Мiсто Славута

   9-10 червня 2001 р. в Одесi вiдбувся VII збiр Всеукраїнського товариства колишнiх полiтв’язнiв та репресованих, присвячений 10 рiчницi незалежностi України. З усiх куточкiв України на нього прибули близько 300 делегатiв, були тут i представники вiд Хмельниччини та нашого району. Сьогоднi ми ведемо розмову в одним з них, славутчанином Iваном Юхимовичем Зеленюком.

   - Iване Юхимовичу, подiлiться, будь-ласка, враженнями вiд цiєї поїздки.
   - Враження у мене дiйсно незабутнi. Вiд Хмельниччини було 8 делегатiв. 1 - вiд Славутського району, 3 представляли ОУН-УПА, 5 репресованих. Я представляв ветеранiв УПА. Ще 24 травня в Хмельницькому ми зустрiчались з головою облдержадмiнiстрацiї В.Лундишевим. Та й сама поїздка була органiзована облдержадмiнiстрацiєю. Виїхали ми 8 червня поїздом Хмельницький - Одеса. Вранцi були в Одесi. Програма була дуже рiзноманiтна: покладання вiнкiв, благословiння священикiв (УПЦКП, УАПЦ, УГКЦ, рабин), виступ Голови товариства Є.Пронюка. Надiйшли вiтання вiд Президента України, мiнiстерства юстицiї, мiнiстерства працi та соцiальної полiтики та iн. Депутатiв вiтав народний депутат України В. Шишкiн, вiдомий правозахисник, депутат росiйської держдуми С.Ковальов. Було прийнято ряд важливих документiв, серед яких звернення до українського народу, до священнослужителiв усiх гiлок православ’я. Прийняли ми також звернення до Президента i Верховної Ради з вимогою визнати ОУН-УПА воюючою стороною у другiй свiтовiй вiйнi. Виступив на з’їздi i голова Хмельницького обласного Товариства полiтв’язнiв i репресованих С.Албул, були внесенi змiни i доповнення до Закону України «Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй в Українi».
   - Та, напевно, були не лише органiзацiйнi та суто з’їздiвськi заходи. Що запам’яталося Вам особливо?
   - Так, звичайно. Була досить насичена культурна програма, яка завершилася великим концертом. В нашому розпорядженнi був автобус, ми провели екскурсiю по мiсту, вiдвiдали музеї, iсторичнi мiсця, мали можливiсть побувати на морському пляжi. Запам’ятався книжковий ярмарок, влаштований на з’їздi. Особливо багато рiзноманiтної, цiкавої лiтератури привезли делегати з Тернопiльської та Донецької областей, причому бiльшiсть її розповсюджувалася безкоштовно. Довго буду згадувати емоцiйний i проникливий виступ росiйського правозахисника С.Ковальова. Та особливо мене вразило те. що в Одесi, в цьому ранiше росiйському мiстi, багато людей на вулицях розмовляють українською мовою, вивiски на рiзних установах, магазинах зроблено виключно на українськiй мовi. I це особливо вiдрадно.
   - Познайомте, будь-ласка, коротко наших читачiв зi своєю бiографiєю.
   - Народився я в 1924 р. в с. Русивель Гощанського району Рiвненської областi. Закiнчив 7 класiв польської школи. В 1942 р. там же вступив в молодiжну органiзацiю ОУН. В 1943 р. пiсля закiнчення 3-мiсячних старшинських курсiв став ройовим УПА. Наша боївка займалася органiзацiєю нападiв на нiмцiв на трасi Рiвне - Корець з метою захоплення в них зброї. Пам’ятаю свiй перший бiй з нiмцями бiля с.Майкiв (Гощанський район). Там нiмцi вбили i спалили священика i пограбували селян. В ходi бою ми знищили 8 нiмцiв, в тому числi одного офiцера. Наших загинуло двоє, четверо було поранено, в тому числi i я.
   В 1944 р. вже був органiзований курiнь (до 300 чол.), який продовжував активнi дiї проти нiмцiв, а пiсля приходу НКВД - проти сталiнського режиму. Доводилось робити рейди на Полiсся, в Житомирську область, двiчi переправлялися через р. Тетерiв. А в 1945 р. в с. Довжки Славутського району я потрапив у полон разом з двома своїми побратимами. Одного з них (вiн родом з с. Понора) енкаведисти застрiлили на мiсцi, а нас двох судив трибунал в м. Рiвне. Мене засудили до розстрiлу, але пiзнiше розстрiл замiнили 20 роками тюрми. Запам’яталися садистськi жорстокостi слiдчих на допитах; били просто так, без будь-яких причин; за те що українець, що воював в УПА. Знущання продовжувалися i в камерi. З 1945 по 1959 р. перебував в колонiї в м. Норильськ. Пiсля звiльнення переїхав у м. Красноярськ, де жив i працював на рiзних будiвельних посадах до 1984р. З того часу i по сьогоднiшнiй проживаю в м. Славута. Пенсiонер. Очолюю ветеранську органiзацiю УПА Славутського р-ну, в якiй 18 чоловiк Проживаю з дружиною. Дочка вчителює на Херсонщинi.
   - Ви прожили таке складне, навiть драматичне життя. Скажiть вiдверто, у Вас не залишилося ненавистi до Радянської влади, яка так понiвечила його, i недоброзичливого ставлення до тих людей, якi траплялися на Вашому життєвому шляху?
   - Нi, тодi йшла вiйна. Радянська влада вiдстоювала одну iдею, ми - iншу. Тодi перемогли вони, по Закону вiйни переможенi завжди караються. Але час показав саме нашу правоту. I саме та iдея, за яку ми боролися i помирали, сьогоднi перемогла.
   Повiрте, в моєму серцi немає зла i ненавистi. Я нiколи нiчого не мав проти росiян, ставився до них а повагою. Пiд час перебування в тюрмi i на засланнi багато з них менi допомагали, за що я їм вдячний. Але вони повиннi були розумiти, що ми теж народ i маємо право жити самостiйно. Я безмежно щасливий, що менi вдалося дожити до цих днiв, коли Україна стала незалежною, що справа, за яку боролись декiлька поколiнь українцiв, зрештою перемогла. Так, сьогоднi наша незалежнiсть переживає непростий момент. Та менi хотiлося б сьогоднi, на схилi рокiв, ось що сказати тим, хто будучи пригнiчений безробiттям i безгрошiв’ям, втрачає вiру в Україну: там, в сталiнських застiнках, в набагато жахливiших умовах, я i мої побратими свято вiрили, що день незалежностi прийде. Ми не знали, чи доживемо до нього, але нi на хвилину не сумнiвалися, що це станеться рано чи пiзно. Україна вiдбулася, щоб там не говорили нашi недруги! Тож вiрте в неї, працюйте ради неї, i вона поверне Вам за Вашу вiру i працю достаток, заможне життя, мир i спокiй у Ваших душах. Слава Українi!
   - Дуже вдячний за Вашу цiкаву i схвильовану розповiдь.
   - Я теж хотiв би подякувати Вам за можливiсть висловити свою думку, згадати подiї своєї трагiчної юностi.

   Ведучи бесiду з цим немолодим, вже зовсiм сивим чоловiком, я не мiг не звернути уваги на його манеру розмовляти. Говорив вiн щиро, невимушено. Та найбiльше вразила мене посмiшка, яка майже не сходила з його обличчя. Лише коли вiн говорив про трагiчнi моменти, смерть, вона зникала з його вуст, i на очi на мить набiгала якась прозора тiнь, а, можливо, сльоза... та за хвилину посмiшка з’являлася знову, зморшки нiби розгладжувалися, i очi знову випромiнювали добро i спокiй. А це ж були очi людини, яка пройшла вiйну, сидiла в камерi смертникiв, майже 20 рокiв важко працювала на каторжних роботах. Пройшовши всi муки дантового пекла, вiн не озлобився, його вiра дала йому сили вистояти, вiн повернувся до людей добрим i сильним. Недаремно в народi кажуть, що сильнi люди завжди добрi....

Ю.Катишев, «Славутчина», серпень 2001р.