ЗВЕРНЕННЯ Спілки офіцерів України до демократичних і патріотичних сил країни
Бездіяльність нинішнього керівництва держави, блокування позитивних реформ на користь українського народу лівою чистиною депутатів Верховної Ради та їх популізм призвели до політичної, соціальної, економічної та духовної кризи, втрати довіри до державних структур, дискредитації самої ідеї незалежності. Тривала невиплата заробітної плати, пенсій, стипендій поставила на межу виживання більшу частину населення України. Злочинність у країні сягнула небачених розмірів. Особливу небезпеку для держави являють особи, які прикриваються депутатською недоторканністю. У надзвичайно скрутному становищі опинились інтелігенція, селянство, військові та працівники правоохоронних органів. Для подолання бездіяльності влади, демагогії лівих та колишньої комуністичної номенклатури, яка залишилась при владі, необхідно, щоб до керівництва державою прийшли люди нової генерації, котрі конституційним шляхом здатні навести порядок, забезпечити безпеку та суверенітет держави, реально, а не на словах поліпшити добробут народу. В Україні почалась кампанія підготовки до виборів Президента України. Загострюється політична боротьба між численними партіями, об'єднаннями та їх лідерами. В цій ситуації досвід виборів до Верховної Ради України минулого року свідчить - за лівий блок проголосувало трохи більше 25% населення, однак через розпорошеність демократичних сил і відсутність порозуміння між собою ліві отримали трохи більше третини місць у парламенті. Ось чому ми звертаємось до партій національно-державницького спрямування, - ми не маємо права на повторення помилок 1998 року. Ціна цьому - втрата незалежності Української держави. Спілка офіцерів України пропонує утворити єдиний блок з єдиною кандидатурою від національно-державницьких сил для виборів Президента України. Наша сила - в єдності! Законність, Порядок, Справедливість збережуть Український народ і Українську державу.
НЕВИПАДКОВА ВЗАЄМНІСТЬ
Кожного разу, коли починаються передвиборні перегони, виникає запитання на зразок - а що він мені дасть? Бідність вкупі з елементарною нерозбірливістю йдуть поруч. Одні кандидати "дають" дизельне пальне на посівну і тим "купують" цілі села, хоч в країні немає проблем з пальним. Інші пропонують техніку від фірми, в якій мають власний інтерес. Все це не задарма - потрібні голоси виборців. Пізніше, щоправда, буде й розрахунок за надане, хоча б тим врожаєм, що зібрали. Допомагають у цьому процесі місцеві можновладці - їм теж вигода є. Адже такий претендент сказав, і є товар, а це означає, що і влада слів на вітер не кидає. До того ж не буде боліти голова - де це його взяти, бо за забезпечення посівної чи жнив питають старші товариші, а так все, що потрібно є. Дарма, що не безкоштовно - не нам же повертати. Однак, це ще не все. Ось претендент досяг свого. Яка його роль далі? Чи змінилось щось? Ні. Наїзди похапцем, зустрічі з керівництвом регіону, де обирався. Офіційно це зветься "ощутить пульс жизни". Наприклад, щоб депутат допоміг продати вироблену продукцію одному з підприємств району. Ну а що ж виборці? Хто ними займається? Хто вивчає та аналізує проблеми жителів регіону? Нібито є такі, однак робота не ведеться. Більш того, на листи-запрошення протягом півроку не відгукнувся ні сам депутат, ні його місцевий помічник. При чому мова вже не йде про пальне, подарунки до "Дня Святого Миколая" чи візок для інваліда. Мова йде про шляхи наповнення бюджету міста та району завдяки законотворчій роботі. Ось це вже виключно робота депутата. А тут особливо похвалитись нічим. Ні уваги до пропозицій по створенню вільної економічної зони, використовуючи сусідство ХАЕС, ні виявлення власної точки зору по проектах законів соціального захисту інвалідів, депортованих націй тощо. Одне з двох: або депутат не розуміє, що це саме його робота, або він робить ставку лише на керівництво, бо це воно сприяло обранню і надалі лише і потрібно мати з ним справу. На користь останнього говорять зустрічі з керівниками і жодної - з виборцями, громадськістю та депутатами обох рад. Отже, підтверджуються висновки виборчої кампанії 98-го року - після Ірпіня обрано віддаленіший регіон від столиці. Ще через 4 роки знайдеться ще більше віддалений - там такого ще депутата не знають. І ще про одне: гірко дивитись на керівників району, які зустрічають гостя з Києва як єдиного рятувальника. Місцеве телебачення досить переконливо показало, яке значення надають перші особи району, хоч і самі є депутатами, людині з столиці. Чому, спитаєте? Тому, що звикли . секретар обкому чи ЦК, а нині представник облдержадміністрації чи міністерства підкажуть як бути далі. Нібито самі ні на що не здатні. Ось так, а ми питаємо: "Чого бідні?"
АВТОКЕФАЛІЯ. ТРОХИ ІСТОРІЇ
Минає сьомий рік відтоді, як Московська Патріархія розколола Українське Православ'я на дві церкви - Українську і псевдо-Українську. Саме промосковська частина в травні 1992 р. відкололася від свого Предстоятеля - митрополита Філарета, гучно назвавши себе Українська Православна Церква. Вважаючи себе канонічною, УПЦ не любить говорити про свою причетність до Москви. Саме звідти стверджують: Українська Православна Церква може стати автокефальною (тобто незалежною) тоді, коли на це дасть згоду Руська Мати-Церква, і її визнають усі інші Помісні Православні Церкви. Однак, в "Книзі правил Святих Апостолів, Святих Соборів Вселенських та Помісних, і Святих Отців", котра є основним джерелом канонічного права, механізм утворення автокефальної церкви відсутній. Є тільки вказівки на те, що собором визнаються права автокефальної церкви в межах своєї області (правило 6 та 7 Першого Вселенського, 2,3 - Другого Вселенського, 8 - Третього Вселенського та 28 - Четвертого Вселенського Соборів). В правилах 17 Четвертого Вселенського та 38 Шостого Вселенського соборів говориться про те, що "громадянським та земельним розподілом нехай слідує і розподіл церковних справ" - тобто церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. Таким чином. Вселенські Собори лише затверджують фактичний автокефальний статус тієї чи іншої церкви, але ніяк не надають автокефалію цим Церквам. Ось приклади: Грузинська Православна Церква проголосила себе автокефальною ще у 487 році. У 1811 році, за наказом російського імператора, у зв&'язку із приєднанням Грузії до Росії, ГПЦ протиканонічно була позбавлена автокефалії. Після падіння імперії, в лютому 1917 р., Грузинське духовенство розірвало зв';язки з Російською Православною Церквою і відновило автокефалію. Болгарська Православна Церква у 870 році двічі перебувала в складі Константинопольського Патріархату, поки не розвалилась Османська імперія, і у 1872 р. з волі болгарського духовенства і віруючих було відновлено Болгарську Православну Церкву, яку Константинопольський Патріархат визнав лише у 1945 році. Сербська Православна Церква стала автономною 1219 р., а у 1346 р., із зміцненням Сербського королівства та за згодою Константинополя, проголосила автокефалію. Остаточно ствердилась у 1879 р. Елладська (Грецька) Православна Церква утворилась після появи Грецької держави у 1833 році. Автокефалія Елладської Православної Церкви не визнавалась до 1850 року. Румунська Православна Церква проголосила власне самоврядування у 1865 році (Румунська держава постала у 1862 році). Автокефалію церкви визнано у 1885 році. Албанська Православна Церква також зобов'язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, з якою вона і з'явилась разом у 1922 році. Ну а що ж Московська Патріархія? У 1448 році собор єпископів висвятив Московського митрополита без згоди Константинополя, до канонічного відання якого Церква в Московії тоді належала. Автокефалія Московської Церкви 141 рік (з 1448 до 1589рр.) не визнавалась, і це не дуже засмучувало. Вона жила повним життям і не ніяковіла від своєї "безблагодатності, неканонічності та розкольності". У 1686 році була неканонічно передана у підпорядкування Москві Київська митрополія, яка належала до Константинополя. Лише підкупом Московський Патріархат домігся від Діонісія Патріарха Константинопольського "канонічності" цього акту захоплення. Приєднання Київської митрополії до Москви визнано неканонічним і в листі Патріарха Константинопольського Димитрія до Московського Алексія (1990 р.), де визнається Руська Православна Церква в кордонах, встановлених під час постановлення першого Московського Патріарха 1589 року - без Київської митрополії, а також території Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Ось чому у складі Константинопольського Патріархату 1923 року утворено, а у лютому 1996 року відновлено Естонську Апостольську Православну Церкву, а приклад турботи Естонської держави про ЕАПЦ повинен надихнути до конкретних дій і державну владу в Україні.
Часопис "Голос православ'я";, ч.8, квітень 1999 р.
ПАМ'ЯТНІ ДАТИ. ЧЕРВЕНЬ
9.06.1668 р. - Петра Дорошенка обрано гетьманом України. 23.06.1917 р. - Перший Універсал Центральної Ради, яким український народ проголосив свою волю: "Однині творити самим своє життя". 28.06.1996 р. - Прийняття Конституції України. 30.06.1704 р. - Гетьман Іван Мазепа об'єднав Право- і Лівобережну Україну. 30.06.1941 р. - У Львові проголошено Акт відновлення самостійності України.
ЛИПЕНЬ
7.07.1651 р. - Битва під Берестечком. 14-22.07.1944 р. - Бої дивізії "Галичина" під Бродами. 15.07.1944 р. - Утворено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). 16.07.1990 р. - В Києві Верховною Радою УРСР проголошено державний суверенітет України. 25.07.1687 р. - Івана Мазепу обрано гетьманом України. 30.07.1920 р. - Створено Українську Військову організацію під проводом Євгена Коновальця.
Місто
"Край"