залишили сиротою, вбивши його батька. А за що? Ані поліцаєм, ані зрадником не був. 1944 року партизани убили Марію Рибчинську із Стриганів, якій уже було за 70. Невідомо за що розстріляли Івана Поліщука, двоє синів якого з перших днів пішли на фронт. У селах Стригани, Крупці партизани батька Одухи знищували цілі сім’ї мирних жителів. Так, у липні 1943 року одухівці розстріляли жителів села Крупець - 78-річного діда Семена Шпака, його названу дочку Євдокію та її десятирічного сина Васю Чулія лише за те, що вона була дружиною поліцая. Але, по суті, вони вже не жили разом, Іван мешкав у Славуті, жінка залишилася у селі.
 Ганна Чулій, дочка Івана, тоді була ще зовсім маленькою, тому пам’ятає лише спогади бабусі. Вони тоді уціліли випадково, із бабусиних розповідей: "Уже смеркалося, коли двоє п’яних партизанів А.Марчук та І.Дендюк увірвалися до хати. У хаті були мама, брат Вася і бабуся. Я з тримісячним братиком спала в іншій кімнаті. Вони сиділи, чекали діда. Він привів коня. Привітався з ними і тоді і почалося. Мама просила їх: "Не вбивайте, ми ж свої, односельчани". Але М. відповів: "Ми с Черниговской губернии" і вистрілив в діда, а потім у маму. А в той час М. намагався вистрілити в бабусю і в брата Васю. Але трапилася осічка. І доки п’яний Марчук возився з револьвером, вона вискочила з хати й побігла до родича Івана Шпака. Потім вони підійшли до хати і засіли в городі. У хаті порядкували партизани. Вони виносили і вантажили на підводу одяг, білизну, подушки. Потім кудись все це повезли. Ми з братиком дивом уціліли".
 "Народним месникам" за цю сім’ю помстилися німці. В результаті лише в Крупцях розстріляли 23 мирних жителя різного віку. Іван Чулій до цього був "пасивним" поліцаєм. Нікому не чинив зла. А після страти сім’ї - не лише брав участь у розстрілах, а й спалював села Волицю і Губельці.
 У Стриганах одухівці помстилися сім’ї Мельників із семи чоловіків, двох дорослих і п’ятьох діточок - розстріляли. В тій сім’ї від фашистів переховувалася чужа дитина якогось високопоставленого радянського чиновника. Партизани те дитя теж не пожаліли.
 На Хмельниччині - це не сенсація, а найсумніша історія. Покоління конфліктують, і кожне сподівається зберегти свою правоту. Ветерани впевнені що їхні "фанфари" звучатимуть. Молоді стримано ставляться до важкої монументальності Шепетівського меморіалу - там історія Хмельниччини перекладена офіційною мовою фальші. Як жити цим поколінням у замкненому просторі провінції?

Тамара ЯЩЕНКО
(Спец.кор. "Молоді України")
1992 р.

8 річниця Незалежності України  Цю від давності пожовтілу газету приніс з проханням передрукувати зміст статті "Чужі серед своїх" вчитель-пенсіонер, ветеран війни та праці В.В.Яцентюк з Крупця, який, крім цього, показав нам нові документи та свідчення очевидців щодо, з його слів, злочинів партизаінів-одухівців на території району. Ці документи у будь-який час він готовий оприлюднити, як і рішення Славутського міського народного суду, де надана правова оцінка даного прецеденту. І будь-яких спростувань з боку ветеранських організацій у будь-які інстанції за сім років, зі слів В.В.Яцентюка, не надходило...
 Як свідчать нові дані (опубліковані в книзі М.Руцького "Голгофа"), в бою під Стриганами загинули в основному новобранці УПА. Себто, хлопці, багато з яких навіть не встигли взяти до рук зброї...