Місто
Район
ТП "Край"
Дослідження
Візитка міста та району
Бібліографія
Проект "джерела"
Презентація
Голодомор 32-33
ОУН на Славутчині
Джерела з історії
Геральдика
Карти
Нетішин
Нетішинський музей
Села району
Пам'ятки Славутчини
Статті про місто і район
"Сангушківські читання"
Славута військова
Авторська сторінка
Історія міста в фото
Малюнки Н.Орди
Славутчани
Храми
Школи
Українська Повстанча
Ліси
Преса про місто
Політика
Мистецтво
Лінія фронту
Новини
Гостьова книга
Online-Бібліотека

ПОШУК
Для пошуку потрібно
використовувати
не більше одного слова
або його частини







Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату


Статті про місто і район:   Населення у XVII ст. Історія Славути 1633-1863 р. Оборонні споруди міста Славути у XVII - XVIII ст. Матеріали з історії Славутчини в архівах України Джерела соціально-економічної історії Славутчини Джерела з історії уніатської церкви на Волині. З історії міста 375 річниця славутської магдебургії Навколо назви нашого міста Заснування Славути Як Славута ставала містом Джерела з історії Славутчини Кумисо-лікувальний заклад Фабрики міста Лесине літо в Славуті Наукові дослідження у 1920-х рр. Рапортичка Депортація 30-х Вони боролися за радянську владу Партизани Таємниці славутського Грос-лазарету 301 Нацистські табори в Славуті 25 років за фотопортрет Маразм директора крєпчал чи крєпчає? Історія міліції Як називатися вулицям Пісенний фестиваль

Таємниці славутського Грос-лазарету 301, або Російські козаки на службі у Гітлера

  Про Славутський концтабір Грос-лазарет 301, здавалося б, написано уже так багато, що сказати про нього щось нове - це замахнутися на переписування історії, проти чого так виступають різноманітні ретрогради. То ж не будемо її переписувати, а лише трішки допишемо те, про що забули написати компартійні історики.
  Ось спогад одного з в'язнів Славутського концтабору, поданий у творі російського письменника, уродженця Калузької області Сергія Михеєнкова, члена Союзу письменників Росії, що живе у м. Тарусі. Твір називається "Полювання на перепелів".
  "Доїхали до Славути. У Славуті вивантажили і розмістили в наших довоєнних кавалерійських казармах. В дорозі нас, звичайно, не годували. На станціях ми просовували в щілині банки або казанки, висунеш, опустиш на заволічку або на шнурку і чекаєш, коли мимо пройде залізничник або який-небудь перехожий. Те-те і наллє води. Мучила спрага. З розуму сходили від жари і спраги. Охоронці всіх, хто підходив до вагонів, відганяли прикладами. А то почнуть стріляти поверх голів. Сволота. І ось почали нас вивантажувати. З кожного вагону лише по декілька чоловік вийшли самі. Вийшли або виповзли. Решту витягували і складали на купи. Складали штабелями, як дрова. Один ряд так, інший - упоперек. Щоб не падали і місця багато не займали. Трупи вже заклякнули. Вмирали і від ран, і з голоду, і від спраги. Відступали - ні їжі, ні води. І в полон потрапили - те ж саме.
  Так, ледве не забув, в Славуті, в першому таборі, нас охороняли не лише німці, але і козаки. У картузах, в штанях з лампасами. З рушницями ходили уздовж дроту. На вежах сиділи німці. Кулеметники були німці. А піша охорона - козаки. Німці нас не стріляли. А ось козаки... Ніби випадку шукали. І багатьох наших хлопців, військовополонених, в Славуті постріляли саме козаки. Я наклеп не наговорюю. Мені це не треба. Говорю, що бачив і пережив. У нас у всіх були які-небудь посудини. У кого кухоль, у кого консервна банка, у кого і казанок залишився. Німці, коли в полон брали, казанки не віднімали. Туди у ці посудини, нам і баланду наливали, і самі ми вариво таке-сяке готували, коли було з чого. Траву, наприклад, варили, корінці, кору. І ось підійде, бувало, полонений до дроту і паличкою почне діставати яку-небудь травичку. Тут-то, в таборі, всю траву вже давно поїли, і навіть корінці викопали. Паличка не проста, з цвяхом на кінці. Голодували. І травичці душа рада. І ось він, казак-охранник ! Йде вже. Рушницю з плеча знімає (тут драматичний діалог подаю без перекладу): "Отойди от проволоки! Стрелять буду!" Пленный ему: "Стреляй! Все одно с голоду подыхать!" А сам не верит, что тот выстрелит. Но казаки выслуживались перед немцами: вот, дескать, какие мы надежные охранники, как исправно службу несем! Другой корить его начнет, охранника: "Что ж ты, сук-кин сын! Немецкую винтовку взял! Шкура!" - да по матушке его. Глядишь: бах! Лежит весь в крови. Поволокли к яме. Так что в Славуте нас охраняли и убивали не немцы, а казаки.
  А ось що писав у своїх спогадах "Від роду до роду" 1990 року колишній в'язень цього табору Павленко Івана Іванович (1923-2000).
  "Із П'ятигорська ешелон з пораненими виїхав уночі. Супроводжували його есесівці і допоміжна група поліцаїв. Перші, очевидно, здійснювали охорону, а другі - нагляд за нами в дорозі. Жодного лікаря або медсестри в ешелоні не бачили. Серед нас були дуже тяжкі хворі, дехто з них не витримав дороги. Але померлих з вагонів не виносили до кінцевої зупинки.
  Нарешті 22 жовтня, в обідню пору, нас привезли за призначенням. Ешелон зупинився кілометрів за 10-15 від містечка Славути Кам.янець-Подільської (нині Хмельницької) області. Там до війни в оточенні густих лісів дислокувався кавалерійський корпус, а тепер німці звозили сюди звідусіль поранених військовополонених. Відкрилися двері вагонів, і з табору до них потягнулися військовополонені санітари з носилками в руках. Їх супроводжували німці з собаками на повідках. Почалося розвантаження. Коли підійшла черга, санітари поклали мене на носилки і понесли у табір, обнесений колючою проволокою. Там стояли великі триповерхові будинки, теж основані дротом. Довкола табору виднілися сторожеві вишки. Важко передати перше враження від казарми, переповненої чи то людьми, чи то їхніми потойбічними тінями. Обличчя худі, висохлі, блідо-землисті. Очі підпухлі, без життєвого блиску. У них лиш одна тупа безнадія. Думок зовні не видно, але скоро вони прийдуть і до мене, будуть кожен день і кожну хвилину свердлити мозок одним і тим же буравчиком - їсти! Уже через кілька днів новоприбулі обміняють за пайку хліба свої добротні гімнастерки і галіфе на зношене лахміття і стануть такими ж доходягами, як усі. А їхні добротні речі перейдуть через санітарів до поліцаїв, потім через проволоку до козаків, які разом з німцями охороняють табір, а вже ті на волі проміняють їх на сало і самогонку..
  Далі про козаків Іван Павленко пише ще таке: "Мене поклали на голі нари. Наші матраци залишились у вагонах, і ми їх більше не бачили. Таке добро надходило з прифронтових зон разом з полоненими рідко і діставалося німцям, козакам і поліцаям.
   У таборі усе цінувалося на хліб і цигарки. Ходили також якісь українські гроші. Кожен блок займав територію гектара півтора. По ній прогулювались ходячі хворі. Наближатися до зовнішньої дротяної загорожі заборонялося. Вартовий німець з вишки міг скосити кулеметною чергою. А між вишками ходили понад проволокою озброєні козаки.
  Удень з блоку у блок походжали мордаті поліцаї з гумовими палицями, але зброї у них не було. Їх набирали з числа військовополонених, які одужали і дали згоду служити німцям. Їх у таборі ненавиділи, бо не стільки німці, як вони били за найменшу провину чи непослух. А ззовні охорону несли в основному козаки. Були серед них і колишні "красновські", і новоявлені перевертні.
  У нашому блоці, а також у сусідньому – п’ятому і шостому - були тяжкопоранені, і я не бачив, щоб їх били поліцаї, бо у казарму вони не заходили. Але в інших блоках, де полонені уже самі одержували баланду, яка підвозилася з кухні у великих діжках, їх били до смерті за спробу просити добавку або вдруге стати у чергу з порожнім котелком. Взагалі свої продажні шкури були гірші за німців..
  Про яких же козаків пише Сергій Михеєнков і згадує Іван Павленко?
  Не будемо тут детально зупинятися на козачих військових формуваннях, які брали участь у боях з радянськими військами на боці гітлерівців, коли ті окупували Дон і Кубань. Скажемо лише, що такі були і діяли активно. Зупинимося на тих епізодах, які стосуються теперішньої Хмельниччини, зокрема Славути, Шепетівки, Проскурова, Гречан і Балина.
  У лютому 1942 року, декілька військовополонених радянських офіцерів, що перебували у Вінницькому таборі, виступили з ініціативою створення козачих частин. 23 лютого один з них написав заяву, в якій просив дозволу сформувати загони козаків (козачу сотню). Ця заява 2 березня була передана одному з представників командування і зустріла прихильне ставлення з боку німецької адміністрації. Треба відзначити, що ця ініціатива була підтримана і частиною військовополонених. Враження, яке справив ініціатор, розгулюючи в козачій формі, було настільки сильним, що довкола нього збиралося все більше і більше охочих служити німцям.
  Вже за місяць, 25 березня козачий загін складався з 38 чоловік, причому тут були не лише рядові, але і лейтенанти, капітани і навіть один майор, а чисельність загону швидко зростала. Як свідчить стройова записка від 2 квітня, добровольців-козаків на цей момент налічувалося 508 чоловік, у тому числі 17 чоловік командного складу. Наступного дня козаків оглянули, в результаті чого було винесено позитивну ухвалу про майбутнє козачих частин. На військовополонених цей огляд справив величезне враження, оскільки показав серйозні наміри щодо них з боку німецького командування, і нові добровольці, які ще вчора вагалися і сумнівалися, безнастанно зголошувалися - вже до 17 травня 1942 року число їх досягло 1600 осіб.
  Після огляду всі козаки були переведені в окремі приміщення і таким чином виділені із спільної маси військовополонених. До того ж, щоб можна було відрізняти їх від решти, всім їм на гімнастерках намалювали погони.
  27 травня в табір прибув представник штабу командувача таборами військовополонених на Україні капітан фон Брауде. Перед присутніми він виступив з промовою, в якій торкнувся служби козаків впродовж всієї історії Російської імперії, їх традицій, життя при радянській владі, а наприкінці призвав до об'єднання і до боротьби за відновлення козачого життя, козачих прав. Ця промова справила на деморалізованих полоном козаків величезне враження, вони знову відчули себе справжніми солдатами, яких дійсно потребують. Капітан фон Брауде також оголосив наказ про формування трьох загонів і про відправку їх для несення служби у допоміжних військах. Вже 6 червня перші два загони у складі 400 і 200 чоловік було повантажено у відриті вагони і відправлено за призначенням. 7 червня 1942 року був відправлений і 3-й загін, чисельність якого була 800 чоловік.
  Після відправки перших загонів з 9 по 10 червня був проведений новий набір козаків з числа військовополонених, які перебували в загальному таборі. В результаті було отримано поповнення з 118 офіцерів і 1320 козаків. 18 червня 1942 року був отриманий наказ про їх відправку в м. Славуту і організації там центру формування козачих частин. Славута, відповідно до розпорядження штабу командувача таборами військовополонених на Україні, ставала місцем концентрації всіх узятих в полон козаків, яких відправляли сюди з шталагів Ковеля, Дарниці, Білої Церкви й інших місць.
  Якщо організація козачої сотні за ініціативою декількох чоловік, що розрослася до формування загону в умовах Вінницької дійсності, повинна розглядуватися як окремий випадок створення порівняно нечисленної військової частини, то, починаючи з наказу про переїзд козаків до Славути, це питання переросло рамки окремого випадку і перетворилося на системно організовану діяльність.
  Коли перший транспорт з Вінниці прибув до Славути, сюди вже були звезені козаки з інших таборів і на 28 червня 1942 року загальна їх кількість досягла 5826 осіб. Наявність такої маси людей і очікування наступного поповнення послужили підставою для ухвалення рішення про організацію козачого корпусу і штабу формування. Тоді ж було вирішено сформувати частини за військовим принципом, а саме: Донські, Кубанські, Терські та зведені, куди увійшли б козаки невеликих областей і представлені в таборі в невеликій кількості.
  Майже відразу ж після ухвалення цих важливих рішень виникла вельми серйозна скрута - брак старшого і навіть середнього командного складу. Тому було дозволено набирати із спеціального офіцерського шталагу колишніх командирів Червоної Армії, що не були козаками за походженням. Вже 29 червня до Славути прибула перша група таких офіцерів.
  З наявного складу козаків спочатку сформували перший отаманський полк (командувач підполковник барон фон Вольф) і особливу козачу півсотню, причому на комплектування останньої і підбір козаків у неї було приділено особливу увагу. У цю півсотню відбиралися козаки, які раніше, під час Громадянської війни, служили в загонах Маркова, Шкуро та інших, а також репресовані радянською владою і такі, що отримали вироки не менше 10 років. Така суворість у формуванні цієї особливої півсотні пояснювалася тим, що ця бойова одиниця призначалася для виконання особливо важливих завдань, переважно в тилу Червоної Армії. До 30 червня ці дві частини були сформовані і приступили до занять під керівництвом німецьких інструкторів.
  Всім козакам, що прибували до Славути, і офіцерам була організована ретельна перевірка на лояльність нацистському режиму, серед них також була налагоджена виховна і пропагандистська робота. У міру накопичення результатів перевірки було почато формування 2-го Лейб-козачого полку і 3-го Донського полку, а дещо пізніше - 4-го і 5-го Кубанських і 6-го і 7-го Зведено-казачих полків. До кінця липня 1942 р. формування всіх перелічених підрозділів було закінчене, а особлива півсотня доукомплектована і перетворена в "особливу козачу сотню".
  Особливості організованої роботи і взаємин з представниками німецького командування привели до необхідності реорганізувати штаб корпусу в Головний штаб Формування Козачих Військ на Україні. Одночасно з цією реорганізацією в штабі командувача військовополоненими був організований козачий відділ з його постійним представником при козачому штабі формування, який був його безпосереднім керівником. Цим представником став обер-лейтенант Вермахту Ріхтер (за іншими свідченнями, Рахтер), начальником штабу був призначений колишній полковник Червоної Армії Саркісян (за іншими даними, Саркаш.ян), командувачем всіма козачими формуваннями був призначений капітан німецької армії, білий емігрант Браун.
  6-го серпня сформовані козачі частини переводяться зі Славутського табору військовополонених в м. Шепетівкку, в спеціально призначені для них казарми. 9-го вересня з шталагу прибула друга група офіцерів, якими доукомплектували вільні вакансії у військових частинах і в штабі формування.
  З того часу на Україні почалася планомірна і системна робота щодо формування козачих частин. Ось її зразкова схема: козаки, що потрапляють в полон (або люди, що видають себе за козаків), концентруються в одному таборі (Славута), з якого, після відповідної роботи з ними, вони направляються в резервні частини, а звідти вже у формовані військові частини (імовірно в Шепетівку або Ново Черкаси). Залежно від конкретних умов штабом формувалися полки, дивізіони, окремі сотні і загони. До першої річниці (до весни 1943 року) було сформовано до 30 різних військових одиниць, у тому числі 15 полків.
  Необхідно зазначити, що під час формування величезне значення надавалося відродженню козацьких традицій (починаючи з системи військових чинів і завершуючи розпорядком дня . все тут було запроваджене за зразком дореволюційних козачих полків), зміцненню дисципліни і власне військовому навчанню, яке відповідало б вимогам поточного моменту, а також була запроваджена присяга на вірність Гітлеру. Ось її зміст:
  "Обещаюсь и клянусь Всемогущим Богом, перед Святым Евангелием в том, что буду Вождю Новой Европы и Германского народа Адольфу Гитлеру верно служить и буду бороться с большевизмом, не щадя своей жизни до последней капли крови. Все законы и приказания от поставленных Вождем Германского народа Адольфа Гитлера начальников отданные, по всей силе и воле исполнять буду. В поле и крепостях, в окопах, на воде, на воздухе, на суше, в сражениях, стычках, разъездах, полетах, осадах и штурмах буду оказывать врагу храброе сопротивление и все буду делать, верно служа вместе с Германским воинством защите Новой Европы и родного моего войска от большевистского рабства и достижения полной победы над большевизмом и его союзниками. Если узнаю о чем-нибудь, вредящим общему делу борьбы за свободу Европы и наших родных казачьих краев не только заблаговременно о том объявлю, но всеми способами постараюсь отвратить и уничтожить зло. Всякую вверенную мне тайну крепко буду хранить. Поставленным надо мною начальникам, как немецким, так и своим казачьим во всем буду послушен и все буду делать по совести. От команды и полка, к которому принадлежу, ни в поле, ни в обозе, ни в гарнизоне, какая опасность мне не угрожала бы, пока жив отлучаться не буду и хотя и раненный следовать за ним буду и везде и во всем себя буду так вести и поступать, как то честному, верному, послушному, храброму и расторопному казаку надлежит. В чем да поможет мне Господь Бог Всемогущий. В заключение сей клятвы целую Слова и Крест Спасителя Моего. Аминь".
  Спочатку формовані козачі частини використовувалися лише як допоміжні для охороні таборів військовополонених, або на польових роботах, а також могли направлятися на різні важкі роботи. Так, наприклад, рядовий склад 10-го Донського козачого полку у вересні 1942 року був направлений німцями в м. Миколаїв, в табір для військовополонених, де використовувався на вантаженні вугілля. Умови були настільки поганими, що за час роботи з вересня по грудень понад 300 чоловік з них померло.
  Проте у міру того, як сформовані частини доводили свою придатність до несення військової служби, постало питання про зміну характеру їх використання. Багато загонів було знято з несення конвойної служби в концтаборах і направлено на охорону різних військових об'єктів та магістралей, на боротьбу з партизанами, а деякі військові підрозділи у повному складі відправилися безпосередньо на фронт. (Донські козаки брали також активну участь у каральних операціях, зокрема на Славутчині, під час спалення села Волиця (Вілька) Славутського району та 13 хат у селі Губельці цього ж району).
  При цьому основним завданням для козачих з'єднань, сформованих на Україні, була охорона залізних і шосейних доріг, мостів і несення гарнізонної служби. Що ж до залізниць, то можна з упевненістю говорити про те, що саме козачі полки охороняли такі важливі для німців магістралі як Лунинець-Калинковичі, Мозир - Житомир, Житомир - Бердичів - Козятин, Миколаїв - Дніпропетровськ - Полтава, а також багато інших.
  Всі козачі військові підрозділи знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні у командирів німецьких або словацьких частин, а також могли нести спільну службу з іншими східними формуваннями. Ось один з чисельних прикладів такої спільної служби: "Гарнізон Пінськ на 13.8.1943 складається з 1000 узбеків "РОА", 300 козаків і 400 німців".
  З 15 полків, сформованих до весни 1943 року, 1-й Отаманський полк діяв в районі Полтави і Білої Церкви, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 10-й, 11-й, 12-й і 14-й козачі полки охороняли комунікації на території Західної України і Полісся, а 6-й 7-й, 8-й і 9-й полки були направлені в райони Вязьми, Дорогобужа і Вітебська для боротьби проти партизан.
  Яка ж була чисельність і організаційна структура полків. Про це можна взнати зі свідчень полонених і агентурних даних про деяких з частин. Наприклад, 8-й козачий полк, під командуванням осавула Андрєєва, колишнього капітана Радянської армії, мав у своєму складі 1100 чоловік, складався з 5 рот. 1-а і 2-а роти стрілецькі мають по 250 чоловік, 3-я рота велосипедна - 170 чоловік, 4-а кулеметна - 200 чоловік і 5-а рота штабна - 270 чоловік. Остання складалася з 5 взводів: мінометного, саперного, хімічного, зв'язку і їздового. У останніх ротах було по 3 взводи, у взводі по 4 відділення у відділенні по 16 чоловік. Ротами командували старші офіцери, взводами - офіцери, відділеннями - урядники, на посаді старшини - вахмістри. Начальник штабу і його помічник носили німецьку форму. Основна маса солдатів також носила німецьку форму і лише деякі форму, схожу на козачу.
  Розпорядок дня в полку був наступний: підйом о 5 годині, з 5 до 6 год. - зарядка, умивання і сніданок, з 6 до 12 - заняття, з 12 до14 - обід і відпочинок, з 14 до 17 год. Потім, з 17 до 22 - знову заняття, вечеря і вільний час. У 22 годині відбій. Козаки на добу отримують 450 - 500 гр. хліба, 20 гр. масла, 50 гр. сиру або консервів, дві восьмушки тютюну на 5 днів, вранці і увечері - кава, в обід - суп. У місто виходити заборонено. Жодної агітаційної роботи в полку не проводилося. Був священик (піп).
  10-й Донський козачий полк мав в своєму складі 800 чоловік, тобто два дивізіони по 400 чоловік. Рядових 704 людини, підофіцеров 96 чоловік і офіцерів 37 чоловік. Таким чином, можна передбачити, що чисельність кожного полку складала приблизно 700 - 1100 козаків, 80 - 100 урядників і 40 - 50 офіцерів.
  Брак офіцерського складу був найбільшою проблемою при формуванні козачих частин на Україні, яку не вдалося вирішити навіть після додаткового залучень полонених радянських офіцерів не з козаків. Тому з метою підготовки своїх власних офіцерських кадрів у вересні 1942 року штабом формування було відкрито "1-е Козаче імені отамана графа Платова юнкерське училище". Окрім нього була відкрита Підофіцерська школа для підготовки молодшого командного складу (урядники, вахмістри).
  У жовтні 1942 року при штабі формування був організований госпіталь на чолі з лікарем-майором Кудіновим. У госпіталі були три відділення: терапевтичне, хірургічне і інфекційне - всього 170 ліжок. Також були відкриті курси санітарів і удосконалення фельдшерів. При штабі була кравецько-швецька майстерня і читальня-бібліотека. Було відкрито збори, де щодня збиралися штабні і стройові офіцери.
  Розмір грошового постачання козаків відповідав місячній платні солдатів інших східних формувань (не враховуючи військовослужбовців національних легіонів і прибалтійських частин, оклади у яких були значно вищі). Так, наприклад, в одній з частин одинаки-козаки отримували по 250 рублів а одружені по 300 рублів на місяць.
  У січні 1943 р. частина козаків з сім'ями і їх духовними пастирями услід за відступом німецького війська рушила на захід. В середині 1943 р. в Кіровограді С. В. Павлов приступив до формування 2 полків, а наприкінці року отримав дозвіл німецького командування збирати козаків-біженців. Вже в липні 1943 р. у Кіровограді зібралися до 3 тис., а в Проскурові - близько 7 тис. чоловік. Створення Козачого Стану почалося відповідно до декларації німецького уряду від 10 листопада 1943 р., по якій було визначено місце для його розміщення . район с. Балин Кам.янець-Подільської обл. Щоправда, перший Козачий Стан розташовувався у військовому містечку на станції Гречани, а штаб похідного отамана перебував у Проскурові. Але Проскурів і Гречани дуже швидко переповнилися козаками і їхніми родинами, що масово відступали разом з німцями, а тому почалося їхнє переселення до Балина. Козаків, що прибували, розподіляли по станицях . донських, кубанських і терських. До них зараховувалися і священики, причому до Стану приєдналися не лише козачі, але і деякі українські священнослужителі. Вибрані станичні отамани і правління підкорялися Павлову що зайняв пост похідного отамана Козачого Стану.
  За наказом командуючого східними добровольчими військами генерала Кестрінга від 31 березня 1944 р. в Берліні було утворено Головне управління козачих військ (Hauptverwaltung der Kosakenheere) на чолі з генералом Красновим. Заступником начальника управління став племінник Краснова генерал-майор З. Краснов. До числа керівників також увійшли генерал-майор Науменко, полковник Павлов і підполковник Н. Л. Кулаков.
  На початку червня 1944 р. за розпорядженням німецького командування Козачий Стан був передислокований до Білорусії, в район міст Барановичі .Слонім - Єльня - Столиці - Новогрудок. У останньому розмістився штаб. За короткий строк тут було сформовано 11 піших козачих полків, в середньому по 1200 чоловік в кожному. 17 червня 1944 р. полковник Павлов при нез.ясованих обставинах загинув в бою з партизанами. Похідним отаманом Стана був призначений начальник штабу Доманов, колишній білогвардійський сотник, що працював перед війною начальником відділу постачання на електростанції в П'ятигорську. Згідно протоколам допиту Доманова в 1945 р. в Смерші, він був як секретний співробітник НКВД залишений в місті для підпільної роботи, але після прибуття німців взяв активну участь у формуванні козачих частин.
  В той же час більшість з сформованих 1942-1943 рр. в містах Славуті і Шепетівці козачих полків продовжували діяти проти партизан на території України і Білорусії. Деякі з них були переформовані в поліцейські батальйони, що носили номери 68, 72, 73 і 74-й. Інші були розгромлені в зимових боях 1943/44 р. на Україні, а їх залишки влилися до складу різних частин. Зокрема, залишки розгромленого в лютому 1944 р. під Цуманню 14-го Зведено-козачого полку були включені в 3-ю кавалерійську бригаду вермахту, а 68-й козачий поліцейський батальйон восени 1944 р. опинився у складі 30-ї гренадерської дивізії військ СС (1-а Білоруська), відправленої на Західний фронт.

  Коментар

  Валентин БЕНДЮГ