Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Славутчани:   "Афганці" В.Яцентюк Ю.Панишко Н.Свідерська В.Басиров

КРАПЛЯ КРОВІ

   Юрій Митрофанович Панишко - 59 років, кандидат медичних наук, доцент.
   Народився і виріс у м.Славута. Після закінчення медичного інституту працював лікарем-хірургом у Славутському районі. Ще у студентські роки почав безоплатно здавати кров для важкохворих. Продовжує робити це і тепер. Почесний донор України.
   З 1968 року Юрій Панишко працює на кафедрі грудної хірургії Львівського медичного інституту, а з 1970 року - на кафедрі анатомії і фізіології Львівського інституту фізкультури. Автор понад 200 наукових робіт, у тому числі 20 книжок та украінсько-російсько-англійського словника медичних термінів. Брав участь у науковому забезпеченні збірних спортивних команд України до Олімпійських ігор.
   Юрій Панишко добре відомий у м. Славута та Славутському районі як ініціатор доброчинних заходів. Організував надання допомоги медикаментами та інструментарієм лікарням району. Допомагав у комплектуванні бібліотек, сприяв виступам мистецьких колективів.
   Стараннями Юрія Панишка відбулося кілька поїздок славутських школярів до Львова для ознайомлення з містом та професійної орієнтації. Всього провів близько 100 доброчинних акцій.
   Це не перебільшення - іноді лише однієї краплі крові може забракнути, щоб врятувати людину.
   І в таких ситуаціях на допомогу приходять вони - донори. Хтось із почуття обов'язку, хтось із співчуття ближньому, а хтось лише заради грошей (так-так, це також грапляєіься). Однак перших, звичайно ж, більше. І нагородою для них є не поява в долоні кількох купюр, а усмішка неї людини, котрій вони допомогли. Справжню ж вартість цього благородного вчинку можна зрозуміти тільки тоді. коли сам опинишся на лікарняному ліжку і на поміч прийде абсолютно незнайома людина.
   Ще дивовижнішим видається той факт, що у Львові є людина, яка впродовж сорока років безоплатно дарує власну кров іншим.
   Не афішуючи цього, не роблячи з цього вчинку чогось особливого. Для нього, здається, це вже потреба душі - у важку хвилину підтримати того, хто чекає допомоги.
   Погожого весняного дня 1960 року шестеро студентів львівського медінституту спокійнісінько вивчали ази хірургічної справи у Яворівській районній лікарні. Цього вимагала їхня майбутня нелегка і а відповідальна професія лікаря і звітність про виробничу практику. Здається, день видався непоганим. Ніяких особливих випадків: хтось зламав ногу, іншого домучував апендицит. "Ось закінчимо робочий день - і гайда на каву чи в кіно, - розмірковували подумки студенти.
   Зроблено останній укол, успішно пройшла остання запланована операція. Та несподівано вбігає медсестра і схвильованим голосом повідомляє, що треба їхати у село за 30 кілометрів від Яворова. Дорогою вона довго розповідала подробиці цього випадку: жіночка народила дитину, пологи приймала не акушерка, а санітарка, і... породілля помирає, сильна кровотеча. Ледь довезли нещасну матір до міської лікарні. А тут інша проблема - потрібна кров 3-ї групи.
   Юрій Панишко, один із студентів-практикантів, запропонував свою допомогу. Кров підійшла. Ввечері заклопотаний і щасливий батько новонародженого малюка приніс студентам, зокрема Юрієві, віддяку - банку варення. Всі дружньо попили чаю, розійшлися по домівках.
   Колишні студенти вже стали відомими лікарями та науковцями, героїня цієї історії няньчить, мабуть. онуків. А Юрій Панишко до цих пір живе подіями того дня, бо саме його кров врятувала людині життя. А потім 40 років його кров рятувала життя ще не одній людині.
   Нині викладач Львівського Інституту Фізичної культури Юрій Панишко має документ, де зазначено, що він почесний донор України. Жодного разу пан Юрій не брав за свою кров грошей. Коли "безкоштовний" донор приходив на станцію переливання крові, попервах його сприймали скептично: "Подивися он той дивак прийшов, що здає кров безплатно". Пізніше і лікарі, й знайомі все підозріло допитувалися: "А чому не береш грошей?" Лише згодом, як це буває, з'явилася до Юрія Панишка повага, навіть донори без черги пропускали здавати кров.
   "Знаєте, - із сумом в очах пригадує Юрій Митрофанович, - у 1965 році я працював у медінституті, відділення торакальної хірургії. Досить часто в екстремальних умовах доводилося переливали хворим кров. За п'ять років, що пропрацював там. через мої руки пройшла майже тонна крові. Одного разу в лікарні померла жінка; чия вина була у цьому - важко сказати. У неї залишилися малі діти. Не можу передати, як я тоді переживав. Страх опанував мною. Ні, не через те. що всіх причетних до лікування хворої викликатимуть до прокурора, розпочнеться тяганина. Страх перед собою, перед Богом. Коли я прийшов додлому і сказав мамі, що померла жінка в лікарні. вона довго не могла заспокоїтись: "Як ви могли припуститися такої помилки?" Відтоді у мене з'явилася духовна потреба здавати кров. Я думав про тих дітей, що залишилися сиротами..."
   Майже 60 літрів крові протягом 40 років віддав хворим людям Юрій Панишко. Донор ніколи не цікавився, кому віддали його кров. "Інколи мене питають, - розказує Юрій Митрофанович, - чи не боюся, що врятую життя, наприклад. якомусь злочинцеві, а він пізніше робитиме зло? Ні. не боюся. Бо всі ми перш за все люди. Треба кров дитині - будь ласка, треба вагітній жінці - із задоволенням. Часом до мене дзвонять товариші чи знайомі, просять здати кров для них чи їхніх родичів. Ніколи не відмовляю. Навіть якщо моя група крові персонально не підходить хворій, все одно йду на станцію. Думаю, що у даному випадку важливий сам факт."
   Юрій Митрофанович хвилинку замислюється, а потім ще з більшим ентузіазмом розмірковує далі: "Людей треба готувати до здачі крові як до сповіді. Адже кров - це великий носій інформації. Хіба може бути донором людина, котра весь час робить людям зло?! Переконаний: той, хто здає кров. повинен жити за Божими заповідями. Бо донорство - це не простий механічний процес. Через кров донора хворому обов'язково має надійти сигнал на виздоровлення. Ось тоді буде якийсь ефект."
   Тисячі людей щорічно в Україні здають кров. Одні роблять так тому, що вважають донорство потрібною справою чи навіть обов'язком кожної здорової людини. Інші - для своїх рідних чи близьких. Треті - задля грошей. А четверті - молоді, красиві, здорові мужчини, чиїсь сини... Випадок, що розказали нещодавно на станції переливання крові, змусив злетіти з небес на землю. Якось для однієї хворої жінки терміново була потрібна кров. Прийшов син. "Більше 50 грамів не дам," - каже. "Але ж треба хоча б триста," - вмовляють його лікарі. Син пішов, приводить через деякий час з вулиці людину. "Ось він погодився здати для моєї матері кров." На жаль, нині такі випадки не поодинокі. Тому інколи важко нам, збіднілому на доброту поколінню, усвідомити, чому такі люди, як Юрій Панишко, віддають свою кров безплатно. Втім, коли починаєш розмову про донорів, деякі скептично кажуть: "Хм... теж мені - героїв з них роблять. А пільги?" Так, дійсно, донори мають пільги. Але, думаю, ніхто і ніколи не встановить справжню ціну людської долі Її можна оцінити хіба що самим життям. Ціну крові можна зрозуміти тоді, коли, наприклад, посеред ночі нервово задзеленчить телефон. З ледь розбірливих слів знайомого чи друга зрозумієш, що хтось потрапив у аварію, терміново потрібна така-то кров. Та що казати; навіть смертоосні війни не навчила людей цінувати "життєносну рідину".
   - А все-таки, Юрію Митрофановичу, яке відчуті я щоразу після того, як здали кров?
   - Душевної благодаті. Гордості, що ти зробив добру справу. Знаєте, як у Біблії, "встигайте робити добро." А фізично... Було так, що відразу ж, прийшовши зі станції, біг до студентів проводити пару. Трошки паморочилося в голові, і важко читалася лекція... Тепер прихворів грипом, тому тимчасово припинив здавати кров. А далі буде видно. Як Бог дасть.
   Розмову із Юрієм Панишком перервав скрип дверей. "Треба бігти на пару. Ви ж знаєте, які нетерплячі ці студенти. Сам колись був таким..."
  
Л.ЯСИПЧУК"Славутчина" 15 (490) субота, 8 квітня 2000р.