Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Візитка міста та району
Бібліографія
Проект "джерела"
Презентація
Голодомор 32-33
ОУН на Славутчині
Джерела з історії
Геральдика
Карти
Нетішин
Нетішинський музей
Села району
Пам'ятки Славутчини
Статті про місто і район
"Сангушківські читання"
Славута військова
Авторська сторінка
Історія міста в фото
Малюнки Н.Орди
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Села району:   Вступ Родовід Бачманівка Берездів Бесідки Великий Правутин Ганнопіль Гориця Жуків Клепачі Красностав Кривин Крупець Крупеччани Кутки Мощанівка Мухарів Печиводи Піддубці Селичів Стригани Ташки Улашанівка Хвощівка Знищені вогнем і мечем Відродження можливе лише там, де шанують могили

ЖУКІВ

  ЖУКІВ, село, Заславський пов., волость Жуківська, 40 км від Заслава, над р.Стублею. В кінці XIX ст. було там 217 домів, 1169 жителів, дерев’яна церква Іоана Богослова з 1771 р., на місці старої, 2-клясова школа з 1863 р., волосне правління. В 1520 р. село належало до кн. Андрія Юр’євича Заславського і перейшло дорогою адаптації на його братанича кн. Іллю Костянтиновича Острозького (з огляду на бездітність Андрія Заславського). (Архів Сангушків, т. 3, ст. 201), Пізніше Жуків знову повертається до кн. Кузьми Заславського (Архів Сангушків, т. 4, ст. 216). За переписом 1911 р. в Жукові було 1316 жителів, волосне правління, одноклясова школа, фельдшерський пункт, 1 крамниця, горілчана крамниця, позичкова каса, склад добірного насіння.
  
Проф. Олександр ЦИНКАЛОВСЬКИЙ. «Стара Волинь і Волинське Полісся», 1984 рік, м. Вінніпег. Канада.

  
   ЖУКІВ - село старовинне. В акті від 20 листопада 1520 року князь Андрій Юрійович Заславський записував князеві Іллі Острозькому третину своїх подових маєтків, серед яких і село Жуків «со всеми людьми тех имений» і т. д. З 1539 року село належало К. І. Заславському, в 1648-1653 рр. - краківському воєводі Домініку Заславському. В 1650 році його орендувала поміщиця П’ясочинська. Тоді тут нараховувалося 32 дими. До 1806 року село належало поміщику Кораславському, а в 1861 році перейшло за купчою до князя Романа Сангушка. В архіві про мешканців села знаходимо такий запис: «Заняття селян - хліборобство. Вони мають у своєму користуванні земельний наділ 12 десятин, але дехто розділив його між синами на 3-5 частин, а тому деякі селяни живуть дуже бідно - інших промислів у них нема, за винятком роботи на фільварку, але оплата дуже мізерна: взимку - 10-20 копійок за день, а влітку - 15-30 копійок, і не більше».
   Було в селі декілька розкішних садиб, які належали багатіям, а на околиці - біля двох десятків вітряків, теж їхні.
   На найвищому місці розташувалися церква, будинок поміщика і попівська хата. Церкву з будинком поміщика з’єднував тунель довжиною 200 метрів. Храм селяни звели у 1777 році з недобудованого костьолу, що його розпочали споруджувати у 1775 році поміщиця Кораславська в честь того, що хтось із жителів села врятував її, вгамувавши коней, які її несамовито несли. Церква одержала віл держави 61.5 десятини землі, а в парафії нараховувалось 178 хат. 1420 мешканців - православних, до 200 - католиків і 15 - євреїв-орендарів.
   У Жукові знаходилася також волость, до якої входило 12 населених пунктів.
   Були в селі два шинки, лихварський банк. У 1912 році на південній околиці збудували ще й ґуральню, а обладнання для неї привезли з Німеччини. Під час громадянської війни її зруйнували, як і вісім добротних цегляних будинків, вберігся лише один із них, де зараз розташувалася Жуківська школа.
   Після революції між безземельними селянами поділили землю. На них чекали вже продрозкладка і продподаток, голодомори і розкуркулення.
   У 1928 році в Жукові створюється товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Його першим головою став А. І. Марчишин. А через рік в селі організували першу артіль і назвали її «Зоря революції», а головою артілі обрали В. А. Рибіцького. Але колективізація була ще попереду. До колективного господарства вступали найбідніші. Дбайливі господарі ж продовжували працювати одноосібно. Ось що розповідає про це А. В. Ходаківський, 1918 р.н.: «У колгосп повинен був записатися кожен. Якщо хтось зволікав із заявою, то його обкладали такими податками, що він на міг їх сплатити. Тоді приїздила комісія і забирала все з хазяйства. Збирали збори, агітували. Нашим селом прокотилася було «волинка» - повстання за чиєюсь організацією, що охопило майже всю Україну - жінки, в основному з дрючками, йшли забирати свій реманент. Приїхали уповноважені, зібрали людей і сказали, щоб не гуртом, а по одному приходили забирати, своє, на другий чи третій день».
   А ось розповідь В. У. Семенюка: «Людей примушували вступати з колгосп при допомозі молодих людей (чужих) забирали в людей інвентар. Хто не хотів вступати в колгосп, його засуджували. а багатшим пред’являли контрибуцію (збільшений податок). Багатьох забирали на висилку до Сибіру, на Дон, в Карелію, на Колиму. У цих людей забирали і розкидали хати та сараї - будували за рахунок цього колгоспні корівники, конюшні. комори. Остання, до речі, збереглася і до цього часу».
   Хлібозаготівельна кампанія 1931 року, як і три попередні, проводилася методом продподатку і, стала прелюдією голоду. Взимку 1932-1933 рр.. багато селян залишилися без хліба, бо питома вага «недоторканних» хлібозаготівель в зібраному врожаї сягала 80%.
   Щоб не залишитися без хліба, селяни закопували його їв лісах, ховали в далеких селах. Тому плани хлібоздачі по одноосібному сектору не виконувалися. Це значною мірою і спричинило в недалекому майбутньому криваву добу розкуркулення. У 1932 році в Жукові 18 чоловік було репресовано як «вороги народу», а в 1932-1933 рр. під час голодомору в селі помер 21 чоловік.
   В перші дні війни до армії було мобілізовано понад 40 жуківчан. А з липня в село прийшли фашисти. На каторжні роботи до «третього рейху» вони вивезли з села 62 чоловіки, четверо з них там і загинули. Ще 25 чоловік було розстріляно за зв’язок з партизанами. Спочатку їх катували в Шепетівському гестапо, а потім напівживих розстрілювали за Шепетівкою та під Ташками. Від фашистів село було визволене 15 січня 1944 року. За виявлену хоробрість у боротьбі з фашистами 148 жуківчан було нагороджено орденами і медалями. Не повернулися з фронтів 121 чоловік, ще 17 стали інвалідами.
   А незабаром наступила і перша післявоєнна колгоспна весна. Складним і суперечливим був перехід до мирного життя. Війна об’єктивно сприяла зміцненню командно-адміністративної системи, стрижнем якої була державна партія. Весь тягар відбудови ліг на плечі жінок та підлітків. Працювали вони вдень і вночі. Під час жнив працюючі селяни одержували за списком на обід по 200 грамів хліба і суп.
   Початок відбудовчого періоду збігся в часі ще з однією трагедією - голодом 1946-1947 років. Ця сторінка нашої історії досить довго замовчувалася. Ті роки характеризувалися несприятливими погодними умовами. Але не це було визначальним. Головна причина голоду крилася в позиці партії і держави, які в тій ситуації були лише спостерігачами, не вживаючи необхідних запобіжних заходів. А тому люди харчувалися хто чим міг: їли коржі з липового листя, борщ з кропивою, гичку буряків, суп з обдирків проса. Урожайність зернових у колгоспі в 1946 році становила 4 ц. з 1 га. Зерно на трудодні не видавали. Гіркий досвід підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують, розпочалася їх міграція до міста. Це і спонукало державу прийняти постанову про недопустимість самовільного залишення селянами колгоспів. Навіть забираючи останнє, план хлібозаготівель вдалося виконати лише на 60%. Люди були без хліба. А загроза голодної смерті зникла лише після жнив 1947 року, коли зібрали новий, трохи кращий урожай.
   Жуків, як і всі інші села України, цікавили уряд лише як джерело для викачування податків.
   Колгоспниця-пенсіонерка О. П. Тимчук згадує, що у 1947 році в колгоспі був один трактор, який часто виходив з ладу, але орав вдень і вночі. Тоді ж почалося створення ферми великої рогатої худоби. Спочатку її було 7 голів, потім - 20, а потім - 40 голів... Діти йшли в школу з 8 років, але вже з п’ятого класу мусили працювати. До обіду навчалися, а після обіду - праця. Нарівні з дорослими трудилися вони в будні і свята. Вручну косили, в’язали, складали скирти, вручну молотили.
   Лише після 1955 року можна було бачити, що життя жуківчан покращується. Тоді колгосп очолив тридцятитисячник Сергій Гаврилович Єркаєв. У 1956 році село було радіофіковане, а в 1958 - електрифіковане, а в 1957 році колгосп «Зоря революції» став мільйонером. Було побудовано нові господарські приміщення, лазню. На трудодні колгоспники одержали по 2 кг 200 г зерна та по 2 крб. 80 коп. 26 січня 1959 року до колгоспу «Зоря революції» с. Жуків було приєднано колгосп «Перемога» с. Іванівна. Згоди на це, звичайно, у селян не питав ніхто. Урожайність зернових тоді склала 16,7 ц. з 1 га, на фуражну корову надоювали по 1676 кг. молока.
   Окремим розділом в історії Жукова виділили її автори відомості про Жуківську школу та сільську бібліотеку. 3 нього дізнаємося, що у 1868 році було відкрите однокласне училище, трохи пізніше воно стало двокласним. пам’ятають в селі і декого з вчителів, які працювали там незадовго до революції та під час громадянської війни. А в 1921 році в Жукові було відкрито початкову школу, в якій тоді навчалося 30 учнів.
   У 1931 році школа стала семирічною. Починаючи з 1951 року, її закінчили 1219 учнів, з них - 103 на відмінно. Знають у Жукові своїх односельчан, які, закінчивши школу, стали науковцями, військовими, лікарями, вчителями...
  
«Славутчина» 21 (466) субота 20 травня 2000р.