Google




Мiсто Старокостянтинiв




1165

каталог сайтів





УПЦ Київського Патрiархату



Загальні
Загальні
19-Nov-2012
Пост-виборче

Маємо те, що маємо

Так, цьогорічні вибори були брудними і супроводжувались масовими порушеннями виборчого законодавства. Так, незважаючи на це, більшість українців проголосувала проти режиму Януковича. Проте, вперше в історії української незалежності, парламентську виборчу кампанію виграла партія влади (185 мандатів).
Додаймо до цього числа потойбічні конвульсії "вічно молодих" комуністів (32 мандата), а також результат "незалежних" мажоритарників (51 мандат), і побачимо вкрай несприятливі стартові можливості для опозиції перед надважливими виборами президента України. Іншими словами - вкотре маємо те, що маємо: вся парламентська опозиція разом узята знову залишилася в ролі статистів "законотворчої діяльності" нинішнього режиму.
А все могло бути з точністю до навпаки. Нагадаю, що ще на початку серпня, Об'єднання опозиція "Батьківщина" в соціологічних дослідженнях випереджала Партію регіонів. Проте, хронічна неспроможність опозиційних лідерів домовлятися вчасно, а не лише "перед розстрілом", відбилася на їхньому спільному рейтингу. Як наслідок - доволі низький результат (102 парламентських місця).
Справедливості ради зазначу, що не все залежало від лідерів ОО. З прицілом на ту ж-таки президентську кампанію, відвертого фальстарту припустився "Удар" Віталія Кличка. Намагаючись вести самостійну гру, ця партія потерпіла тактичну поразку, отримавши замість запланованих 70 - 40 парламентських місць.
Єдиною опозиційною партією, яка набрала значно більше голосів ніж планувала, а відтак здобула справжню психологічну перемогу, є ВО "Свобода" (37 місць). За великим рахунком її результат - закономірний: рано чи пізно, живий національний організм повинен був відреагувати на всі штучні подразники. Втім, чи буде ця реакція довготривалою та чи переросте вона у щось більше ніж націозахисний рефлекс - покаже час.

Наші руки не здригнуться...

З приходом у Верховну Раду України ВО "Свобода", в середовищі вітчизняного політичного класу зчинився справжній галас: мовляв, як таке можливо, щоб у вищому законодавчому органі європейської країни, поруч із демократами, сиділи націоналісти? І що це за народ такий, який приводить до влади різного роду радикалів?!
Першим, як і годиться демократу - ленінцю, праведним гнівом розразився Петро Симоненко: "Для України сьогодні буде трагедією прихід у парламент соціал-націоналістичної партії "Свобода", яка явно уособлює інтереси націоналістичних радикальних кіл з усіма наслідками". За ним, з власними демократичними асоціаціями, не забарилася Ірина Богословська: "Свобода" намагається застосувати ті методи, які використовували фашистські хлопці на початку приходу Гітлера до влади." Підтримав колег по демократії Нестор Шуфрич: "Про те, що вони (Виборці. Автор) помилилися, вони, найімовірніше, зрозуміють пізніше." І так далі, і ще буде.
Не поділяючи ксенофобську риторику окремих лідерів Свободи, особисто я, та багато моїх друзів і просто знайомих, свідомо підтримали на виборах саме цю політичну силу. Чому? Бо, навіть воляче українське терпіння має свої межі!
І чого, власне, очікували від нас усі ці - Симоненкі, Богословські та Шуфричі? Хто-хто, а вони то повинні знати, що за все в українській політиці доводиться платити. За брутальну українофобію, між іншим, теж. Коли міністр освіти і науки України Табачник назвав мільйони своїх співвітчизників "бидлом, яке щойно навчилося мити руки", з боку "полум'яних антифашистів" я не чув жодного протесту. Коли президент Янукович скасував наш День свободи і позбавив геройських звань провідників національно-визвольного руху, шановне панство лише зрадливо потерло руки. А вже як раділо воно, коли "команда професіоналів" віддала частину української території Росії та підірвала державний статус української мови!..
Якщо тотальний наступ "русского мира" на все українське не припиниться, якщо ця влада кардинально не змінить свою внутрішню та зовнішню політику на користь українського народу, - націоналістів в цій країні значно побільшає. І вже через якихось п'ять років цей "демократичний" парламент може стати вже зовсім не демократичним. І наші руки таки не здригнуться.

На місцевому рівні без змін

Перебіг виборчої кампанії в нашому місті нічого нового не показав. Осередки політичних партій провладної орієнтації провели її "на автопілоті", за принципом: "є гроші-стоять намети". Опозиціонери - "сором'язливо-уособлено" - тобто, кожен сам пособі. Втім, добре вже те, що серед останніх, цього разу, обійшлося без взаємного поборення. Бо від поборення до взаємного знищення - один крок.
Міські громадські організації, в свої переважній більшості, зайняли звичну для себе "страусину позу", і, в кінцевому рахунку, відверто самоусунулись від демонстрації позиції громадянської. Хоча, як на мене, в ці доленосні для країни дні, саме вони повинні були формувати "порядок денний" виборчої кампанії на місцях, заклавши під неї відповідну громадську думку. Як відомо, саме вона є базою думки політичної, а не навпаки.
В контексті сказаного, можна по різному ставитись до ХОГО "Чорнобиль-Єдність" і особисто до голови цієї організації Віктора Калашнікова, але факт залишається фактом: окрім ветеранів - чорнобильців, жодна громадська організація Славутчини офіційно не висловилась щодо підтримки тієї чи іншої політичної сили, або ж того чи іншого кандидата-мажоритарника.
А пора б уже, на 21-му році незалежності, навчитися брати бодай частину спільної відповідальності на себе. Виправдання на зразок: "ми - поза політикою", або: "нас ніхто про це не просив" - не витримують ніякої критики. Бо, хіба ж потрібно просити свідомих громадян встати на захист демократичних цінностей в цій країні та відстояти її подальшу долю?!

Ігор Піголь, громадський активіст, позапартійний, м.Славута