Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Любартовичі-Сангушки:   Родина Сангушків Барбара Сангушко Два Євстафії Сангушки (ч.1) Два Євстафії Сангушки (ч.2) Р.Сангушко Симон-Самуель Сангушко П.Сангушко

Два Євстафії Сангушки
(Біографічний нарис) ч.2

7.

Згадки про Славуту ХІХ ст., князя Є. І. Сангушка, його славну родину і добрі справи на благо люду посполитого, збагачення краси нашого краю знаходимо і в працях Ю. І. Крашевського58 та Т. Є. Стецького59. Характерно: чию б розповідь із сучасників наших Сангушків ми не читали, нічого іншого, крім поваги, щирого захоплення їх шляхетністю, добротою та великими багатствами, не знаходимо. Своїми добрами вони уміли розпоряджатися на вигоду поспільства. Ганебна і шалена пропаганда про "панів визискувачів і кровопивців", котра глибоко увійшла в свідомість "жовтневого" і "післяжовтневого" поколінь, не була в єдності з життєвою правдою. Так, Сангушки були багатими. Але це були господарі. Перечитуючи ці джерела, можна подумати, що поляк хвалить поляка. Та не дають їм ганьби українці і росіяни. А ось свідчення німецьких релігійних пасторів за 1871 р. (подаємо в нашому перекладі з російської): "В Корці ми знайшли коней. Їх нам прислали із Славути, котра знаходиться за 45 верст від Корця. Ми їхали широкими полями. В гарному місці, під деревами, пообідали. Околиці Славути дуже відрізняються від тих місць, де ми їхали: там всюди чорнозем та листяні ліси. А тут - пісок і хвоя. Як тільки я доїжджаю до Славути, все мені чомусь нагадує мою рідну Ригу... І ось ми їдемо широкими піщаними вулицями, мимо замку князя Сангушка, нашої церкви, суконної фабрики... Славута, окрім єврейського кварталу, належить князеві Романові Сангушкові. Князь - це людина смілива, безкорисна і благородна. Завдяки цим рисам свого характеру він користується всезагальною повагою. Ще юнаком він був учасником польського повстання 1831 року. За це був висланий на Сибір... Потім - на Кавказ... Повернувшись додому, взяв на себе управління обширними маєтками батька. І з тих пір поселився в Славуті. Він турбувався про своїх підданих. Чимало заводів знаходилося в Славуті і навколо неї. Дбаючи про розвиток промисловості на Волині, він вкладав у неї колосальні суми грошей. Німці, французи, шведи були запрошені сюди і були тут і директорами, і робітниками. Німецька громада стала доволі чисельною. Князь віддав їй під молитовний дім стару католицьку церкву... Князь Сангушко продемонстрував, як багато може пожертвувати безкорислива, благородна людина для справи підвищення всезагального благополуччя, збільшення багатства країни..."60

8.

Переходимо до розповіді про князя Євстафія-молодшого. Знову-таки, перші, на жаль, скупі відомості про дитинство цього Сангушка знаходимо в спогадах Л. Дембіцького "Два брати Сангушки". Народився 16 жовтня 1842 року в родовому обійсті князя Владислава Євстафійовича Сангушка Гумниськах під Тарновом; був третім після Романа та Павла, також мав дві старші сестри - Ядвігу і Олену. Атмосфера в цьому домі нічим не відрізнялась від тої, що панувала в Славуті. Хіба що була трохи спокійніша аж до меланхолічної. Бо таким - розважливим, задумливим, мрійливим був батько, князь Владислав. "В чорних великих очах - задума, дивна приваблююча усмішка, лице красиве, з класичними рисами - а ця красивість була привілеєм всієї родини в Гумниськах; повільний в рухах та мові, але жвавий в почуттях. Совісний аж до скрупульозності; як розмовляв, то так важив слова, щоб і на волосину не пропустити неправди. Не допускав виразів-штампів, осуду чи то мас, чи то високих осіб, чи то можновладців. І оті повільна розмова і така ж вимова завжди мали на собі знак оригінальності думки й форми. Слово його звучало абсолютно переконливо, бо і випливало з родового Сангушківського переконання. Мова князя була однаковою за силою і привабливістю чи то в салоні, чи то з трибуни сейму. Не раз брав слово без жодного приготування, але вже, бувало, як скаже, то не було кому що додати... Патріотизм, батьківщина не були для князя Владислава культовою містичною ідеєю, з якою чимало сучасників носилися по всій Європі. Він любив той конкретний край, де жив, і тих людей, котрі тут народжувались і жили, кохав народні пісні, родинні звичаї і традиції. Не любив раптових змін ні в своєму господарстві, ні в політиці краю...
Чим менше пильнував про достойність свого зовнішнього вигляду і переживав про враження на оточуючих, тим сильнішим був вплив його шляхетності і родовитої поважності..."61 Ось далеко не повний портрет батька князя Євстафія, депутата сейму, людини, яка вільно входила в кабінети найможновладніших осіб того часу. І всю силу, цнотливість та побожність батькового духа сприйняв у свій характер син. Згодом ті, хто добре знав Євстафія Владиславовича, добачали за ним єдину ваду - деяку несміливість, яку, можливо, набув від мами, Ізабелли Любомирської. Бо в ті часи правдиве жіноче достоїнство завжди мало на звороті велику скромність, що інколи межувала з несміливістю.
А ще на формування характеру князя Євстафія-молодшого мали вирішальний вплив розповіді про його славетного діда, а також родинне спілкування з дядьком Романом та маминим братом Єжи Любомирським. Відтак "...від батьків він узяв правдивість та богобійність вірного сина Церкви; від діда - характер рицаря, здатність тверезо, по-військовому оцінювати політичні ситуації; від дядька Романа - сталість в переконаннях; Є. Любомирський навчав по-шляхетному підходити до суспільних обов’язків великого пана, бути готовим до самопожертв і милостивим до суспільних вад, яких ніколи не бракує, а також до людей з протилежними переконаннями."62
1863 рік. Польща знову повстала. Ці події перервали навчання кн. Євстафія в Ягеллонському університеті, де студіював право. За родинною домовленістю юнак був відправлений у Славуту, де вже на ту пору у веденні великого господарства старого і немічного дядька Романа заступив спадкоємець Славутчини Роман-племінник. А той через хворобу якраз у ці дні був змушений лікуватися за кордоном. Відтак князь Євстафій мав пильнувати славутські добра від розгрому, пограбування, а то й можливої конфіскації. Значно пізніше він згадував про той період свого життя як "найболючіший". Бо зайшли у великий душевний конфлікт "обов’язки поляка" та родинні обов’язки оберігати маєтки, що становили "форпост польської нації". І, говорив патріот, якби сталось, що знову міг повернутися той найкращий період мого віку - 21 рік, щоб я знову міг пережити той час, і якби альтернативою було, на випадок мого небажання, додати мені до теперішніх літ ще років двадцять плюс в’язниця, - я вибрав би друге63.
Практично Сангушки не пристали до подій 1863 року. Чому? Відповідь дає Станіслав Тарновський, автор посмертних споминів на честь Є. В. Сангушка, дає словами "свіжої драми" Л. Ридля: "Чув і бачив, що з того нічого не вийде... За тою завірюхою що нам лишилось: пустка, гроби, поразки. І наші шиї зробив своїм підніжком москаль..."64. Та величезними були зусилля волинського губернатора, генерала Черткова в 1864 р. довести уряду Росії, що князь Роман Владиславович мав "тісні зв’язки... з своїм уповноваженим Юзефом Міхальським - головним агітатором повстання 1863 р. на півдні Волині"65. (Князь Роман-старший в тогочасних документах і спогадах стосовно тих подій чомусь не фігурує зовсім, як також і князь Євстафій, котрий підміняв брата у господарських справах). Л. Рафальський, наприклад, який проїхав по гарячих слідах ліквідації польської повстанської боївки в с. Миньківцях біля Славути і мав зустрічі та розмови з навколишнім населенням, ніде в своїх записках не згадує, що Сангушки були причетні до "завірюхи"66. Рід Сангушків у 1864 р. узяв під особистий захист генерал-губернатор Київський, Подільський та Волинський Н. Анненков. Проте Чертков не міг заспокоїтись, що величезні Сангушківські маєтки вислизнули в нього з рук. Через два роки, після заміни Н. Анненкова А. Безаком, він знову написав рапорт на кн. Романа і доводив, що з його маєтків повстанці брали коні і підводи. В червні 1866 р. слідство у справі Р. Сангушка було припинено67.
Ще коли жив старий князь Євстафій, він склав заповіт, за яким для онука-тезки мало належати одне з чималих Сангушківських помісць на Люблінщині. А з Петербурга в цей час надійшла умова: старшому синові опального князя Владислава, Романові, служити в кавалергардах; а наймолодшому, Євстафійові, - в корпусі пажів. Родина з важким серцем погодилась на перше. На другу умову не стало сили. Княгиня Ізабелла боялась не стільки грізних петербурзьких морозів, скільки недоброго впливу на душу юнака "двірської атмосфери над Невою"68 Відтак маєток на Люблінщині було конфісковано. Тож особистого родинного гнізда в кн. Євстафія не було.
На диво умілим господарем зарекомендував себе юний князь на Славутських теренах. Родовий сангушківський такт ладити з підлеглими в Євстафія виявився щонайкраще.Тож і повстання майже не завдало збитків для Славутського ключа. Повернувшись до батьків, продовжив навчання; студіював агрономію та лісове господарство.
Смерть батька, князя В. Є. Сангушка в 1871 р., пережив надто болісно. Л. Дембіцький тримав у своїх руках лист Євстафія, котрий писав у перші місяці після відходу кн. Владислава: "Якщо обставини тобі дозволять, приїдь на довший час: застанеш мене самого в цьому осиротілому домі, де на кожному кроці ми будемо оглядатися за моїм дорогим бідним батьком. Він ще тут живе, тут все дихає ним. І забуваєш, що його вже нема. Адже все говорить про нього; а його лагідний дух заповнює всю його улюблену садибу..."69
Життя Євстафія-онука протікало якось непримітно, звично. Тим більш несподіваним був його злет - до депутата, а згодом - і маршалка сейму польського, по-теперішньому - голови державної верховної ради, а відтак і до намісника цісаря в Галичині.
Автори згаданих посмертних художніх біографій Є. В. Сангушка подають їх стосовно специфіки своїх часописів. Але усі троє вживають майже однакових слів, коли описують характер свого великого сучасника. Як і весь його славний рід, князь Євстафій ніколи не шукав собі дешевої популярності. І коли за роками минулої слави наступив час важкої праці, посвята себе обов’язкам на благо вітчизни була хіба ж чимось меншим? "В життю і душі світлої пам’яті князя Євстафія Сангушка ясніли усі ті прекрасні риси, набуті від предків - та сама кришталева моральна чистота, та сама любов до справи, те саме високе стремління, овіяне якимось глибоким смутком епохи злетів і спадів, та сама глибока католицька віра"70.
"Князь (Євстафій.-Авт.) помер на 61 році життя, ситий честі і відзначень, котрих ніколи не прагнув, за котрими не гонився; життя дало йому всі найвищі достойності і становища, котрими обивателі звикли нагороджувати самих себе, котрими й монархи виявляють свою довіру до підлеглих... Здається, померлий зробив все, що міг зробити, і дав для краю все, що міг дати. Але чому ж тоді такою болючою є звістка для краю й поспільства про цю втрату? Чому маємо відчуття прогалини в шерензі наших видатних мужів, яку нікому заступити?"71
"Дід при Костюшкові і при князеві Юзефові, батько при Скжинецькому під Дубом та під Остроленкою - внук і син від жодного з них не гірший; в бойовому огні не був, але, як вони, відважний, йшов усією душею в інший вогонь, вогонь трудів, переживань, битв, хоча й не кривавих, але надто болісних; хоча й не загрозливих для життя, але вимагаючих великої самопожертви. Посади займав високі, урядові, котрих інші не мали і мати не могли. Але, як і його дядько Роман з переконання дозволив закувати себе в кайдани і погнати на Сибір, так і він з переконання і тільки з переконання приймав ті посади, почесті і славу. Скромний на амбіції і, можливо, трохи несміливий; для порожньої гордині - надто шляхетний, він не дбав про ті достойності і пошанування, але приймав їх чисто з обов’язку, з поваги до тих, хто їх виявляв; а все це в цілому складало його тяжку працю і його хрест"72.
Шлях до найвищого в краї щабля, нагадуємо, був сам по собі звичайним, як мовиться, логічно вмотивованим. Отже, після повернення зі Славути взявся студіювати науки, які мали пригодитися у веденні власного господарства. То не мало бути тарновське дідицтво. Як наймолодшому, йому випадала невеличка спадщина Осєк і Підгірці. Якось зауважив, що його ніхто не готував "на пана" в Тарнові. Але завдяки цьому мав можливість краще пізнати людей і світ, аніж ровесники й сучасники його сфери і походження. Все те йому дуже пригодилося потім. Лише по смерті брата Павла та батька посів Тарновщину і виявив себе як закоханий у свою справу рільник та господар.
Ось таким входив в "публічне життя" молодий князь Євстафій, мав пошанування в Раді повіту, яку очолював уже тривалий час. Аж ось в 1873 році був обраний депутатом до Сейму та Ради краю. І мав там обов’язки аж до кінця свого життя, щоправда, незабаром з Ради краю був покликаний до Палати найвищих представників народу ("Izby Panow"). З особливим задоволенням праював в комісії крайового господарства, в котрій тривалий час був референтом меліорації. З 1887-го по 1890-й рр. кн. Євстафій очолював Рільниче товариство в Кракові.
Особливу славу принесла князеві його промова на сесії сейму в 1889 р. про судову реформу в краї. "Наш суд є таким, яким є наше суспільство, - зауважив. - Але не будьмо песимістами. Бо ж на дні нашого суспільства завжди тліє огонь шляхетності. Вірю, що його неважко роздмухати..."73. Довір’я до народу і віра в його шляхетність принесла Є. В. Сангушкові не тільки оплески депутатів, але й популярність в масах. Проте він зовсім про це не помишляв. Ці думки і почуття також випливали з його переконання.
1890 рік. Маршалок сейму Ян Тарновський був змушений здати цей високий пост з ряду причин. І громадська думка бачила, по суті, тільки єдиного наступника - князя Євстафія. Восени Є. В. Сангушко уже займав крісло маршалка. У своїй промові з нагоди високої довіри він зазначив, з-поміж іншого, що до кінця усвідомлює свій обов’язок бути охоронцем "прав народу і автономії краю". Та як би не проходило життя, він не має жодного наміру жертвувати своїми переконаннями. Народ же знав, що ці переконання ніколи не були і не будуть йому на шкоду.
Перераховувати все, що зробив для Польщі князь Євстафій за період свого маршалкування, нема потреби. Це все можна схарактеризувати достатньо стисло: він високо підняв ціну "капіталу праці" та "капіталу інтелігенції мешканців краю". Погляд на цей капітал, говорив мудрий маршалок, "має бути мірою і регулятором інвестиційної політики краю"74. Великою є його заслуга в розбудові крайової залізничної мережі, створенні бюро залізниць; розвитку водного і меліоративного будівництва. Він відчутно підніс роль сільськогосподарських шкіл та заклав два нових таких залади. Добився збільшення бюджету на розвиток промисловості; провів у життя податкові пільги в цій сфері крайового господарства тощо. Але, завжди підкреслював маршалок Сангушко, головне для Польщі - не самі лише інвестиції. Головне - виховати в поспільства підприємливість, здатність до всякої праці з творчою ініціативою. На це здатна хіба що сама школа життя.
Він був одним з її великих учителів для Польщі; "завжди шукав того, що єднає, а не того, що ділить"75.
Заслуги мав на стільки великі, що австрійський цісар запропонував йому намісництво. Він же, як завжди, не спішив, виважував пропозицію. І, підкреслює редактор Станіслав Тарновський, "треба було особистого і сильного натиску цісаря, щоб зламати його опір"76. Чому так чинив? Боявся, що забракне державного досвіду. Він знав, що в уряді його можновладного свояка графа Альфреда Потоцького не все було гаразд... Але взяв і цей тягар. І рухав його з усіх сил волі і совісті. "З переконання, казав собі, що оскільки вже я є тим намісником, то мушу його обов’язки виконувати, яких би прикрощів це не вартувало"77. На цій посаді він удостоївся найвищої в Австрії нагороди - ордену Золотого Руна. Та князь на стільки був байдужий взагалі до всяких державних відзнак, що навіть не знав, що то є, не знав, за що вона дається. Аж цісар мусів йому те все пояснити.
Добре йому було в ті роки. Лиш під кінець їх заясніло йому довго очікуване сімейне щастя. Оженився пізно; довго не було діток. Зі смутком помишляв, що на ньому закінчиться рід Сангушків. Бо Роман був бездітним. А від Павла залишилася тільки донька. Тож коли в 1901 році народилося довгождане дитя, і був то син, - раділа вся Польща.
Бог знає, що робить, і перед Його волею схиляємо голови і мовчимо, читаємо в останньому з трьох посмертних спогадів про онука славетного славутського князя Євстафія - також Євстафія. Синочок мав ледве кілька місяців, як тато його тяжко захворів. І не було йому ще й двох років, як залишився сиротою. "Для чого Господь забирає найдостойніших, ховає пшеницю в Своїх небесних коморах, а на землі залишає кукіль? - сумує С. Тарновський. - Про це дізнаємось хіба що на тому світі..."78. Це було, підсумовує автор, велике життя - "З переконання". Хай же Бог благословить маленького синочка... І в ньому хай нагородить всі вікові заслуги Сангушків, бажав історик свого часу.
Яка ж доля цього паростка великого, хай сполонізованого, але все-таки старого руського, тобто українського роду? Деякі відомості про нього, котрі маємо під руками, знаходимо у вже згаданій книжці "Хлопець зі Славути": "Якось сталося, що князь Роман в день Ангела (9 серпня. - Авт.) занедужав і не зміг прийти до дітвори. Тож діти разом з керівничкою наважилися самі йти до палацу, щоб висловити найкращі побажання достойному іменинникові. В чистеньких фартушках, парами прибули вони до палацу. Аж ось і зала, в якій починалися захищені фігурними поручнями сходи наверх. Там, на другому поверсі, знаходилися апартаменти князя. Та дітвору в них не покликали. Натомість на східцях з’явився кільканадцятилітній з круглим лицем хлопчина, князь Ромцьо, син князя Євстафія, вихованець старого князя Романа, котрий сам був бездітним. Отож перед цим хлопчиком, що ласкаво споглядав на дітей згори, виголосили вони свої вірші та, щедро обдаровані торбинками із солодощами, повернулися до себе.
Ох, де ті часи... Де старий князь Роман, де молоденький княжич Ромцьо, де панни графині (Ева та Аурелія Жищевські. - Авт.)... Де небесного кольору дитячі фартушки?..
Все згинуло в проваллі часу... Зостався смуток і гіркий смак споминів..."79

9.

На щастя, хоч згинуло в проваллі часу дитинство княжича Ромця, та не загинув у страшному вирі революційного лихоліття сам княжич. Він виріс... І рід Сангушків живе.
Про це дізнаємось з публікацій в польських газетах "Kurier lubelski" (від 16, 19 та 26 червня), "Kurier lubartowski" (від 16 червня), "Gazeta lekarska" ( 4, квітень; 7-8, липень) за 1998 рік, де під рубриками "Великі історичні роди" та "Саги польських родів" вміщено розповіді про Сангушків, в тому числі про нащадків князя Євстафія-молодшого та внучки Євстафія-старшого Марії Романівної Сангушко-Потоцької. Вже в перших рядках статті "Князь із Славути"80 знаходимо надзвичайно втішне для нас повідомлення про те, що в славутського князя був молодший брат Євстафій Сангушко, намісник Галичини, "правнук якого 25-річний князь Павло проживає в Бразилії і являється єдиним в цей час представником цього історичного роду". А далі, серед іншого, таке: "Князь Роман Дем’ян, не маючи власного потомства, в 1912 році, в день свого 80-річчя офіційно назвав своїм спадкоємцем племінника, 11-річного Романа Владислава Сангушка. Це рішення забезпечувало можливість об’єднати Сангушківські володіння на Волині (Славута, Заслав) з маєтками в Галичині (Гумниська, Підгірці). На жаль, перша світова війна та більшовицька революція позбавила Сангушків волинських маєтностей, а друга світова війна та комуністичний режим в Польщі позбавили їх і маєтків у Галичині. Відтак наслідник об’єднаних родових багатств князь Роман Владислав Сангушко (1901-1984) був вимушений шукати притулку з сином Петром (дружина Ванда Заваді Тур померла в 1937 р. - Авт.) в еміграції в далекій Бразилії".
Автор даної розвідки Єжи Якубович пише, що після того, як він в березні 1998 року опублікував статтю про Романа Сангушка-Сибіряка, з ним зустрілась 97-річна жителька Любліна пані Броніслава Житецька. З великим хвилюванням розповіла вона краєзнавцю про те, що "Сангушківська сага перенесла її в часи її дитинства в далекій Славуті"... Я був глибоко здивований, зауважує Є. Якубович, просто таки фотографічній пам’яті 97-річної люблянки. Все, що вона розповіла про Славуту, про князя Р. Д. Сангушка, в точності відповідало свідченням інших людей про ті часи й події. Пані Житецька, ровесниця княжича Ромця, перебувала в одному з притулків, влаштованих старим князем Романом для польських дітей. Наш благодійник, розповіла пані далі, за тогочасною модою був схожий на імператора Франца-Йосифа, але, зауважила пані Броніслава, "імператор у порівнянні з князем Сангушком був просто ніщо". В її пам’яті славутський князь назавжди залишився як "високий, чудово сформований, пристойний муж, в котрого, не дивлячись на солідний вік - 85 років, шкіра на обличчі виглядала зовсім молодо".
Але повернімося до Сангушків-молодших. В публікації "Князь Павло Сангушко"81 того ж автора знаходимо достатньо інформації про його діда, а власне того, кого іменуємо "княжич Ромцьо". Князь Роман Владислав Сангушко був останнім власником маєтків у Гумниськах під Тарновом (17730 га) та в Підгірцях (3340 га), що на землях Львівщини. Ці маєтності, за багатовіковою традицією Сангушків, були прекрасно впорядковані та давали чималі прибутки. Князь Роман, крім родинного захоплення кіньми (між іншим, перед трагічними подіями 1917 року князь Роман Дем’ян прийняв рішення відправити свої табуни в Гумниська, що й зробили родичі граф Леон та графиня Ева Жишчевські. - Авт.), зарекомендував себе і як піонер польського автомобільного спорту. Він володів значною колекцією прекрасних тогочасних автомобілів.
Будучи добрим господарем, князь Роман, як і його предки, виявляв незвичайну турботу про побут своїх "приятелів". У кожному фільварку влаштував дитячі садки, збудував спортивні споруди та плавальні басейни... В тяжкі часи окупації, а також в період Польської Народної Республіки, вже будучи в далекій еміграції, кн. Роман Євстафійович різними способами допомагав морально і матеріально сім’ям працівників фільварків, родичам, знайомим. Не шкодував коштів, фінансуючи польські наукові, культурні та благодійні осередки в бразильському Сан-Пауло. Збудував і повністю укомплектував усім необхідним призначений для земляків так званий будинок спокійної старості. Щедро допомагав коштами для польської бібліотеки в Парижі та для інституту Владислава Сікорського в Лондоні.
Князь Роман був ще двічі одружений. Друга дружина померла в 1967 році. Третій шлюб зареєстровано в 1978 році. Єдиний син князь Петро Антоній Сангушко (1937-1989) одружився з Клаудією де Роес. В цьому шлюбі 1973 року народився князь Павло Сангушко. Батько його передчасно помер.
Що ж розповідає нам дослідник Є. Якубович про наймолодшого представника династії Сангушків. Він мав нагоду і честь зустрітися з ним в місті Любартові, що недалеко від Любліна. Раніше воно називалося Левартов. У 1744 році князь Павло-Кароль Сангушко (1682-1750), великий маршалок Литовський, перейменував це місто на Любартов. Він так сильно любив його, що заповів схоронити тут своє серце. Є. Якубович, дізнавшись, що міська рада Любартова влаштовує ювілейне пошанування пам’яті П. К. Сангушка, підказав організаторам торжества, що в далекій Бразилії мешкає єдиний нащадок великого і славного роду князь Павло Сангушко. А в Парижі проживає його родичка Ізабелла з Потоцьких графиня д’Орнано.
Князь Павло прибув у Любартів з матір’ю, княгинею Клаудією, представницею відомих французьких аристократичних родів маркізів де Роес і князів Полігнас. Разом з ними була і графиня д’Орнано, корінна варшав’янка, дочка Юзефа Альфреда графа Потоцького і княгині Кристіни Радзивілл. Дядько Ізабелли гр. д’Орнано Станіслав князь Радзивілл був швагром президента США Джона Ф. Кеннеді. Її чоловік граф Губерт д’Орнано, аристократ і бізнесмен, є представником сім’ї, котра перебуває в кровних зв’язках з родиною Наполеона Бонапарта і дала Франції трьох маршалів. Подружжя д’Орнано роками фінансує заклади охорони здоров’я в Польщі, за що графиня Ізабелла в 1994 році була удостоєна Командорського Хреста Ордену Відродження Польщі. Створене ними Товариство допомоги для Польщі нині підтримує навчання польських менеджерів у Франції, а також сприяє популяризації польської культури за рубежем82.
Щодо молодого князя П. Сангушка, то він - теж бізнесмен, "надзвичайно симпатичний, безпосередній і світлий молодий чоловік". Так характеризує його Є. Якубович. Тепер він щорічно приїздить до Польщі, навідує місця, котрі належали його предкам. Можливо, навідає і Велику Волинь?
Дякуючи Богові, живе рід Сангушків; живе і вдячна пам’ять про славну династію на Україні і в Польщі. Бо рід цей є вічним живим символом єдності двох великих слов’янських народів.

Примітки:

1 Wojewodzkie archiwum Panstwowe w Krakowie.- Sekcja 1.- Archiwum Sanguszkow; у кінці ХІХ - поч. ХХ столітті частина цього архіву була опублікована, див.: Archiwum Ksiazat (Lubartowiczow) Sanguszkow w Slawucie/Wyd. B.Gorczak, Z.L.Radziminski, P.Skobielski.-Lwow, 1887-1910.-T.I-VII. Про цей архів див. також: Теодорович М. Архив князей Сангушек //Волынские епархиальные ведомости.-1891.- 23.-С.665-672; Архив князей Сангушко в Славуте //Волынские епархиальные ведомости. Часть неоффициальная.-1887.- 36.-С.1184-1185. Передрук з часопису "Киевлянин"; Ковальський М.П. Документи родинного фонду Сангушків Краківського Державного Воєводського Архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI-XVIII ст.// Архіви України.-1983.- 3.-С.60. Існує два польськомовні покажчики документів архіву Сангушків, укладені його хранителем у період перебування архіву в Славуті: Katalog rekopis?w archiwum XX. Sanguszk?w w Slawucie. Ulozyl i historya tegoz archiwum skreslil Bronislaw Gorczak, konserwator zbior?w slawuckich.-Slawuta, 1902. Katalog pergamin?w znajdujacych sie w archiwum XX. Sanguszk?w w Slawucie (1284-1898). Ulozyl Bronislaw Gorczak, konserwator tegoz archiwum.- Slawuta, 1912. Див. також: Татаркін В. Краєзнавчі матеріали про Волинь, Остріг //Матеріали І-ІІІ науково-краєзнавчих конференцій "Остріг на порозі 900-річчя" (1990-1992). Частина друга. -Сокаль, 1992.-С.47-48; Татаркін В. Втрачені скарби Волині //Там само.-С.51-52.
2 Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.-Почаев, 1893.-Т.ІІІ.-С.393-405.
3 Werytus A. Szmat Wolynia //Wedrowiec.-1897.- 46.-S.905.
4 Теодорович Н. Историко...-С.402-403.
5 Павлюк В. Магнатерія Волині в соціально-економічному та культурному житті Правобережжя в ХІХ ст. - Острог, 2000.-С.22.
6 Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1905.-Serya 1.-S.143, 148-149.
7 Ibidem.-S.154.
8 Rzyszczewska E. Mord slawucki w oswietleniu naocznego swiadka.-Lwow, 1919. Порів. також спогади: Olasikowicz W. Chlopak ze Slawuty.-Warszawa, 1987.
9 Мемуары князя Сангушки /Подг. Харкевич В.И. //Исторический вестник. Историко-литературный журнал. -Санкт-Петербург, 1898.-Т.LXXIII.-С.671 і далі.
10 Werytus A. Op. cit. - S.905.
11 Roman Sanguszko, hetman polny litewski //Tygodnik illustrowany.-Warszawa, 1862.- 154.-S.93-94.
12 Ksiecia Eustachego Sanguski Pamietnik 1786-1815. Proby muzy /Wyd. J.Szujski.-Krakow, 1876.-S.169-175.
13 Debicki L. Portrety...-S.140.
14 Мемуары...-С.672.
15 Голомбиевский А. Князь Роман Евстафьевич Сангушко //История кавалергардов. 1724-1799-1899 /Сост. С.Панчулидзев.-С.-Петербург, 1906.-С.362.
16 Jaksa Bykowski P. Ksiaze Roman Sangusko //Tygodnik illustrowany.-Warszawa, 1881.- 281.-Т.ХІ.-S.305-306.
17 Debicki L. Portrety...S.154.
18 Военно-статистическое обозрение Россійской имперіи.-Санктпетербург, 1850.-Т.Х.-Ч.3.-С.76-98.
19 Павлюк В. Магнатерія...-С.40.
20 Военно-статистическое обозрение Российской империи. - Санктпетербург, 1850. -Т. Х.- Ч.3: Волынская губерния. - С. 98.
21 Павлюк В. Магнатерія...-С.42.
22 Павлюк В. Проблеми економічного розвитку України першої половини ХІХ століття в дослідженнях О.Оглоблина //Наукові записки: Історичні науки.-Острог, 2000.-Вип.1.-С.272; порів. його ж. Магнатерія...-С.44, 46-49.
23 Павлюк В. Проблеми...-С.273; його ж. Магнатерія...-С.27-28
24 Dunin Karwicki J. Szkice obyczajowe i historyczne. -Warszawa, 1882.-S.109.
25 Ibidem.-S.110.
26 Ibidem.-S.111-115.
27 Ibidem.-S.116.
28Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich /Pod. red. B.Chlebowskiego i W.Walewskiego.-Warszawa, 1889.-T.X.-S.793-794.
29 Павлюк В. Польська шляхта в суспільно-політичному житті Волині кінця XVIII - першої третини ХІХ ст. //Наукові записки: Історичні науки.-Острог, 2002.-Вип.2.-С.60.
30 Павлюк В. Магнатерія...-С.128.
31 Военно-статистическое обозрение...-С. 153.
32 Там само.-С.138-143.
33 Ковальський М.П. Документи родинного фонду Сангушків Краківського Державного Воєводського Архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI-XVIII ст.// Архіви України.-1983.- 3.-С.60.
34 Rzyszczewska E. Mord Slawucki.-S.26-28. Olasikowicz W. Op. cit. -S.96-104.
35 Chlopicki E. Od Buha do Bohu //Klosy.-1875.- 540.-Т.ХХІ.-S.303; 1875.- 541.-T.XXI.-S.319; див. також: Павлюк В. Магнатерія...-С.22.
36 Павлюк В. Палацово-паркові ансамблі магнатерії - центри культури Волині //Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя.-Острог; Нью-Йорк, 1999.-С.412.
37 Там само.-С.415.
38 Там само.-С.414.
39 Там само.-С.412-413.
40 Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1907.-T.2.-Serya 2.-S.326.
41 Павлюк В. Палацово...-С.414.
42 Roman Sanguszko, zeslaniec na Sybir z r. 1831, w swietle pamietnika matki ks. Klementyny z Czartoryskich Sanguszkowej oraz korespondencji wspolczesnej. -Warszawa, 1927.
43 Павлюк В. Магнатерія...-С.57-60.
44 Там само.-С.54.
45 Военно-статистическое обозрение... -С. 96-98.
46 Dunin Karwicki J. Szkice...-S.118-120.
47 Werytus A. Szmat Wolynia //Wedrowiec.-1897.- 48.-S.949.
48 Dunin Karwicki J. Wspomnienia wolyniaka.-Lwow, 1897.-S.27.
49 Ibidem.-S.20.
50 Werytus A. Szmat Wolynia//Wedrowiec.-1897.- 46.-S.905.
51 Zejdowski J. Leczniczy zaklad kumysowy w Slawucie //Klosy.-1880.- 776.-Т.ХХХ.-S.319-320.
52 Werytus A. Szmat Wolynia//Wedrowiec.-1897.- 46.-S.906.
53 Ibidem.- 48.-S.950.
54 Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1905.-Serya 1.-S.152.
55 Рафальский Л. Путешествие по Острожскому уезду 1864/65 гг. -Почаев, 1872.-С.181-186.
56 Werytus A. Szmat Wolynia//Wedrowiec.-1897.- 48.-S.950.
57 Ibidem.
58 Kraszewski J.I. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy.-Wilno, 1840.-T.I.-S.197-201;
59 Stecki T.J. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym y archeologicznym.-Lwow, 1864.-T.I.-S.347-360.
60 Служебная поездка по Волыни //Родина Волынь: сборник статей и воспоминаний о жизни немцев на территории современных Житомирской, Ровенской и Волынской областей Украины, составленный на основании публикаций немецкого исторического общества "Волынь" и "Волынских тетрадей" ("Wolhynische Hefte").-Визентхайд; Житомир, 1998.-Труды. Т.17.-С.40-41.
61 Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1905.-Serya 1.-S.156-158.
62 Sawczynski H. Wspomnienie posmiertne //Eustachy Sanguszko.-Krakow, 1907. -S.221.
63 Ibidem. -S.221-222.
64 Tarnowski S. Wspomnienie posmiertne //Eustachy Sanguszko.-Krakow, 1907. -S.236.
65 Павлюк В. Магнатерія...-С.70.
66 Рафальский Л. Указ. соч.-С.180-191.
67 Павлюк В. Магнатерія...-С.70-71.
68 Debicki L. Portrety i sylwetki z dziewietnastego stulecia.-Krakow, 1905.-Serya 1.-S.155.
69 Ibidem.-S.171.
70 Debicki L. Wspomnienie posmiertne //Eustachy Sanguszko.-Krakow, 1907. -S.212.
71 Sawczynski H. Wspomnienie posmiertne.-S.219-220.
72 Tarnowski S. Wspomnienie posmiertne.-S.233.
73 Sawczynski H. Wspomnienie posmiertne.-S.224-225.
74 Ibidem.-S.227.
75 Ibidem.-S.231.
76 Tarnowski S. Wspomnienie posmiertne.-S.239.
77 Ibidem.-S.240.
78 Ibidem.-S.241.
79 Olasikowicz W. Chlopak...-S.50-51.
80 Jakubowicz J. Ksiaze ze Slawuty //Kurier lubelski.-19.06.1998.
81 Jakubowicz J. Ksiaze Pawel Sanguszko //Gazeta lekarska.- 7-8.-1998.
82 Jakubowicz J. Jakubowicz A. Nasi goscie. Izabella z Potockich hr. d’Ornano //Kurier lubelski.-16.06.1998.

В.В.