Мiсто Славута

Свобода, б..., свобода, б..., свобода.
Л.Подерев’янський
В.І.Ленін - підор (напис біля пам’ятника йому ж)

Субота, сьома ранку. Сусід згори - теж підор. Як і славутський Ленін. Почав робити ремонт. Не йметься. В телевізорі кажуть - жити стало хєрово. Фіг вам. Грюкіт згори - найкраще тому заперечення. Освоює будівельні матеріали з метою покращення свого життя. Чим завинили сусіди, що не виспалися?

  Кажу ж - підор.
  Весняний сніг зліз, залишивши по собі купи сміття. Не те щоб комунальники не прибирали - так люди свинячать. Звичка залишити мішок із відходами "там і тоді, де зручно", не прикрита свого часу відповідними службами, переросла в традицію. Йде на роботу - мішок під деревце. Вийшов з магазина - чек під ноги. Нехай полежить. Тіпа елемент дизайну. The part of design, блін. Масштаби, проте, відрізняються - той самий Фрідман пересвинячив цілий спорткомплекс. Кабак, бордель, дівчатка, перетрах прямо на землі в лісопосадці (їм же колють, мабуть, соснові голки, і мурахи кусають за сідниці), тепер ще й висотка над церквою - там, де мав бути храм і парк на в’їзді в місто, тепер буде ТОЧКА, де кожен зможе надертися, використати місцеву професіоналку і на десерт посцяти під огорожу церкви. З Фрідманом все прозоро зрозуміло. Неясно лише з отцем Миколаєм. Обміняв отець паркан на сусідство з борделем - сумнівів в тому, хто тепер виграє змагання, нема. Звісно, якби люди, та влада, та громадськість, та преса... хоча - а де їх взяти? Залишилося ввести в прайс-лист окремий рядок "відпуск гріхів для відвідувачів борделю" - і тема закрита. Храм на блядстві - чим не ноу-хау?
  Справедливості заради відзначимо: московському патріархатові також капець. Різдово Богородиці в центрі, нарешті, надійно закрите від очей новими офісами та магазинами типу "Либідь". Не хмельницька "Либідь-плаза", але за славутськими мірками теж непогано. Що отримав отець Петро - також невідомо. Втім, йому байдуже - в нього священна війна з православними київськими, з католиками, а тепер ще й греко-католиками. Якийсь там зовнішній вигляд церкви - дрібниці. Головне - не втратити драйв бою.
  Відкриваєш передпасхальний "Пульс" - новини єврейського життя. Про Пасху - на останній сторінці. Католики з точки зору жовтої газетки - гої, про яких якщо й згадати, то крізь зуби і через силу, щоб не гавкали, нібито про них забули, але водночас знали своє місце. Папа Фрі з іконостасом куплених медальок поводиться неначе танк у магазині порцеляни. За критичний погляд в бік "Прогресу" ще не товчуть пику. Але вже близько до того. З тернопільським вертепом проблеми були - татусикові не сподобався образ жида. Розстріляли весь вертеп. Поки що морально. Як то кажуть - далі буде. До того часу, поки татусеві не вкажуть на його місце - бажано десь в теплому Середземномор’ї. Ворогів він вміє виховувати ідеально. Дочекаємося критичної маси.
  До речі, про пресу. Ця весна стала останньою для "Трудівника Полісся". Пані редакторка вміло довела наклад з 17.000 (така цифра дісталася від Басирова), до жалюгідних 4.000. Як вона стала керівником газети - питання окреме (аж до бажання запитати, скільки людей пішло з цього світу завдяки її персональній редакційній політиці). Розлогий штат із 12 осіб не допоміг їй у благородній справі боротьби за приміщення редакції - Віра Олександрівна наївно сподівалася стати власницею двоповерхового будинку в центрі міста. Бідолашна жінка. Її можна зрозуміти: партія задумана гарно, на кшталт "мат в три ходи" - стати власницею, розігнати нафіг редакцію, здати будинок в оренду. Не насторожили пані В. навіть прогулянки мера міста околицями редакції - той ще літом розмірковував, як би самому розігнати редакцію і зробити там готель (див.вище - кабак, бордель, професіоналки; якщо фрідманівська точка перекриває Ізяславську трасу, то сидорівська має взяти на себе обслуговування Шепетівського напрямку). Game over. Вісник міської ради з січня ВЖЕ друкується в "Пульсі", а не в "ТП" (народ, що підписався на ТП саме заради вісника, посланий нахєр). 180000 гривень перераховано на рахунок "Прогресу" (хоча Артуро Давидович обіцяло дрюкати міський додаток безкоштовно - хазяїн слова, сам дав, сам і забрав). На сесії двох рад буде затверджено новий статут ТП, де трудовий колектив виводиться з співзасновників газети - тепер ТП перетвориться на звичайну провінційну жовту шльондрочку. Перша сторінка - мудрий Кардаш, друга - мудрий Сидор. Наступного номера все навпаки: на першій Сидор, все інше - на другій. На десерт - дідусь Ковальчук із спогадами про те, як він бачив Петра Першого і розмовляв з Леніним. Все відбувалося, звісно, в Славуті. Як і битва на Чудському озері вкупі з Куликовською битвою.
  Хоча чому відбувалося - відбувається... Не допоможе пані В. загравання з громадськістю. За півтора роки вибори. Тому інформпростір буде монополізовано і зачищено. Від неї також...
  ...І все ж - вірую, бо нема сенсу.
  Любити ці вулички, бо виріс на них. По них бігав в кіно. Любити ці ліси, в яких знаєш кожну стежину - хоча від лісів тих лишилася половина, бо ж лісгосп-мародер. Любити цих людей (найважче - бо ж не розуміють, і інертні, і байдужі - але які вже є). Не читати, за порадою професора Преображенського, місцеву пресу - бо її просто нема. Не пхатися у партії та політику - бо це зайва витрата часу.
  Просто жити.
  Щоб, повернувшись якось з далеких доріг, стати на перехресті своїх життєвих шляхів, прислухатися до славутського вітерця, до шуму славутських сосон, і сказати собі - вдома. Нарешті, знову вдома.
  А всі підори нехай ідуть нахєр.