Місто
Відео
Фото
Будинки
Вулиці
Голод-1933
Поле пам'яті
Парк
Кладовища
OTC
Соціум
Промисловість
Бібліотеки
Туризм
Готелі
Музей
Транспорт
Утка
Документи
ВЕЗ "Славута"
Спорт у місті
Steal league
Приколи
Близнюки
Район
ТП "Край"
Дослідження
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Документи:   Машина часу Мат у два ходи З вірою у Велику Перемогу... Ракетна замальовочка Формалізм для ветеранів Чим гірше - тим ліпше Через двадцять років Передчуття Історія одного листа Продовження історії одного листа ...і ще одне продовження До якої церкви йти? До якої церкви йти - два роки по тому. До якої церкви йти - 3 Вибори-2002 Результати виборів 2002 ХАЕС-2... І ще про вибори ХАЕС-3 "Зірниця"? "Зірниця-2" Пам'ятник Підприємництво Ще раз про підприємництво Герб Волині Чи є в Славуті влада? Прогрес по-мiсцевому Ноу-хау міського голови Зу шпрех Заратуштра

Чим гірше - тим ліпше

  Хочеш замати ворогів, зроби комусь добро. Така інверсія в судженні висловлена Ярославом Мудрим. Це здається зовсім абсурдним, нелогічним. Нелогічність такого
  судження копирсалася в моїй голові понад півстоліття, коли вперше про такий висновок взнав. Але ж, шановний читачу, вислів "закон підлості" існує теж. Такого закону ні в природних, ні в юридичних науках нема. Та в життєвій практиці він існує. А от вислів "чим гірше - тим ліпше" теж, здається, поза всякою логікою. Але цей вислів часто зустрічається в засобах інформації, навіть, на жаль, звучить з трибуни Верховної Ради, і не раз.
  Тобто, в практиці вищезгадані різні нелогічності існують. Це і підмітив Ярослав
  Мудрий тисячу років тому. Чому так? А тому, що існує категорія людей (і не мала, і різних рангів влади), яким не існує законів ні науково-природничих, ні моральних, ні умовиводів філософських. Особливо відчутно це в Україні,
  особливо тепер. В загальному всі вони не лише нелогічно мислять (що інколи й добре), а не мають ні честі, ні совісті, а отже, ні людяності чи будь-якої моральності, тобто, хоч і не прямі злодії чи вбивці, але надто нахабні і брехливі. З кримінальниками знаходять спільну мову швидко.
  Якось один чоловік зацікавився історією рідного краю. І почав збирати старовинні
  знаряддя праці, фотосвітлини, жіночі прикраси, речі побуту, речі періодів війн, старовинне взуття, рештки колишніх рослин і тварин, одяг тощо, і ним зацікавилися, дали приміщення, назвали директором. Тож створив він музей, куди придбав і належно оформив п’ять вітрин типу парти, стелажі, рамки для фото і стендів, намалював кілька різних масштабів картосхем села Крупець з його околицями, картосхему району з позначенням місць бойових дій. Вставив замки в клубній кімнаті, зробив грати до вікна, зробив і засклив вітрину типу шафи і ще-ще.
  Музей відвідали тисячі осіб з села, району, України. А оце нещодавно побував тут
  науковий працівник з Московського музею Вітчизняної війни Володимир Астраханський. В музеї в книзі сотні відгуків, похвал, порад. Цю благородну місію директора доброволець виконує понад третину віку (35 років) на громадських засадах, тобто безплатно. Заохочувати б такий поступок, допомогти б в роботі музею. Або хоч побувати особам, що готують доповіді чи плани виховної години до дня Перемоги, до дня Незалежності, бо тут є і фото фронтовиків, документи про наш край - "говорить" кожний експонат. Так ні. Ні разу на повній екскурсії не побувала завклубом, завбібліотекою. Не знайшлося часу і в сільського голови. Найдивніше, що вчителі історії місцевої школи теж байдуже ставляться до сільського музею. Невже шкільна програма, не передбачає уроків з історії краєзнавства?
  За те звідкілясь береться нелогічність вчинків районного і місцевого керівництва. Зав.райвідділом культури в присутності голови сільради Дем’янчука стала вимагати ключі від музею. Тобто, щоб музей не працював. Ключі забрати не вдалося, бо експонати, вітрини, стенди, стелажі - власність особи, крім якої ніхто екскурсії не проведе. Отже, щоб музей не працював, щоб його ліквідувати, його два рази вночі обкрадали, порубавши по-сатанинськи двері, побивши замки. За перший раз злодіїв знайшли, судили. Але кому, як і коли платив злодій В.Н., невідомо.
  А оце 25 червня цього року побував тут заст. голови райдержадміністрації Смоляр, голова райради ветеранів війни і праці Ковальчук і ін. 5 чоловік. Похвалив за створення музею і... став вимагати, щоб все віддати в школу.
  Як же віддати в школу, коли вже декілька років передав експонати школі для створення музею (фотографії, стародавні речі, кам’яні молотки тощо), та їх там не стає). Три роки тому радою цього музею був оголошений конкурс "Люби, вивчай і знай свій край". Сільська рада виділила 100 грн. На призи для переможців конкурсу. Директор музею (було написано в умовах конкурсу) обіцяв переможцю віддати ключі від музею. Але школа не організувала цей конкурс і не забрала ключі у належному порядку людині, зацікавленій у знанні історії свого краю та продовженні діяльності музею. Кілька років тому директор навіть передав ключі від музею вчителю історії С., але в музеї стали так бешкетувати, що завідуюча
  бібліотекою Поліщук, яка допомагала збирати експонати, як побачила це, просила забрати ключі, бо ж пропаде музей. Цебто, щоб його ліквідувати, щоб не працював музей, бо в ньому тут взнають багато правди про своє село, край. Та навіщо це добро робити? Нехай не працює, бо ніби чим гірше - тим краще!?
  Три роки тому обрали Крупецьку сільську раду ветеранів. Попав туди рядовим членом і один фронтовик. За три цих роки рада ні разу не збиралася, ніхто, в т. ч. її голова Ніна Нікітчук, нічогісінько не робили. А цей самий директор музею без зарплати - фронтовик - встановив до 80 чоловік з села, що не згадані в "Книзі пам’яті" або згадані неправдою. Також цей фронтовик навідав немічних, одиноких в т. ч. фронтовиків, осіб, що були насильно загнані до Німеччини в роки війни, брав активну участь в похоронах, писав замітки в газети про життя-буття окремих ветеранів війни і праці. Потім придбав і безкоштовно роздав фронтовикам дефіцитні ліки, кілька разів здавав ліки в місцеву медамбулаторію з умовою давати їх безкоштовно ветеранам. Тобто, по можливості добро робив. Та 25 червня цього року зовсім на нелегітимних ветеранських зборах "обрали" тих (в т. ч. голову Нікітчук), що нічого не робили і все зробили, аби згаданого фронтовика не обрати.
  Навіщо! Бо він знову робитиме комусь добро.
  А треба ж, щоб було гірше, та краще тим, хто гудить Україну, її незалежність, борців за незалежність України, її мову, ганьбить все українське, в тому числі і націю українську. Тобто, явним противникам держави, в якій самі при владі.
  На сцену в президію ветеранський голова при підтримці сільської та районної влади завжди запрошувала партизана М., який прямо причетний був до пограбувань та вбивств мирних стариків, жінок, діток. Тикала пальцем брати з нього приклад. І набралися тих прикладів, що минулого року вбито дві учениці старших класів Крупецької школи. Одну з них навіть закопали в смітті на шкільному подвір’ї.
  Щоб читачі не думали, що особа, яка створила музей, фронтовик, член ради ветеранів - є якась особа анонімна, то стверджую, що то є я, автор цих рядків. І свідків до згаданих фактів шукати не треба.
  
  
Володимир Яцентюк
  інвалід війни, ветеран праці
  "Вісник малозахищених" N29, жовтень 2003р.

  
  Від редакції. Хтось подумає: мовляв, шкода людині розпрощатися із своєю працею, а все одно треба. Не глибока така думка. Навіть птах підштовхне з гнізда своє дитя, аби полетіло. Душа ветерана болить. Чи ж полетить у данім випадку? Нема кому передати, не видно йому у цій кампанії тих, кому дійсно потрібна ця його по суті дитина. Не в музеї тут справа, а в бездуховності нашій.