Мiсто Славута

  Йшли в ліси, партизани?
  Рецензія на видання "Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в Славутські ліси партизани. - К., 2006. - 304 с."


  Без заперечення одним з тих періодів в історії України, що користується сталим інтересом в середовищі як професійних дослідників-істориків, так і серед широкої громадськості є Друга Світова війна, а зокрема той її часовий відрізок, що увійшов в історичну свідомість як Велика Вітчизняна війна. В цьому контексті особливу актуальність становлять дослідження присвячені такому явищу як партизанський рух на теренах України. Щоправда не можна не відзначити, що до сьогодення в Україні не існує жодної узагальнюючої праці присвяченої цій без перебільшення важливій тематиці. Тим не менше існує значна кількість досліджень в яких розкриваються певні аспекти діяльності окремих партизанських загонів. Однак в основній своїй масі книги та статті про місцеві прояви партизанського руху базуються або на глорифікації радянських партизан, або на повному їх неприйнятті. Таким чином надалі потребують уточнення статистичні дані про учасників партизанського руху, інформація про бойову та диверсійну діяльність, а в цьому контексті про реальні втрати партизан, специфіка взаємин партизан з місцевим населенням, особливо на теренах Західної України.
  Отже з огляду на вище зазначене не можна не вітати появу в 2006 р. книги С.Ковальчука та Т.Жоган "Йшли в Славутські ліси партизани..", присвячену партизанській та підпільній боротьбі з німецькими загарбниками на теренах сучасного Славутського району Хмельницької області. В загальному дана праця являє собою доволі якісне з поліграфічної точки зору видання, що складається з передмови, 24 розділів та 89 фотографій. Що ж до інших рис то спільна праця працівників Славутського історичного музею викликає більше питань ніж можуть дати викладені в ній факти. Власне на цих спірних моментах й зупинимо свою увагу.
  Перші неясності та неточності в рецензованій книзі з'являються вже з перших сторінок. Наприклад, у вступі автори відзначили, що "партизанський рух на Славутчині мав свої характерні особливості як за виникненням, так і за напрямками діяльності". І основна причина цих відмінностей нібито полягала в тому, що інші партизанські з'єднання на Україні формувалися з радянських десантників, а от славутській партизанській загін виник виключно стихійно (с.3). Очевидно, що таке твердження є безглуздим і безпідставним, оскільки славутський загін виник так само стихійно, як, наприклад, Рівненське партизанське з'єднання "За Батьківщину" (виникло на базі Ямпільського партизанського загону), Київське партизанське з'єднання ім. В.І.Чапаєва (виникло на базі підпільної групи О.Д.Ломако), З'єднання партизанських загонів Київської області ім. М.С.Хрущова (виникло на базі бойової групи с. Топори Ружинського р-ну Житомирської обл.), Волинське партизанське з'єднання ім. В.І.Леніна (виникло на базі підпільних груп Червоного р-ну Сумської обл.), Друга партизанська бригада ім. Й.В.Сталіна Вінницької області (виникла на базі підпільної організації Теплицького р-ну Вінницької обл.) тощо. Тобто як бачимо славутські партизани не були якимсь винятковим явищем як це відображено в рецензованій книзі. Більш того вже з перших сторінок стає зрозумілим, що автори є практично необізнані з науковою літературою щодо історії славутського партизанського загону. Цю фахову безпорадність підтверджує фраза про те, що "про партизанський рух у північних районах Хмельницької області досі не вийшло жодного друкованого документального видання" (с.4). І це при тому, що в 1949 р. колишній комісар Славутського партизанського з'єднання Г.В.Кузовков захистив дисертацію з теми "Партизанское движение в Каменец-Подольской области в период Великой Отечественной войны". А дещо пізніше видав її друком, незважаючи на незадоволення та протидію колишнього командира з'єднання А.З.Одухи, який вважав, що там багато перекручень та неправдивих даних. Крім того перу даного автора належить книга "Партизанський рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни" (К., 1951). Також невідомим для авторів рецензованої книги залишилися довідники "Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників" (К., 1947) та "Україна партизанська. Партизанські формування та органи керівництва ними (1941-1945 рр.)" (К., 2001). Врешті решт і з новітньої історіографії авторам невідомими є праці А.Чайковського, В.Лозицького, А.Кентія, А.Гогуна, що безпосередньо розглядали окремі аспекти діяльності з'єднання ім. Ф.М.Михайлова.
  Оцінюючи працю С.Ковальчука та Т.Жоган під кутом використання джерельного матеріалу не можна не відзначити, що по своїй суті ця книга базується на джерелах мемуарного характеру - спогадах колишніх партизан, свідчень очевидців тих буремних часів (с.6). При цьому не можна не відзначити без перебільшення величезну роботу авторів по збору цих свідчень і спогадів. Зокрема під час написання книги використано було щонайменше 45 свідчень та спогадів, розлогі кількасторінкові цитати з яких займають більше 40% текстового матеріалу книги. Щоправда під час використання цих джерел С.Ковальчук та Т.Жоган абсолютно не послуговувалися методами критичного аналізу, сліпо довіряючи всім викладеним в мемуарах-свідченнях даним, хоча написані вже після війни спогади свідків та учасників часто грішать на суб'єктивізм і незавжди відповідають реаліям. Так, наприклад, наводячи свідчення П. Прокопчука, про перший день війни, де відзначено було здивування молодого хлопця тим, що "над Берездівщиною, прикордонною зоною" пролетів літак, автори не помітили одного маленького нюансу, що відомий будь якому школяру (с.7). Отже станом на 22 червня 1941 р. Берездівщина вже майже два роки не була прикордонною територією. Адже після відомих подій вересня 1939 р. кордони Радянської України відсунулися значно далі на захід, до р. Буг. Інший приклад ми бачимо в спогадах С. Гуменюка, який вказує, що в березні 1942 р. до нього додому прийшов партизанський зв'язковий (с.65). І це при тому, що партизанський загін утворився лише в червні 1942 р.! Тобто, ймовірно, в спогадах мова йшла не про партизан, а про зв'язківця однієї з підпільних груп. В загальному ж вище наведені випадки безкритичного підходу до використаних джерел в рецензованому виданні є непоодинокими.
  Що ж до інших джерел то вони використані спорадично. І в цьому контексті доволі дивним виглядає твердження, що мовляв так вже сталося, що "найбільше матеріалів та документів про партизанський рух на Славутчині" відклалося в фондах місцевого музею. Враховуючи той факт, що в фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України збережено практично весь архів партизанського з'єднання ім. Ф.М.Михайлова (починаючи від радіограм і закінчуючи планами бойових операцій), окремі компактні збірки документів з історії славутських партизан зберігаються також в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Національному музеї Великої Вітчизняної війни, то вище зазначена теза є нічим іншим як тільки авторським самозаспокоєнням. Більш того маємо констатувати, що якби авторам вдалося опрацювати архівні матеріали та доповнити їх мемуарами, то в результаті ми мали б абсолютно іншу книгу.
  Вже в першому розділі книги доволі яскраво проступає певна політична заангажованість авторів, що можливо має своє коріння саме в безкритичному оперуванні мемуарами та "Звітом про бойову діяльність партизанського з'єднання ім. Ф.М.Михайлова". Так, наприклад, базуючись на останньому документі С.Ковальчук та Т.Жоган відзначають, що разом з німецьким обозом на Славутчину прибули "українські та німецькі націоналісти" (с.13). Якщо пояснити ким були "українські націоналісти" ще можливо, то хто такі "німецькі націоналісти" абсолютно не зрозуміло. Фактично в ідеологічному комуністичному стилі прописано більшість положень рецензованої книги. Зокрема характерним для досліджень виконаних в межах совєтсько-комуністичної ідеології є визначення німецької кримінальної поліції як інституції що в основному займалася не карними справами, а політичними (с.14-15). Насправді ж кримінальна поліція займалася розслідуванням саме карних справ (вбивств, крадіжок майна, саботажу, диверсій тощо) і лише коли в результаті слідства виявлялося, що ці акти були виконані радянськими підпільниками чи партизанами - справа передавалася до рук органів політичного нагляду. Окремо слід відзначити той факт, що вказуючи на злочини німецької влади С. Ковальчук та Т.Жоган забувають про подібні злочини радянської влади. Так, вказуючи на той факт, що селяни "повинні були щоденно виходити на роботу", а самовільна відсутність та неявка на роботу викликала підозру в політичні неблагонадійності (с.16), автори забувають, що й в радянські часи, в не таких вже далеких 1930-х рр., цих же провин було достатньо щоб особу закатували чи заслали до Сибіру.
  Гортаючи сторінки книги не можна не відзначити бездарне використання авторами цитат зі "Звіту...". Так, наприклад, цитуючи даний документ вказується, що відповідно підготовлені люди "з числа емігрантів .. встановлювали фашистський політичний лад" (с.13). І тут же кількома абзацами нижче, автори рецензованої книги вказують, що місцеве керівництво (рівня районного керівника) обиралося "з числа місцевих жителів" (с.14). Таким чином виходить, що до числа націоналістів-емігрантів відносяться Д.П.Матеюк, Я.О.Косович та інші славутчани, що ніколи нікуди не емігрували? Також тут не можна не відзначити, доволі цікавий висновок авторів, що мовляв на теренах Славутського району "партійні органи, органи радянської влади та військові не залишили нікого для протиборства ворогу" (с.21). Підставою цього твердження на їхню думку є той факт, що у складі підпільників та партизан не було жодного представника владних структур району. На нашу думку таке твердження є доволі сумнівним, якщо врахувати, що по всіх районах сучасної Хмельницької області, а також сусідньої Житомирської , було призначено осіб, що мали залишитися і вести диверсійну боротьбу про окупантів. На жаль, значна частина цих відповідальних осіб або втекла під час евакуації, або була знищена в перші ж дні окупації. Крім того в складі славутських підпільників таки були представники влади, зокрема секретар комсомольської організації с. Бараннє В.М.Музика. Більш того, твердження про відсутність спеціально підготовлених осіб на Славутчині є недостовірним ще й з тої точки зору, що з середини 1920-х рр. саме в Славуті знаходився безпосередній центр підготовки розвідників та резидентів філії Закордонного відділу ЦК КП(б)У .
  В контексті використання цитат, не можна не відзначити непоодинокі випадки використанні помилкових назв та дефініцій. Зокрема це стосується діяльності тих чи інших окупаційних установ. Так, наприклад, автори, в слід за радянською схемою, відзначають, що на терені міста Славути розташовувався концтабір, що мав назву "Гросслазарет Славута-2. Табір 301" (с.54). Хоча насправді в Славуті ніколи не було ніякого концентраційного табору, оскільки "Концентраційний табір (Konzentrationslager) - це місце превентивного ув'язнення людей з політичних, національних чи релігійних мотивів за рішенням державної таємної поліції - гестапо. При цьому людей ув'язнювали без слідства і суду, без встановлення терміну ув'язнення, з використанням особливо жорстокого режиму утримання (ізоляції) і врешті-решт з метою поступового знищення. Характерними ознаками концентраційного табору є: повна ізоляція в'язнів, реєстрація ув'язнених та запровадження спеціального одягу та системи розпізнавальних знаків і номерів, охорона табору винятково військами СС. Що більше, на теренах цілої окупованої України концентраційні табори існували лише у 6 містах - Дніпропетровську, Львові (Янівський), Києві (Сирецький), Краматорську, м. Красний Луч Луганської обл. та Сімферополі.
  Отже насправді в часи окупації в Славуті існувало 3 заклади для утримання радянських військовополонених. Зокрема це: а) Шталаг-301, який у серпні 1942 року було переведено до Славути з Ковеля, а вже в грудні того ж року - до Шепетівки ; б) Шталаг-357, який у березні 1943 року було переведено з Полтави до Славути і який пробув тут до жовтня 1943 р.; в) Грос-лазарет (Groß-Lazarett) - лазарет створений наприкінці 1941 року початково на базі відділення Шталагу 301, а пізніше окрема установа, що проіснувала до самого моменту звільнення міста Славути.
  Як вже вище вказувалося, автори даної книги, використовуючи метод безкритичного використання свідчень очевидців, припустилися ряду помилок фактологічного характеру. Так, наприклад, описуючи бій з бійцями УПА (26-28 липня) С.Ковальчук та Т.Жоган вказують на присутність серед партизан дружини А.З.Одухи - Ірини Іванівни (с.139). Однак як же тоді оцінювати наказ 105 по партизанському загону ім. Михайлова від 13 серпня 1943 року, в якому відзначено, що Одуха Ірина Іванівна "в следствии преследования немецкими властями прибыла в отряд". Отже Одуха І.І. ніяк не могла брати участь в тому бою біля села Теремне. Власне в даному контексті слід відзначити, що більшість вказаних в рецензованій книзі дат та подій потребують суттєвих уточнень. Так, наприклад, автори вказують, що 28 серпня після бою з вояками УПА, одухівці прибули до с. Півнева Гора, хоча згідно наказу 93 партизанський загін ім. Михайлова прибув в село Півнева Гора вже 27 липня 1943 р. Не останню роль в появі таких суперечливих цифр в книзі славутських краєзнавців відіграло не прийняття до уваги того факту, що для командування партизанського з'єднання ім. Михайлова характерним було приписування та перебільшення втрат супротивника, гіперболізація своїх перемог. Так, наприклад, звітуючи 31 липня 1943 року в Український штаб партизанського руху про бій з УПА в районі с. Теремне командування з'єднання вказало фантастичні цифри "противник потерял 600 чел. Наши потери - 12 чел.". Що більше, готуючи звіт про бойові операції командування загону знову підвищує кількісні показники. Тепер вже загиблих бійців УПА - 700 чоловік, а от загиблих одухівців лише 10.
  Врешті-решт не можна не відзначити того факту, що описуючі побут та діяльність партизан загону ім. Михайлова С. Ковальчук та Т. Жоган повністю опустили чи не звернули увагу на такі яскраві явища, що до певної міри характеризують славутських партизан, як пияцтво, дебоші, грабіж місцевого населення, сексуальну розпущеність. Останнє явище настільки поширилося в партизанському середовищі, що стало підставою спеціального засідання партійного комітету з'єднання 23 жовтня 1943 р. Зокрема в категорію осіб, що утримували т.зв. тимчасових дружин (временных жін ) потрапили член партійного комітету загону Кононенко, секретар парт.бюро Манько, командири загонів Ахновський, Мясоєдов, Бахарев. Не менш уславлені були партизани й в галузі грабунку мирного населення. Зокрема на це ганебне явище вказують накази обласного штабу партизанського руху від 1 жовтня 1943 р. Однак найбільш жорстоке своє відношення партизани показали по відношенню до населення Західної України - грабуючи його, займаючись відвертим мародерством та знищуючи будь які спроби спротиву місцевого населення. Саме на ці факти вказується в таємному наказі облштабу від 9 березня 1944 року.
  Не оcтаннім явищем в партизанському середовищі була наявність т.зв. "стукачів". Більш того це явище усіляко підтримувалося командуванням. Так, наприклад, в своєму листі від 29 лютого 1944 року секретар Кам.янець-Подільського обкому КП(б)У Олексенко відверто закликав командування з'єднання Михайлова "завести такой порядок", щоб кожен комуніст слідкував за своїми товаришами і доносив командиру.
  Отже підсумовуючи дану коротку рецензію слід відзначити, що рецензоване видання не лише не вирішило поставленого завдання, зокрема "відобразити реалії партизанського життя", а більш того, далі закріпило старі радянські штампи та визначення. Більш того авторам так і не вдалося спростувати ті міфологеми, що виникли навколо діяльності партизан на Славутчині. Разом з тим дійсною заслугою С. Ковальчука та Т. Жоган є вдала спроба створити підґрунтя до подальших вже наукових досліджень історії виникнення та діяльності партизанського з'єднання ім. Михайлова, а також відображення тих проблемних напрямків які вимагають подальшого вивчення з залученням широкої джерельної бази.