Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Архіви
Спогади
1944, 12 травня
Підпілля
Доля вояка
Іван Зеленюк
Шлях
Арсен Зінчук
Андрій Заєдінов
Степан Гринюк
Обеліск
Гуків 2006 р.
Покрова 2007р.
Покрова 2008р.
Гурби 2009р.
2010 р.
2012р.
2013р.
2016р.
2017р.
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату



КРУПЕЦЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

  Історія, яку нам викладали в школі, яку втлумачували мали не з пелюшок, сьогодні, м'яко кажучи, зазнає деяких коректив. Історія, на якій були виховані покоління радянських людей, була не наукою, а важливою ланкою в пропагандистсько-ідеологічній обробці населення на предмет виховання "людини нового типу".
  Древні казали - хто не знає свою минулого, той не має майбутнього. Справжня історія нашого народу і складніша, і трагічніша від спрощених пропагандою патріотичних штампів, вона набагато глибша і змістовніша від того, що було у шкільних і вузівських підручниках, і замовчати її виявилося неможливо. Історична правда про давне і не дуже давнє минуле повергається до нас. Але здебільшого вона сприймається якось узагальнено, у відриві від конкретних населених пунктів, людей, що досі живуть серед нас, вулиць, якими щодня ходимо. А саме з цього і формується історична самосвідомість, спадковість поколінь. Славутчина є невід'ємною частиною України, і всі бурхливі, трагічні і героїчні події історії пройшли її ланами та луками, залишили сліди і в її землях, і в людських душах, Гадаємо, нашим читачам буде не без користі почитати спогади людини, що була у воєнні роки безпосереднім учасником подій на Славутчині. Довідатися про деякі факти з того часу, які до цього дня ретельно приховувалися від нас.
  ***
  Поліське село Крупець, що у Волинській частині Хмельниччини, розкинулося на правому березі р.Горинь по обидва боки місцевої річечки Вустя. Через село на захід-схід тягнеться залізниця та шосейна дорога. Німці зайняли село через два тижні після початку війни. З перших днів активісти національно-визвольного руху (в т.ч. вчитель із с.Стриган Мотиюк Денис Павлович) повели пропаганду за побудову самостійної України під національною символікою, яку вперше тоді так відкрило побачили. Жив я тоді недалеко від клубу, в якому кілька разів якісь чужі люди чистою українською мовою виступали на сільських зібраннях громадян; в їх промовах звучала ідея незалежності, яку Україна втратила після договору гетьмана Хмельницького з Росією. Ми слухали ораторів з розкритими ротами, бо в школі про це ніхто і разу не заїкнувся. А про існування самостійної України під національною символікою в перші роки після краху царизму боязно було і згадувати. Під час сільських сходів вивішували жовто-блакитний прапор з тризубом. Такий же був і на Славутській комендатурі. Молоді люди, що дали згоду служити в українській поліції, на рукаві носили жовто-блакитну пов'язку. Люди в той час і ми, неповнолітні хлопчаки, думали, що все це робиться за згодою німців, бо ті чужі, українці, у своїх виступах казали, що десь там існує тимчасовий український уряд. Навіть почали бажаючим наділяти землю, роздали колгоспну худобу (коней, корів, свиней). Почала працювати українська школа, церква. Та скоро німці все це припинили, зобов'язали здати роздану худобу. В клубі розташувався німецький підрозділ, жовто-блакитний стяг пошматували, поліцію з такими пов'язками заборонили, зняли жовто-блакитний прапор і над Славутською комендатурою, комендантом району (який входив до Шепетівського округу), призначили німця. На запитання, що трапилося, вчитель пошепки відповів, що то ОУН оголосила незалежність без згоди на те німців, і додав, що уряд, який проголосив незалежність України, заарештований разом з якимось Степаном Бандерою. Це ім'я ми тоді вперше почули. Пізніше на фронті, за Одером, на початку 45-го, я взнав, що Степан Бандера звільнений з концтабору незадовго до закінчення війни. Тепер відомо, що його двох братів німці замордували в концтаборі, а батька, священика Андрія, і сестру замучили в радянських таборах, його самого в кінці 50-х в Мюнхені, вбив енкаведист Сташинський за наказом самого енкаведистського шефа Шелєпіна (раніше - керівника комсомолу).
  Але то потім. А тоді німці почали карати всіх самостійників - жовтоблакитників. Особлива суворість щодо них настала в 1943 році. Знову, як і при більшовиках, борців - самостійників називали бандитами, розбійниками, диверсантами, ворогами рейху. В енциклопедичному виданні "Історії міст і сіл УРСР", Київ, 1971 р., в томі "Хмельницька область" на стор. 484 говориться, що в с.Крупець з осені 1941р. почала діяти підпільно-патріотична група. Зате і словом не говориться, хто був керівником тієї патріотичної групи. Чому не названо прізвище керівника? Адже голова редакційної групи (колишня секретар РК КПУ В.А.Деркачук) і вся група по збору матеріалу для енциклопедії знала, хто був керівником Крупецької патріотичної організації, бо документ я пред'являв особисто. Але не згадала, бо керівником був націоналіст-самостійник, патріот Іван Васильович Олійник, уродженець і мешканець села Крупець. Він першим з жителів села говорив про незалежність держави Україна. Там, в "Історії міст і сіл УРСР" зазначено, що в сусідньому селі Стригани пізніше була створена диверсійна група, керована А.З.Одухою, з яким насправді Олійник ніяк не бажав об'єднуватися. Крупецька група була солідніша не лише кількісно (понад два десятки членів), а раніше почала діяти. Серед членів групи були учасники 1-ої світової війни, офіцери армії, вчителі, серед них і комуністи. Сам Олійник був місцевим, мав вищу освіту, працював учителем математики у Луцьку. Тоді як Одуха мав лише середню загальну освіту. Але як лейтенант НКВС (1932-33 р.р. закінчив Тульську школу середнього командного складу НКВС), в кінці 30-х був призначений не просто вчителем, а директором школи. Трубили скрізь і всюди, що "партія - керівник і організатор всіх наших перемог", в т.ч. в роки війни. Але вона не стала такою ані Крупці, ані в підпільній антифашистській молодіжній організації Шепетівки, де автор цих рядків перебував довжелезних два роки і через двоюрідного брата Миколу (колишній фізрук школи, товариш Олійника), підтримував зв'язок з патріотами Крупця. Щоправда, партійне керівництво підпіллям в інших місцях насаджували адміністративними насильницькими методами або просто приписували його після війни. Наприклад, комуніст Кузнєцов, Бугаєнко і ін. входили в крупецьку патріотичну групу рядовими членами. Інші комуністи Крупця з їх секретарем не лише ніякої групи опору не організовували, а навіть ніякого опору не чинили. Навіть не пішли в підпілля через кілька місяців окупації. Потім їх спокійненько німці забрали з домівок і розстріляли за приналежність до компартії.
  Чим займалася Крупецька патріотична група? Пропагувала самостійність держави Україна, боротьбу за це з будь-якими окупантами і закликала будь-яким способом не підкорятися окупаційній владі. Організувала збір зброї і боєприпасів, медикаментів, перев'язочного матеріалу, одягу, взуття, німецького і мадярського обмундирування і інших речей для відправки їх до УПА (1942р). Відправку виконували найближчі і найдовіреніші Олійнику люди. Це його брат Митя і сестра Паша. У будь-який спосіб група звільняла військовополонених, багатьох з них розміщали серед жителів Крупця (Булаєнко, Чижов, Коршунов, Гусевський і ін.), збирала розвіддані про окупаційні війська, їх рух по шосе і залізниці. Проводила диверсії проти окупантів (Василь Ковальчук, В.Кравчук, Петро Коршунов, та ін.). Перешкоджала набору молоді до Німеччини, і звільняла схоплених німцями людей. Так, наприклад, була звільнена сестра моєї дружини Марійка. Взимку з 1941 на 1942 роки десятки наших молодих хлопців мобілізували і погнали копати окопи за Дніпро. Та по дорозі всі були визволені і жоден крупчанин не працював на німців. Акцію визволення виконав крупчанин Ковалінський Данило Іванович. Він вбив німця з гестапо і змушений був податися в Рівненську область, де пізніше був схоплений німцями і страчений в с.Копитки Острозького району. Група мала зв'язок з Києвом, Львовом, Рівне, Луцьком та іншими містами. Для широкого зв'язку дій Олійник організував вдома і в Славуті торгові точки, де продавали запальнички. камінці до них, сахарин, інструменти, мило, речі жіночого туалету, гребінці, щітки до черевиків і зубні, інші різні речі. Це давало можливість без підозри зустрічатися з різними людьми. Також велика заслуга, що Крупецька патріотична поширювала відомості про справжній стан у районі, по Україні і на фронтах. В мене навіть тепер є націоналістична газета "Нова Шепетівщина", яка видавалася напівлегально і німці часто конфісковували її номери, у яких не вихвалялася окупаційна влада. Потім цей часопис став майже повністю керуватися німецькою адміністрацією гебітскомісара Ворбса. В N40 від 24 травня 1942 р. повідомляється про бої біля Харкова, на півострові Керч, події в Англії, Франції, США, Бірмі, Південній Америці тощо. Зрозуміло, що це було вимушеним, інакше часопис легально не вийшов би в світ. Але тут також чимало місця приділено опису, як Каганович захопив владу, де написано святу правду про те, хто узурпував владу в СРСР та організував геноцид в Україні. Як у воду дивилися автори нашої замітки про те, як радянська влада і компартія заохочувала ще у 20-30-х роках до убивств, пограбування заможніших трударів, руйнування всього збудованого, оббріхування ближнього, репресії, неробство, що цей синдром буде тяжко викорінити.
  Яка ж доля тогочасних крупецьких патріотів? Оприлюднюю це вперше, оскільки радянські структури і преса раніше (в нашому районі і тепер) не дозволяли їх оприлюднити, бо підпільна організація існувала і діяла без керівництва і зв'язків з ведучою та НКВС, була керована націоналістом. Іван Олійник одного разу повідомив членам групи, що піде знову на зв'язок з комітетом військовополонених, які працювали за Стриганами на торфообробці в урочищі Бридурин. Та по дорозі його чекала німецька засідка. Можна здогадатися, хто напоумив німців влаштувати тут нічну засаду на одну людину. При перестрілці Олійник вбив двох фашистів, двох поранив, один з яких скоро помер. Фашисти прострілили п'ять разів і самого Івана. Гадаючи, що його вбили, лишили на снігу (це була зима 1942-43р.р.), а своїх забрали. Потім комендант наказав доставити труп вбитого. Але його вже на місці не було, бо як німці поїхали, люди Олійника впізнали і доставили ще живого в Крупець. Звідси і забрали його німці на підводі. По дорозі допитували, аби видав спільників. Іван не видав нікого, хоч і їхали біля самої хати В.Д.Поліщука, де були часті явки, як і ця остання. Тут у густому кущі бузку заховався і вийшов назустріч Д.М.Верхогляд і чув та бачив усе. В комендатурі Бридурина Олійника на допиті доконали до смерті. Брат Дмитро та сестра Параска пішли в Рівненську область в УПА. Подальша їх доля невідома. Івана поховали на Крупецькому кладовищі. На похоронах Микола Яцентюк вигукнув: "Ми за тебе відомстимо!" Після трагедії з Іваном його матір Єлизавету паралізувало, вона втратила змогу ходити. Півтора десятки років пролежала в ліжку і померла в кінці 50-х. Рідних в селі не залишилось, могила запущена, хоча директору школи Лутченку та голові сільської Ради Морозу я цю могилу показував і просив взяти шефство. Та зась. Нещодавно знайшов я єдиного живого із сім'ї, найменшого брата Олексія, якому тоді було 11 років і він багато чого тодішнього пам'ятає. Цими днями розмовляв з ним по телефону (він живе у Сибіру під Красноярськом). Олексій обіцяв приїхати і встановити якийсь надмогильний знак. Патріоти Петро Ісакович Коршунов (був з полонених), Василь Лаврентійович Кравчук, Василь Омелянович Ковальчук були схоплені німцями і після. допиту страчені через повішення в баластному кар'єрі біля Бридурина. Дружину Коршунова Г.Скрипнюк замордували в гестапо м.Шепетівки. Іван Кмитюк, Омелян Кузнєцов, Микола Яцентюк пішли на фронт, повернулися інвалідами, померли вдома. Василь Пилипович Поліщук, Анатолій Васильович Поліщук пішли в загін до Одухи, а Бугаєнко - в інший загін, де став комісаром. Він теж засвідчив документально, що П.Т.Нікітчук перебувала членом Крупецької підпільної групи, керованої Олійником. Схоплена і страчена в Шепетівському гестапо і сім'я Кравчуків: батько, мати та шістнадцятирічна дочка Ядвіга. Влітку 1943 року партизани Одухи зробили провокацію, вбивши в Крупці дружину, її вітчима та 10-річного хлопчика - сина поліцая Чулія (Поплавського), за що німці розстріляли понад два десятки патріотів та співчуваючих їм, в т.ч. господарів явочної квартири Василя та Євдокію Поліщуків, сім'ї Макара Терновця. Гуменюків, Сосонюків, Леонових. Денис Мотиюк був вбитий одухівцями.
  Ось така історія.
  
В.ЯЦЕНТЮК, ветеран Великої Вітчизняної війни. с. Крупець.