Мiсто Славута

  Про тих, що в смертельному двобої стояли біля витоків нашої державності, і дещо про інших - на кому горить шапка.

  Слово Гурби, що означає назву колишнього села на Рівненщині, увійшло у мій лексикон не так давно - відтоді, як я особисто познайомився з нашим земляком, багаторічним в'язнем сталінських концентраційних таборів, чотовим ОУН-УПА Іваном Юхимовичем Зеленюком. Попри 18 років енкаведистських "санаторіїв", двомісячного очікування розстрілу у камері смертників і втрати найрідніших людей, цей мужній чоловік зумів зберегти у собі щире незачерствіле серце і добру не озлоблену душу, якусь ніби дитячу безпосередність. Можливо, тому, що Іван Юхимович є глибоко віруючою людиною, сподвижником у розбудові Святопокровського храму у нашому місті, та й його дружина, Катерина Яківна, хористка церковного хору, є сивочолому ветерану УПА надійною опорою на схилі літ. З його розповідей я, зокрема, дізнався, що саме у ці весняні дні 21-25 квітня 1944 року в Гурбах точилися наймасштабніші та найзапекліші бої УПА з військами НКВС, що тривали до початку травня і охопили територію Здолбунівського, Дубненського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського . Тернопілля. Тоді 5 тисяч українських повстанців, що справедливо ототожнювали гітлерівський режим зі сталінським, зійшлися у смертельному двобої з найелітнішими більшовицькими військами . каральними загонами НКВС, в яких нараховувалось понад 35 тисяч чоловік. В арсеналі карателів була авіація, артилерія, танки і бронепотяг. Небагатьом українським воякам тоді вдалося вирватися з більшовицького оточення, небагатьом судилося вижити у сталінських катівнях і зовсім небагатьом, десятиліттями обпльованим комуно-більшовицьким режимом . дожити до омріяної незалежності України.
  Рівно через 65 років після початку тієї битви . погожим сонячним днем 21 квітня цього року мені, в складі неофіційної делегації зі Славути поталанило бути свідком, як в урочищі Гурби знову було багатолюдно, знову лунали залпи, та тільки на цей раз сюди з усієї України з'їхались тисячі небайдужих до історичного спадку людей різного віку, аби вклонитись тим, хто в буремні роки ціною власного життя виборював нашу незалежність, а постріли, що злились зі звуками державного Гімну, були салютом полеглим борцям за волю України. Урочистостям передувала літургія, яку провів в новозбудованій святій обителі митрополит Рівненський і Острозький Євсевій з чисельною когортою священнослужителів УПЦ Київського патріархату, та поминальна молитва біля могили загиблих вояків, коло якої в почесній варті, з жовто-блакитними та ОУНівськими прапорами завмерли як молоді члени братства, так і безпосередні учасники тих подій. Над братньою могилою полеглих, на пагорбі на височезній щоглі високо вгорі розвівався гігантський державний прапор, а посеред меморіалу, також на височезній мармуровій колоні-постаменті на фоні чистого синього неба, застигла в камені Божа Матір огортала всіх присутніх, живих і мертвих, своїм омофором. Клубок підкочувався до горла і сльози на очах бриніли у присутніх, як 85-літній воїн УПА, безпосередній учасник тієї битви Василь Кирилюк з Дермані, псевдо "Ясен", незвиклий до виступів перед такою величезною аудиторією, демонструючи пожовтілу від часу світлину, зривистим від хвилювання голосом крізь сльози розповідав про зображених на ній своїх однокласників, що всі, як один присягли на вірність Україні і всі, як один загинули за її волю, хто на полі бою від радянської, чи німецької кулі, а хто в катівнях. Інший ветеран, прізвища якого я, на жаль, не встиг занотувати, з болем і надією звертався до молодого покоління, застерігав його від згубних звичок і моральної деградації, закликав гідно продовжувати справу розбудови нашої держави, бо нинішні владці не є її патріотами. Ми воювали за Україну, але не за таку, . такими гіркими словами закінчив він свій виступ.
  Поки тривали урочистості, виступали відомі політики і діячі, весь цей час нарівні з молодими воїнами перед присутніми стояла невелика шеренга ветеранів ОУН-УПА. В одностроях, вишиванках, сивочолі, мов витесані з кременю українські діди, яким далеко за вісімдесят, вони опирались на милиці і палиці, намагались непомітно підтримати один одного, коли в старечих ногах закінчувались сили, іноді сідали на піднесені табуретки. Вони вистояли до кінця! На рівні з молоддю! За себе і за полеглих своїх товаришів, що додавало їм сили! Вони діждались цього дня, на їхніх мундирах засяяли щойно вручені заслужені нагороди! Це було так хвилююче і знаково, що багато присутніх не соромилися своїх сліз, і разом з тим, соромились за... державу, що й досі офіційно не визнала їх подвигу!
  Тільки через півтора десятиліття (!) після проголошення нашої незалежності в Гурбах розпочалось будівництво святої обителі та меморіального комплексу на місці тієї кривавої битви. Була підведена електрика, прокладена дорога (і то не вся) з твердим покриттям. Українська держава, за незалежність якої тоді боролись і полягли найсвідоміші її сини, зазвичай, ні копійки зі свого бюджету на увіковічення їх пам'яті не виділила, зате спромоглася на найвищому законодавчому рівні вшанувати 90-річчя ленінського комсомолу! Наша місцева влада теж і в вус не подула, аби організувати поїздку в цей день до Гурб, повезти туди школярів. Адже який виховний то був би урок! Все довелось робити самостійно і за свій рахунок.
  З нашого народного фольклору дуже добре відомо, на кому горить шапка і хто голосніше за всіх кричить: "тримай злодія"! Так і нині послідовники людиноненависницького більшовицького режиму, проросійські українофобські партії та угрупування з піною біля рота репетують про злодіяння бандерівців, про криниці з трупами, але не називаючи при цьому конкретних прізвищ (!), що більш ніж дивно при такій могутній розвиненій інфраструктурі колишніх радянських спецслужб. Так занепокоєний українським національно-визвольним рухом, більшовицький режим організував небачений тотальний голодомор 1932-1933 рр., масові репресії і виселення, 160 лжезагонів НКВС, які під виглядом воїнів УПА винищували мирне населення, аби осквернити саму ідею українського націоналізму. (Чого не зробиш заради марксистсько-ленінської утопії та власного страху, що тоді вартувало людське життя?). Тут потрібно визнати, що очорнителі нашої історії добились значних успіхів у своїй підлості і свої спецпайки та пільги відпрацювали сповна, адже і досі в головах багатьох громадян України, тих, хто не зміг усвідомити історичних змін, слово бандерівець, націоналіст ототожнюється з бандитизмом, нацизмом, що само по собі є речі несумісні. Комусь нині дуже вигідно облудно ототожнювати ці поняття, і роздмухувати вогонь ненависті до українських витоків. Чи не тим, на кому шапка горить?

  Андрій ЩУРИК