Мiсто Славута

  Галицькому олігарху, чиї статки перевалили кількасот мільйонів доларів, пояснював, що таке "газета". Часу обмаль. Ця порода людей більше п'яти хвилин слухати не може - схоплює ідеї з першої миті. Починаю з того, що може зацікавити:
  "Заможні мають свої захоплення - картини колекціонують, церкви будують, футбольні команди утримують. Зустрічаються багатії з більш екзотичними примхами: заводять зоопарки, або гареми. Є ще одна порода бізнесменів. Ті, які хочуть впливати на громадську думку, зрештою - на прийняття політичних рішень. Для них бізнес і політика нероздільні. Потрібні інструменти впливу - засоби масової інформації".
  Загинаючи пальці на руці, почав перераховувати функції ЗМІ. Говорив й бачив: мій співрозмовник не пройнявся ідеями впливу на суспільство. Хотів чогось більш конкретного. Зрештою, жартую, "газета - як ракета на городі. Усі бачать, що вона стоїть, і знають - у будь-яку хвилину може вистрелити. Тому сусіди побоюються - у ваш город не полізуть".
  Останній аргумент олігарху сподобався найбільше. Круті машини, заводи, будинки, рахунки в банках, взвод охоронців - все це якось непримітно. А от "ракета у своєму помісті" - це переконливо й модно.
  Десятки українських олігархів розжилися своїми засобами масової інформації. І кожен власною інформаційною ракетою розпоряджається на власний розсуд. Одні - як іграшкою: а ну, хлопці, вріжте нашому меру попід зав'язку. Сучий син, не хоче землю виділити. Інші - ніби не звертають увагу на свою газету. Виходить - і добре. Чекають "чорного дня", коли доведеться натиснути на кнопку "пуск".
  Але у всіх олігархів є щось одне, спільне: газета повинна знати, де друзі власника, а де вороги. "Своїх" чіпати категорично заборонено. Табу! В кожній олігархічній редакції діють свої неписані правила. Молодому журналісту відразу пояснять, що можна, а куди - зась. Для науки знайдуть пристойну словесну обгортку. Скажуть: "такий наш формат". Не подобається написане - вибач, друже, нам не підходить. Не хочеш думати так, як ми - йди працювати в інше видання.

  ***

  Свобода слова в Україні - це свобода олігархів. Це їхні погляди на життя, на бізнес, на політику. І ти часто повинен відстоювати чиїсь інтереси, немов собака на прив'язі. Ніби є свобода, але тільки на метр чи на два відходити від будки.
  Довжину свободи ЗМІ кожен власник визначає по-своєму. Знаю одного блискучого київського редактора, який після спілкування з власником газети грюкнув дверима й залишив редакцію без допомоги з безробіття. Хоч дуже багато зробив для реформування видання, розширення читацької аудиторії. З ним в армії навіть старшина роти так не розмовляв, як той олігарх. Причина банальна: не того чиновника покритикували.
  Українські олігархи дивляться на ЗМІ, як на новий вид бізнесу. Або - як на інструмент захисту своїх інтересів. Часто повчають: заробляйте, хлопці, гроші самі, скільки я вас буду годувати. Не хочуть розуміти одного: газети не пиріжками торгують, а виконують важливу для суспільства функцію.
  Ви собі хоч на хвильку можете уявити, яким би стало життя без ЗМІ? Наші рідні "жуліки" не стільки бояться судів, як осуду громадськості.
  - Ви знаєте, чого вас так не люблять? - запитав якось мене голова Апеляційного обласного суду, - Знаю! Ми багатьом заважаємо спокійно красти й залишатися білими та пухнастими.
  Що принесли в українські ЗМІ олігархи? Насамперед, подвійну мораль. На одних сторінках ви можете писати правду, а на інших, за гроші, що завгодно. Хоч брехню. Аферисти часто користуються цією лазівкою. У Львові шановане видання облило багнюкою професора права з університету. І ніхто не поніс покарання. Адже матеріал був офіційно оплачений і опублікований у розділі "Реклама". За що редакція ніби не несе жодної відповідальності.
  Олігархи нам принесли психологію борделю: за гроші можна все друкувати - долари не пахнуть. З чого починається прихід олігархів в ЗМІ? З подвійної бухгалтерії, зарплати в конвертах. Вам добре платять - тому мовчіть. Як почувається редактор, який кожного місяця порушує законодавство? Сидить і оглядається, коли прийде податкова з перевіркою. Публікування під рубрикою "Реклама" оплачених й брехливих матеріалів - не найбільший гріх.

  ***

  Над кожним головним редактор висять два мечі. Перший - чорна бухгалтерія й податкова, другий - невдоволення олігарха. Про яку свободу преси, можна говорити, якщо знаходишся під постійним пресом? Весь час думаєш, де опинишся завтра: або на нарах, або на біржі.
  Редактори, які встигли побувати між молотом й ковадлом, як правило, стають більш несперечливими й слухняними. Якщо хтось з них хоч раз опинявся на вулиці в статусі безробітного - це ідеальний редактор для олігархів. Такі мені чомусь нагадують сусідську вівчарку Ладу.
  Мій знайомий віддав свого норовистого собака на навчання в кінологічний центр прикордонних військ. Приїхали два прапорщики і пообіцяли, що власник не впізнає свою Ладу. Повернувшись через місяць після науки в міську квартиру, вівчарка до свого господаря ще з порога поповзла по-пластунськи. Розцілувала руки й ноги, й відсахнулася в далекий закуток від вихователів-прапорщиків. Коли Лада інколи буянить, господар тепер лише гукає: "Учєбка!". Собака з переляку ховається під ліжко.
  Олігарх по-своєму дресирує своє видання. Може перестати виплачувати "капусту" - долари з чорної каси. Або затримає на кілька місяців усю зарплату. Методів виховання непокірних багато. Особливо, коли за вікном економічна криза, а біржа праці переповнена випускниками факультетів журналістики. Ви помітили, що деякі дразливі теми зовсім не розробляються в ЗМІ?
  В Україні велика градація між різними верствами населення. Ніхто чомусь не пише про прірву між заможними і злиденними. Про забаганки "нових українців", які спецрейсами літають на екзотичні острови дивитися черепашок. Можна навіть окремий журнал започаткувати - "Багаті й бідні". Тільки от хто профінансує? Хіба що злидарі скинуться по гривні:
  Мене інколи запитують: якої ж свободи преси ви хочете?
  Ну хоч би такої, як в польській "Газеті Виборчій". Нічого ідеального в нашому житті не буває. Проте там журналістів хоча б не змушують займати позицію лівих чи правих, Суркіса чи Коломийського, Ахметова чи Гайдука. Наші колеги, немов жирафи, дивляться на підкилимні війни своїх олігархів зверху. І пишуть не з погляду мільйонера Тадеуша, а з точки зору громадянина своєї країни. Це вигідно полякам, чи не вигідно? За 20 років журналістської кар'єри я найбільш вільним почувався у "Молоді України" за часів Володимира Боденчука. Можна було писати, не оглядаючись. Останній рік душу відводжу в одному з Інтернет-видань.
  Нашого брата завжди чомусь намагалися поставити в якісь рамки під умовною назвою "формат". Ми довго на летучках дискутували, що таке насправді - "наш формат"? Вуздечка для непокірних, чи димова завіса для читача? Завжди приходили до одного висновку: музику, читайте "формат" замовляє той, хто платить.
  І нема на то ради...

  Богдан Кушнір, журналіст, Львів
  pravda.com.ua