За перші чотири місяці 2003 року у старовинному селі Крупець померло майже два десятка громадян похилого віку (і не дуже), у тому числі фронтовики. Під час поховання про них, як годиться, говорились гарні слова, тому що багато з них творили добро людям, жили у гармонії з природою, залишили по собі слід, варті наслідування. У пам’яті односельчан назавжди залишаться прізвища людей, які подавали зразок у боротьбі з окупантами в роки війни, інші - у боротьбі з обставинами, за Людину. Для усіх них було спільним минуле: голодомори, репресії, війни, відбудова зруйнованого і сподівання на краще завтра, яке постійно відсовувалось на невизначене майбутнє. Віра і Микола, наприклад, були активними членами музейної ради аж до кінця своїх днів, виступаючи перед школярами і дорослими. Їх спогади відвідувачі слухали тихо і з великою цікавістю. Десь ще у 20-х роках, а може, й раніше, дві сім’ї (Ковалінських і Чулій) побудувалися на своїх полях за 800 метрів від краю села. їх землі розташовувались поруч. Якщо, зауважу, ім’я чоловіка у селі своєрідне і одне на село, наприклад, Аврам, Наум, то прізвиська у цьому випадку йому не додавали. А от Ковалінський Іван - Іванів багато. То й одержав найменування Янкель, і його вже ні з ким не плутали. Янкель мав четверо діток. Це були Гнатко, Данько, Василько та Вєрка. На початку 30-х від голоду помер Янкель, а за ним і дружина. Колгоспна влада переселила їх у хату репресованого і розстріляного Микити Нікітчука. А їхню сирітську хату, клуню та ін. забрали у колгосп. Про всіх братів піклувалась неповнолітня Вєрка. Вона латала і прала одяг, готувала нехитру їжу. Коли Гнатко підріс, його забрали до війська. Служив у Сибіру, де дуже застудився, але повернувшись додому, оженився і мешкав у хаті, крайній від залізниці і кладовища. У часи німецької окупації у нього була явочна квартира підпільної патріотичної націоналістичної організації, створеної і керованої Іваном Олійником. Василько з 13 років і аж до призову в армію у 1940 році був у колгоспі їздовим. Загинув на фронті. А Янкелева Вєрка десятки років аж до старості працювала у колгоспі свинаркою. А що ж Данько? З приходом німців націоналісти підсунули їм свою людину, яку вони й призначили старостою села. Данько спочатку став з жовто-блакитною пов’язкою на рукаві посильним у селі. Згодом організація зобов’язала його вступити на службу в Славутську поліцію, звідки він передавав різні відомості і наміри німців. Данько забирав зібрані боєприпаси, яких достатньо лежало понад залізницею у ровах, кущах, ялинковій посадці і окопах. Мене і меншого брата Петра особливо застерігав у поводженні з мінами до 45 і 82 мм мінометів. Показував, як відкручуються вибухонебезпечні головки, як підривається міна - від маленького дотику до зарядженої головки. Тоді стався такий сильний вибух, що за сотні метрів навкруг забренькали шибки, забігали німці, було наполохано весілля в одній поліцейській сім’ї. Після розгрому підпільників, а лише в домівках було вбито понад двадцять осіб з сім’ями, де був хоча б один член сім’ї підпільник, у т.ч. було вбито сім’ю старости Степана Сосонюка, - ниточка потяглася до Данька Янкелевого. Його заарештували. Поряд з іншими звинуваченнями йому інкримінували також розпуск молоді, яку ще на початку зими 1941 р. гнали до Дніпра копати окопи та за пропаганду не здавати німцям радянських грошей. Та в одній з продуктових передач Вєрка зуміла передати Данькові документи на іншу особу. Хлопець, влучивши момент, убив німця і в його одязі зі зброєю вдало вибрався зі Славути. Успішно воював проти окупантів і їх поплічників. В одному з боїв у месника закінчились боєприпаси до німецького автомата, і Данько потрапив у полон. Німці не змогли добитися справжнього імені повстанця і повісили його біля села Копитки на Здолбунівщині, про що знайомі передали в Крупець. Гнатко і Вєрка поїхали підводою, щоб забрати тіло Данька. Та тіло охороняли фашисти у засідці, і забрати його не вдалося. Десь там покоїться його прах і сьогодні, бо давно помер (відразу після війни) Гнат Ковалінський, а оце відійшла у невидимі світи і Вєрка, тож немає кому вже знайти його останнє пристанище. Ім’я Данила Івановича Ковалінського згадується у документальній книзі письменника М. Руцького "Голгофа". Зустрічається там також ім’я Миколи Савича, який помер також у 2003 році. Він не воював на фронтах, але завжди боровся за добро, справедливість і торжество праці, за перемогу світла над темрявою. У малесенькій хатиночці 4 на 5 метрів, на краю колгоспних полів жила сім’я Савичів, у сім’ї було шестеро дітей. У голодні 30-і роки Миколка, як і старші люди, бігав з торбинкою по переораному колгоспному картоплиську, щоб назбирати перемерзлих торішніх картоплин. З них селяни пекли неприємні на смак млинці. Савичі голодували, як і інші, не лише у 1930-ому. З 1944 р., коли підріс, Миколка став їздовим у колгоспі, а сім’я з розваленої халупи перебралась у нічийну хатину. У колгоспі на трудодні майже нічого не платили, з колективного амбара збіжжя забирали до останньої зернини для завжди голодної держави. З кожного подвір’я платили великі грошові податки і натуроплату молоком, м’ясом, яйцями, позикою. 1946-1947 р.р. - знову голод. Тоді й вирішив ще неповнолітній Миколка самовільно взяти хоч трішки колгоспного, з того, куди щоденно вкладав свій важкий даремний труд. За таке "зухвале самоправство" отримав 2 роки тюрми, звідки незадовго до закінчення строку втік, вважаючи логічно суд незаконним, бо йому та його батькові не оплачували працю. Впіймали, дали ще 3 роки. Він, як Кармелюк, б разів тікав з тюрми, за що отримував по 3-4-5 років додаткового строку покарання. Якби не знайшлися добрі люди, то довелося б до смерті споглядати небо через грати. Почали звертатися у різні радянські інстанції. І Микола Михайлович Савич був звільнений з місць позбавлення волі, коли йому минуло 40 років, з яких понад чверть віку він провів по тюрмах. Але сильні духом не ламаються. Звільнившись, покинув палити, вживати спиртні напої. Десятки років пропрацював токарем у колгоспі. Умів мурувати грубки, знав електрозварювальні та будівельні роботи, побудував собі дім, інші господарські будівлі. Змайстрував воза, сільгоспреманент, придбав добрих коней, полюбив (і сина привчив) землеробську справу. Обробляв свою ділянку та допомагав багатьом іншим. Микола досить добре знав тогочасний кримінальний кодекс. З ним було легко і приємно дискутувати на суспільно-політичні теми навіть людям з вищою освітою, тому що колишній зек, як він висловлювався сам, пройшов народні університети і мав досить прогресивні погляди. Він не терпів зверхності, нетактовності, владних посадовців. Був довіреною особою кандидатів у депутати, дуже бідкався, коли дізнався, що обікрали музей, порубавши сокирою двоє дверей. Людина лагідна і тактовна, спокійна, він завжди дотримувався даної обіцянки. За все це користувався заслуженим авторитетом серед громадян. Незважаючи на велику негоду - дощ, сніг, в останню його дорогу проводили сотні односельчан. Багато на кладовищі стоїть хрестів з написами, за кожним - чиєсь життя, неповторне і незбагненне. Любімо наших людей такими, якими вони є, на все воля Божа! Шануймо і оберігаймо останню їх домівку!
В.Яцентюк член ради ветеранів, учитель, с.Крупець Славутського району. "Пульс" N22(185), 29 травня 2003р.
Місто