В Ізяславі побував нащадок родини князів Санґушків.
Наприкінці липня вчені-історики з України та Литви вирушили у спільний дослідницький тур західноукраїнськими землями. Науковці вивчали культурну спадщину великих князів литовських - у Львові, Ужгороді, Луцьку вони оглядали замки і палаци, що раніше належали Ґедиміновичам, і створили для їх збереження "Форум історичної пам'яті". Цей тур став би одним із сотень інших наукових форумів, якби участи у ньому не взяв "живий представник історії" - нащадок династії великих князів литовських у 19 поколінні, представник родини Санґушків, князь Павел Францішек Роман Санґушко.
Це ім'я відоме багатьом мешканцям Волині, адже родові маєтки князів Санґушків були у Славуті, Заславі, Антонінах та у Підгірцях. Іменем князя Санґушка названо вулицю у Славуті і, навіть, сорт пива. Павел Санґушко, який живе у Бразилії, теж знає про Україну чимало. В основному із родинних леґенд. Він розповів, що його дід князь Роман, який змушений був на початку другої світової війни назавжди залишити свою останню українську резиденцію у Підгірцях Львівської области, завжди згадував про Україну як про свою "обітованну землю". У спальні Павела досі висить картина із зображенням родового палацу Санґушків на березі Горині в Заславі.
Український тур князя був дуже насичений, постійні переїзди, ознайомчі екскурсії. Проте він практично не мав резонансу у пресі. Чи то через брак часу, чи то через недопрацювання організаторів, Павел Санґушко зустрівся з журналістами тільки двічі: у Рівному і в Києві. Причому це були не масштабні прес-конференції, а скромні інтерв'ю. Шкода, що повернення "блудного князя" на історичну батьківщину пройшло практично непоміченим.
Із князем ми зустрілися в студії "Радіо-Ера" ФМ: часу обмаль - увечері урочистий прийом у посольстві, вранці - літак додому. Павел Санґушко зосереджений, по-дипломатичному витриманий і невтральний у своїх висловлюваннях. Емоції прориваються лише одного разу, коли з болем згадує про дерева, що виросли у стінах родового палацу.
- Пане Павле, які ваші враження від поїздки Україною і від історичної спадщини вашої родини?
- Я дуже вражений цією мандрівкою. Мені пощастило побачити Литву - вітчизну Ґедиміновичів, Білорусію і проїхати Україною від Заходу до Сходу. Для мене це була історична подорож. Це ніби повернення у минуле, яке жило у наших родинних переказах. Дуже хвилюючим моментом було відвідання Підгірців - останньої резиденції мого діда - князя Романа Санґушка. Але ми також побували в кількох інших містах України і оглянули кілька наших родових палаців і замків інших давніх литовських родин - свідків величі історичного союзу України та Литви.
- Чи маєте ви можливість і намір допомогти у збереженні ваших давніх родинних маєтків?
- Для мене дуже важливо зберігати історію. Я знав історію України із розповідей мого дідуся і тата, читав про неї у книгах, а ця подорож усе це ніби оживила. Я побачив усе, про що знав із сімейних леґенд, на власні очі. Дуже прикро, що наш палац у Славуті цілком знищено, а в Ізяславі залишилися тільки руїни. Але все ще є Підгірці, які пережили пожежі і недбалість нових господарів, проте збереглися. Там навіть залишилися якісь старовинні меблі. Я впевнений, що у підгірецькому палаці можна створити музей, і буду всіляко підтримувати цю ідею. Це дасть можливість краще показати світові Україну і показати самим українцям великий пласт власної історії, пов'язаної з Литвою і її давніми аристократичними родами, що жили на українській землі. Звісно, на створення музею потрібно дуже багато часу, але що значать для історії навіть 40-50 років? Майже нічого!
- Значна частина мистецьких цінностей зі спадку Санґушків зберігається в закордонних музеях. Кому сьогодні належать ці витвори?
- Під час другої світової війни значна частина самих наших маєтків і, певна річ, мистецьких цінностей була знищена, загублена чи пошкоджена. Багато меблів і картин із родинної колекції сьогодні опинилися в музеї Тарнув у Польщі. Частину сімейних цінностей мій дідусь у 40-му році вивіз до Бразилії, де навіть створив для їх збереження спеціяльний фонд, який носить наше ім'я. Але вони тепер не належать родині. Ця частина нашої колекції - національне надбання Бразилії.
- А в українських музеях опинилися хоч якісь із родинних реліквій князів Санґушків?
- Я впевнений, що щось залишилося і тут. Наприклад, у музеї в Рівному є портрет Романа Санґушка. Це не мій дідусь, а князь Роман, який жив у 16-му столітті. Історикам цікаво було б дослідити всі музеї України на предмет зберігання не тільки цінностей зі спадку родини Санґушків, але і усіх Ґедиміновичів та інших відомих литовських родин, як, наприклад, Радзівіли, або польських родин, як от Потоцькі.
- Чи думаєте ви про можливість повернення своєї власності в Україні?
- Це не є метою моєї подорожі. Я хотів відкрити для себе землю моїх предків. А реституція - це дуже складне і делікатне питання. Спершу його мають обговорювати самі українці.
- Пане Павле, приналежність до давнього шляхетного роду для вас означає додаткову відповідальність, чи це просто щасливий випадок, який дає вам більше переваг?
- Спадкоємність дуже важлива. Але вся ця довжелезна родинна історія, яка весь час поруч зі мною, не сильно впливає на моє щоденне життя. Навіть, будучи нащадком Ґедиміновичів, я живу звичайним життям, як і всі інші.
- Чи існують особливі звички, традиції, етикет, принципи виховання в аристократичних родинах?
- Авжеж. Це стосується передусім освіти, манер, а також поваги. Приміром, у тих країнах Європи, де збереглася монархія, ми бачимо, що королі і дворяни мають жити згідно з певними традиціями. Вони представляють свою країну, їх поважають люди. Але всі ці манери, умовності, родинні історії - це ніби подарунок із минулого. Ми маємо це берегти, щоб на уроках історії наші діти могли не просто з цікавістю відзначати, що вони належать до давніх родин, а бути для своїх однолітків прикладом того, як слід пам'ятати про своє минуле і про героїв своєї країни. Але це в жодному разі не заважає аристократам мати звичайне приватне життя.
- Наскільки тісно спілкуються родини знаті з різних країн? Сьогодні ще укладаються династійні шлюби?
- Ми - рідня із сім'єю Чарторийських. Вони також належать до дому Ґедиміновичів. У нашій родині є нащадки знатного польського роду Потоцьких, Радзівілів. Усі ці родини дали світу багато героїв і політиків, які відіграли важливу ролю в історії трьох країн - України, Литви та Польщі.
Моя мама походить із французьких родин Поліньяк та Ґуа де Шонлі. Обидві сім'ї ведуть свій рід ще з 13-го століття. У Франції є багато відомих сімей, нащадки яких і досі живуть у своїх родових палацах і замках. Але нащадкам завжди важко. Бути спадкоємцем не завжди найкращий варіянт, адже тобі доведеться утримувати і доглядати свій старовинний палац.
Зараз я живу у Бразилії. До Південної Америки мій дідусь приїхав у 1940 році, коли залишив Україну і Польщу. У мене є компанія, що займається нерухомістю. Це наш сімейний бізнес. Певну частину свого життя я також провів у Франції, де живе інша гілка моєї родини. Ми часто спілкуємося, разом зустрічаємо Різдво, інші свята. Жити в іншій країні і завжди бути далеко від сім'ї - нелегко. Нам дуже пощастило, що у нас є такі дні, коли ми можемо зібратися разом.
- Ви вперше приїхали в Україну, хоча з цією землею пов'язана історія вашої родини. Наша держава означає для вас щось особливе? Ви почуваєтеся українцем, литовцем, бразильцем, чи тільки представником родини Санґушків?
- Так. Передусім, я Санґушко. Це ім'я дісталося мені у спадок, і саме завдяки йому я можу зробити дещо більше від звичайної людини. Наприклад, вчора ми підписали договір про співпрацю у вивченні історії між українцями та литовцями. Я сподіваюся, що вчені зможуть вдихнути нове життя в історичну співпрацю наших країн. І ми почуємо не тільки про героїв минулого, але і про наші часи: про культурну та економічну співпрацю... Україна і Литва мали дуже успішний союз. І те, що було здійснено в минулому, можна зробити і в сучасному, і в майбутньому.
- Як ви ставитеся до того, що сьогодні ім'я Санґушка носять не тільки палаци і вулиці, а, скажімо, сорт пива? Чи не маєте ви економічних претензій до виробників?
- Я можу тільки пишатися цим. Тому що ім'я Санґушко, яке було дуже важливим в історії, живе і сьогодні в назвах вулиць, назві фабрики... Я вдячний українцям за те, що вони нас пам'ятають. Про пиво я чув, але під час подорожі у нас було так мало часу, що скуштувати його я так і не встиг. Сподіваюся лише, що воно відповідає гордому імені, яким його назвали.
Місто
