Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Візитка міста та району
Бібліографія
Проект "джерела"
Презентація
Голодомор 32-33
ОУН на Славутчині
Джерела з історії
Геральдика
Карти
Нетішин
Нетішинський музей
Села району
Пам'ятки Славутчини
Статті про місто і район
"Сангушківські читання"
Славута військова
Авторська сторінка
Історія міста в фото
Малюнки Н.Орди
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Статті про місто і район:   Населення у XVII ст. Історія Славути 1633-1863 р. Оборонні споруди міста Славути у XVII - XVIII ст. Матеріали з історії Славутчини в архівах України Джерела соціально-економічної історії Славутчини Джерела з історії уніатської церкви на Волині. З історії міста 375 річниця славутської магдебургії Навколо назви нашого міста Заснування Славути Як Славута ставала містом Джерела з історії Славутчини Кумисо-лікувальний заклад Фабрики міста Лесине літо в Славуті Наукові дослідження у 1920-х рр. Рапортичка Депортація 30-х Вони боролися за радянську владу Партизани Таємниці славутського Грос-лазарету 301 Нацистські табори в Славуті 25 років за фотопортрет Маразм директора крєпчал чи крєпчає? Історія міліції Як називатися вулицям Пісенний фестиваль

Славутські партизани - погляд збоку

  На думку написати цю статтю мене наштовхнули факти та матеріали, зібрані в архіві "Комісії у справах визначення збитків, завданих народному господарству України у 1941-1945 рр.", архіві виставки "Партизани України" при НМВВВ, Російському державному військово-історичному архіві в м. Подільськ (Росія). Але найбільший вплив справила дисертація, захищена у 1949 році учасником Славутського червоного партизанського руху1 І.В.Кузовковим. Отже, базуючись на цих даних, я спробував поставитися до, здавалося б, уже відомих фактів з історії партизанського руху на Славутчині з найменшою упередженістю.
  Як свідчать спогади учасників тих буремних подій, перші ознаки спротиву новій німецькій владі2 з’явилися на теренах Славутчини в кінці липня 1941 р. коли А.З.Одуха створює в с. Стригани підпільну групу3. Вже у серпні 1941 р. в групі Одухи налічувалося 12 осіб - серед них Леонід Троїцький, Віталій Кмитюк, Олексій Іванов, Ганна Осман [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.86-87]. Однак у той же час є свідчення, що дана підпільна група не була одинокою, а тим більше першою на теренах Славутчини. Про це зокрема свідчить сам А.З.Одуха. 3 серпня 1941 р. на квартирі Анатолія Яворського в Славуті провадиться нарада голів підпільних груп м. Славута та с. Стригани. На ній присутні - Одуха, Яворський, Шорніков, Мартинюк, Марія Кравченко. Отже, ми маємо щонайменше 4-5 підпільних груп. Якщо врахувати час, необхідний на створення підпільної групи, та час, необхідний на встановлення зв’язків між групами в умовах суворої конспірації, виходить, що усі ці групи були створені приблизно в один і той самий час. Таким чином сама собою відпадає версія про першість А.З.Одухи у створенні підпільної групи4.
  Наступне зібрання голів підпільних груп відбулося у вересні 1941 р. у Славуті на квартирі Шорнікова. До вже вище перерахованих осіб додалося ще двоє новеньких - інженер Роман Банацький та колишній міліціонер Анатолій Главінський. Серед прийнятих питань найбільш важливими були питання про розподіл сфер впливу (А.З.Одуха був призначений відповідати за сільський сектор) та питання придбання і встановлення радіоприймача (його мали встановити на квартирі у Банацького). Отже, ми ще раз пересвідчуємося, що одностайності у підпільному русі Славутчини на початку не було. Кожен з керівників підпільних груп бачив свою діяльність по-різному, і від повного розриву їх утримувала лише одна ідея - боротьба з загарбниками [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.87].
  Таким чином, на кінець 1941 р. на теренах Славутчини виникло 19 прорадянських підпільних груп - 4 групи в Славуті, 2 в Стриганах, по одній в сс. Бараннє, Варварівка, Сивки, Іванівка, Перемишль, Лисиче, Кривин, Улашанівка, Соснівка, Скнит, Романіни, Міньківці, Крупець. Про те, що більшість цих груп виникла незалежно від Славуто-Стриганського підпільного об’єднання, говорить історія створення підпільної групи в с. Романіни. Ця група була створена Єфимовським і на початок осені 1941 р. нараховувала 19 осіб, а на початок 1942 р. - 32 особи. Як читаємо у одній зі стенограм партизанського загону ім. Ф.М.Михайлова, активних бойових дій група Єфимовського не вела, не зважаючи на наявність 32 гвинтівок, ручного кулемета, 100 гранат, 8 тис. гвинтівочних набоїв та 200 кг вибухівки [Див.: Спр.191].
  Що цікаво, у "Пояснительной записке о Славутском подполье", складеною А.З.Одухою та його пізнішій стенограмі про стан підпілля в кінці 1941 р. згадується про існування ще інших підпільних груп, однак їхня політична приналежність не згадується [Див.: Спр. Д/1191. - Арк.1-2]. Ми можемо лише здогадуватися про те, що це були за підпільні групи, якої ідеї дотримувалися, за що боролися.
  У вже вище згаданих нами документах А.З.Одуха вказує, що кожна підпільна прорадянська група складалася з 3-5 осіб і займалися лише тим, що "изучали обстановку, собирали оружие и боеприпасы". До речі, таким чином на початок 1942 р. у розпорядженні 19 підпільних груп знаходилося 2 міномети, 1 станковий кулемет, 3 ручних кулемети, 64 гвинтівки, декілька револьверів, набої, вибухівка - усе залишки по відступаючим радянським військам. Якщо врахувати, що левова частина цієї зброї належала Романінській підпільній групі, виходить, що на 18 підпільних груп припадало лише 40-43 одиниці зброї.
  Загалом усю діяльність прорадянських підпільних груп Славутчини яскраво характеризують слова А.З.Одухи: "Я готовил людей, но как конкретно приступить к общим боевым делам, я точно себе не представлял" [Див.: Пояснювальна записка. - С.3].
  Однак ситуація різко змінилася з появою в місті Славута колишнього завідуючого гінекологічним відділенням ЦРЛ - лікаря Федора Михайловича Михайлова. Постать лікаря Михайлова - людини енергійної, вдумливої і розумної та обставини його загибелі - вимагають окремого розгляду.
  Згідно спогадів Галини Олексіївни Вейцешук (колишнього лікаря Славутської ЦРЛ), Михайлов мав більше 50 років, жив з дружиною та чотирирічною дитиною. У 1939 р. був призваний до Червоної армії на перепідготовку, до Славути ж повернувся в кінці грудня 1941 р. з Київського оточення [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.89]. На цю ж дату вказує і "Отчіт о боевой деятельности соединения А.З.Одухи" [Див.:Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.33]. Однак у іншому звіті А.З.Одуха сам собі суперечить, оскільки вказує, що познайомився з Михайловим вже у листопаді 1941 р., о 5 годині вечора на квартирі останнього [Див.: Ф.435. - Оп.1. - Спр.13]. Виходить загадка.
  То все ж таки коли лікар Михайлов з’явився в Славуті? Відповідь на це питання можуть дати звичайні соціо-історичні розрахунки, підкріплені фактами. Врахуємо, що під час знайомства Одухи з Михайловим були присутні Яворський, Роман Банацький, Захаров та невідомий лікар з Шепетівки. Останні троє входили до підпільної групи Михайлова. Більш того, вже на той час Михайлов був головним лікарем Славутської ЦРЛ та очолював вже сформовану підпільну групу, до якої входили окрім згаданих нами вище - Микола Білий (дезінфектор), Устина Багацька (сестра-господарка венерологічного відділення) та ще декілька осіб. Група мала постійний контакт з підпільною групою в Шепетівці [Див.: Ф.435. - Оп.1. - Спр.13]. Отже, лікар Михайлов з’явився в Славуті в середині вересня - на початку жовтня 1941 р., адже після оточення йому потрібно було дістатися до Славути, зайняти посаду головного лікаря та зібрати підпільну групу. Звичайно, що усе це вимагало часу.
  Власне з особою лікаря Михайлова й пов’язаний перехід славутського підпілля до активних дій. В кінці 1941 - на початку 1942 р. Михайлов на черговому зібранні голів підпільних груп вперше підняв питання про підпільну типографію. Про це зокрема свідчить Сокол [Див.: Д/1283]. Перші листівки були видрукувані по вул. Соколова, будинок 9. лише 1 травня 1942 р. колективом з 5 підпільників, очолених Миколою Адамовичем Скройбіжем. На жаль, після цього настала тривала перерва, пов’язана з купівлею радіоприймача, друкарської машинки, а пізніше і типографського шрифту. Повноцінно ж друкарня запрацювала, за висловом І.В.Кузовкова, лише у 1943 р. [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.134-135]. До середини 1942 року - смерті Михайлова - його підпільна група нав’язала тісні стосунки з підпільними групами Шепетівки, Грицева, Антонін, Плужного, Берездова, Старокостянтинова, Проскурова та Ляхівців (т.зв. Ляховецький підпільний комітет), Ізяслава (підпільна група Васильєва) [Див.: Д/1169. - Арк.15]. Перші ж практичні дії проти німецьких загарбників розпочала у січні 1942 р. знову ж таки група Михайлова. Ці дії, згідно даних У.Банацької, виявилися у зараженні німецьких солдат тифом шляхом підсипання їм у одіж тифозних вошей [Див.: Ф.435. - Оп.1. - Спр.13].
  Поряд з цим "из-за бездеятельности тов. Одухи" Михайлов був змушений ще й звернути увагу на агітаційну діяльність в селах Славутського р-ну [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.34]. Більш того, у лютому 1942 р. Ф.М.Михайлов ставить перед Одухою5 та іншими членами Славутської окружної підпільної групи (утвореної у грудні 1941 р.) вимогу перейти до активних дій, "покончить с выжиданием" [Див.: Ф.345. - Оп.1. - Спр.13].
  Врешті решт під тиском Михайлова Одуха погодився на проведення диверсійного акту, який відбувся у середині травня 1942 р. на переїзді між ст. Кривин та залізничним роз’їздом Бадуївка. Виконавцем став колишній танкіст Олексій Григорович Іванов. Результатом цієї диверсії стала затримка руху поїздів на 14 годин, спалення та часткове знищення 17 вагонів. Близько 300 німецьких солдат було поранено та вбито [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1]. Що цікаво, як відзначає І.В.Кузовков, "это была наиболее удачная операция за всі время существования партизанского отряда" [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.138].
  Окрилені успіхом першої вдалої диверсії, славутські підпільники, не зважаючи на протести Ф.М.Михайлова, організують новий вибух. Підривну групу очолює А.З.Одуха та О.Г.Іванов. Ціллю мав стати потяг з гауляйтером Волині Еріком Кохом. На жаль, з-за відсутності попередньої розвідки, а також невдало підібраного місця під вибух (ним мав стати той самий переїзд, де відбулася перша диверсія), група наштовхнулася на німецький патруль і змушена була відступити. Подібні необдумані дії призвели не лише до того, що німецька влада звернула увагу на існування руху опору в районі, але й до розстрілу 17 мирних громадян с. Кривин, як попередження партизанам [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.140].
  Одними з перших дій нової влади у боротьбі з рухом опору стало розгортання мережі провокаторів та шпигунів. Як результат, у березні 1942 р. в Славуті арештована перша підпільна група з 6 осіб (4 - розстріляно, 2 вдалося втекти). У цей же час комендант Славутської поліції Косович отримує інформацію про існування підпільної групи в середовищі в’язнів "Грослазарету 301". Терміново ця інформація була передана коменданту концтабору. З огляду на таку небезпеку 14 червня 1942 р. лікар Михайлов організує першу велику втечу військовополонених. Втікають в основному члени підпільного комітету [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.142].
  Разом з в’язнями-втікачами до ліса йдуть й ті підпільники, чия діяльність була викрита провокаторами і яких очікував арешт. Власне з цього моменту на теренах Славутського району з’являється партизанський загін. Отже, на 20 червня 1942 р. загальна чисельність партизанського загону у Славутському районі складала - 80 осіб підпільників у 20 підпільних групах та 20 осіб бойового складу у лісі поблизу Стриган під керівництвом А.З.Одухи [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.142].
  У цей же час Ф.М.Михайлов починає усе активніше наполягати на необхідності встановлення зв’язку з Великою землею. На жаль, довести цю справу до кінця Федору Михайловичу не судилося. З 3 червня по 22 липня 1942 р. за ним вівся постійний нагляд поліції, а 22 липня 1942 р. об 11 годині вечора відбувся його арешт. Початково, до 28 липня, Михайлов утримувався у Славутській в’язниці, а після цього був переведений до Шепетівки. Разом з ним арештовано було ще 15 інших підпільників та проведено масовану чистку лісів навколо м. Славути [Див.: Ф.435. - Оп.1. - Спр.13]. Врешті 5 серпня 1942 року Ф.М.Михайлова страчують у м. Славута.
  Однак, не зважаючи на трагедію, справа, розпочата героєм, продовжувалася. 30 липня 1942 р. партизани захоплюють вантажну машину, на якій вже 31 липня виїжджає група з 9 партизан та підпільників для встановлення зв’язку з партизанами Білорусії. Лише 18 серпня 1942 р. вдалося встановити зв’язок з Поліським штабом партизанського руху під керівництвом В.І.Козлова. Назад зв’язкові з Білорусії вирушили лише 10 жовтня 1942 р. і прибули на місце розташування партизанського загону поблизу с. Хоровиця вже 28 жовтня. Результатом цієї мандрівки стала домовленість з Штабом червоного партизанського руху України про надання загону в користування радіостанції та підтримку зброєю.
  Від серпня і до листопада 1942 р. загін під командуванням А.З. Одухи знаходився у р-н Хоровецького лісу. Більш того, загін не проводив ніяких бойових дій. Деякі джерела за причину подібних дій визнають слабкодухість та невпевненість А.З.Одухи у формах та методах ведення анти німецької боротьби. Але нам найбільш слушним видається теза про вичікувальну політику Одухи. Адже лише тільки за період 1942 р. до складу підпільних груп Славутчини було введено близько 11 провокаторів, велося постійне стеження за лісовими масивами, контролювалося переміщення населення не лише поліцією чи жандармерією, але й військами СС з охорони "Грослазарету 301".
  Як би то не було, але активні дії загін поновлює лише 23 листопада 1942 р. після отримання допомоги з Великої землі та передислокування до с. Міньківці. А вже 2 грудня цього ж року загін захоплює с. Ганнопіль та знищує місцевий спиртозавод [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.75]. Що цікаво - на даний момент увесь загін складався з 12 бійців.
  15 грудня 1942 р. до загону Одухи прибуває похідна група Волкова з радянського партизанського загону Сабурова, який дислокувався у Лельчицькому р-ні Поліської області. Завданням даної групи було створення дієвого партизанського загону. Як вказується у "Отчете о боевой деятельности соединения Сабурова", використавши слушний момент, А.З.Одуха примусив групу Волкова приєднатися до свого загону. Про напружені стосунки між Волковим та Одухою свідчить ще й той факт, що з 120 осіб групи Волкова у загоні Одухи залишилося лише 65 осіб. Отже, на кінець 1942 р. в загоні Одухи нараховувалося 80 бійців, а 28 грудня цього ж року загін збільшився до 160 осіб завдяки підкріпленню з втікачів-військовополонених "Грослазарету 301" [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.78-79, 86].
  Маючи у своєму розпорядженні достатній бойовий потенціал, 31 грудня 1942 р. А.З.Одуха врешті зважується на проведення третьої диверсії на залізниці. Як результат, біля ст. Кривин під укіс було пущено пасажирський поїзд, а до 20 червня 1943 р. - ще 2 поїзди з військовою технікою.
  Переломний момент у діяльності партизанського загону ім. Ф.М.Михайлова під командуванням А.З.Одухи настав 21 січня 1943 р. Саме цього дня партизанами було здійснено вдалий напад на німецьку колону. Єдине, що не було враховано партизанами, це те, що німецьке командування, навчене гірким досвідом боротьби з партизанами Білорусії та інших захоплених земель, за будь-які антинімецькі дії примушувало відповідати ні в чому не винне мирне населення. Так сталося і цього разу. За вбивство 9 німецьких солдат та 1 офіцера, 25 січня 1943 р. німці розстріляли населення та повністю спалили села Вулька та Губельці, розстріляли 80 заручників у Шепетівській в’язниці. Крім того, німецьке командування посилило свою присутність у селах району, викликало підкріплення. З іншого боку посилилося негативне ставлення "некоторой части местного населения, чьи родственники погибли или были убиты немцами из-за действий партизан" [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.179-180].
  Під тиском цих обставин вже 22 січня 1943 р. загін Одухи відходить за р. Случ, а пізніше за залізницю Сарни-Олевськ-Коростень, де приєднався до інших партизанських загонів [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.91-93]. Досить цікавим виглядає рішення командира новоутвореного партизанського з’єднання про розформування загону Одухи, не зважаючи на супротив останнього. Таким чином загін було розділено на 3 частини - в загін Іванова, в загін Шитова та 50 осіб з Одухою включно - у загін Прокопюка. Крім того, Одуха обійняв посаду члена штабу об’єднання партизанських загонів. Щодо загону Прокопюка, то існує версія, що це був спецзагін НКВС. На жаль, правда це чи ні, на основі відомих нам матеріалів встановити не вдалося.
  Лише 23 лютого 1943 р. штабом об’єднання було вирішено повернутися назад. Місцем дислокації загонів було обрано Шумський р-н, Тернопільської області. На групу Одухи у цьому поході було покладено обов’язки розвідки. Врешті-решт 5 березня 1943 р. група Одухи у складі 65 бійців досягла місця дислокування. За час свого переходу група провела один вдалий бій з загоном УПА в р-н села Речечин та звільнила одного пораненого партизана, який знаходився під наглядом поліції у Славутській лікарні [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.183].
  Прибувши на місце своєї дислокації, група розпочала активні не лише пропагандистські, але й бойові дії. 7 березня 1943 р. в с. Будераж Мізочського р-ну група знищила 2 поліцейських. 8 березня - на хуторі Болярня "вопреки приказу командования тов. Одуха принудил присоединится к себе" місцевий партизанський загін Олексія Артемонова (15 осіб). 9 березня - група вступила в бій з загоном шумської поліції (38 осіб). Однак підхід підкріплення до поліції примусив партизан Одухи відійти до Суразького лісу, що знаходиться в Шумському р-ні [Див.: Ф.15. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.109; Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.183-185].
  Наступні активні дії група Одухи провела 9 квітня 1943 р., скориставшись з моменту тимчасового від’їзду німецької залоги з м. Шумськ. Як результат, партизани змогли зайняти місто без жодного пострілу. До травня 1943 р. Одуха в основному займається нарощуванням бойової чисельності загону. Більш того, 25.05.1943 р. Антона Захаровича Одуху призначають секретарем Славутського районного комітету комуністичної партії. До цього ж моменту слід віднести наказ про відновлення партизанського загону ім. Ф.М.Михайлова (загальна чисельність бійців 175 осіб) [Див.: Архив ИМЕЛ. - Арк.6]. Таким чином, до кінця серпня 1943 р. загін досяг чисельності 350 осіб.
  В кінці серпня - на початку вересня 1943 р. А.З.Одуха звітує у Штаб партизанського руху України про те, що за час своєї діяльності у 1942-1943 рр. партизанський загін ім. Ф.М.Михайлова знищив 22 поїзди з технікою та живою силою загарбника [Див.: Ф.1. - Оп.6. - Спр.1. - Арк.133]. Найбільш вдалими з посеред літніх диверсійних актів була операція 2 червня 1943 р. по знищенню мосту через р. Горинь, що вів у пісочний кар’єр поблизу с. Стригани. Тут же у воді опинилися дрезина та 23 вагони [Див.: Спр. Д/1005. - Арк.1].
  Слід враховувати, що бойові дії радянським партизанам Одухи доводилося вести на два фронти - з одного боку німецькі загарбники, а з іншого - антирадянськи налаштовані загони УПА. Наприклад, після бою 25 липня 1943 р. під с. Теремне Острозького р-ну загін Одухи змушений відступити у Славутські ліси [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.217].
  В кінці вересня 1943 р. загін Одухи разом з загонами Шитова, генерала Сабурова, Скубко отримує наказ створити умови для вдалого наступу радянських військ, зокрема знищити укрепрайон в р-ні залізничної лінії Мозир-Овруч. Цей наказ було виконано в ніч з 3-го на 4-е жовтня 1943 р. На жаль, прорвати лінію оборони загарбників партизанам не вдалося, однак, не зважаючи на великі втрати, вони спромоглися відтягнути на себе значні німецькі сили.
  Після цього нападу Одуха очолює партизанське з’єднання у складі 1200 осіб. Здавалося б - сила велика, але якщо врахувати, що ці сили були розпорошені на території від Ємильченського р-ну Житомирської області (тут розташовувався штаб з’єднання у кількості 200 осіб) до Шумського р-ну Тернопільської області, стає зрозумілим, що насправді загін і не був вже таким великим [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.246-247].
  Як свідчить "Книга учета операций соединения тов. Одухи", за час існування своєї діяльності партизанське з’єднання Одухи пошкодило та знищило 201 поїзд [Див.: Спр. Д/1005. - Арк.11-44]. Однак потрібно відзначити, що у цю кількість входять як потяги пошкоджені чи знищені власне загоном славутських партизан Одухи, так і іншими партизанськими загонами, що входили в партизанське об’єднання А.З.Одухи. Крім того, врахувати слід і розміри території, яка підпадала в сферу впливу об’єднання. Врешті, слід мати на увазі й той факт, що у складі об’єднання Одухи нараховувалося 34 спеціальних диверсійних групи НКВС [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение... - С.252; Ф.1. - Оп.6. - Спр.1. - Арк.135].
  Врешті-решт 15 січня 1944 р. шепетівський партизанський загін, очолений Музальовим звільнив м. Славуту. Після приходу регулярних військ радянської армії значна частина партизан була мобілізована, у місті ж залишився невеликий загін колишніх партизан (в основному члени штабу з’єднання) під керівництвом А.З.Одухи "для обеспечения законности и правопорядка".
  
  
  1. Приставки "червоний" у даному та "радянський" інших випадках є цілком закономірними, адже на теренах Славутчини діяли окрім загону А.З.Одухи й інші загони, наприклад, Української Повстанчої Армії, які теж підпадають під загальне поняття "партизанський загін".
  2. Свідомо уникаємо поняття "фашизм", адже насправді це слово відноситься лише до італійських нацистів. Вперше цей термін був введений для позначення всього нацистського блоку (Берлін-Рим-Токіо), однак закріпився чомусь лише за Німеччиною.
  3. У більшості краєзнавчих досліджень абсолютно помилково вважається, що в цей період А.З.Одуха створив партизанський загін. Ні в якому випадку неможливо ототожнювати поняття "партизани" та "підпільники". Підпільна група на період початку війни являла собою зібрання 3-5 осіб, які знаходилися між собою у давніх дружніх чи родинних зв’язках і займалася пропагандивною та саботажною діяльністю. Слід відзначити, що більшість славутських підпільних груп практичною антинацистською діяльністю не займалося. У той же час партизанський загін у першу чергу визначається активною збройною боротьбою проти ворога [Див.: Кузовков И.В. Партизанское движение...].
  4. Появу даної версії слід ототожнювати з радянською ідеологією, коли у заснуванні якоїсь справи першість мав тримати член компартії та герой Рад. Cоюзу. Таким чином фальсифікувалися дані, принижувався вклад інших учасників боротьби.
  5. Загалом, працюючи над документами з центральних архівів та даними І.В.Кузовкова, створюється враження про пасивність А.З.Одухи. На жаль, оскільки мені невідомий характер взаємовідносин між Одухою та Кузовковим, то пояснити таку характеристику, дану Антону Захаровичу, фактором особистої неприязні просто неможливо.
  
  
В.Г.Берковський
  Люблін-Славута-Київ