Джерела з історії уніатської церкви південно-східної Волині другої половини XVIII ст.
За часів Речі Посполитої основною адміністративною одиницею у структурі уніатської церкви Правобережної України були деканати. Їх очолювали призначені єпископами священики. За своєю роллю та сферою діяльності деканати нагадували благочинницькі округи російської православної церкви. На них покладалися керівництво та контроль за виконанням парафіяльним духовенством службових обов’язків, нагляд за його поведінкою, поширення указів та розпоряджень вищої духовної влади тощо. Проте, у своєму устрої та підпорядкуванні деканати мали ряд суттєвих відмінностей. Вони підлягали безпосередньо консисторії і не мали над собою проміжної ланки у вигляді духовних правлінь. Деканати були суто духовними структурами і не прив’язувалися до адміністративно-територіальної одиниці. Адміністративний центр деканату був чітко локалізований у певному населеному пункті, на відміну від благочинницького округу, центр якого знаходився в тій парафії, настоятель якої у даний час виконував обов’язки благочинного.
Одним із напрямків діяльності уніатської духовної адміністрації була систематична підготовка оглядів парафіяльних церков, результати яких фіксувалися в протоколах генеральних візит. У фондах Державного архіву Житомирської області зберігся значний масив цих документів, що є цінними історичними джерелами другої половини XVIII ст. Вони охоплюють передусім територію колишніх Київського та Брацлавського воєводств. На жаль, матеріалів візит центральної та південно-східної Волині поки що не виявлено.
Між тим, їхню відсутність до певної міри може компенсувати інше, близьке за змістом джерело. У фонді Волинської духовної консисторії виявлено справу про знайдені серед паперів Заславського духовного правління описи фундушів на церковні ґрунти та угіддя, що зберігалися в колишнього уніатського офіціала Подгуржанського. Згадані документи підшиті окремими зошитами, за кількістю деканатів (див. табл. 1), і датуються 1791-1792 рр. Загалом у них містяться описи майже 400 парафій, з яких понад 250 - північної частини нинішньої Хмельницької та південно-східної - Рівненської областей.
Це так звані "екстракти", тобто виписки з протоколів візит, що містять найбільш важливу і необхідну інформацію про ту чи іншу церкву. Описи складено за єдиною схемою, але різними укладачами, тому вони дещо різняться за формою. Розглянемо зміст описів за пунктами.
1) Стан церкви. Подається назва храму, його місцезнаходження, час спорудження та освячення (якщо відомо), матеріал, з якого збудовано, коротко - зовнішній вигляд та фізичний стан на момент описування. У цьому ж розділі вміщено відомості про каплиці, приписані до парафії.
2) Парафія. Загальна кількість парафіян, окремо тих, що ходять до сповіді, та малолітніх. У більшості описів зазначені також присілки, приписні села парафії та кількість населення в них. Таким чином, тут представлено практично всі населені пункти, що існували в певний час на території цих деканатів, що уможливлює ретроспективне картографування, встановлення ступеня залюднення місцевості. Цікавою є інформація про церковні братства, значення якої посилюється саме її концентруванням в одному джерелі, а звідси - й можливістю підрахування та проведення статистичного аналізу. Відомості про існування церковних братств зафіксовано в більшості описаних парафій. При цьому зазначено братства двох типів. Це присяглі, тобто ті, які мали свої статути, затверджені духовною владою, і певне, визначене коло обов’язків: ситування канунного меду на храмові свята, постачання воску для освітлення церкви тощо. Неприсягле братство, скоріше за все, становило собою звичайну церковну громаду, без встановленого кола посадових осіб.
У с. Капустин Красилівського деканату діяло жіноче братство, що налічувало 12 "сестричок"1. Одразу два братства - чоловіче й жіноче - зафіксовано в с. Волиця того ж деканату2. У м. Кульчин існували старше й молодше чоловічі братства, жіноче братство св. Варвари та шевський цех3.
3) Парох (як варіант - "парох, коадьютор, адміністратор, вікарій"). Цей розділ має важливе значення для дослідження генеалогії духовенства, оскільки містить достатньо повні відомості про уніатське духовенство на певній території станом на кінець XVIII ст. Його цінність посилюється тим, що в більшості українських архівів масові джерела цього періоду практично відсутні. Тут зазначено ім’я та прізвище священика, вікарія або адміністратора, дату презентування та інсталяції на посаду. Коадьютор - помічник настоятеля - призначався для допомоги в управлінні парафією, якщо священик не міг сам-один виконувати свої обов’язки через похилий вік або стан здоров’я. Коадьюторами, як правило, ставали сини, зяті, інші родичі, з правом подальшого наслідування парафії. Посада вікарія існувала при тих парафіях, які мали кілька приписних церков або каплиць. Адміністратор, за термінологією російської православної церкви - "наблюдающий", призначався деканом або єпископом для тимчасового заміщення вакантної парафії. За часів унії інститут адміністраторів зустрічається досить рідко. Це свідчить про стабільний склад парафіяльного духовенства, на відміну від перших років відновлення православної церкви, коли через чисельні випадки відмови уніатських священиків приймати "благочестие" з’явилася значна кількість вакантних парафій, для яких не вистачало кадрів духовенства. Так, при аналізі досліджуваних джерел зафіксовано лише близько 10 парафій, зайнятих адміністраторами.
4) "Фундуш церкви" - основний розділ, задля якого, власне, ці описи й було підготовлено та подано до консисторії. Тут зазначено наявність при церкві письмових фундушевих документів на земельні володіння, дату їх видачі, ім’я фундатора та розмір угідь. Основним привілеєм церкви періоду унії була ерекція, що видавалася землевласником і довічно закріплювала за церквою земельні угіддя та інші права. При вивченні описів простежується цікава тенденція: у багатьох деканатах у значної частини церков були відсутні письмові фундуші. Так, у Ямпільському деканаті ними володіли лише 10 церков, Ожиговецькому - 8, Теофіпольському - 3. Водночас у Полонському, Остропільському, Красилівському, Заславському, Лабунському, Корецькому деканатах ерекції та інші письмові фундуші мали близько 90 % церков. Такий дисбаланс можна пояснити шляхом зіставлення територій, які займали ці деканати, та персональним складом землевласників. Найбільшу кількість фундушів мали ті парафії, які перебували у власності багатих магнатських родів - Любомирських, Сангушків, Яблоновських, Чарторийських та ін. Фундуші найчастіше роздавали найбільш заможні та родовиті землевласники - некороновані королі величезних латифундій - задля ще більшого піднесення престижу свого імені.
5) "Довідка про пароха" висвітлює моральні та службові якості священика, його поведінку, освітній рівень тощо. За обсягом та насиченістю може бути як дуже короткою (на зразок: "досить вчений парох, і добрих звичаїв" - про священика с. Бережинці Теофіпольського деканату Федора Рогальського4), так і поширеною (приміром: "парох цей середнього віку, і здається здібностей посередніх. Поведінки пристойної, в напоях, хоч і не дуже часто та обережно їх вживає, має дуже велику зміну фантазії, потяг до марнослів’я безупинного. Часто дає собі слово не пити, особливо горілки, але сам же його й порушує, без жодного сорому. Буває обережнішим, але вже по шкоді" - про священика с. Гізівщина Остропільського деканату Луку Гвоздиковського5).
Зазначені в описах фундушеві документи - ерекції, презенти та ін., є на сьогодні дуже рідкісним видом актових джерел.
Презента в первісному значенні відігравала роль представлення кандидата на якесь місце, тобто рекомендаційного листа до вищого представника духовної влади (єпископа, митрополита та ін.) з проханням призначити зазначену в листі особу парохом або затвердити її на новому місці (у разі зміни парафії). Право презенти, встановлене сеймовою конституцією в 1647 р., надавало польським землевласникам важливу прерогативу політичного домінування над усіма сферами життя краю, зокрема духовною. Особливо активно вони почали користуватися цим правом у другій половині XVIII ст., про що свідчать і дати видачі більшості виявлених документів. Із часом зміст презенти набув суттєвої трансформації, вона перетворилася з рекомендаційного листа на дарчу грамоту. Змінилася навіть етимологія слова (від франц. рresent - дар). У заголовку автор презенти, як правило, повністю розписував усі титули, регалії та маєтки, підкреслюючи таким чином не лише їхній розмір, а й абсолютне панування у своїх володіннях. Презента слугувала досить потужним інструментом впливу на місцеве населення, шляхом фактичного підпорядкування своїй волі сільського духовенства. Парох, отримуючи презенту, разом зі звільненням від деяких податків - двірського, інвентарного, млинового, бджільної десятини тощо, зобов’язувався суворо дотримуватися правил і порядків, встановлених "презентатором". Обов’язковою складовою кожної презенти була умова про неухильне перебування священика в лоні уніатської церкви6.
За змістовим навантаженням презента в краєзнавчому плані є менш цікавою, ніж ерекція. У ній лише закріплювалося право конкретного священика на користування церковними угіддями, надане презентатором або його "антецессорами" (попередниками) згідно з давніми фундушами, без їхніх опису та переліку.
Ерекція - це документ, що за функціональним призначенням є близьким до презенти. Але, на відміну від неї, його видавали, як правило, один раз, що вплинуло на репрезентативність цих джерел. Ерекцій існувало й збереглося менше, ніж презент. Поза тим, в юридичному аспекті ерекція мала важливіше значення. Саме на неї спиралися сторони при вирішенні спірних земельних питань. Тому і в досліджуваних нами описах, і в протоколах візит передусім відмічалася наявність при церкві ерекції як основного правового документа.
У них більш детально розписані розміри земельних володінь, що надаються церкві, їх місцезнаходження. Окремі з них є справжніми топографічними описами місцевості - з назвами урочищ, ставків, полів тощо. Таким чином, ерекцію слід розглядати не лише як юридично-правовий документ, а й як унікальне джерело з історичного та географічного краєзнавства.
Згадки про презенти та ерекції зустрічаються досить часто, зокрема в "Историко-статистическом описании церквей и приходов" М.І. Теодоровича. Проте до нашого часу дійшла лише незначна їх частина. Вони зберігалися переважно при церквах і були складовою церковно-парафіяльної документації. За радянських часів, коли храми піддавалися масовій руйнації, гинули й ці документи. В оригіналах їх збереглося зовсім мало. Дещо більшу кількість виявлено в копіях, які час від часу надсилалися до консисторії задля розв’язання спірних земельних питань. Проте, й вони не становлять єдиного джерельного комплексу, бо розпорошені по різних справах, до того ж, є розрізненими в географічному відношенні.
Доволі цілісний масив подібних документів виявлено на сьогодні у справі, заведеній за розпорядженням Волинської духовної консисторії від 2 травня 1797 р., де йдеться про подання духовними правліннями, благочинними та настоятелями монастирів відомостей про парафії, в яких "священно и церковнослужители терпят от помещиков обиды"7. Разом із рапортом консисторія вимагала надсилання засвідчених копій фундушевих документів, які зберігалися при церквах. Судячи з рапортів, їх надіслали всі духовні правління, але у справі відклалися лише копії документів з Новоград-Волинського, Овруцького повітів, а також 2-го благочинницького округу Лабунського повіту. Останній займав територію сучасних Старокостянтинівського та Полонського районів Хмельницької області, а також частини Любарського і Дзержинського районів Житомирської області.
Зазначений регіон представляють понад 50 документів, 30 із яких - це презенти, 23 - ерекції (див. табл. 2). Хронологічно вони охоплюють 60-90-ті рр. XVIII ст., хоча трапляються й документи більш раннього періоду. Так, ерекція, видана Василівській церкві с. Гізівщина, датована 15 червня 1744 р.8 За авторством, найбільша кількість документів належить представникам роду Любомирських - 23, князям Каліксту та Адаму Понінським - 7, князю Янушу-Олександру Сангушку - 6, решта - іншим землевласникам. Місце датування - головна резиденція фундатора. Так, презенти та ерекції князів Любомирських найчастіше видані в Любарському або Полонському замках, князя Сангушка - у Дубно, князів Понінських - у замку Звягельському. Винятком з цього правила є презента пароху Покровської церкви с. Мшанець Яну Буцніовському, видана княжною Ельжбетою Любомирською 20 травня 1765 р. у Відні9.
Таким чином, беручи до уваги всі аспекти розглянутих джерел, можна зробити висновок, що при багатьох відмінностях, зокрема інформативній насиченості, вони суттєво доповнюють один одного, становлять разом цілісний комплекс джерел не лише для вивчення історії уніатської церкви на Правобережній Україні другої половини XVIII ст., а й для більш широких наукових та краєзнавчих досліджень.
1 Державний архів Житомирської області, ф. 1, оп. 2, спр. 243, арк. 91 зв.
2 Там само, арк. 92 зв.
3 Там само, арк. 100 зв.
4 Там само, арк. 44.
5 Там само, арк. 151.
6 Барановский С. Что такое презента // Волынские епархиальные ведомости. - 1874.
- 13, ч. неофиц. - С. 505.
7 Держархів Житомирської області, ф. 1, оп. 1, спр. 798, арк. 2.
8 Там само, арк. 244.
9 Там само, арк. 243 зв.
Таблиця 1
ПЕРЕЛІК
ДЕКАНАТІВ ТА ПАРАФІЙ УНІАТСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ВОЛИНІ
Місто