”Славута, фабричне містечко розташоване на обох берегах Горині у Заславському повіті, стан і волость Славутська, у 25 верстах на північ від Заславля і стільки ж від Острога. Славута розташована посеред обширних лісів, є власністю та резиденцією князів Сангушків. Князь Роман Сангушко заснував у Славуті біля 1840 року суконну фабрику, папірню та механічний завод із формовочим та ремонтним цехами. Суконно-шерстяна фабрика з прядильнею дає робочі місця для більш ніж 400 робітників. Папірня дає до 60 000 пудів паперу щорічно. Механічний завод виготовляє сільськогосподарські знаряддя, парові машини і т.п., тут працює біля 200 робітників. Крім того, у Славуті є 3 водяних млини, парова лісопилка, пивна броварня, миловарня та фабрика з виробництва свічок. Посеред обширного ринку підноситься ратуша, збудована підковою, навколо якої розташовувалися напівпідвальні магазини. З північної сторони, на узгір’ї, височіє палац Сангушків із прекрасною бібліотекою, а колись і картинною галереєю, яка перевезена до Заславля. В бібліотеці, що налічує декілька тисяч вибіркових справ, знаходиться багато рідкісних рукописів.”
Словник Географічний Королівства Польського та інших країв слов’янських Варшава,1889 рік
З того часу змінилося все. Немає вже тих князівських лісів, які славилися на всю імперію. Нема багатьох з князівських підприємств. Нема палацу і бібліотеки. Давно зруйнована ратуша. Нема князя - вбитий "повсталими пролетаріями". Славута перетворилася в тихий застійний пам’ятник ТИХ часів. Вулиці Леніна і Дзержинського, Цеткін і Енгельса з вищербленим асфальтом, канонізовані герої і вічновідомі вороги. На порожній постамент колишнього пам’ятника цього літа котрийсь з послідовників поставив бюст вождя і охороняв цю потворну скульптурну групу з собакою - на 11-му році незалежності шматок території міста перетворився на острівець ГУЛАГу з відомим "крок вліво-вправо"... Треба мати уяву про містечко, аби зрозуміти значення того, що відбулося 18 березня 2002 року. В Стриганах, що під Славутою, відкрили пам’ятник воїнам Української Повстанчої Армії, котрі загинули 13 травня 1944 року в бою з радянськими партизанами і військами НКВС. Тієї ночі похідна колона повстанчих військ проходила в напрямку урочища Бридурин. В ар’єгарді йшли новобранці УПА, необстріляні хлопці, що тільки-но вступили до війська. Біля села Стригани зав’язався бій з радянськими партизанами-одухівцями та військами НКВС, терміново викликаними з міста. Зі станції підійшов бронепоїзд. Переважаючими силами більшовикам вдалося відсікти новобранців від основних повстанчих сил. В бою загинуло 127 вояків УПА. Ще близько тридцяти були захоплені в полон. Декількох з них закатував особисто Герой Радянського Союзу тов. Одуха. От як згадує ті події безпосередній свідок Володимир Яцентюк. "Коли я лікувався в госпіталі 10-11 травня на рідній Славутчині, передали, що через село пішла група бандерівців. Їх оточили. Кричали, щоб вони здавалися. Кричав і я, вживаючи фрази звернення радянського уряду, що їм збережуть життя. Хто з них відстрілювався, ті загинули, але частина здалася. Я особисто взяв двох хлопців років по вісімнадцять, без зброї, які просилися передати їх в НКВС. Я гарантував їм життя, їх усіх спочатку закрили в госпітальний погріб. Потім вивели ясного сонячного дня пов’язаних, поклали на цементному танцмайдані догори обличчям і... розстріляли без суду. І моїх теж. Як мені було на все це дивитися? Адже я гарантував їм життя. І досі стоять перед очима їх погляди, докірливі, вбивчі, бо я для них брехун зі своєю урядовою відозвою. Розстрілював їх також особисто сам Одуха. Трупи вбитих (стріляли в живіт, добивали поранених, кийком добивав Лещенко і "Полундра") відтягували до колод, де рубали дрова. Там викопали яму, кинули їх туди і засипали. Потім трупи вивозили кудись в ліс". Марфа Ліскова жила у Стриганах і пам’ятає ті події. "Над полоненими вчинили самосуд. Партизани ходили навіть по хатах і шукали шнурки, щоб полонених повісити. Зайшли і до мене, але я обурилася і нічого не дала. Потім трупи бандерівців повивозили у ліс, але закопали неглибоко, бо ще довго потім корови розгрібали землю на місці захоронень. І діти ці могили знову загортали". Марфа Ліскова мешкала по сусідству з сім’єю Одухи: "Дружина Одухи часто заходила до мене в гості. Вона була вагітною, коли зайшли у село німці. Спочатку переховувалася у односельців. Тоді її переправили із немовлям і старшеньким сином у загін до чоловіка. Там і сталася трагедія: Одуха власноручно застрелив немовля. Така ж доля чекала й старшенького хлопчика. Потім та жінка з’явилася у селі: начебто стала причинна. Розповідала і мені, й іншим сусідам, як чоловік розправився зі своїми дітьми" Володимир Яцентюк живе нині в Крупці. Він був перший, хто розповів про ці події не офіційною мовою звітів, а мовою правди - ще у радянські часи. Те, що йому довелося за це пережити - окрема тема. "Вірні" і "канонізовані" довели справу до суду - "за наклеп". І - програли цей суд. Тоді, в далекому 1991 році, біля села був насипаний курган, на якому встановлений скромний хрест - в пам’ять тих хлопців, котрим Україна була понад усе. Біля хреста завжди лежали живі квіти і вінки. До нього приїздили люди - і з Рівненщини, і з Хмельниччини. Занадто великий гріх вчинили одухівці, аби змовчати його і придушити звичайну людську пам’ять. Навесні 2002 року громадсько-політичним об’єднанням "Демократична Славутчина" було прийнято рішення встановити на місці хреста обеліск. І все почалося з початку. Влада не дала на пам’ятник ні копійки. Заява ініціативної групи про відведення земельної ділянки залишилася без уваги. Місцеві червоні почали вимагати від влади "запрєтіть єто безобразіє". По місту поповзли характерні чутки, котрі завжди "випадково" з’являються дивним чином в такі моменти - про "бандитів", які "щось там задумали". Ситуація до болю нагадувала події недалекої давнини, коли "слуги народу" робили все, аби не допустити відкриття меморіальної дошки В.Чорноволу. Спадковість, товариші. Спадковість... А обеліск ріс. З’явився фундамент. Встановлена була колона. Вигравіювана меморіальна дошка. Зроблена алея і квітники. Запрошувались гості. 17 серпня, за добу до відкриття, верхи нарешті змушені були видати документи. На цьому їхня роль у відкритті монументу завершилася - оскільки ніхто з райдержадміністрації на свято не з’явився і не сказав бодай слова. Втім, нібито когось з Будинку На Площі таки бачили - в кущах, подалі від людей... Народний депутат Г.Удовенко, що брав участь у відкритті, справедливо звернувся до тих, хто побоявся підійти: "УПА буде визнана воюючою стороною. І тоді ви перші побіжите до цього монументу..." А таки буде визнана - всупереч потугам лівих, всупереч поглядам "справжніх" істориків, всупереч потугам ветеранів СМЕРШу і НКВС, що стріляли в мирне населення і за те мають славу і гроші - на тому-таки 11-му році незалежності. А таки побіжать. Під час роботи по спорудженню обеліску підходили прості люди з села - і розповідали. Про те, як воно було. Про наскрізь фальшиву офіціозну історію. Про могили вояків УПА, котрі розкидані по навколишнім лісам. Або просто стояли мовчки. Або просто молилися... Спливуть рікою часу ті, хто зробив все, аби знищити пам’ять. Підростуть діти - малеча, що стояла біля обеліску, і дивилася, і слухала останніх живих повстанців - учасників того бою. Виростуть нові дерева, і нові хмари будуть пропливати над Тризубом, що увінчує пам’ятник. Колись поруч з монументом буде могила вояків УПА, що полягли в бою. Буде капличка. Будуть квіти. І над озером, над верхівками дерев, нестиме червоно-чорний повстанський хрест Срібний Обеліск.
Місто
Архіви
