Обеліск:  "Примирення" Проект Відкриття Фото Ультиматум Ультиматум-2 Серпень 2005р. Червень 2006р. Жовтень 2006р. Травень 2009р. Жовтень 2011р. 2015р. 2016р. 2017р.
В “Моей газете” N33, 2002 з’явився ще один матеріал на тему бою під Стриганами. Він має ту особливість, що написаний людиною, котра у відкритті монументу участь не брала, всю інформацію отримала з газет, але свою думку, звісно, має. Дивно лише, що ця думка на 100% співпадає з вимогами «обуреної громадськості», яка (співпадіння) також не приклалася до монументу, зате не лише навчить, що і де писати, а й захистить і нашу славну історію взагалі, і бандитів з НКВС зокрема. Отже -
Нужна ли ротация полуправд?
Прочитал в N31 “Моей газеты” об открытии памятника бойцам УПА в Стриганах. Да, в украинской истории еще много белых пятен, замалчиваний, искажений. Естественно, что сборник подтасованных фактов не имеет права называться историей. И хорошо, что она дополнилась еще одной страницей, пока живы участники тех трагических событий войны...
Вот только вопрос: что мы хотим сделать? Ротацию: заменив одну полуправду другой, низвергнуть старых героев, а возвысить новых? Или все-таки написать настоящую историю, максимально достоверно восстановив события?
Тогда позвольте спросить у Горбатого: зачем, поминая павших, снова разжигать взаимную ненависть в нашем и без того не очень-то дружном народе? Война всегда была страшна не столько боями, сколько подлостью, обманом и бессмысленной жестокостью. Тем более - междуусобная, когда невозможно определить правых и виноватых. Зачем же было расписывать зверства советских партизан? Разве зверств не было с другой стороны? Были. И очевидцы этого еще живы, могут подтвердить.
Да, были боевые формирования настоящих патриотов, боровшихся против всех оккупантов за независимость Украины. Слава им.
Но ведь была и дивизия «СС Галичина», о которой недавно поставили фильм англичане, - нейтральная сторона. На что рассчитывали эти украинцы? На привилегированное положение в онемеченной Украине? Сомнительный патриотизм. Да, можно понять жителей Западной Украины, взявшихся за оружие после зверств НКВД, но оправдывает ли это жуткие расправы, которые они устраивали? А ведь было, не вычеркнешь, как бы не хотелось. Если мы не напишем настоящую историю, ее снова будут переписывать и менять ярлыки. Нужно ли нам это?
Давайте посмотрим на бой под Стриганами объективно, без политических спекуляций, исходя из того, что написал сам Горбатый, не ставя под сомнение приведенные факты. Здолбуновский кош провел МОБИЛИЗАЦИЮ, а не пополнил свои ряды добровольцами. Вдумайтесь, перед каким жестоким выбором стояло подрастающее поколение: быть угнанным в остарбайтеры, стать полицаем или попасть в партизаны. К кому? В советские или в УПА? Как повезет. Так ли уж рвались в ряды УПА те самые юнцы? А что было за отказ от призыва по законам военного времени? Нужна ли была вообще мобилизация в 44 году, когда исход войны был уже практически предрешен? В чем же тогда слава атаманов УПА? В том, что загнали молодежь, не нюхавшую пороха, в свои отряды и практически безоружных тут же бросили на верную смерть?
А разве советские партизаны - не такие же украинцы, которые боролись против немецкой оккупации? Или кто-то рассчитывал, что фашисты - освободители?
История наша перекрученная и темная, даже недавняя. Вспомните знаменитый рейд Ковпака, который (рейд) без помощи националистических военных формирований был бы немыслим и скорее всего закончился бы разгромом ковпаковцев. Впоследствии за эту помощь советская власть «отблагодарила» «бандеровцев» примерно так же, как батьку Махно за взятие Турецкого вала при штурме Перекопа.
Наверное, было бы мудрее и по-человечески справедливее написать на памятнике: «Вечная память воинам УПА.»
Коментар
Щиро тішить думка читача, який не просто не був на місці події, але "не схотів" зрозуміти, про що, власне, йшла мова у попередній статті Ю.Горбатого. Очевидно, що напередодні розгляду питання про визнання бійців УПА воюючою стороною виконано соціальне замовлення "а народ протів" - достоту таке саме, як в ультимативному листі голови Крупецької селищної ради тов. Дем'янчука. Фантазія дописувача не лише придумала "насильницьку мобілізацію", але й черговий раз згадала "звірства бандерівців" - хоча в статті якраз йшлося про бандитизм радянської сторони - партизанів і НКВСівців (про який т.Іваненко рекомендує не згадувати); наведені свідчення учасників того бою - ДОБРОВОЛЬЦІВ, і вказані дати бою - німців в той час на Славутчині вже не було, і невідомо, навіщо радянські партизани сиділи озброєні на звільненій території. Тому хотів би порадити т.Іваненку - перед тим, як починати виливати на папір "власну" думку, розберіться з темою. Інакше виходить стандартна совкова пропаганда і підтасовка фактів - тож не т.Іваненку визначати, де правда, а де ні.
І ще одне. Приємно, що т.Іваненко знає, що треба і що не треба писати на меморіальній дошці. Проте сам т.Іваненко не дав на пам'ятник ні копійки. Вся сума була зібрана людьми - в тому числі родичами тих, хто загинув біля Стриган. І хоча б цей факт надає їм право написати про своїх близьких правду - навіть якщо вона не подобається мудрому т.Іваненку вкупі з ветеранами НКВС.
P.S. Хотілося б додати також, що не вперше "Моя газета" під соусом "демократії" подає заангажовані матеріали. Звісно, на кожну подію існує як мінімум дві думки - в силу цього можна подавати інтерв'ю з насильниками, вбивцями і злодіями, оскільки вони також мають право на власне бачення (як це було б демократично - на одній сторінці погляди жертви і злочинця, останнього бажано з фото). В даному випадку газета фактично виступила на захист "героїв" НКВС. Така позиція тим більш дивна, що кореспондент "МГ" був на відкритті монументу і має інформацію про те, що відбулося насправді - і у 1944 році, і у 2002. Вочевидь, основна мета такої політики - не з'ясувати правду (чи хоча б напівправду), а стравити сторони, після чого стати осторонь і шукати нові теми - звісно, лише з метою висвітлення подій з різних боків.
|
Архіви