Мiсто Славута

  Мер міста Василь Зиданович Кіндер думав.
  Обстановка для цього була сама сприятлива. Робочий день закінчився, і можна було забути вервечку нудних питань про дороги, каналізацію і гральний бізнес. У світлі осіннього сонця на стінах переливалися псевдокозацькі малинові клейноди на стінах, блищали латунні шаблюки і муляжі булав та перначів, симетрично розставлені в кожному кутку. Під склом вітрини тьмяніли ордена, якими мера періодично нагороджували підлеглі. Кожне таке нагородження закінчувалося гулянкою в сусідній корчмі, де новий орден традиційно купався в горілці, а згодом перекочовував до вітрини.
  Цього разу, втім, було не до орденів. Василя Зидановича цілком захопила нова ідея. Сталося це після того, як школярі однієї зі шкіл подарували мерові макет підводного човна. Зараз цей човен стояв у мера на столі, і наводив на цілком певні роздуми.
  - Пачинського до мене, швидко! - чітко, по-козацькому, віддав наказ мер.
  Начальник ідеологічного відділу козацької сотні міськвиконкому Ромуальд Пачинський з'явився негайно. Він знав - мер чекати не любить. Може схопитися за шаблюку і почати нею вимахувати. Минулого разу, коли працівники ЖЕКу не встигли вчасно зібрати біля міськвиконкому трибуну для чергового нагородження, мер намагався перерубати шаблею стіл. І хоча латунна підробка зламалася, Пачинському дуже не хотілося випробовувати долю.
  - Заходь, козаче! - радісно запросив мер. - Я тут ось що подумав: кіннота у нас є? Є! А піші козаки є? Є! А ось козацького флоту до цього часу нема!
  Пачинський промовчав. Він ще не знав, в яку сторону обернеться справа, і волів вловити хід мерських роздумів.
  Мер, між тим, дивився на макет човна.
  - Я от що ще подумав, Ромуальде. Нам треба негайно створити свій флот! Підводний! Озеро в нас є, от в ньому і буде флот!
  Лаконічність формулювання дуже вразила Пачинського. Як правило, мер не відразу міг висловити думку, і доходив до суті ідеї десь на другій годині виступу. Але основної перешкоди мер не побачив. А вона, між тим, лежала на поверхні. Тобто, на дні...
  - Дозвольте слово сказати, пане отамане! - гаркнув Пачинський.
  - Дозволяю, - сказав мер, вдивляючись в макет.
  - У нас глибина не теє... не того...
  - Що не того?
  - Три метри глибина у нас в ставі...
  - Розкопаємо, - безтурботно кинув мер.
  Пачинського кинуло в піт. Він відразу уявив собі масштаби робіт і витрат, а також те, що скаже населення, з яким Ромуальду доводилося мати щоденну справу по службі... Спустити став, вивезти кубокілометр ґрунту, наповнити став, роздобути підводного човна, приволокти його. Ідея набувала катастрофічного забарвлення. Максимум, на що міг спромогтися бюджет - це відкрити шлюзи і перетворити озеро в центрі міста на смердюче болото. Далі мали початися пошуки винних. І Ромуальд здогадувався, чия кандидатура підійде найкраще... Тому нерішуче сказав:
  - Так човна ж нема...
  Василь Зиданович знову задумався. Аргумент був просто вбивчим. Але здаватися так просто не збирався.
  - А ми тоді збудуємо козацькі човни! І вирушимо в плавання! Дійдемо аж до моря і гайда турка воювати!
  Пачинський відверто засумував. Як мінімум, місяць піде на те, аби переобладнати єдиний моторний човен на козацьку чайку. А далі настануть холоди. Пертися ж по крижаній річці не хотілося - навіть позірно, про людське око.
  - А далі настануть холоди, - висловився він вголос.
  - І що тоді нам робити? - в'їдливо запитав мер. - Як ми тую козацькую славу збережемо? За що нагородимо мене черговим орденом?
  - А мо', давайте щось на день міста придумаємо?
  - Ага, давай, - відказав Василь Зиданович. - Чим цього разу торгуватимемо? Козацькою горілкою чи басурманською ракією?
  - Я не про те, - терпеливо сказав Пачинський. - А давайте буцімто наше місто на тисячу років старше. Буцімто наш краєзнавець Хвальчук під вашим керівництвом зробив таке відкриття...
  Мер насупився. Він ще не забув минулого випадку з краєзнавцем. Тоді якраз оголосили конкурс на створення прапора міста. Місцевий краєзнавець, Станіслав Фріцевич Хвальчук, ввечері першого ж дня приніс готовий малюнок. Він стверджував, що саме це зображення було віднайдене ним на горищі в якійсь закинутій сільській хаті. Прапор негайно затвердили на виконкомі і навіть почали вишивати всім містом. Грім вдарив за два тижні, коли виявилося, що зображення прапору майже один в один передерто з символу Південно-Африканскої республіки. Станіслав Фріцевич був негайно викликаний на килим. Втім, тримався він, як завжди, впевнено. Після тривалих дискусій було вирішено зам'яти конфлікт тим, що провести конференцію "Козаки і негри - брати навіки". В наступному номері газети "Трудівниця П" з'явилася стаття Хвальчука про віднайдені ним невідомі раніше факти участі африканських найманців в козацьких походах. Афіші про конференцію висіли по всьому місту, аж поки хтось не пояснив меру, що "негр" - слово лайливе, і варто писати "африканець". Мер послав до біса і біле, і чорне, і відмінив конференцію. Але прапор все одно вже висів над головою, нагадуючи чи то про африканське сафарі, чи про черговий ляп знаного краєзнавця.
  Втім, до дня міста часу залишалося небагато. Отож вибирати не було з чого...
  - Де тепер він? - поцікавився мер.
  - Працює над черговим історичним відкриттям. Йому фаянсовий завод замовив книгу - "Наша батьківщина - батьківщина ватерклозетів". Старожили йому вже розповідають, що перший унітаз винайшли саме у нас. Книгу буде видавати - "Байки в туалеті".
  Тема несподівано зацікавила Василя Зидановича. Він хворобливо ставився до всього, що відбувалося в місті без його участі. На мить йому уявилося розкішне видання з глянцевою обкладинкою, його фото на першій сторінці, вступною статтею Станіслава Фріцевича і сторінками, на яких були різнокольорові унітази... "Треба в співавтори піти," - подумав Василь Зиданович, занотовуючи думку собі в записник. "І назву якусь іншу запропонувати - наприклад, "роздуми про вічне"...
  Втім, погоди ця інформація не робила ніякої. Станіслав Фріцевич вже півстоліття як не був в жодному архіві. А писати статтю з посиланням на архіви без архівів якось не годилося. Це розуміли обидвоє...
  - А може, - несміливо сказав Пачинський, - оголосимо війну тіпа Польщі і захопимо архів в бою?
  - Ти, Ромуальде, зовсім дах втратив за тими зв'язками з громадськістю, - здивувався мер. - Не січеш, що кажеш. Поляки нам зараз брати і все таке...
  - То у вас брати негри, то поляки, - не утримався Ромуальд.
  Обидвоє замовкли. Ситуація явно виходила з-під контролю.
  Аж раптом Ромуальда осяяло:
  - А скажемо, що в поході знайшли!
  Мер задумливо погладив підводного човника на столі і подивився на Ромуальда. В очах в нього засвітився радісний вогник.
  - А недаремно ти хліб козацький їси! - похвалив Кіндер Пачинського. - Варить кебета! От і реабілітуємося перед громадськістю. Скажемо - знайшли в скрині, заритій на полі якоїсь-там битви. Дату нам Хвальчук хай придумає, ми йому за це статтю дозволимо написати. А то, бачиш, народ не розуміє, сміється, блін...
  Сміятися дійсно було з чого. За той похід чутки ходили по всьому місту. Буцімто козаки під орудою мера, виїхавши верхи з міста, потім пересіли на автомобілі, а коней відправили трейлером. Перед сусіднім селом знову пересіли на коней. І так далі. Але одного разу водій трейлера переплутав напрямок наступу і поїхав не туди. Козаки дві години чекали коней перед сусіднім Потішином і змушені були чимчикувати пішки. Лампаси, пілотки і шаблюки виглядали гротескно. Тріумфального в'їзду не вийшло. Діти сприйняли козаків за рекламну агітбригаду заїжджого цирку і намагалися розпитати, почому білети, де їхня мавпочка, і навіть фотографуватися з ними. Водій трейлера розпитував жителів сусідніх сіл, куди поділися козаки, чим ще більше роздмухав інтригу і виніс все на широкий загал. Кожен пес в селі знав, що коні і козаки рухалися окремо. Злі язики додавали - "від корчми до корчми".
  Мер не любив згадок про той похід. Саме тому ідея заробити бодай якісь дивіденди видалася напрочуд дочасною.
  - Давай, Ромуальдику, клич Хвальчука, хай придумує. І документ в газеті щоб був буцімто справжній! А то, знаєш, потрапить на очі якомусь київському чи львівському розумникові - проблеми огрібати ти будеш, - ласкаво закінчив мер засідання. - Давай, козаче, чеши на подвиги, сурма кличе!
  Пачинський вийшов з кабінета.
  Заходилося на ніч. Вже світилися ліхтарі, і жовте осіннє листя видавалося ще більш осіннім.
  Мер підійшов до стола і знову подивився на підводного човна.
  А потім тихо сказав:
  - І все одно ми пірнемо! Як не зараз, то весною! От виграємо вибори, і в море, турка воювати!