Мiсто Славута

  Іван Юхимович Зеленюк - наш земляк-славутчанин, ніколи партійного квитка з профілем вождя світового пролетаріату не мав і не міг мати, бо понад усе любив і продовжує любити свою неньку-Україну, з малих літ мріяв про волю та незалежність для своєї держави. Ця любов до отчого краю і спонукала молодого тоді хлопця з багатодітної волинської хліборобської родини вступити до лав Української Повстанської Армії та зі зброєю в руках нещадно бити окупантів рідної землі. Спочатку коричневих, потім червоних. Дев'ятнадцятий день свого народження ознаменувався для Івана Зеленюка першою пролитою на полі бою кров'ю - отримав тоді на свої іменини молодий боєць в подарунок від якогось фріца розпечену кулю в ногу, що не завадило йому й надалі продовжувати боротьбу. А ще потім був радянський полон, жорстокі нелюдські тортури в застінках сталінських казематів, смертний вирок у двадцять один рік, нескінченно довгі два місяці й два дні щохвилинного очікування розстрілу в камері смертників. Хоча невдовзі той смертний вирок і замінили на двадцять років каторжних робіт - про належність до ленінської партії людини з такою біографією не могло бути й мови, проте якось одного разу Іван Юхимович від великого партійного начальника почув ту саму вбивчу фразу, що кидала в холодний піт і примушувала дрібно тремтіти найвищих радянських чиновників та генералів: "Ты у меня партбилет на стол положишь!". Проте все по порядку.
  Позаду залишились довгі роки каторги на будовах заполярного Норильська, вже й канув в Лету тиран усіх часів та народів "батько" Сталін, та лише в 1958 році колишнього чотового УПА "Кармелюка" - Івана Зеленюка звільнили з-під варти без права повертатись до рідної домівки. Так Іван Юхимович ще на цілу чверть століття опинився на засланні в Красноярську. Якось, шукаючи роботу, побачив він на спорудженні будинку двох роботяг, що дихаючи на версту випарами дешевого денатурату, сяк-так намагались мурувати стіну. Дізнавшись у них, що тут конче потрібні робочі руки, попрямував Зеленюк до директора заводу, що господарським методом розпочав зведення житла своїм робітникам, влаштовуватись на роботу. З розпростертими обіймами зустрів той молодого кремезного чоловіка, що хотів влаштуватись муляром, проте, подивившись на папери Івана Юхимовича, скривився. Радянська влада завжди віддавала перевагу ближчим по духу кримінальним злочинцям з їх солідним "послужним" списком різних злочинів, аніж "політичним" з сумнозвісною 58-ю статтею, проте тут конче потрібні були робочі руки. Зізвавши докупи всіх своїх замів та начальників нумерованого ПЯ (поштового ящика, авт.) - саме таку назву носив той завод, директор - Василь Петрович, поставив їх перед фактом, що хоч і не можна на такий завод брати "політичного", бо як "наверху" дізнаються - по голові не погладять, проте ще більше перепаде на горіхи, як зірвуться терміни здачі будинку. Таким чином Іван Юхимович на слідуючий день вже викладав рівненько цеглина за цеглиною стіну новобудови. Відносна воля, закладені в українських генах з діда-прадіда сумління та завзяття в роботі творили дива. Зеленюк один виконував більші об'єми робіт, аніж дюжина місцевих "денатуратників". Як говорив потім той директор, що ризикнув взяти Івана Юхимовича на роботу і з вікна свого кабінету спостерігав за будівництвом: " З приходом цього "політичного" підйомний кран, що інколи ледве ворушив стрілою, тепер цілими днями вертівся, мов дзиґа". Проте невдовзі тодішній генсек Микита Хрущов заборонив зводити будинки господарським методом і залишився таким чином Іван Зеленюк без улюбленої роботи. Але чудова репутація сумлінної роботящої людини таки зробила свою справу - незабаром колишнього політв'язня вже, що називається, з "руками й з ногами" приймали на будівництво хлібокомбінату. На запитання нового керівника Івана Акимовича за що той відбував покарання, Іван Зеленюк коротко відповів: "Була війна і я воював".
  - І я воював, - так порозумілися два колишні воїни двох різних армій та заходилися спільно будувати мирне життя - зводити по всьому краю хлібозаводи та налагоджувати випікання хліба.
  Іван Акимович директорствував, Іван Юхимович мурував стіни, потім був бригадиром, ще згодом став заступником по будівництву, іноді, за відсутності директора, залишався, що називається, за старшого.
  Хліб на той час випікався в печах, що працювали на солярці, ту солярку дуже часто привозили неякісну, з водою, що приводило до постійних перебоїв в роботі. Як раз в такий час, коли Івана Акимовича чомусь не було на місці і завод вкотре зупинився через ту злополучну солярку, на хлібозавод завітав сам тодішній перший секретар міськкому партії Капелька. Побачивши погаслі печі, поцікавився, хто тут старший. Йому й показали на Івана Юхимовича, що разом з робітниками намагався якось виправити ситуацію. Підійшов великий партійний очільник до Зеленюка, насупив грізно брови і от тоді й почув Іван Юхимович оту звернену особисто до нього класичну фразу: "Ты у меня партбилет на стол положишь!". Якщо ця тирада з вуст високопосадовця й кидала в холодний піт всіх власників партквитків, від маленького начальничка до великого міністра, то на колишнього чотового УПА Івана Зеленюка вона не справила анінайменшого враження. Вставивши кріпке слівце, Іван Юхимович популярно пояснив першому секретареві, де він має той партійний квиток і чому. Здивуванню "першого" не було меж - колишній політв'язень, на засланні, без паспорта, без права повернення додому з правом проживання тільки в Красноярську або на Уралі, двічі на місяць зобов'язаний відмічатися в місцевій комендатурі, успішно тягнув такий великий і відповідальний об'єм роботи!
  Зараз Іван Юхимович на заслуженому відпочинку, нагороджений п'ятьма медалями, орденом "За заслуги" ІІІ ст., багатьма грамотами, мешкає з дружиною Катериною Яківною в Славуті, у свої 86 потроху дає лад на невеликому клаптику присадибної ділянки, тримає декілька курок, кота, ще доволі хвацько їздить на старенькому велосипеді. Активно переймається громадською роботою, ще задовго до великих державних свят нагадує своїм молодим послідовникам аби пам'ятник воїнам УПА в Стриганах був належним чином підготовлений, підфарбований, ретельно обкошений. Щорічно на третій день паски обов'язково приїздить на місце своєї бойової звитяги в урочище Гурби, що на Рівненщині, де в 1944 році відбулась наймасштабніша битва УПА з вп'ятеро переважаючими за чисельністю загонами НКВС. Адже сюди, зустрітися з побратимами, вклонитися подвигу українських повстанців в цей день приїздять тисячі паломників чи не з усієї України.

  Зі слів Івана Юхимовича ЗЕЛЕНЮКА записав Андрій ЩУРИК